Виховний захід на тему: «ПЕРЕМОГА ОДНА НА ВСІХ»

На сцені розміщено вічний вогонь, орден перемоги, напис з назвою виховної години.

При вході до актової зали ветеранів зустрічають студенти з квітами. Звучить канонада, пісня “А нам нужна одна победа” муз.і сл. Б. Окуджави.

Ведучий 1

Минають дні. Виповнюється 60 років із тієї травневої ночі, коли замовкли останні постріли гармат, розриви снарядів, прийшов довгоочікуваний мир, оплачений ціною крові і сліз.

Ведучий 2

Все далі відходять грізні і важкі роки Великої Вітчизняної війни, але не згасає пам’ять про тих, хто віддав своє життя і захистив рідну землю від ворогів.

Ведучий 1

У ці дні весь світ, усі чесні люди вшановують переможців.

Разом з ними ми схиляємо голову перед пам’яттю полеглих і безмежно вдячні живим учасникам війни, які своїм життям та важкою ратною працею забезпечили величний День перемоги.

Ведучий 2

        Війна! Погляньте лише п’ять в ній букв,

        але згадаймо ми свою історію,

        Вернімось в чорний 41 – рік

        Це слово – стало там потворою.

(Звучить запис “Священная война”, на фоні пісні звучать слова ведучого)

Ведучий 1

Ніч з 21 на 22 червня 1941р. Темінь. Тиша. Але тиша тривожна. Прикордонники сторожко прислухаються. На протилежному березі Бугу гітлерівські війська закінчують останні приготування. Наводяться тисячі гармат, до літаків підвішуються бомби, заправляються пальним танки. Наближається час “X” – 4.15 за московським часом – час початку Великої Вітчизняної війни. Грім. Гуркіт. Вибухи. Дим пожеж. Крики поранених, плач жінок і дітей. Стогін самої землі…

Ведучий 2

        Все починалося з грому небесного,

        Такого жорстокого, такого не чесного

        Із ненависного, злісного грому

        Який на світанку вигнав із дому

Ведучий 1

        А небо світле закрили чорні хрести!

        Господи Боже, якщо ти є, захисти!

        Крізь руки у двір гусенята малі

        І кров на травиці, і кров на землі

Ведучий 2

        Шипить у ставку гаряче залізо

        І полум’я дике шугає над лісом,

        І мама мовчазно-бліда, як стіна,

        І тато поволеньки кажуть “Війна”

(Танцювальна композиція “Жди меня”)

Ведучий 1

Ми присвячуємо сьогоднішнє свято тим, хто переніс нелюдські муки війни, хто упав смертю хоробрих в боях за Батьківщину і тим хто вистояв та повернувся додому з гордим званням воїна-переможця.

Ведучий 2

Ми присвячуємо наше свято ветеранам Великої Вітчизняної війни.

Ведучий 1

Слово для привітання надається заступнику директора з навчальної роботи Коновальчук Світлані Григорівні.

Ведучий 1

Не обминула грізна війна і наше степове містечко, зайшла до кожної хати до кожної родини. Із фронтів не повернулося понад 4,5 тисяч громадян. А скільки померло від ран!

Ведучий 2

Місто Бобринець було окуповано 6 серпня 1941 року а звільнено – 16 березня 1944 року. Два роки і сім місяців перебувало місто під гнітом фашистів.

Ведучий 1

Випускники нашого навчального закладу пішли добровольцями на фронт. Вони воювали і гинули в ім’я своєї Вітчизни. За доблесть і відвагу І.С. Каледюк і В.В. Порику присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Ведучий 2

Війна і дівчата – школярки! Що може бути більш несумісним, ніж ці поняття! Щоденники учениць часів Другої світової війни стали вражаючими документами, які змушують замислитись над цінністю людського життя, його миттєвістю. Дівчата зробили все, що їм було під силу, але не скорилися жаху, назва якому – війна!

Ведучий 1

Щоденники, відбиваючи вражаючий світ почуттів і думок авторок, врятували їх імена від небуття. Багато хто з них мріяли стати журналістами. Але письменницький хист змогли використати тільки в своїх щоденниках війни.

(Шум платівки

Художнє читання у виконанні студентки)

Наші залишили Севастополь … 250 днів героїчної оборони! І все ж німці там. У зведеннях зник Харківський напрямок і з’явився Курський. Значить, і від Харкова ми відступили… Але ж прийде день нашого наступу! Прийде!!!

Сьогодні зі станції Нижньодніпровськ мали вивозити наших дівчат і хлопців до Німеччини. Німці з цього влаштували справжню інтермедію. Подали спеціальний поїзд, прикрашений гаслами. Грав духовний оркестр. Зійшлися сотні людей. Обличчя тих, хто від’їжджали і тих, хто проводжав їх, були охмарені відчуттям гіркої розлуки. А на трибуну, спеціально зроблену, піднімалися представники від управи районної, міської, від німецького командування, ще якісь типи. Лакузи виголошували тріскучі промови, в котрих славили “велику Німеччину” і закликали служити їй самовіддано.

Поки тривало це лицедійство, ми ходили серед людей з листами від тих, кого раніше забрали до Німеччини. Нам вдалося зібрати їх чималенько. З листів, написаних наполовину езоповою мовою, можна було довідатись про справжнє становище вивезених. У чорному лігві фашизму їх мали за рабів.

“Рідні мої, мамо й тато! Мені дуже добре живеться в Німеччині, якщо кому й заздрю, так це молодій сестричці Полі”. А ми знали, що батьки сльозами зрошували ту вісточку, бо Поля померла ще маленькою, отже, їхній бідолашний син заздрив мертвій.

“Дорога матусенько! Я живий і здоровий, завжди веселий і ситий. Іноді, правда, хочеться улюбленої страви нашої Маші”. А Машкою називали вони свиню.

Ми ходили й читали такі листи з подібними коментарями, і вони зробили свою справу – очевидно ставала пустопорожня тріскотня фашистської пропаганди.

Перед посадкою до вагона оркестр з місцевих музикантів заграв, і не випадково, вальс “На сопках Маньчжурії”. (Лунає уривок з вальсу). Що сталося!… Заплакали матері, сестри… Плакали й ридали сотні людей.

Гітлерівці поспішно скомандували сідати у вагони. І тоді на увесь перон пролунав дзвінкий од нервового напруження жіночий голос.

– Матері! Не віддавайте своїх дітей!

Сотні “добровольців”, дівчата і хлопці, кинулись урозтіч. За ними побігли й інші. Галас, ґвалт… За якусь хвилину перон спорожнів. Залишилися лише трибуна та нечисленні оратори й поліцаї навколо неї.

От вам і “На сопках Маньчжурії””…Старовинний вальс – теж зброя, ще й яка…

(Лунає вальс “На сопках Маньчжурії” І. Шатрова)

Ведучий 2

У страшні роки війни разом з дорослими взялися за зброю діти, щоб захистити Батьківщину від ненависних ворогів.

Ведучий 1

Хлопчики та дівчатка йшли на фронт у військові частини, ставали синами та доньками полків. Вони були розвідниками і зв’язківцями, сестрами милосердя і підривниками.

Студентка

        Мій перший вірш написаний в окопі,

        На тій сипкій од вибухів стіні,

        Коли згубило зорі в гороскопі

        Моє дитинство, вбите на війні.

        Лилась пожежа вулканічна лава,

        Стояли в сивих кратерах сади.

        І захлиналась наша переправа

        Шаленим шквалом полум’я й води.

        Був білий світ не білий вже, а чорний.

        Вогненна ніч присвічувала дню.

        І той окопчик –

        Як підводний човен

        У морі диму, жаху і вогню.

        Це вже було ні зайчиком, ні вовком –

        Кривавий світ, обвуглена зоря!

        А я писала мало не осколком

        Великі букви, щойно з букваря

        Мені б ще гратися в піжмурки і в класи,

        В казки літать на крилах палітур.

        А я писала вірші про фугаси,

        А я вже смерть побачила в притул.

        О перший біль тим не дитячих вражень,

        Який він слід на серці залиша!

        Як невимовне віршами не скажеш,

        Чи не німою зробиться душа?!

        Душа в словах – як море в перископі,

        І спомин той – як відсвіт на чолі…

        Мій перший вірш написаний в окопі.

        Він друкувався просто на землі.

(На останніх рядках вірша по черзі виходять студенти)

Сторінка: 1 2 3
завантаження...
WordPress: 22.94MB | MySQL:26 | 0,328sec