Виховний захід на тему: БУТИ ДОБРИМ – НАЙВИЩА МУДРІСТЬ

Мета.
Виховувати в учнів почуття чуйності, доброти, милосердя, поваги
до старших. Виховувати учнів на кращих традиціях української ментальності.

Епіграф.

«Найвища наука життя — мудрість. А найвища мудрість – бути добрим».

1-й ведучий.
Добрий день, шановні гості!

2-й ведучий.
Добрий день, дорогі друзі!

1-й ведучий.
А день сьогодні добрий тому, що людським теплом і добротою зігріваються серця.

Хай живе, хай живе надія!

Хай земля, хай земля радіє!

Хай печаль серце обминає,

І добро всіх людей єднає!

2-й ведучий.

І в житті, як на полі мінному,

Я просила б у цьому сторіччі.

Хоч би той магазинний мінімум:

Люди, будьте взаємно ввічливі!

І якби на те моя воля,

Написала б я скрізь курсивами:

Так на світі багато горя,

Люди, будьте взаємно красивими!

Вчитель.
Кажуть, про зрілість суспільства можна судити з того, як воно ставиться до дітей і людей літнього віку. Можливо, так воно і є, бо старі люди – наше минуле, а діти – майбутнє. І ми, що живемо нині, не можемо існувати повноцінно без цієї спорідненості.

В Україні проживає майже 2 мільйони одиноких людей. Така вже їхня доля залишатися у чотирьох стінах сам на сам із своїми проблемами, хворобами. Знали б ви, як вони чекають, щоб хто-небудь із нас завітав до них.

Ми часто не помічаємо їх – згорблених, зморщених. А вони завжди поруч. В автобусі молодий чоловік несамовито штовхає дідуся, який хоче примоститися на краєчку сидіння. Як виявилося, це місце він зайняв для свого товариша. І дідусь ніяково виходить, схиливши голову.

Стара бабця гірко нарікає на свою долю: маю дітей та онуків, а вони відцуралися від мене, кричать, ненавидять, обзивають. І таких випадків — безліч! Постає запитання: що це? Невихованість? Дефіцит совісті? А може, ми думаємо, що старість обмине нас?

Ні! Старість – уперта бестія, що покриває обличчя і руки зморшками, чіпляє на плечі горб і дає кожному костур. Старість більш за все потребує уваги, любові, турботи та ласки. Але часто так і залишається без цього.

Щодня ми бачимо сумні очі тих, кого в одне ціле об’єднало слово «старість», бачимо безнадію, розпач. І з самого серця виринають слова «Зазирни у вічі старості…» Молодість.

Учень.

Живе одинока людина,

Чому ми проходимо мимо?

Живе одинока людина,

Ніким у житті нелюбима.

Учениця.

І серце у неї відкрите

Для ласки людської й привіту,

Печальним льодком оповите,

Віддалене горем від світу.

Учень.

Чому ж ми прийдемо в хату,

її не покличем з собою?

Бо буде одна вікувати

Людина з своєю журбою.

Учениця.

Нам легше, бо ми не самотні.

Ходімо ж до неї в світлицю,

І серце людини з безодні

Полине над нами, як птиця.

Вчитель.
Дивлячись на нас, молодих, вони радіють, що ми їхнє продовження, і водночас сумують, через те що ми часто забуваємо про них, обминаємо їх. Вони не просять у нас чогось незвичайного, вони хочуть тільки нашої уваги, а інколи допомоги.

Найвища наука життя – мудрість, А найвища мудрість – бути добрим. Доброта й чуйність, співпереживання і щиросердність, уміння розділити чужий біль, вчасно підтримати у важку хвилину, розрадити в горі й біді – це завжди було у характері українського народу. У наших традиціях споконвіку зберігалася звичка наділити прохаючого, прихилити подорожнього, надати допомогу немічному, заступитися за беззахисного і скривдженого.

Але що потрібно зробити для того, щоб ці згадані добрі звички і традиції, оте
всенародне милосердя, що здавна було властиве нашому народові, зберегти навіки?

Напевне, треба менше говорити про добро, а просто проявляти милосердя до тих, хто потребує підтримки.

1-й ведучий.

Не говори про доброту,

Коли ти сам нею не сяєш.

Коли у радощах витаєш,

Забувши про чужу біду.

2-й ведучий.

Бо доброта не тільки те,

Що обіймає тепле слово,

В цім почутті така основа,

Яка з глибин душі росте,

1-й ведучий.

Коли її не маєш ти,

то раниш людяне в людині.

Немає вищої святині,

як чисте сяйво доброти,

Інсценування

Учень.

Прибіг щодуху син додому

й до тата голосно гука.

Син.

А я провідав у лікарні

свого товариша-дружка.

То ж, правда, тату,

я чутливий і маю серце золоте.

Учень.

Замисливсь тато на хвилинку

І так йому сказав на те:

Тато.

Коли тебе в тяжку хвилину

Людина виручить з біди,

Про це добро, аж поки віку,

ти, синку, пам’ятай завжди.

Коли ж людині ненароком

ти зробиш сам добро колись.

Про це забудь, аж поки віку,

мовчи й нікому не хвались.

1-й ведучий.

Нам би про душу хоч не забути,

Нам би хоч трохи добрішими бути,

Ми лише раз, так уже повелося,

Живемо на цій грішній землі…

Хай прокинуться сплячі душі.

Що як квіти у квітнику.

Що потребують дощу і суші

На довгім життєвім шляху.

Хай романтика Віри й Любові,

Слова людського тепла й доброти

Нам порожнини в душах заповнить,

Куди вже війнули ринкові вітри.

Вчитель. А цю історію запам’ятайте добре і надовго.

Якось прийшов старець до багатих господарів із проханням допомогти харчами, одягом. Одна жінка, скупа, жадібна, дала трішки, щоб відчепився, інша – без жалю всього виділила, грошей дала.

Сторінка: 1 2
завантаження...
WordPress: 22.82MB | MySQL:26 | 0,331sec