Виховний захід на тему: «О МОВО, МУЗИКО, КАЛИНО – БАЛЬЗАМ ЦІЛЮЩИЙ ДЛЯ ДУШІ»

Мета. Виховати любов до рідної мови, прагнення розвивати її надалі, збагачувати, шанувати, зберігати її, мов коштовний скарб.

(“Молитву до мови” К. Мотрич читає дівчцна в національному костюмі зі свічкою в руках).

Мово! Пресвятая Богородице мого народу! З чорнозему, любистку, м’яти, рясту, євшан-зілля, з роси, з дніпровської води, від зорі і місяця народжена.

Мово! Мудра берегине, що не давала погаснути земному вогнищу роду нашого і тримала народ на небесному олімпі волелюбності, слави і гордого духу.

Мово! Велична молитва у своїй нероздільній трійці, що ти єси і Бог Любов, і Бог Віра, і Бог Надія. Мово, що стояла біля вівтаря нашого національного храму і не впускала туди злого духа виродження, злого духа скверноти, ганьби, і множила край веселий, святоруський, люд, хрещений талантами, невмирущим вогнем пісень, і наповнювала душі Божим сяйвом золотонебесним, бо то кольори духовності і Божого знамення.

Мово наша! Звонкова кринице на середохресній дорозі нашої долі! Твої джерела б’ють десь від магми, тому й вогненна така. А вночі купаються в тобі ясні зорі, тому й ласкава така. Тож зцілювала ти втомлених духом, давала силу і здоров’я, довгий вік і навіть безсмертя тим, що пили тебе, цілющу джерелицю, і невмирущими ставали ті, що молилися на дароване тобою слово. Бо “споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог”.

Прости! Воскресни! Повернися! Возродися! Забуяй вічним і віщим словом від лісів – до моря, від гір – до степів, освіти від мороку і освяти святоруську землю, Русь-Україну возвелич, порятуй народ навіки.

Читець 1

            Її незміряно багату,

            Дзвінку, і ніжну, і завзяту,

            Як день сьогоднішній чудову, –

            Люблю, люблю вкраїнську мову.

Читець 2

            І тихо мовляться слова,

            І шепче зірка вечорова,

            І чуть, як засина трава

            У колисковій, рідній мові.

Читець 3

            Рідна мова, якою мати розмовля

            І гомонить в степу земля.

            Такою мислю я спілкуюсь,

            Вона і вчить, і окриля.

Читець 4

            Я нею мрію, нею сню,

            Вона чистіша від вогню.

            Серед усіх народів світу

            Звеличує мою рідню.

Читець 5

            Ну де ще є така чарівна пісня,

            Серед яких на світі мов ?

            То серце від журби неначе стисне,

            А то повіє радість і любов.

Ведучий 1

Мово рідна! Ти ж – як море – безконечна, могутня, глибока, і котиш хвилі своїх лексиконів, а їм немає кінця-краю.

Красо моя! В тобі мудрість віків і пам’ять тисячоліть, і зойк матерів у годину лиху, і переможний гук динарів твоїх у днину побідну, і пісня серця дівочого у коханні своїм, і крик новонародженого. В тобі, мово, неосяжна душа народу, його щирість, радість й печаль, його труд, і піт, і кров, і сміх, і безсмертя його.

Ведучий 1

Арфо серця мого! Люблю зажуру пісень твоїх і невмирущий оптимізм гумору твого, і музику слів твоїх. Скарбе мій єдиний, з тобою я найбагатший і найдужчий у світі, без тебе – перекотиполе, що його несе вітер у сіру безвість у млу небуття. Твердине моя, і захисток, і гордість, і розрада в годину смутку. Люблю тебе у гніві, коли клекочеш, як блискавка. Люблю і твою ніжність, ласкавість, лагідність, коли одним-однісіньким словом зігріваєш, мов сонце, і підносиш над хмарами та між зір, і повернеш до діяння, до життя, наснаго моя і вічний, мудрий вчителю мій.

Ведучий 1

Світлоносна! Ти завжди вабиш, чаруєш, кличеш на теплі і могутні хвилі свої! І я – вірний і вічний юнга твій. Єдина печаль проймає, – що не вистачить життя, аби переплисти твій мовний океан. Бо ти є Вічність, ти є Правда, Добро і Краса народу нашого!

Тож такою і будь вічно, мово рідна!

Читець 1

            Як гул століть, як шум віків,

            Як бурі подих, – рідна мова,

            Вишневих ніжність пелюстків,

            Сурма походу світанкова.

            Неволі стогін, волі спів,

            Життя духовного основа.

Читець 2

        Купана-цілована хвилями дніпровими,

        люблена-голублена сивими дібровами.

        З колоска пахущого, з кореня цілющого,

        Із усмішки і сльози, сонця, вітру і грози –

        Наша мова.

Читець 3

        Хай іншим словом володію…

        Хоч мов я знатиму до ста,

        На материнській лиш посмію

        Відкрить до матері уста.

Читець 4

        І журлива вона, й піднесена,

        Тільки фальш для неї чужа.

        В ній душа Шевченкова й Лесина,

        І Франкова у ній душа.

Читець 5

        Любіть Україну у сні й наяву,

        Вишневу свою Україну,

        Красу її вічно живу і нову,

        І мову її солов’їну.

Читець 6

        О мово рідна! Шум дерев!

        Музика зір блакитнооких,

        Шовковий спів степів широких

        Дніпра між них левиний рев.

Ведучий 2

Мамина пісня, батькова хата, дідусева казка, бабусина вишиванка, добре слово, традиції і обряди – це криниця невичерпного народного життя. Бережіть свою колиску і спокій на землі.

Читець 1

        Буду я навчатись мови золотої

        У трави-веснянки, у гори крутої,

        В потічка веселого, що постане річкою,

        В пагіння зеленого, що зросте смерічкою.

Читець 2

        О, не згуби ти свого родоводу,

        Безсмертна мово, рідна і терпка,

        Ти є душа співучого народу,

        Що був, і є, і буде у віках.

Читець 3

        О мово! Будь мечем моїм!

        Ні! Сонцем стань! Вгорі спинися,

        Осяй мій край і розлетися

        Дощами судними над ним.

Читець 4

        Спитай себе, дитино, хто ти є,

        І в серці обізветься рідна мова;

        І в голосі яснім ім’я твоє

        Просяє, наче зірка світанкова.

        З родинного гнізда, немов пташа,

        Ти полетиш, де світу далечизна.

        Та в рідній мові буде вся душа

        І вся твоя дорога, вся Вітчизна.

        У просторах, яким немає меж.

        Не згубишся, як на вітрах полова,

        Моря перелетиш і не впадеш,

        Допоки буде в серці рідна мова.

Ведучий 1

Українську мову в давнину називали “руською”: “руський язик” “руське наріччя”, “простий руський діалект, козацький язик” – читаємо в перших рукописних і духовних граматиках, а також в різних творах давнього українського письменства. Пізніше, із середини XVII століття українську мову називають “малоруською”, а далі й “южнорусским языком”.

Читець 1

        Хто сказав, що наша мова груба ?

        Груба лиш тому, кому не люба.

        Де іще від матінки-матусі

        Ти почуєш “спатоньки-спатусі”?

        Ну яка на світі знає мова

        Зменшувальні форми дієслова?

        Хоч у нас і кажуть, що невістка,

        Буцімто, чужа у хаті кістка,

        Та недавно у одній господі

        Чув таке я, що повірить годі.

        Каже до невістоньки свекруня:

        “Ти вже хочеш їстоньки, Віруню?”

        Хто ж сказав, що наша мова груба?

        Груба лиш тому, кому нелюба.

        Ну, скоріше, – незбагненна мова ,

        Лагідно-чарівно-загадкова.

        Де ще в світі є така країна,

        Як терпляча Україна-ненька.

        Щоб і тих, хто їй завдав руїни

        Звали незлобливо – воріженьки?

(Звучить пісня “Україночка”)

Сторінка: 1 2 3
завантаження...
WordPress: 22.98MB | MySQL:26 | 0,329sec