зразки скіфської і трипільської культури. Мистецтво Північного Причорномор’я. Художня культура Київської Русі. Польсько – Литовська доба. Історія української ікони

Тема: зразки скіфської і трипільської культури. Мистецтво Північного Причорномор’я. Художня культура Київської Русі. Польсько – Литовська доба. Історія української ікони.

Мета: закріпити і поглибити знання з художньої культури України від найдавніших часів і до кінця 16 століття; розвивати вміння використовувати раніше набуті знання та робити висновки; розвивати пізнавальний інтерес учнів шляхом самостійного пошуку, виховувати повагу і цікавість до української культури та культури інших народів, почуття гордості за свою країну.

Обладнання: експозиційні музейні фотографії, комп’ютер, диски, ілюстрації визначних пам’яток культури.

Підготовка до уроку: учні отримали індивідуальні випереджаючі завдання підготувати розповідь про культурні досягнення в художній культурі України від найдавніших часів і до кінця 16 століття.

Хід уроку

Учитель. Наш сьогоднішній урок – це урок – подорож у часі. А подорожуватимемо Україною в період найдавніших часів. Екскурсоводами будуть ваші однокласники, які проведуть нам екскурсію у досить цікавий період розвитку художньої культури в Україні. Отже, надаємо їм слово…

Перший репортер. Зразки скіфської і трипільської культури.

Дослідження скіфської культури

Одним з перших відкриттів в області скіфознавства з’явилися, як відомо, розкопки Литого кургану у верхів’ях Інгульця, здійснені в 1763 р. за розпорядженням губернатора Новоросійської губернії А. П. Мельгунова, на прізвище якого цей пам’ятник став відомий у науці як Мельгуновський курган. Вивчення знайдених тут скарбів дозволило визначити, що курган містив поховання скіфського царя кінця VII або початку VI ст. до н.е.

В 1831 р. П. Дюбрюкс досліджував найбагатшу кам’яну гробницю в кургані Лантух-Обоє до сходу від Керчі. Велике значення мали розкопки грандіозного (17 м висоти) Александропольского кургану на захід від Нікополя. Середина XIX в. стала часом знаменитих відкриттів И. Е. Забєліна в степах біля Нікополя. Серед них на першому місці стоять розкопки Чортомлицького кургану, що одержали всесвітню популярність. Друга половина минулого й початок нинішнього століття займають у скіфській археології особливе місце: розкопками Н. И. Веселовського на Кубані й Нижньому Дніпру були відкриті такі видатні пам’ятники скіфської культури, як Келермеські, Костромський, Ульскі кургани в Прикубані, а також знаменитий курган Солоха на левом бережу Дніпра.

Значні відкриття зроблені в Українському Лісостепу. Це курган Переп’ятиха на Київщині, розкопаний в 1846 р.

Захоплення розкопками курганів скіфської пори в Лісостепу почалося в 80-х роках минулого століття.

Кінець 18 й початок 19 століття відзначені відкриттями видатних городищ скіфського часу па півдні колишньої Київської губернії: Немировського, Матронинського, Пастирського.

У басейні р. Ворскли В. А. Городцовим були зроблені розкопки на Вельському городищі – одному з найбільших городищ скіфського часу й на пов’язаних з ним, курганних некрополях.

Розкопки пам’ятників (переважно курганів) скіфського часу, що вироблялися в дореволюційній Росії близько 100 років, дали значну кількість речовинних знахідок, що мають більшу наукову й художню цінність. Вони прикрасили збори кращих музеїв Росії в Петербурзі, Москві, в Києві й інших містах.

Питання скіфської археології викладені в книзі М. И. Ростовцева «Скифия й Боспор». В основу суджень М. И. Ростовцева про скіфів і Скіфії лягла теза про єдність їхньої культури, етносу й території. Тому вся область поширення культури скіфського типу сприймалася їм як арена панування й розселення скіфів, тобто Скіфія, створена племенами іраномовних войовничих кочівників, що прийшли звідкись із надр південної частини Середньої Азії (Туркестану). М. И. Ростовцев допускав, що місцями тут могли зустрічатися залишки місцевого населення, що зберегло свою особливу культуру, якусь місцеву основу, що зробила більш-менш сильний вплив па культуру скіфських завойовників. Зокрема, таке припущення (під впливом робіт А. А. Спіцина) було зроблено ним для правобережної частини Середнього Подніпров’я, де поряд зі скіфською він визнавав наявність культури більше древнього аборигенного населення. Але все, що стосувалося скіфського комплексу, що особливо супроводжувалося античними або східними речами, сприймалося ним як безумовно ірано-скіфське. Тому Скіфія зі скіфськими племенами, що жили в ній, розумілася ним дуже розширено – від Дунаю до Уралу, включаючи Поволжя. М. И. Ростовцев уважав, що Скіфія була державою в дусі Хазарського каганату й монгольської Золотої Орди.

Особливе значення праці М. И. Ростовцева «Скифия й Боспор» складається насамперед у тім, що їм уперше почата спроба систематизувати й провести аналіз величезної маси накопиченого матеріалу. М. И. Ростовцев справедливо врахував велике значення взаємозв’язків скіфського й античного світів, надаючи особливого значення Боспорській державі, що повідомила особливий аспект скіфській культурі Північного Причорномор’я.

Слабким місцем у працях М. И. Ростовцева була недостатня поінформованість про властиво скіфську матеріальну культуру, внаслідок чого допущені серйозні погрішності в питаннях датування. Частина найстарших курганів (VI в. до н.е.) у Середньому Подніпров’ї, де не виявилося предметів грецького імпорту, була їм помилково віднесена до сарматського часу, до століть, що передують початку нашої ери. А. А. Спіцин спробував виділити локальні підрозділи культури «скіфів-орачів», а також намітив хронологічну періодизацію поховань на основі скіфського речового матеріалу.

З 30-х років почалися розкопки курганів рядового населення Скіфії на околицях Нікополя. В 1928 р. Б. Н. Граков почав перші, незалежно від М.І.Ростовцева, кроки по датуванню пам’ятників скіфської культури. На підставі всієї сукупності накопичених даних, Б. Н. Граков довів, що кургани Яблоновської групи на Канівщині, віднесені М. И. Ростовцевим до сарматських, у дійсності ставляться до V в. до н.е.

Найважливішим результатом післявоєнних досліджень з’явилося з’ясування особливостей додавання й розвитку генетичних джерел формування окремих локальних груп культури скіфського типу в попередніх культурно-племінних утвореннях періоду пізньої бронзи й початку заліза.

Для степової смуги вдалося встановити, що останній період існування тут осілої пізньозрубної культури сабатинівського (XIV-XII ст. до н. е.) і бєлозерського (XII-X вв. до п. е.) типів переміняється культурою ранніх кочівників IX-VIII ст. до н.е., що зв’язує дослідниками з історичними кіммерійцями. У розвитку культури цього населення були виділені два етапи: більше ранній – черногорівський і більш пізній – новочеркаський. З’ясовано, що на кочівницьку культуру кіммерійського населення великий вплив зробила якась культурна хвиля, що проникнула із глибин Сибіру, пов’язана з населенням карасукської культури.

Незважаючи на те що кіммерійські племена і їхня культура хронологічно тісно замикаються зі скіфами й у якийсь час, на початку VII ст. до н.е., навіть як би стикаються один з одним, кожна із цих культур має свої, чітко виражені індивідуальні риси, що простежується в зброї, кінській упряжі, предметах мистецтва. Культуру скіфського типу не можна генетично виводити з кіммерійської. Представляється єдино ймовірним, що поява й поширення скіфської культури пов’язане з новою міграційною хвилею іраномовних кочівників, що принесли із собою нові форми скіфської матеріальної культури й скіфського звіриного стиля. Поява скіфів на історичній арені ставиться до VII в. до н.е.

Дослідження пам’ятників кінця епохи бронзи й початку заліза на території на захід від Дністра показало, що розповсюджена тут наприкінці II тисячоліття до н. е. культура Ноа змінилася генетично незв’язаної з нею культурою фракійського гальштату. На основі молдавської групи населення фракійського гальштату відбувається формування східної частини гето-дакійської культури, основна область поширення якої охоплювала Прикарпаття. У ході дослідження вдалося встановити, що на заході, за Дністром, у Скіфію входили племена фракійського походження.

У Лісостеповому Правобережжі на захід від Дніпра зосереджена велика кількість пам’ятників пастухо-землеробного населення скіфської культури, коріння якої глибоко йдуть у місцеві культури бронзового століття. Середній період бронзи представлений комаровсько-тшинецькою культурою, пам’ятники якої концентруються переважно на півночі України. Вона переміняється пам’ятниками белогрудовської і першого щабля черноліської культури пізнього бронзового століття – XII – X вв. до н.е. Другий щабель черноліської культури (IX-VIII вв. до н.е.) знаменує собою початок залізного віку. Перехід від доскифської до скіфської пори представлений пам’ятниками жаботинського типу (друга половина VIII – VII в. до н.е.).

Другий репортер. Скіфська культура

Скіфські часи були одними з найцікавіших періодів у історії Східної Європи і притягали увагу багатьох істориків. Для етногенетичних досліджень питання етнічної приналежності скіфів є одним з ключових.

У питанні про ґенезу скіфської культури вчені поділяються на прибічників автохтонного та азійського її походження. При цьому мається на увазі, що навіть при азійських витоках ця культура зазнала і певних місцевих впливів, а скіфський етнос є результатом змішування як місцевого надчорноморського населення, так і племен, які прийшли зі сходу. При такому підході на перший погляд здається, що прибічники азійської основи в скіфській культурі мають більше аргументів. Згідно з археологічними даними найпізніший передскіфський комплекс пам’ятників новочеркаської групи відрізняється від скіфського корінними образом. Зміна культур має механічний характер, і це відповідає свідченням істориків (Геродот, ДіодорСицілійський) про прихід скифів у Надчорномор’я та відхід із степів основної маси кіммерійців у Передню Азію.

Скіфи були одним із самих могутніх, а тому, знаменитих кочових народів стародавності. Вчасно їхньої появи в Південно-західної Тавриці, скіфи знаходилися в стадії розкладання первіснообщинного ладу, зародження класів і примітивної державності. На V-IV ст. до н.е. приходиться епоха розквіту Скіфського царства, що спочатку було союзом племен, а потім дійсно перетворилося в ранньодержавне утворення зі своєю столицею і соціальною ієрархією. Скіфське царство епохи розквіту займало величезну територію: усі степи і лісостепу від дельти Дунаю на заході до нижнього плину Дону на сході. При самому знаменитому скіфському царі Атеє столиця їхньої держави знаходилася в так називаному Каменському городищі в Нижньому Подніпров’ї. Це величезне поселення, що містить в собі риси міста і кочового стійбища, займало сотні гектарів, а його земляні зміцнення могли вмістити десятки тисяч пастухів і рабів-ремісників, сотні тисяч голів худоби.

Скіфи поділялися на кілька племінних об’єднань, найчисленними з яких були Царські скіфи, що панували над іншими родичами, сайі. У зону їхнього впливу і влади потрапив, починаючи з VII в. до н.е. і Степовий Крим. Поки Скіфія була величезна і сильна, поки вона була здатна давати відсіч будь-якому ворогові, навіть перському цареві Дарієві, її правителі не перешкоджали підставі на їхніх землях грецьких колоній. Навпаки, з такого сусідства вони покористувалися: з Ольвією і містами Боспорського царства скіфи вели оживлену торгівлю і, видимо, стягували данина, впливали на політичне життя. Свідченням тому може служити чудовий скіфський царський курган Куль-Оба IV в. до н.е., розкопаний у 1830 році під Керчю. Причина, по якій похований під курганом вождь не був відвезений на традиційне місце поховання знатних скіфів, невідомо. Але, судячи зі знахідок, ховав його весь Пантікапей.

На Південно-Західний Крим, де тільки зароджувалася Херсонеська держава, скіфи уваги майже не звертали. Коли ж наприкінці IV в. до н.е. скіфів стали тіснити зі сходу сармати, а з заходу македонянці і фракійці, їхня держава скулилася, і під владою скіфських царів залишилися тільки Нижнє Подніпров’я і степовий Крим. Столицю свою вони перенесли в центр півострова, на вершину Петровських скель, заснувавши там місто Неаполь Скіфський. З тих пір вони волею-неволею повинні були тісно взаємодіяти зі своїми сусідами. [7, c.83-85]

Вчитель. Висновки

З моменту виникнення в Північному Причорномор’я грецьких колоній, тобто з VII-VI в.в. до н.е., скіфська історія і культура були найтіснішим образом переплетені з грецькою. Незважаючи на наявність власних багатих традицій образотворчого і прикладного мистецтва, що характеризувалося так називаним “звіриним стилем” (скіфи дуже любили прикрашати свої вироби зображеннями фантастичних і реальних тварин), скіфські царі і знать у масовому порядку замовляли зброю, посуд і прикраси ювелірам Ольвії і Пантікапея, вивчали грецька мову і лист. В архітектурі оборонних споруджень, суспільних будинків Неаполя Скіфського і будинків місцевої знаті почувається найсильніший грецький вплив, хоча велика частина міської забудови це – лабіринти хатин і напівземлянок скіфської бідноти.

Починаючи з IV в. до н.е. скіфи, що жили в Криму, особливо ті, хто розселився в передгір’ях, стали активно переходити від кочового скотарства до осілого землеробства. До цьому їх усіляко заохочували і примушували царі і знать, тому що чудова кримська пшениця користувалася величезним попитом на тодішньому світовому ринку. Царі Боспору наживали величезні бариші на експорті десятків тисяч тонн добірного хліба, вирощеного працею осілих на їхніх землях скіфських хліборобів. І царі власне Скіфії жадали одержати свою частку доходів. Для цього їм потрібні були нові землі і власні порти. З могутністю Боспору скіфи справитися не могли, хоча і намагалися. Тому вони звернули свій погляд на південний захід – туди, де ріс і багатів заснований у VI-V в. до н.е. Херсонес.

Отримані дані свідчать про те, що скіфська культура була принесена з іншої території, найімовірніше, зі степового Півдня, у результаті великої міграційної хвилі кінця VII – початку VI ст. до н.е. Знову, що з’явилися тут племена, заселили Лісостепове Лівобережжя, за винятком тієї частини басейну Ворскли, що ще раніше був освоєний населенням, що пересунулося із правого берега Дніпра.

Слайд № 1

Третій репортер. Трипільська культура – найвищий культурний вияв Європи в IV-III тис. до н.е. Відкрита більше ста років тому, вона далі викликає безліч питань, на велику частину яких так і не знайдені відповіді.

 

Наприкінці XIX ст. київський археолог Вікентій Хвойка біля села Трипілля (Київщина) дослідив нове поселення і відкрив археологічну культуру, яка від місця першого її виявлення отримала назву трипільської. Зразки матеріальної і духовної культури, аналогічні тим, які знайшов Хвойка, були пізніше знайдені у багатьох місцях Правобережної України. Їхній аналіз привів археологів до думки про те, що вони не мають відношення ані до часів Київської Русі, ані до більш пізніх історичних періодів нашої історії.

 

Племена трипільської культури були однією із найбільш розвинутих і самобутніх етнічних груп Європи епохи енеоліту. Творцями Трипільської культури були примітивно-хліборобські і скотарські племена. Вони, очевидно, з Балкан через Румунію і Молдавію просунулися на територію України і заселили майже все Правобережжя від Дністра до Дніпра, від Північного Причорномор’я до Полісся, змішавшись із місцевим населенням.

 

Сьогодні мало що відомо про занепад трипільської культури. Ця культура зникла в кінці III тис. до н.е. Частину трипільців підкорили й асимілювали войовничі степові племена, решта знайшла захист у північних лісах. Але елементи цієї культури, особливо землеробські традиції, культ жінки-матері збереглися в традиціях українського народу.

Неоціненний вклад у дослідження трипільської культури внесла Т.С.Пассек, яка розробила загальну періодизацію розвитку культури Трипілля. Нею виділено три основні періоди у розвитку племен цієї культури: ранній (4000 – 3500 рр. до н.е.), середній (3500 – 2750), пізній (2750 – 2000). Значний внесок у вивчення трипільських пам’яток зробили С.М.Бібіков, О.Кандиба, В.А.Круц, Т.Г.Мовша, О.В.Цвек., К.К.Черних, М.М.Шмаглій та інші. Трипільська культура відіграла надзвичайно важливу роль у розвитку людства. Особливістю Трипільської культури була велика шана до жінки-матері. Від тих часів ця пошана у великій мірі лишилося в культурі і побуті українців до сьогодні. Наприклад, слово “зять” походить від слова “взять”. Це означає, що якщо сьогодні хлопець обирає собі наречену і бере її собі за дружину, то в ті часи було звичайним явищем, коли дівчина або її батьки, обирала собі нареченого і брала собі його за чоловіка. Цікаво, що ще в позаминулому сторіччі на Україні існував звичай, згідно з яким дівчина могла прийти додому до хлопця, який їй подобався, сказати йому і його батькам, що вона хоче вийти за нього замуж і в 99% випадків так і ставалося (відмова хлопця в такому випадку вважалася для нього і його сім’ї великою ганьбою). Їжа трипільців була як рослинною (каші з пшениці, проса, гороху) так і м’ясною (м’ясо бика, свині, вівці та диких тварин – оленя, косулі, кабана) й рибною. Як транспорт використовували сани (колесо їм не було відоме), запряжені биками, та човни. Як одяг носили вироби із шкіри та тканин (тканинна одежа на теренах України бере початок саме у трипільців). Ткацтво у трипільців засвідчене знахідками деталей ткацького вірстата та відбитки тканин на глині. Тканини мали візерунки та фарбувались. Взуття було шкіряне (чоботи, напівчеревики типу постолів, сандалі). Головні убори мали грибоподібну форму або з підігнутими полами.Одяг, головні убори та взуття оздоблювалися мідними, кам’яними, бурштиновим, скляними прикрасами та амулетами. Вони мали як територіальні, етнографічні відмінності так і відрізнялися в часі. Ці вироби засвідчують і соціальне розшарування суспільства.Значні трипільські поселення, що датуються 4 тисячоліттям до н. е., є унікальним явищем тієї епохи. Високо, як ніде в Європі, у них була розвинена житлова архітектура. Хати мали по кілька кімнат, а іноді й поверхів, де жила разом велика матріархальна родина. Хати були згуртовані в села, що вказує на високий ступінь родової організації, і розташовувалися колом, у центрі якого стояв громадський будинок для сходин та спільних культових обрядів. Найбільше таке поселення було відкрите біля села Володимирівки на Кіровоградщині, де розкопки виявили 200 хат, розташованих п’ятьма концентричними колами. Навколо таких великих протоміст розташовувалися невеличкі поселення, утворюючи округи з населенням у 15-25 тис. осіб.

Основними матеріалами для будівництва будинків були дерево та глина. Збереглися різноманітні глиняні моделі храмів і житлових будинків трипільців, завдяки яким відомо, що їхні архітектурні споруди мали каркасно-стоякову конструкцію, обмазану товстим шаром глини. Кожне поселення існувало близько 50 років. Потім жителі переходили на нове місце. Це було пов’язано з виснаженням землі навколо поселення та вирубуванням лісів. Облишене поселення спалювали. Це був своєрідний ритуал. Серед цих великих попелищ археологи знаходять безліч розписаних посудин, антропоморфних і зооморфних статуеток, спалене зерно та кістки тварин, а часом навіть людські останки. Зміни у матеріальній культурі трипільців засвідчив подальший швидкий розвиток господарства землеробських племен. В трипільському господарстві розширювався асортимент сільськогосподарських культур: пшениця, ячмінь, просо, бобові та технічні культури. Землю обробляли роговими й дерев’яними ралами. Поступово вдосконалювалися зубчасті серпи. Для обмолочення зерна застосовували молотильні дошки, зерно зберігали в спеціальних великих посудинах, а також у ямах із обмащеними глиною й випаленими стінками. Як галузь сільського господарства розвивалось і садівництво (вишня, абрикос), виноградарство. Спостерігається перехід деяких груп трипільського населення від землеробства до переважання тваринництва. Певне місце в житті трипільців належало і мисливству та рибальству. Звичайно, землеробство завжди залишалось для трипільців основним видом господарства, але воно завдяки нечастим врожаям не могло повною мірою задовольнити потреби племен. Тому паралельно з землеробством розвивалося скотарство, а також такі невідтворюючі види господарства, як рибальство, мисливство, збиральництво. У тваринництві перевагу віддавали великій рогатій худобі, яку, крім м’ясо-молочного призначення, використовували як тяглову силу під час обробітку землі та транспортуванні вантажів. Рухливий спосіб життя скотарів перешкоджав накопиченню багатств, вимагав простих, легких і міцних речей. Середньостогівці вперше у Європі приручили коня та освоїли відгінне скотарство. Головним джерелом вивчення скотарства було поховання. Поряд із скотарством розвивалося полювання на м’ясних та хутряних звірів, птахів, рибальство.

Полювали трипільці в основному на благородного оленя, лося, косулю, бобра, зайця, використовуючи при цьому такі знаряддя, як наконечники стріл з кременю, скребки, кам’яні сокири-клини. Займалися також і рибальством, для чого були сприятливі умови, оскільки поселення знаходились здебільшого біля річок. Ловили щук, сомів, осетрів.

Трипільці збирали в основному черепашки прісноводних молюсків, залишки яких знайдено в купах сміття біля будинків, які ще називають “черепашковими купами”. У давнину черепашки використовувались також для розпису, прикрас. Збиралися також жолуді, які сушилися в закритих печах, розтиралися на зернотерках і домішувалися в тісто.

До сфери виробничої діяльності трипільців належать і домашні промисли: виробництво господарського, кухонного інвентаря та начиння, обробка шкіри, виготовлення рослинних волокон, прядіння, ткацтво, виготовлення грубого посуду з глини і дерева та ін. Обробка каменю та кременю стала ремеслом, що засвідчують і виявлені майстерні

З домашніх промислів слід назвати вичинювання шкір, оброблення хутра, прядіння, ткацтво, виготовлення одягу. Уже тоді тканини підкладалися під дно керамічних виробів, щоб їх легше було виліпити, була відома в’язка простого панчішного типу, а матерії вироблялися двох видів – полотна і килими; також, ймовірно, трипільці вміли плести сіті.Найбільш прикметною для трипільської культури була її кераміка.Незважаючи на досить тонкі стінки, посуд був міцним. Орнамент мав вигляд спіралі в поєднанні із зображеннями сонця, місяця, тварин і рослин. Різноманітні орнаменти на посудинах – джерело інформації про світогляд і релігійні вірування трипільців. Через цікавий розпис цю культуру часто мистецтвознавці називають культурою мальованої кераміки, що вражає досконалістю форм та орнаментації. Процес виготовлення столового посуду набуває складної технологічної процедури – від пошуків спеціальної глини, її відмулювання, формування на повільному гончарному крузі, застосування при формуванні шаблонів, а при оздобленні – фарб, пензлів і штампів. Ускладнювався і процес випалювання глиняних виробів.

Особливий крок зробила металургія через появу виробів із бронзи – матеріалу твердішого і продуктивнішого від міді. Сама поява бронзового виробництва у трипільському середовищі на останньому етапі його існування дозволяє відносити цей етап до епохи бронзи.

Ще одним із вищих досягнень мистецтва трипільських племен є антропоморфна пластика – різні за стилем і формою жіночі і чоловічі зображення, в яких втілено образи шанованих божеств, що втілюють у землеробсько-скотарських племен ідею родючості і загального добробуту. Інший тип фігурок – більш реалістична жіноча фігура, вже з позначеними, але не до кінця доведеними ногами. Третій тип – фігура сидячої жінки. Призначені вони були для ритуальної мети: були пов’язані з культом жінки.

Крім антропоморфних фігурок трипільці виготовляли фігурки диких і свійських тварин. Особливо улюбленими були зображення ведмедя – хранителя і володаря води. Чи це були “дитячі іграшки “, чи культові фігурки для власної оборони від злих духів, ніхто не може сказати.

Складними були вірування трипільців, що спрямовувалися на обожнення сил природи, від яких повністю залежали ранні землероби. Найпоширенішим був культ плодючості, який асоціювався з образом праматері.

На жаль, зараз навряд чи вдасться відтворити картину первісних уявлень трипільців, але дещо можна дізнатись з нових досліджень цієї культури. У трипільців було циклічне уявлення про час. Вони представляли його собі як безкінечну дорогу, що рухається навколо центру Всесвіту. Населення Трипілля усвідомлювало періодичність глобальних криз і катаклізмів як загибель старого і зародження нового. І декілька сюжетів з їхньої міфології доводять це. Дослідження поховального обряду трипільців показали наявність грунтових та підкурганних поховань з трупоспаленнями та трупопокладеннями, у яких помітні відмінності між чоловічими та жіночими похованнями. Як особливість дівчаток ховали в урнах, дорослих – без урн. Відмічені окремі дуже багаті поховання знаті.

Нині в Україні досліджено понад дві тисячі трипільських поселень, могильників і курганів. Не одне покоління археологів доклало зусиль, аби збагатити науку уявленнями про родоплемінні, суспільні відносини, планування і конструкції найдавніших протоміст, побут, духовну культуру, мистецтво. Фондова колекція матеріалів трипільської культури Львівського історичного музею нараховує понад тисячу експонатів. Колекція Львівського історичного музею зібрана різними археологами протягом тривалого часу в різних місцевостях Західної України. В Історичний музей пам’ятки Трипілля попали з окремих музеїв, що існували у Львові до 1939 р. Найбільшу колекцію складають матеріали, здобуті К.Гадачеком у с. КошилівціЗаліщицького району Тернопільської області у 1910-1912 рр. Це цікавий мальований посуд, зооморфна та антропоморфна пластика, різноманітні знаряддя праці із каменю та кістки. Найбільш цінним є жіноча статуетка з піднятими догори руками “Оранта”, ритуальний посуд: біноклі, посудини у формі стопи людських ніг та запряжених волі.

Другою за чисельністю групою є матеріали із с. Городниця Івано-Франківської області, здобуті у 1877-1882 рр. археологами І. Коперницьким та В.Пшибиславським. Велику цінність становить жіноча статуетка із дитям на руках, відома в науковій літературі як “Мадонна” із с. Сушківка Черкаської області та ряд інших не менш цікавих матеріалів: зерновики, миски, кубки, накривки, чашки, чарки, горщики, прикрашені поліхромним орнаментом. Розпис зберігся на всьому комплексі матеріалів до наших днів і дивує відвідувачів барвистістю і яскравістю тонів, а також чіткістю малюнку, вмінням розмістити його на поверхні. На виставці представлено близько 400 експонатів.Орієнтовна страхова вартість експонатів виставки 150000 дол. США. На мою думку славетна Трипільська культура, а точніше – цивілізація, відіграла надзвичайно велику роль у закладенні основ духовного, суспільно-політичного, виробничого і культурного життя, які були згодом сприйняті мешканцями інших регіонів планети. Зберігшись у пережитках, трипільська культура залишила по собі виразні сліди. Відкрита більше ста років тому, вона далі викликає безліч питань, на велику частину яких так і не знайдені відповіді. Пам’ятки трипільської культури заслуговують на їх збереження і скрупульозне вивчення, бо вони є досягненням людства і належать йому.

Слайд № 2

Вчитель. Історія художньої культури України неможлива без такої яскравої сторінки як доба Київської Русі. Вона має велике значення, адже впродовж існування цієї держави було закладено основу української культури. Окрім слов’янських традицій, творчість давньоруських митців зазнала значного впливу культур сусідніх народів, зокрема провідної християнської держави того часу — Візантії. Це добре помітно в архітектурі, монументальному мистецтві й іконописі Київської Русі.

Розквіт образотворчого мистецтва Київської Русі відбувся після прийняття християнства і визначився орієнтацією на візантійське мистецтво. Візантійці створили художню систему, у якій панували суворі норми й канони, а краса навколишнього світу сприймалась лише як відблиск божественної краси. Головними ознаками візантійського стилю в архітектурі були хрестоподібне планування (так званий «грецький» хрест) і п’ятикупольна система будівель, а також надзвичайна ошатність інтер’єрів, оздоблених дорогими сортами мармуру, фресковим живописом, мозаїчними зображеннями та позолотою. Живопис та іконопис також створювався за чіткими правилами композиційного, образного та кольорового рішень.

 

Четвертий репортер. Архітектурні пам’ятки київської Русі

історія розвитку давньоруського архітектурного мистецтва бере початок з кінця X ст. Уже тоді в Київській Русі існували багаті традиції дерев’яного зодчества, які пізніше позначилися на кам’яній архітектурі, зокрема храмових споруд. і хоча спочатку вплив візантійського мистецтва був дуже відчутний, згодом у давньоруській архітектурі проявився власний стиль. Тож можна зробити висновок, що майстри Київської Русі не копіювали традиції Візантії, а створювали на їх основі свою оригінальну художню мову.

Зразками архітектури, в якій найбільше простежується візантійський вплив, були Десятинна церква в Києві і Спасо-Преображенський собор у Чернігові.

Десятинна церква (церква Богородиці) була зведена в епоху князювання Володимира Великого і вважається першою кам’яною спорудою Київської Русі. То була одна з найгарніших архітектурних споруд свого часу, адже до її будівництва долучали кращих майстрів Візантії. На превеликий жаль, будівля храму була знищена 1240 року ордами хана Батия. Її відновлення у різні часи ініціювали українські митрополити Петро Могила та Євген Болхвитинов. Проте давньоруська церква так і не відродилася. Нині на місці її розташування ведуться археологічні розкопки.

Близьким до архітектурного рішення Десятинної церкви став Спасо-Преображенський собор, що зведений 1036 року у чернігові і чудово зберігся до нашого часу. Цей храм — перший приклад того, що давньоруські майстри прагнули до створення власного стилю. У деяких елементах собору помітні прийоми, не характерні для візантійського зодчества, але типові саме для давньоруської архітектури. Будівля храму містить ознаки, притаманні й романському стилю, що свідчить про знайомство зодчих із культурними традиціями заходу.

Перлиною давньоруського архітектурного мистецтва є Київський Софіївський собор, зведений грецькими майстрами під час правління князя ярослава Мудрого за зразком Софіївського храму Константинополя. згадка про Софію Київську зустрічається у найціннішому літописі Київської Русі — «Повісті минулих літ». У будівництві собору були використані досягнення візантійського мистецтва, проте в архітектурі цього п’ятинефного храму вже простежувались своєрідні національні риси. На відміну від візантійських соборів, він був увінчаний тринадцятьма куполами, містив дві галереї. Композиційне рішення Софії Київської зіграло велику роль у формуванні національних рис української, російської та білоруської архітектур. В результаті рестав-рувань і перебудов, проведених протягом XVіі—XVііі ст., первинний вигляд будівлі собору не зберігся.

Первісне архітектурне рішення Софії Київської мало свою символіку. центральний високий купол храму символізував Христа — Голову церкви. дванадцять менших куполів собору асоціювались з апостолами, четверо з яких — євангелісти лука, іоанн, Матфей та Марк, що сприяли розповсюдженню християнства по всіх сторонах світу.

Наступний етап зодчества Київської Русі відзначений другою половиною Xі — першою половиною Xіі ст., коли архітектура набуває більшої самобутності. Виділяються навіть окремі школи: київська, переяславська, галицька. зодчі перейшли на місцеві будівельні матеріали й розробили нові технологічні прийоми, відмінні від візантійських. Архітектурі цього періоду притаманні й риси романського стилю, що проявляється в зовнішньому оформленні будівель.

Свято-Успенський собор Києво-Печерської Лаври, зведений протягом 1073—1078 років — являє особливості київської давньоруської архітектурної школи. У ньому вже були відсутні башти і галереї, вінчала будівлю лише одна глава. Популярність архітектурної форми Свято-Успенського собору дуже велика — його пропорції стали канонічними для багатьох наступних храмів Київської Русі. Проте сама будівля собору не збереглася до наших часів: у XVіі ст. храм було перебудовано, а під час Другої світової війни — зруйновано.

Стиль архітектури чернігівської школи Xіі ст. втілений в Бори-соглебському соборі. Про це свідчать багаті різьблення в декорі фасадів, де мотиви романського стилю перегукуються зі слов’янськими. іще однією характерною ознакою давньоруської архітектури чернігівщини є обмазання цегляних стін будівель білим вапном.

Самобутність архітектури галицької школи представляє церква святого Пантелеймона — єдиний зразок давньоруського галицького зодчества. Учені припускають, що за часів Київської Русі тут був укріплений форпост княжого міста — імовірно, монастир. На цій території і була побудована хрестоподібна церква зі зразками білокам’яної різьби. із первинної споруди церкви святого Пантелеймона до нашого часу збереглись лише стіни, адже протягом віків храм кілька разів перебудовувався.

Пізній стильовий етап давньоруського зодчества розпочався наприкінці XІІст. Він визначився відходом від хрестово-купольної системи за рахунок додавання архітектурних елементів під центральною частиною будівлі. П’ятницька церква в чернігові — унікальний витвір майстрів останнього періоду давньоруської архітектури. Сучасний вид храму — реконструкція його первинного вигляду. Головна особливість будови — оригінальне рішення переходу від прямокутної основи до барабану за допомогою трисходових арок — закомар.

П’ятий репортер. Монументальний живопис київської Русі

Серед видів образотворчого мистецтва Київської Русі перше місце належить монументальному живопису, що створився також на основі візантійських традицій. Константинопольські митці, оздоблюючи давньоруські собори, використовували два вида техніки монументального живопису: мозаїку і фреску. Потім прийоми й технологію візантійських художників перейняли та вдосконалили давньоруські митці.

Давньоруський мозаїчний живопис X— Xіі ст. може бути поділений на два види: високохудожні мозаїки підлоги, що фрагментарно збереглися до нашого часу в деяких храмах епохи Київської Русі, і мозаїчний настінний живопис, яким оздоблювали найважливішу в символічному сенсі й найбільш освітлену частину давньоруських храмів — центральний купол, підкупольний простір і вівтар.

Надзвичайно високий рівень технічної та художньої майстерності київських митців в галузі мозаїчного живопису слугував зразком для західноєвропейських майстрів. Палітра смальт1, якими були набрані мозаїчні підлоги й оформлені інтер’єри чернігівських, Київських, Переяславських храмів відрізнялась надзвичайним кольоровим розмаїттям. Так під час створення мозаїк собору Софії Київської давньоруські майстри застосували близько 180 відтінків різних кольорів.

як і всі розписи середньовічних храмів, мозаїки Київської Русі були «Євангелієм для неграмотних». за ними віруючі дізнавалися про основні положення християнської віри. Тож мова цих творів монументального мистецтва проста й лаконічна, а зображення площинні. Фігури немов розпластані на золотому фоні, жести умовні, складки одягу утворюють орнаментальний рисунок. за каноном, запозиченим у Візантії, усі лики святих мають подовжений овал і тонкі риси обличчя, великі очі. Проте кожен лик зберігає власну індивідуальність, умовно виражену в кольорах одягу, позі, атрибутах тощо.

Про надзвичайно високохудожній рівень давньоруського мозаїчного мистецтва свідчать ансамблі мозаїк собору Софії Київської, фрагменти мозаїк золотоверхого собору Михайлівського монастиря, Десятинної церкви, Успенського собору Києво-Печерської Лаври, Михайлівського собору Видубицького монастиря. Розкопки на території стародавнього Києва, поблизу Десятинної церкви, виявили фундаменти кількох парадних палацових будівель, призначених для зібрань княжої дружини. Судячи за фрагментами мармурових деталей та мозаїк, ці архітектурні споруди за багатством оздоблення не поступалися храмам.

Смальта — кольорове непрозоре скло у вигляді кубиків або пластинок, призначене для створення мозаїки.

Оскільки мозаїка належить до складних і дорогоцінних технік монументального живопису, великої популярності в Київської Русі набула фреска. завдяки чудовим властивостям цієї техніки, а також майстерності живописців, які досконально зналися на ній, деякі фрескові ансамблі, створені за часів Київської Русі, збереглися до наших часів. Протягом століть фрескові розписи давньоруських церков не потьмянішали, не втратили насиченості кольорів і виявились стійкими до вологи. Це свідчить про надзвичайно високий професійний рівень стародавніх майстрів. Вони винаходили рецепти створення фарб і зберігали їх у таємниці, передаючи лише від майстра учневі.

У X—Xі ст. у Київській Русі набула поширення візантійська техніка фрескового живопису. Дуже відомі цикли настінних розписів Софії Київської, які зображують сюжети Євангелія, Старого завіту, а також святого Георгія та архангела Михаїла — покровителів князівського роду. Також унікальними пам’ятками фрескового живопису є розписи на стінах веж, де розташовані сходи, якими піднімалися князь із дружиною та почтом. Тут представлені сцени світського з’явились самі по собі («Спас Нерукотворний») або були написані з натури художниками, які особисто знали або пам’ятали святих (за повір’ям ікона Володимирської Божої Матері була написана євангелістом Лукою). Отже, православна церква ніколи не допускала писання ікон за уявою чи з живих осіб.

Життя Київської Русі. Так на південній стіні собору зберігся колективний портрет родини князя ярослава Мудрого — його дружини ірини й доньок Єлизавети, Анастасії та Анни. Цей витвір — найдавніший зразок портретного мистецтва українського живопису: костюми жінок передані досить точно, обличчя, не дивлячись на умовність, передають індивідуальні риси.

Фрески епохи Київської Русі відрізняються суворістю наслідування принципів візантійської системи розпису й урочистою монументальністю.

4. Іконопис київської Русі

Становлення давньоруського іконопису відбулося у другій половині Xі — на початку Xіі ст. До цього ікони були, переважно, візантійські та грецькі. Разом із поширенням будівництва храмів виникла давньоруська школа іконопису. Її засновником вважають митрополита іларіона. У Києво-Печерському Патерику розповідається про перших відомих іконописців Київської Русі — Алімпія та Григорія. Про останнього розповідали, що йому допомагають янголи: він міг за кілька годин написати й позолотити образ (зазвичай на це витрачали кілька тижнів).

Іконописні зображення створювались за певними суворими правилами. Умовність письма мала чітко розмежовувати божественний («горній») світ від земного («дольного») і підкреслювати в лиці Христа, Богоматері та святих їх неземну сутність. Для цього фігури зображались пласкими й нерухомими, застосовувалась оборотна перспектива, виключалися будь-які часові прояви (пора року чи доби). Умовний золотий фон ікон символізував божественне світло, фігури не мали тіней, адже «в Царстві Божому» їх немає.

Щоб чітко слідувати канону, давньоруські майстри користувались у якості зразків візантійськими іконами або словесним описом кожного іконописного сюжету.

Ікони Xі—Xіі ст., виконані київськими майстрами майже не збереглися, але літописи неодноразово свідчать, що ці творіння вивозили в різні міста Київської Русі, де вони слугували канонічним зразком для інших іконописців.

Шостий репортер. Книжкова мініатюра київської Русі

Розповсюдження писемності і поява книг зумовили виникненню в Київській Русі такого виду живопису, як книжкова мініатюра. Перші твори оригінальної давньоруської писемності, що дійшли до нас, були створені в епоху правління князя ярослава Мудрого та його синів ізяслава та Святослава. Проте, на жаль, більшість із них відомі за списками1, створеними пізніше, або за фрагментами. Серед найвизначніших пам’яток давньоруської літератури — «Остромирове Євангеліє», ізборник2 Святослава, «Слово про закон і благодать», «Руська Правда» і, звичайно, «Повість минулих літ».

Художнє оздоблення рукописних книг складалося з мініатюр. Невід’ємними елементами художнього оформлення майже кожного літературного твору були заставки або мініатюри (сюжетні зображення, розміщені на початку книги чи її розділу), буквиці (великі орнаментовані кольорові літери на початку тексту), також рукописи часто прикрашалися кінцівками й візерунками на полях.

Значення заставок в рукописних книгах дуже велике: вони мали налаштувати читача на зміст тексту, дати йому певний філософсько-естетичний настрій. Окрім цього, заставки застосовувались для позначення структури книги. Книжковим мініатюрам давньоруських книг властиві надзвичайна вишуканість, яскраве орнаментальне оточення фігур та велика кількість позолоти, що наближає це мистецтво до ювелірного.

Орнамент давньоруської рукописної книги протягом історії змінювався. Спочатку Xі ст. в декоративному оформленні книг панував візантійський орнамент. Його характерною особливістю є рамка, що складається з простих геометричних форм — прямокутників, кругів, квадратів, трикутників, арок тощо. Фон заставок зазвичай золотили, у кольоровому рішенні перевагу віддавали червоному, синьому та зеленому. Буквиці часто зображували у формі птахів, фантастичних тварин.

Прикладом давньоруського книжкового живопису можуть слугувати прекрасні заставки й буквиці «Остромирового Євангелія» та ізборника Святослава — найдавніші рукописні твори, що збереглися до нашого часу.

Роздивіться сторінки «Остромирового Євангелія» й часослову герцога Берійського, оформленого видатними французькими художниками братами Люмбергами. Порівняйте ці зразки середньовічної книжкової мініатюри. У яких художніх елементах відображені особливості західноєвропейської й давньоруської культур?

Рукописні книги в Київській Русі часто виготовлялись на замовлення, були передбачені для подарунка, вкладу в скарбницю церкви і представляли собою визначні зразки книжкового оформлення. Так, наприклад, оформлення «Остромирового Євангелія» свідчить, що ця книга не була призначена для буденного користування.

Витвори образотворчого мистецтва й архітектури часів Київської Русі відзначаються художньою довершеністю й майстерністю виконання. Більшість із них сучасні дослідники визначають як геніальні творіння. Нетлінність давньоукраїнських шедеврів — неспростовний доказ духовної єдності України сучасної та України княжої.

Слайд № 3, 4, 5

Вчитель. Північне Причорномор’я — територія, що тягнеться від гирла Дунаю через Крим і береги Азовського моря до побережжя Кавказу.

Одним з найважливіших чинників в історії Північного Причорномор’я була освіта на побережжі Чорного моря грецьких полісів -рабовладельческих торгових міст-держав: Ольвії, Херсонеса, Пантікапея, Феодосії і інших. Серед них особлива роль випалу на частку Пантікапея, що став столицею крупної рабовласницької держави, Боспора, культура якого поєднувала грецький і місцевий елементи. Скіфська культура розвивалася не ізольований, а в тісній взаємодії з культурами інших народів (Передньої Азії і Кавказу). Велике значення в утворенні Скіфської держави мали грецькі міста, торгівля з якими прискорила складання у скіфів класового суспільства (почало 4 в. до н.е.). Розквіт грецьких міст відноситься до 5 — 3 вв. до н.е.. Приєднання до Понтійському царства і подальша боротьба з Римом характеризують історію міст Північного Причорномор’я до 1 в. н.е. З 1 в. н.е. Північне Причорномор’я увійшло до орбіти впливу Рима. В цей період особливо значною була роль Боспора. З середини 1 в. н.е. посилився натиск племен сарматів, які прагнули заволодіти багатими приморськими містами.

До середини 4 в. н.е. міста Північного Причорномор’я хиріють, життя в них майже припиняється. Рабовласницьке Боспорськоє царство припиняє своє існування в результаті внутрішнього розкладання і натиску кочівників (аланских і інших племен).

Сьомий репортер. Культура і мистецтво античних міст Північного Причорномор’я VII в. до н.е. — III в. н. е.

В 1830 р. солдати, що здобували камінь в степу поблизу Керчі, випадково знайшли під курганом Куль-оба (що значить по-татарськи горб попелу) багате поховання IV в. до н.е. з безліччю золотих віщої грецької роботи. Під курганом в кам’яному склепі покоїлися троє – знатний воїн, можливо правитель Боспора, його дружина і раб-зброєносець. Золота ваза із зображенням воїнів-скіфів, що розташувалися на привалі в степу, гривна, прикрашена фігурками скіфських вершників, золота чаша – фіалу, облямоване в золото зброя, сережки, підвіски, браслети, бляшки були доставлені в Ермітаж і зберігаються в Особливій коморі, у складі унікальної колекції старогрецьких ювелірних виробів.

Боспорськоє царство із столицею в Пантікапєє, на місці сучасної Керчі, лежало по обох берегах Керченської протоки – Боспора Кіммерійського. Населення цієї рабовласницької держави складали греки, колонії, що заснували, на побережжі Чорного моря ще в VI в. до н. э., і місцеві племена скіфів, синдов і меотов. Пам’ятники, знайдені на території Боспорського царства, відображають своєрідний устрій життя, що склався тут в результаті взаємодії місцевої і грецької культур. Скіфи, синды і меоты мешкали переважно в степах, підтримуючи тісні зв’язки з античним населенням боспорских міст. В цьому плані показові поховання эллинизированнойсиндской знаті V в. до н.е. в курганах “Семи братів” на Кубані. В могилах, де по місцевому звичаю разом з небіжчиком були поховані коні, знайдено багато віщої грецького походження. Яскраво виражений грецький характер має жіноче поховання, відкрите в кінці минулого століття на Таманськом півострові, поблизу стародавньої Фанагорії.

Тут, зокрема, були знайдені знамениті фігурні судини для запашного масла грецької роботи кінця V в. до н.е. Кращий з них, у вигляді сфінкса — фантастичної істоти з лицем жінки, тілом лева і крилами птаха — чудово зберіг розфарбовування. В Боспорськом царстві, населення якого займалося землеробством і виноградарством, особливо почитав культ богині родючості Деметри. Курган Велика Блізніца на Тамані, де в кам’яних склепах, прикрашених розписом, були похоронені жриці Деметри, став знаменитим, завдяки знайденим там, справді казковим багатствам: тільки плаття однієї з жриць прикрашало понад 2000 золотих бляшок. Золоті вінці, сережки, браслети і інші прикраси якнайтоншої ювелірної роботи зберігаються в Особливій коморі Ермітажу. Із стародавніх могил Боспора витягнуто срібне і бронзове начиння і першокласні зразки аттічних ваз. Античний саркофаг, що добре зберігся, з кипарисового і самшитового дерева, з різьбленим орнаментом і слідами синьої і червоної фарби знайдений в одному з кам’яних склепів кургану Юз-оба. Цікавий комплекс пізнього царського поховання III в. н. э., де виділяється золота маска, мабуть, що зображає правителя БоспораРіськупоріда, і велике срібне блюдо — подарунок римського імператора Каракаллибоспорскому царю. В кінці III — початку IV в. н.е. Боспорськоє царство було зруйновано готами.

2. Німфей VI в. до н.е. – III в. н.е.

 Невелике боспорский містечко Німфей, що торгувало з Афінами хлібом, був засновано вихідцями з о. Самоса в VI в. до н.е. на місці скіфського поселення. Розкопки, проведені науковою експедицією Ермітажу, знайшли землянки скіфського часу з обламаннями посуду, залишками зерен пшениці і ячменю. Цікавою подією з’явилося відкриття грецького святилища, присвяченого богині Деметре. Тут знайдено багато теракотових статуеток, кубки, ритоны, глеки місцевого і аттічного походження, принесені нимфейцами в дар богам, а також майстерно зроблені теракотові акротерии і частини карниза. Біля входу в храм поміщався камінь з грецьким написом: Не “поганьте в святилищі”.

3. Пам’ятники Ольвії VI в. до н.е. — III в. н.е. і Херсонеса V в. до н.е. — IV в. н.е.

Ольвія — одна з колоній Мілета, заснована в VI в. до н.е. на березі Бузького лиману, була крупним торговим містом, що забезпечувало Грецію хлібом. Розкопки відкрили кріпосну стіну, розвалини будинків і храмів, ремісничі квартали, гончарні майстерні, виноробні, пекарні.

В Ольвії знайдені пам’ятники грецької писемності у вигляді надгробних і присвятних текстів, витвору мистецтва, ольвииские бронзові монети і т.д.

Херсонес Таврійський (в 3 км на захід від Севастополя) був заснований греками в V в. до н.е. Розкопки цього стародавнього міста ведуться з 1888 р. до цього дня. На виставці експонована кераміка, архітектурні деталі, монети, пам’ятники писемності, скульптура. Мистецтву Античних міст Північного Причорномор’я властиві багато рис, характерних для всієї художньої культури античного миру. Міста мали регулярне планування (т.з. система Гипподама), в культових і суспільства, спорудах застосовувався ордер, був поширений тип житлового будинку з перистилем. З Греції в Античні міста Північного Причорномор’я широко ввозилися різноманітні художні вироби — скульптура, дрібна пластика, геми, прикрашені розписом вази. В той же час мистецтво, що створювалося в Античних містах Північного Причорномор’я, відзначено ознаками місцевої своєрідності. В ньому знайшли віддзеркалення життя навколишніх народів (скіфів, синдов, меотов і ін.), їх релігійні уявлення і ритуали (золотий гребінь з кургану Солоха, 4 в. до н. э., з рельєфом, що зображає скіфів в бою; электровый судина з Куль-Оби, 4 в. дон. э., з рельєфами на теми скіфського побуту). В Античних містах Північного Причорномор’я склалися самобутні різновиди похоронної споруди (перекритий уступчатыми зведеннями підкурганний кам’яний склеп з коридором-«дромосом»), декоративного стінного розпису, скульптурні надгробка-стели, розписної кераміки (ольвийские і боспорские вази із стилізованими рослинними мотивами, боспорские «акварельні» пелики). Своєрідні ольвийские бронзові вироби, дзеркала із стилізованими зображеннями на рукоятках (6—5 вв. до н. э.). Самобутні устремління художньої культури Античні міста Північного Причорномор’я повніше за все виявилися в мистецтві Боспорського держави. Це позначилося і в релігійному представленнях мешканців Античні міста Північного Причорномор’я; у них разом з чисто грецькими божествами (Аполлон, Деметра і ін.) отримали розповсюдження і культури негрецьких божеств, наприклад таврской богині Деви .

4. Раннє скіфське мистецтво

 Раннє скіфське мистецтво представлено творами торевтики — прикрасами озброєння, одягу, кінської збруї, начиння. Ці прикраси виконані в звіриному стилі, в чому знайшов свій вираз світогляд скіфських племен, але що зжили ще уявлень, які склалися у них в період родового ладу. Ці зображення повні життєвій переконливості. Художня форма гранично лаконічна: відкинуте все випадкове, підкреслене найхарактерніше. По порівнянню із звіриний стилем Передньої Азії і Кавказу скіфський звіриний стиль більш динамічний. Що зберігається в Ермітажі олень із станиці Костромський (Краснодарський край), зроблений з масивного золота і що служив прикрасою щита, чудовий майстерною передачею сильного руху, бігу, майже польоту: його ноги не торкаються землі, м’язиста довга шия і породиста голова спрямована вперед, великі гіллясті роги відкинуті назад, що усилює враження руху. Твори скіфської торевтики з Келермеса і Литої могили (Мельгуновськійклад) займають значне місце серед пам’ятників скіфського мистецтва 6 в. до н.е. На золотому обкладанні піхов короткого скіфського меча (так званого «акинака»), на широкій пластині вгорі поміщено типово скіфське зображення оленя, подібного оленю із станиці Костромської. Уздовж піхов проходить виконана в рельєфі низка простуючих одне за іншим фантастичних тварин, то з тілом лева, то бика, з головою барана або лева, або з людською головою, з крилами у вигляді великих риб; кожне з чудовиськ тримає лук з натягнутою тятивою.

Подальший розвиток скіфського суспільства в 5-3 вв. до н.е. привело до зживання значення звіриного стилю, що спричинило за собою значне посилення в ньому орнаментально-декоративного елемента.

5. Архітектура міст Північного Причорномор’я

 Археологічні дослідження грецьких міст Північного Причорномор’я розкривають складну картину життя цих міст з їх різнорідним населенням. Про неї свідчать пам’ятники мистецтва, житла, храми, кріпосні стогони, безліч предметів побуту і озброєння, монети і т.п.

Антична архітектура Північного Причорномор’я має деякі особливості, Краще за інші збереглися кріпосні споруди. Один з цікавих пам’ятників цього роду – кріпосні стени Херсонеса. Могутні стіни забезпечені баштами, вони викладені з крупних квадров щільного вапняку. Ретельність обробки каменя, доцільне розташування башт і комір дозволяють вважати цей пам’ятник одним з видатних творів античної кріпосної архітектури. Будівлі храмів, базилик, театрів не збереглися, але про їх минулу значність свідчать знахідки окремих частин їх, у тому числі розвалини базилики (відкритою Уваровим в 1853 р.), так званий «Монетний двору» в Херсонесе і ін.

Вулиці в містах розташовувалися, ймовірно, по Гипподамової системі, у вигляді правильної сітки, як це встановлено в Ольвії. Для Пантікапея характерне терасне планування, обумовлене рельєфом місцевості.

Найзначніша частина архітектурних пам’ятників Північного Причорномор’я, що збереглися, — похоронні склепи. Архітектура їх розпадається на три групи. До першої відносяться кургани з кам’яними склепами, криті помилковим зведенням (система нависаючих плит), а пізніше, з другої половини 4 в. до н.е. – клинчатым, полуциркульным, з, що веде до склепу вузьким коридором — дромосом. До другої групи відносяться кургани із земляними склепами, що наближаються до прямокутної форми, також з дромосом. До третьої групи відносяться кургани з склепами, викладеними з сырцового цеглини, з перекриттям, складеним з товстих колод (Кубанські кургани). Всі три групи похоронних склепів співіснували.

До числа найчудовіших пам’ятників першої групи відноситься «Царський курган». Він розташований в шести кілометрах від Керчі. Це велична усипальня одного з боспорских правителів 4 в. до н. р., — може бути, Льовкона I або Перісада I. Його висота досягає – 17 м. коло – 260 м. Насип складається із землі і каменя. Нижня частина кургану укріплена зовні невисокою кам’яною стіною — крепидой, яка оберігає насип від руйнування. В камеру веде дромос завдовжки 36 м – вузький коридор, перекритий крутим східчастим зведенням; висота дромоса збільшується у міру наближення до склепу (7 м у висоту). Склеп є прямокутну в плані камерою (4,49 X X 4,39) із стрімко що йде вгору перекриттям (8,73 м у висоту). Зведення її складається з 17 рядів нависаючих плит, прямовисних спочатку (5 рядів) і створюючих вище правильні концентричні круги. Враження спрямованості увись, легкості і величі проводить це рішення внутрішнього простору. Вражаючий ефект дромоса, коли глядач дивиться з похоронної камери: він здається нескінченно довгим, величним і строгим. Склеп датується 4 в. до н.эМелек-Чесменській курган, поблизу Керчі, по конструкції подібний Царському, але значно поступається йому по величині і не справляє такого сильного художнього враження. До тієї ж групи курганів відносився знаменитий Кульобській курган, в шести кілометрах від Керчі, відкритий в 1830 р. Він був могилою одного з представників скіфської знаті. Камера кургану, складена з вапнякових плит, майже квадратна формою, перед нею — короткий широкий дромос. Перекриття — з ряду нависаючих плит(В даний час склеп не існує, оскільки його камера обрушилася відразу після розкопок і відома лише по схематичній зарисовці.). Стіни і стеля були, ймовірно, обвішані тканинами з нашитими на них золотими бляшками, які в множині лежали на підлозі склепу у момент його відкриття, оскільки тканина абсолютно зітліла.

Нерозривний пов’язані з архітектурою численні стінні розписи склепів Пантікапея і Тамані. Вони мають тим більше значення, що грецьких розписів до нашого часу майже не дійшло. Вони виконані фрескою, технічно зроблені, написані живими, насиченими фарбами.

Найраніший тип розпису (4 – 3 вв. до н.е.) є імітацією кладки степы з кольорового мармуру (3 пояси — білого, чорного і червоного кольорів), вище — фриз із зображенням предметів побуту грецького атлета: судини для оливкового масла, вінки, рушники, переможні пов’язки — тении (склеп, відкритий в 1908 р., Керч). Великий інтерес представляє розпис склепу Васюріной гори (Таманській подуостров) кінця 4 — початки 3 в. до н. э- Розфарбовування стін тут наслідувало облицьовуванню стін з кольорового мармуру. Внизу йшла вузька чорна панель, над нею проходив ряд жовтих плит, над ним ряди жовтих і чорних квадров, вище — широка червона смуга, увінчана іонічним карнизом, па німий — антефиксы, між ними птахи, пастелі написаний синій килим з пурпуровою облямівкою і чотирма червоними кистями по кутах, як би натягнутий над склепом.

Крім наслідування кладці в розписі стін склепів зустрічаються і сюжетні зображення: міфологічні сцени (склеп Пігмеїв, склеп Алкима) або зображення померлого в побутовій обстановці, на коні або в бою Виконання цих розписів має досить ремісничий характер, хоча в них є цікаві композиційні побудови, елементи перспективи, відчуття кольору. В живописі переважають світлі тони: рожевий, голубий, блідо-зелений, жовтий.

Культ Деметри, богині землеробства, богині-матері, пов’язаної із замогильним світом, був широко поширений в Північному причорномор’ї і зливався з чином місцевої великої богині. Образ цієї богині зустрічається в стінних розписах. Одне з її зображень, що відноситься до періоду класики, було написане на замковій плиті східчастого зведення склепу Великих близнюків, відкритого в 1864 р. Це — монументальна голова Деметри. (Розпис був зроблений темперою прямо на камені, без грунту, і тому живопис виявився неміцним і незабаром після витягання її з склепу фарба обсипалася і зображення загинуло.). Вигляд Деметри, повний величі і піднесеного спокою, був майстерно виконаний художником. Голова розташована у фас великі карі очі широко відкриті, і погляд їх спокійний, квіти, які вона тримає в руках і якими прикрашені її темне густе волосся, пом’якшують образ, який без них міг би показатися дуже суворим, і цьому творі виразилося те розуміння божества, яке склалося в мистецтві класичної Греції, — як піднесеної істоти, що утілює кращі людські якості.

Повсякденне життя також отримало віддзеркалення в стінних розписах. В склепі Анфестерія (1 в. до н.е. – 1 до. н.е.) художник створив з мотивів звичайних сцен, що зображаються на надгробних стелах, цілу картину, що малює побут багатого боспорца, що виїхав на літо в степ до своїх табунів.

В курганах і некрополях Північного Причорномор’я збереглася велика кількість предметів із золота і срібла. Найбільший інтерес представляють речі із зображенням скіфів, зроблені пантикапейскими грецькими майстрами за замовленням скіфської знаті. В цих пам’ятниках, справедливо що користуються світовою популярністю за їх високу художню якість, зображено життя, скіфів так, як це відповідало бажанням замовників. Такі твори, для виконання яких були прикладені всі знання і весь досвід грецьких майстрів епохи розквіту, знаходилися в побуті скіфів і відповідали художнім смакам верхівки скіфського суспільства. Глибоке сприйняття грецького мистецтва виявилося можливим тільки в результаті тривалого шляху розвитку, пройденого на той час скіфською культурою.

До таких творів відноситься знаменита электровый судина (зроблений із сплаву золота і срібла) з кургану Куль-оба. Його форма скіфських культових судин

В епоху еллінізму і в перші століття нашої ери на Боспоре складається поліхромний стиль в торевтике, що характеризується поєднанням золота з кольоровим камінням. Цей стиль відповідав смаку, що з’явився, до важкої, пишної розкоші.

Вчитель. Висновок

 В античному мистецтві значення монументальної скульптури дуже велике, в мистецтві Північного Причорномор’я її роль набагато скромніше. Вона розвивається порівняно пізно, вже в епоху еллінізму і переважно в рельєфі. Скульптурні пам’ятники, прикрашаючи Ольвію, Херсопес, Пантікапей і інші міста, були ті, що привезли, головним чином з Аттіки і Малої Азії. Як приклад можна привести знайдену поблизу Харакса (Крим) мармурову статую чоловіка в тозі (тип тогатуса) з цистою у ніг .

Різьблення по дереву складає одну з найдосконаліших галузей мистецтва Північного Причорномор’я; цінність пам’ятників, що збереглися, тим більше значна, що грецьке дерев’яне різьблення майже повністю втрачено. До нашого часу дійшли декілька дерев’яних саркофагів, по видимому, виконаних грецькими майстрами ні місці. В цілому вивчення мистецтва Північного Причорномор’я показує, що воно є однією з гілок античного мистецтва, має свої специфічні особливості: поєднання грецької і місцевої культури, самостійність архітектурних конструкцій, наявність в живописі сюжетів, що відображають явища місцевого життя, велику декоративну майстерність, вироблення своєрідних художніх прийомів, що поєднують узагальненість трактування предметів з підкресленням влучно наблюденних реалістичних деталей.

Слайд № 6

Вчитель. Польсько – Литовська доба

Занепад Галицько-Волинського князівства призвів до епохальних змін. У XIV ст. історичні події розвивалися у несприятливому для України напрямі. Саме в період її політико-економічного та культурного занепаду почали підноситися сусіди – Литва, Польща та Московія. Ці суспільства дуже швидко розросталися, і їх, цілком природно, приваблював вакуум влади, що виник на півдні. Стародавній Київ залишався тут лише блідою тінню своєї колишньої слави. Після смерті останнього князя галицько-волинської династії західноукраїнські землі теж опинилися без свого провідника, ставши легкою поживою для ворога. Майже 80 років титул володаря українських земель належав монголо-татарам. Але навіть протягом відносно короткого періоду їхнього панування хронічні чвари у Золотій Орді унеможливлювали для монголів безпосереднє управління тутешніми землями. Отже, Україна, наче дозрілий плід, чекала наступного завойовника.

Люблінська унія 1569 р.

На початок XVI ст. Велике князівство Литовське близько стало до занепаду: у 1549 та 1552 рр. воно не змогло протистояти двом великим вторгненням татар; у 1562-1570 рр. Литва ув’язала в нову тривалу війну з Московським царством. Виснажені величезними воєнними витратами й опинившись перед загрозою московського вторгнення, литовці звернулися до Польщі за допомогою. Поляки готові були її надати, але з умовою об’єднати в одне політичне ціле Польщу з Литвою, яких пов’язував спільний монарх.

 

Скликаний у 1569 р. в Любліні королем Сигізмундом Августом сейм призвів до укладення 1 липня 1569 р. Люблінської унії. Внаслідок підписання унії утворилася Річ Посполита, що мала єдиного виборного короля, сейм, гроші, податки та єдину зовнішню політику. Тепер до Польської корони відходили всі українські землі, що раніше належали литовцям.

Люблінська унія 1569 р. стала для українців подією величезної ваги. Попри всі недоліки Велике князівство Литовське протягом двох століть створювало для них сприятливі умови існування. Українські князі хоч і підпорядковувалися литовцям, однак мали великий вплив у суспільній, економічній, релігійній та культурній царинах життя. Проте, як свідчила доля Галичини, що першою потрапила під владу Польщі, з переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільності. Між XIV і XVI ст. на авансцену вийшли країни, які в наступні століття визначатимуть долю України. Спочатку вражаючих успіхів на Україні досягла Литва, правління якої виявилося найбільш прийнятним для українців. Але більш численна й агресивна польська шляхта поступово витіснила литовців з України. Вдаючись до військового тиску на Литву та дипломатичних угод, вона визначила найбагатші українські землі головним об’єктом своєї експансії. На задньому плані вимальовувалися інші держави, котрі впливатимуть на Україну. Це – царство Московське, яке швидко зростало, й Кримське ханство, пов’язане із всемогутньою Оттоманською імперією. Очевидно, що за таких обставин перспективи досягнення Україною незалежності були незначними.

 

Знать окремих українських земель кілька разів робила спроби стати на захист своїх інтересів. Найвизначнішими з них були захоплення влади в Галичині Дмитром Детком у 1340-х роках, коли згасла місцева династія князів, підтримка українцями Свидригайла у 1430-х роках і литовське повстання Глинського у 1508 р. Але чужоземне й насамперед польське панування породило нове явище – культурну асиміляцію української знаті панівною державою. Поступово ототожнюючи власні прагнення з потребами держави, що виявила готовність іти їй назустріч, українська шляхта втрачала здатність боронити місцеві інтереси. Зі вступом православних українців у безпосереднє сусідство з католиками-поляками між ними почалося гостре суперництво, що розгорілося у релігійну і культурну війну.

Слайд № 7

Восьмий репортер. Історіяукраїнської ікони

Київська Русь-Україна запозичила як техніку, так і стиль, та й навіть самих іконографів-мозаїцистів з Царгороду або з підлеглих йому шкіл іконографії. Зберігаючи традицію візантійської іконографії, Русь-Україна все ж таки незабаром виробила свій стиль, свою версію загальнодомінуючої візантійської традиції. Тут переважає дещо лагідніша інтерпретація лиць, світліший, легкий колорит та майстерне накладання золота на тло ікон, ареоли та прикраси риз, особливо Ісуса Христа та Богородиці. Ця техніка називається асист, коли делікатні прошари золота накладаються на ризи.

Велику увагу тут звертали “на поступове накладання прозорих шарів кольорів та їх делікатне злиття – техніка “плаву”. При цьому не відкидалися рішучі лінії традиційних композицій. Найславніший іконограф доби Київської Русі-України – Алімпій, монах Києво-Печерської Лаври, який творив наприкінці XI – на початку XII ст. Літописець Нестор подає, що він вчився у греків, а відтак став самостійним та оригінальним іконографом. Йому приписують авторство розпису найбільшої частини Собору Успення Богородиці в Печерській лаврі. Київська школа виховала ще багато інших, анонімних, іконографів, які створили численні шедеври в самому Києві та інших осередках Київської Русі. Іконописці з усієї Київської держави навчалися й “стажувалися” у столиці, а також запрошували майстрів до себе.

Деякі характерні для Київської школи іконографічні техніки, як, наприклад, сплав та асист, Теофан Грек та Андрій Рубльов підняли до вершинного рівня. Вони зуміли витворити нову гармонію кольорів та передати з її допомогою почуття миру й радості. Інші відомі центри розвинулися згодом і ввели дещо нове в традиційну іконографію. Тут можна згадати такі школи: Московську, Ярославську, Псковську, Тверську та інші.

 

Вертаючись до іконографії Русі-України, треба сказати, що від XIII до середини XVII ст. ініціативу перебрали Галичина й Волинь. Це сталося внаслідок історичного лихоліття: татаро-монгольських нападів на східну й центральну Україну. Церковне життя потерпіло від многих ударів орд, отже, й іконографія на великій Україні або перестала існувати, або була дуже обмежена.

Західна Україна прийняла традиції від Київської школи й розвинула їх. Згодом у галицькій іконі з’явилися своєрідні особливості. Завдяки великому числу екземплярів, які збереглися до наших часів, та їх високій якості, галицька ікона займає ключове місце в українській іконографії.

Іконографія Закарпаття, Словаччини та Лемківщини – дуже цікаве церковно-історичне явище, яке розвинулося головно в XV-XVII ст. У той час меценати спонсорували ренесансову течію і давали гроші на оздоблення великих церков. Натомість менші церкви, які не могли спромогтися на дорогих майстрів, наймали галицьких мандрівних іконописців. Головним центром у той час був Перемишль.Ця течія витворила свій наївний, оригінальний стиль – щирий, безпосередній, свіжий. Ця іконографія була дуже поширена, і сьогодні вважається високим проявом оригінальної інтерпретації східно-візантійської традиції. У центральній Україні в ХVІІ-ХVІII ст. в українську іконографію ввійшло впливове по всій Європі бароко. Найсильніший поштовх для розвитку це “козацьке бароко” отримало за Івана Мазепи. Реалістичний стиль цієї течії увійшов так сильно, що візантійська іконографія була до великої міри замінена натуралізмом західного стилю. Подібні тенденції з’явилися, зрештою, у всій Східній Європі. В різних країнах східного обряду були не тільки прояви західного релігійного натуралізму – прийшло його повне панування. Греція, Україна, Румунія, Болгарія, Росія й інші сприйняли цей культурний вплив і піддалися йому.

За цим періодом слідували й інші мистецькі хвилі, які впливали на іконографію. Деякі з них можуть нам сьогодні здаватися дивними, але слід пам’ятати, що духовне й культурне життя того часу диктувало ці зміни. Як би не було, історію ми не можемо змінити. Мусимо визнавати те, що було, подобається нам воно, чи ні. Іконографія в Україні, як і в інших східно-європейських країнах, сьогодні відновлюється. Ведуться історичні дослідження в цій галузі. Існує сильна тенденція до відновлення корінних традиції Київської Русі-України, і це відноситься не тільки до іконографії, але й до християнської духовності взагалі. Слід ще коротко застановитися над різницею між східним і західним мистецтвом. Десь до ХІ-ХІІ ст. східне і західне мистецтво мали багато спільного. Однак згодом на Заході витворилася цілком відмінна концепція завдання релігійного мистецтва. Цей процес був започаткований ще в IX ст., за часів Карла Великого. Західна думка зосередилася на двох аспектах церковного мистецтва. Згідно з західним богослов’ям, воно має, по-перше, служити повчанням для вірних, особливо неграмотних, а по-друге, показати природну людину, яка прагне Бога. Східна думка повністю поділяє першу засаду, хоч не наголошує на цьому так сильно, як Захід. Щодо другої, то східне богослов’я дотримується цілком іншої засади. На Сході святих зображають не як природну людину, а, наскільки це можливо земними засобами, – людину переображену, таку, якою вона є в Божій присутності. Для об’єктивного порівняння найкраще, мабуть, звернутись до думки відомого західного дослідника іконографії та церковного мистецтва Еґона Сендлера: “Західне релігійне мистецтво, безперечно, посідає догматичний зміст і є вкоріненим у Святому Письмі та Переданні. Однак у своїх формах і техніках воно великою мірою залежить від мистецтва тої чи іншої доби. Натомість східне мистецтво вимагає, щоб митець у своїй інтерпретації якоїсь теми стисло придержувався богословського змісту Передання. Це Передання є і точне, й багате. З цієї причини форми, які створило візантійське мистецтво, завжди мотивовані візією віри – більшою мірою, ніж ті, що створені західною традицією”.

Отже, західне релігійне мистецтво часто йде в ногу з течією даної доби. До деякої міри це робить його цікавим та сучасним. Однак, коли часи міняються, тоді модерне стає вже немодерне, і треба знову його переробляти. Східна іконографія має завдання свідчити незмінній правді Христовій. Як Святе Письмо є незмінне, але завжди свіже й актуальне, так само й іконографія. Є різні переклади Святого Письма, але суть – та сама. Подібно з іконографією: створюються різні версії та стилі, але суть одна й та сама. Бо ж іконографія – це віра в кольорах. Одна художниця на Заході запитала автора цих рядків: “Чому ваші східні ікони завжди подібні між собою, чому повторюються ті ж самі-композиції?” – “Чи ви міняєте “Вірую” щороку, чи визнаєте весь час те саме “Вірую”?” – запитав я у відповідь. “Хто би міняв “Вірую”” – “Так само й ми: весь час придержуємося одної традиції іконографії. Адже іконографія – це наше “Вірую” в кольорах”.

Слайд № 8

Підсумок уроку. Що нового дізнались на уроці? Перегляд і оцінювання виступів репортерів.

Домашнє завдання: опрацювати матеріал підручника і завдання, які є на диску № 1.

ЗАВАНТАЖИТИ

Для скачування файлів необхідно або Зареєструватись

01 зразки скіфської і трипільської культури Мистецтво Північного Причорномор (70.4 KiB, Завантажень: 68)

завантаження...
WordPress: 23.15MB | MySQL:26 | 0,536sec