ЯКИМ БУТИ?

ПСИХОФІЗИЧНИЙ І ДУХОВНИЙ ВИЯВ ОСОБИСТОСТІ

    Добрий, злий, душевний, запальний – перелік цих характеристик можна продовжувати, оскільки всі люди – різні. Однак якщо суспільство ставить до особистості конкретні вимоги щодо поведінки, то індивідуум упродовж усього життя чинить спротив цим законам, прагнучи залишитися самим собою. Таке протистояння схоже на основне протиріччя біологічного й соціального, що деякі психологи розглядають як умову розвитку особистості (В.Моргун).

    На думку педагогів, існує три періоди формування ставлення особистості до оточення, правил, законів суспільства, родини:

а) антиномія – непокора правилам (до 12 років);

б) гетерономія – підпорядкування нормам (від 12 років);

в) автономія – період морального вивищення над законами держави, яких дотримуються за переконанням і вірою у вищі морально-християнські цінності особистості.

    В умовах освітніх реформ системи виховання дітей і молоді в Україні важливий «глибокий зв’язок із традиціями народу, його життєвими інтересами і моральними цінностями, що базуються на принципах індивідуального й особливого підходу до особистості, пріоритету оздоровчої спрямованості» (28), тобто важлива участь у навчальному процесі лікарів і психологів, які вивчають особисті й соціальні вияви учнівської молоді.

    Людину не можна змусити бути освіченою, так само як і здоровою. Тому першою вимогою моральної освіти психологи-гуманісти вважають не примус до діяльності, а довіру, на якій може виникнути особиста відповідальність за конкретну поведінку.

    Сучасній гуманістичній спрямованості в освіті притаманне прагнення розуміння духовного, його ролі в життєдіяльності особистості. Про це йдеться в Законі України «Про освіту», де передбачено готувати учнів і студентів до свідомого життя в дусі взаєморозуміння, залучаючи їх до духовної-культури.

    Духовна культура виконує й виховну функцію, скеровуючи почуття, відчуття, мислення людини й відповідної суспільної освіти.

    Однак що таке Дух? Зі шкільних часів пригадуємо традиційне: «У здоровому тілі здоровий дух», «Зібрався з духом». У В.Даля ми знаходимо: «Дух – це безтілесна істота, мешканець невидимого нам духовного світу. Душа – безсмертна духовна істота, наділена розумом і волею, життєва сутність людини, окремо від тіла та духу. У першій книзі – Біблії – ідеться про те, що «Господь є дух, а де Дух Господній – там Воля». Воля, але не вседозволеність!

    Сучасні психологи нагадують про реальність Духу, або «матеріалізацію Духу», вказуючи на той факт, що в теології є величезний досвід пізнання Духу, а сучасній науці корисно спочатку хоча б його визнати!

    Нині з’явилася реальна можливість (усвідомлена необхідність існувала давно) руху до вершинної, або акмеїчної, психології. Але рух до цього «знизу», лише з боку предметної діяльності або з боку фрейдівського Воно, якою важливою не була б їхня роль у розвитку людини, не тільки безплідний, а й небезпечний. Такий рух призводить до появи людини-машини, до штучного інтелекту, штучної інтелігенції. Рух «знизу» обов’язково має бути доповненим рухом «зверху», з боку Духу. Психологи і педагоги, що поставлять собі таку мету, повинні будуть вивчити духовний досвід людства для того, щоб збагатити свою свідомість і зміцнити свій дух. Для цього корисно звернути увагу на наведені нижче словосполучення не як на дивні метафори, а як на предмет серйозних наукових міркувань і досліджень.

    Деякі слова і словосполучення з цього переліку називають оптимістичними, натхненними: духосфера, духовна вертикаль, духопровідність, духовна субстанція, духовне материнство, діяльність духу, духовна дія, духовне виробництво, духовна майстерня, духовний стан, духовна ситуація, духовні вправи, сила духу, духовний розвиток, духовне зростання, духовне спілкування, духовний результат, духовний подвиг, духовний розквіт, духовна спадщина, пам’ятник духу, духовне царство, пам’ять духу, печать духу; культура духу, духовний рід, духовна батьківщина, духовна щедрість, духовне самовизначення, духовне самозречення, духовна аскеза, духовна велич, духовне буття, духовне життя, духовний всесвіт.

    Іншу низку слів і словосполучень назвемо песимістнчними або, точніше, трагічними: духовний аристократизм, духовне варварство, духовна слабкість, духовна спокуса, духовна сплячка, нечистий дух, злий дух, духовний ідол, духовне насильство, духовний геноцид, духовна криза, духовна капітуляція, духовне рабство, убогість духу, духовний онанізм, духовна сліпота, духовний маразм, духовне самооголення, духовний розбрат, духовне небуття, духовна смерть, духовне пекло.

    Важливо визначитися, за відродження якого духу ратує особистість.

    За цими, зрозуміло, неповними переліками стоїть анатомія, фізіологія, реальні засоби, інструменти й функції Духу, зафіксовані в мові, мистецтві, релігії, у буттєвих шарах народної свідомості, у народній пам’яті та поведінці особистості.

    Без порівняння своєї поведінки з цими поняттями не може бути свідомого перегляду себе, самоперевірки, самоосуду. Не може бути ані смиренності, ані подолання гордині й самозакоханості, ані подвижництва, ані особистого, ані суспільного покаяння.

    Дослідник В.Зінченко, звертаючись до античності, вказує на те, що метод пізнання людини в Сократа був орієнтований на цілісну людську душу з усіма її атрибутами, тобто на пізнання, почуття і волю, якими пронизані вся європейська культура та історія. У наш час змін, заперечення духовних догм з’явилася можливість формувати якості, що дають змогу особистості бути носієм культури й духовності. Особистість виявляє себе в професійній творчості, спрямована до самопізнання й пізнання інших. Предметом особливої турботи для людини, яка прагне пізнати себе й собі подібних, може бути прагнення усвідомити життєві рівні (від тілесних відчуттів психофізичних станів до інтелектуального, морально-етичного, душевного й духовного виявів особистості). Відчуття свого стану — перша ознака самостійної психодіагностики, інформація про самоврядування. Тілесні стани організму оцінюються психологічно, тобто усвідомлюються як сприятливі або несприятливі. На цій основі ми віддаємо перевагу або не сприймаємо певний колір, тварин, людей, виявляємо характерні риси поведінки, виявляємо схильність до професії або видів рухової активності, задовольняючи свої особисті потреби. Простежити єдність фізичного та психічного можна й на простих життєвих прикладах, штучно виділяючи опорні стадії зміни поведінки на динамічну: відчуття, усвідомлення нового рішення щодо зміни поведінки або стану. Так, у теплі судини шкіри (а також будь-якої іншої ділянки тіла) розширюються, через що простежується почервоніння поверхні тіла (явище фізичне) та приємне відчуття тепла як стан психічний. Усвідомлюючи й оцінюючи приємність цього стану, ми із задоволенням перебуваємо в цьому стані або, відчувши перегрівання й загрозу опіку, ухиляємося від небажаного впливу.

    Психофізична природа особистості виявляється й через психічні подразники. Так, якщо людина у гніві, в неї підвищується артеріальний тиск, пришвидшується пульс, змінюється температура тіла, колір обличчя. Якщо ж ми червоніємо від сорому за скоєне, що помітно в людей совісних, – це відбувається через конфлікт між моральними спонуканнями особистості з високим рівнем самооцінки поведінки й оцінкою вчиненого нею. Моральне відчуття доброчесної сили «підступає нам до горла», як радість життєвідчування або співпереживання прикростям іншої, частіше рідної, близької нам людини.

    Моральне почуття протилежного спрямування – почуття обурення, що супроводжує поганий особистий учинок або негідну поведінку інших людей, гнітить совісну людину. Аморальний може або постарається не допустити душевних хвилювань, не відреагувати на радість або горе іншої людини. Навіть зовні він справляє враження людини, якої не стосуються душевні хвилювання.

    Духовне життя починається з пізнавальної й водночас афективної, вольової дії, що, зрештою, веде до «розумного духовного становлення». Коли когнітивна (розумова) психологія навчиться все це враховувати й досліджувати, вона стане просто психологією – наукою про душу.

    На думку Г. Балла, важливою має стати духовна сфера професійної діяльності та професійного навчання особистості, що виявляється в розрізненні «фахівців, які володіють методами, способами, техніками своєї справи (цього, переважно, вчать у ВНЗ)», від «професіоналів, які, до того ж, володіють цінностями, ідеалами і взагалі цілісною професійною культурою». Утім, саме студентів ВНЗ слід залучати до професійної культури, тоді як остання має бути органічною частиною загальнолюдської культури (інакше не уникнути певної духовної обмеженості, наприклад у формі технократизму).

    Відповідно, органічною складовою гуманізації (у нашому випадку – професійною) є її гуманітаризація; хоча останню нерідко зводять до банального перерозподілу навчальних годин на користь предметів гуманітарного циклу. Насправді гуманітаризація має охоплювати всі дисципліни (зокрема природній технічні), розкриваючи їхній «гуманітарний потенціал» і сприяючи самовизначенню особистості в духовній культурі — професійній, загальнолюдській, національній і світовій.

    Очевидно, проблему духовності в процесі освіти слід починати розв’язувати як явище, що матеріалізується у взаєморозумінні, співпраці, дотриманні моральних норм та етичних кодексів, у бажанні допомогти.

На етапі самопізнання важливо визначитися: яким бути?

    На думку психологів, це залежить від двох аспектів особистості.

    Перший – це процес розвитку і становлення особистості. Він пов’язаний із самостійністю, несхожістю, індивідуальністю, що нерідко обтяжені попередніми стримуваннями в розвитку (залежність від батьків, від власне дитинства).

Другий – адаптаційний – спрямований на життєві цінності. У разі досягнення поставленої мети формується стан задоволення своєю діяльністю. За відсутності результатів з’являється став незадоволення, невпевненості, розчарування, тривоги, що може призвести до невротичних реакцій, знижуючи мотиви освітньої діяльності, погіршуючи стан здоров’я людини.

    Австрійський психолог Зиґмунд Фрейд вважав, що в кожній людині одночасно існують і борються два потужних прагнення: одне – до творення, з якого виникає любов, великодушність, щедрість, бажання потомства і радісна творчість (лібідо); інше – прагнення до знищення, що призводить до ненависті, сліпого гніву, насолоди жорстокістю (мортидо).

    Стає очевидним, що питання «Яким бути? » ще складніше. У деяких школах і дотепер-окремі вчителі вчать двох правд: одна – теоретична, для отримання позитивної оцінки; інша – практична і виявляється в реальній поведінці особистості. Так, елементарний заклик «бути чесним» потребує мужності й конкретної життєвої позиції, оскільки поводитися в такий спосіб часто небезпечно. Тому самому бути чесним не так вигідно, як мати чесного друга. Виявити чесне ставлення набагато складніше, ніж прийняти його. Допомогти іншому, поділитися з ним, прийти на допомогу в біді, бути партнером – означає докласти зусилля, витратити життєву енергію, віддати щось від себе. А віддати потрібне собі завжди важко.

    Яким бути, залежить, насамперед, від самої людини, її світогляду, конкретної життєвої позиції. Ціннісною орієнтацією сучасної освіти особистості стає прагнення пізнання не стільки міжособистісних взаємин, скільки проникнення вглиб особистості (від матеріальних до духовних запитів особистості) . На думку вітчизняних психологів, у теології та релігії нагромаджено величезний досвід у пізнанні Духу, а сучасній науці корисно спочатку хоча б його визнати, ставлячись до нього як до предмета наукових міркувань і досліджень. Очевидно, не випадково в Законі Україні «Про освіту» сказано: «…Утверджувати повагу до правди, справедливості, відданості, патріотизму, гуманізму, доброти, стриманості, працьовитості, помірності й інших чеснот; готувати учнів і студентів до свідомого життя в дусі взаєморозуміння, миру, згоди між усіма народами, етнічними, національними, релігійними групами».

 


 

завантаження...
WordPress: 22.92MB | MySQL:26 | 0,613sec