Твори М.Коцюбинського для дітей

Твори М.Коцюбинського для дітей

Мета. Продовжувати розширювати читацький кругозір дітей, формувати вміння порівнювати персонажів з різних творів, давати їм характеристику, дати первинне уявлен­ий про деякі літературні прийоми, виховувати культуру чи­тача, цікавість, співчуття.

 

Хід уроку

І. Слово про М.Коцюбинського.

Розповідь вчителя.

II. Робота з книжковою виставкою.

  1. Розгляд книжок. Пригадування творів, які діти про­читали до цього уроку.
  2. Актуалізація знань. Збірка творів М.Коцюбинського. Як знайти у збірці потрібний твір.

III. Робота над творами.

Вдома деякі з учнів складали кросворд за творами М.Коцюбинського. Один з них на дошці. Розгадаймо його.

1. «Маленький грішник».

  1. Як звали подружку Дмитрика з «Маленького грішни­ка»?
  2. Чого навчав Гаврилко Дмитрика?

ü Пригадайте тему цього твору, головну думку.

ü Так у чому ж, на вашу думку, був гріх Дмитрика?

2. «Харитя».

  1. Як звали головну героїню одноіменного оповідання?
  2. Хто була мати Хариті?
  3. Хто допоміг Хариті на ниві?

ü Оскільки ми вже читали цей твір, то давайте лише пригадаємо, як гарно М.Коцюбинський описав ниву. (Розказують уривок напам ‘ять).

ü Пригадайте, які художні засоби використав письмен­ник у цьому уривку?

3. «Брати-місяці».

6) Хто були головні герої віршованого твору М.Коцюбинського?

7) Як звали меншого з братів-місяців?

ü Чим же відрізняється твір «Брати-місяці» від інших творів М.Коцюбинського? (Віршований)

ü Що нагадала вам ця казка? (Народну казку)

ü А в чому відмінність у змісті казок?

ü Прочитайте кінцівку. Як ви зрозуміли останні рядки казки?

4. «Нюренберзьке яйце».

Мабуть, усі ви, діточки, бачили годинник; можете дізнатись, глянувши на нього чи вдень, чи вночі, котра година, можете по­числити кожну хвилину. А було колись так, що люди не знали, як рахувати час. Розрізняли лише весну, літо, осінь та зиму, а до­бу ділили на день та ніч. В літній ясний день, коли сонечко весе­ло сяє на небі — пізнавали люди, яка пора; але вночі або в глуху осінь не вміли дати собі ради. Не раз і не два думали люди над тим, як запобігти лихові. Та якось нічого путнього не вигадували. Один англійський король звелів наробити однакових каганців, розчислити, скільки їх може згоріти в добу, і відтак, засвічуючи один за другим, рахувати час. Але на такий дорогий годинник могли спромогтись лишень король та багатирі. Треба було, щоб каганці горіли невиводно, щоб і вдень, і вночі чоловік доглядав їх та засвічував новий, скоро догорить один. Багато було клопоту з тою вигадкою. Опісля видумали люди піщаний годинник. Брали дві скляні пляшечки з вузенькими шийками, насипали одну дріб­неньким піском і злучали їх шийками докупи так, щоб пісок міг пересипатися з одної пляшечки до другої. Скоро лиш пісок з го­рішньої пляшечки пересиплеться в долішню — перевертають її догори денцем, і пісок знов сиплеться, як досі. Недорогий і дуже простий такий годинник, але і з ним чимало замороки, — раз у раз треба назирати за ним. Напослідок винайшли дзиґарі вежові. Хто й як перший вигадав се диво — незвісно. Кажуть, начебто араби перші вміли робити дзиґарі і що арабський каліф Гаруналь-Рашид в р. 807 прислав дзиґаря в дарунок французькому ко­ролеві Каролю Великому.

Тодішні дзиґарі не дзвонили і не мали вагадла. Вагадло при­робили аж у XVII віці. Тоді також поділили годину на 60 хвиль, а хвилю на 60 хвилинок. У великій пригоді стали людям дзиґарі. Але їх можна було побачити лиш на баштах королівських та князівських замків. Мандрівник не міг користатись з них, бо були дуже здорові і тяжкі. Про бідних людей годі й казати: вони муси­ли вдовольнятися поміччю сонця, котре однаково світить і бага­тим, і бідним.

Довго, дуже ще довго треба було працювати, щоб вимислити годинник, вигідніший та дешевший, щоб всі люди могли користати з його.

На початку XVI віку в городі Нюренберзі  проживав один мід­ник — Петро Гельє2. Старість білим волосом припорошила його голову, але він не згортав рук, не кидав праці. Всі мали його за чесного чоловіка та доброго робітника. Опріч свого ремесла, Пет­ро Гельє кохався в механіці. Раз якось навідався до його один іта­лієць, з котрим Гельє, мандруючи, запізнався в Флоренції. Від того часу старий мідник кинув своє ремесло, по цілим дням чи­тав книжки, рисував і вираховував усілякі шруби та колісцятка.

Жінка Гельє та двоє дорослих синів його не могли взяти втям­ки, чому такий працьовитий чоловік кинув роботу, і від світання до смеркання корили та лаяли його. Не витримав старий Гельє і, кинувши власну оселю, перебрався до своєї заміжньої дочки. Доб­ра дочка дуже кохала свого батька, захистила його і, хоч сама була вбога, все робила, щоб заспокоїти його старість. На лихо, чоловік її, кравець, був страшенно цікавий і відтоді, як старий тесть осе­ливсь в його хаті — й на хвилинку не мав спокою. Цікавий кра­вець не знав механіки, і всякі колісцятка, шруби, з котрими раз у раз порався Петро Гельє, видавались йому чимсь незвичайним, дивовижним. Він слідив очима за кожним кроком тестя.

Одної днини старий мідник пішов до міста, забувши зачинити свою хату. Кравець подався до тестевої кімнати, радий, що може за­спокоїти свою цікавість. Здивований, майже з страхом роздивлявся він по кімнаті, оглядав кожний кусник дроту, міді, заліза… Все ви­давалось йому незвичайним. Аж ось межи всілякими струментами вгледів він кругленьку, невеличку штучку, котра якось-то дивно сту­котіла і сичала. Спершу подумав він, що то йому почулося. Вхопив машинку в руки, приклав до одного вуха — стукотить; приклав до другого — не вгаває. Холодний піт обілляв бідного кравця. Йому видалось, що в тій кругленькій штучці сидить нечиста сила, і, не довго думавши, зо всієї сили кинув нею об стіну, а сам, не озираю­чись, вибіг з кімнати, хрестячись та читаючи молитву.

«От воно що! — думав він, — от чого коханий тесть зачиняєть­ся в хаті, ховається від людей. Недарма ж жінка та діти витрути­ли тебе з хати. Спізнався з чортом і зачинив його в машинці. Годі! Не хочу жити під одним дахом з чортякою! Ще, борони Боже, на суд потягнуть..»

Вернувшись додому і побачивши, що його праця попсована, старий Петро аж за голову взявся з туги. Стільки праці, стільки часу пропало марне! А тут ще дурний зять кричить, що не хоче жити в одній хаті з чортом. Нещасний Гельє зв’язав у вузлик своє майно і вибіг з хати на вулицю.

Тяжко йому було. Він думав:

«Я старий, немощний… Прийде незабаром смерть і разом зо мною покладе в домовину і мою думку… І я не зроблю людям того добра, яке можу зробити. А тут ще ніхто не йме віри, всі цу­раються мене, мов божевільного. Що мені робити бідному на сві­ті? Ось що зроблю: піду до судді, попрошу його, щоб замкнув мене в тюрму. Там вже ніхто не перешкоджатиме мені».

Так подумав та й пішов до судді.

Суддя тільки що скінчив свою роботу і хтів іти обідати. Побачивши нового прохача, він дуже здивувався.

—     Добродію! — сказав Гельє, — зробіть мені велику ласку: зве­літь мене ув’язнити.

Почувши таке дивне прохання, суддя здивувався ще більше: він подумав, що старий збожеволів, і пильно глянув на нього.

– Чого ж тобі так забажалось тюрми? — спитав він.

– Я, бачте, мушу скінчити одну дуже важну роботу, та, на лихо, не можу знайти затишного куточка, щоб мені не перешкод­жали. В тюрмі вже напевне ніхто не перешкоджатиме мені.

Надаремне силувався суддя упевнити старого механіка, що в тюрмі не так-то вже добре, щоб туди проситись. Гельє так благав його, що суддя звелів ув’язнити його. Дуже зацікавив суддю старий Петро. Щоб дізнатись про його ще більше, суддя пішов до його жінки, й почав розпитувати її про чоловіка.

—     Мій чоловік божевільний, — відказала жінка, — він закинув
роботу, цілими днями порається з книжками та всякою дурницею.

І сини не боронили батька. Тоді суддя звернувся до доньки та зятя. Зять називав тестя божевільним та казав, що він запродав душу нечистій силі. Бідна донька плакала, боронила батька, як вміла, але її ніхто не слухав.

Повірив суддя, що Гельє справді збожеволів, і звелів усім ро­дичам Петра зібратися, щоб при них випитати його і вже напев­не завіритися, що він божевільний.

В визначений день зібрались у судді всі родичі Петра Гельє. Послали в тюрму за ним і незабаром привели його.

Він увійшов до зали з повагою. Очі його дивились ясно та ро­зумно. Лице сяло тихою радістю. В руці тримав він невелику штучку, схожу на яйце, в котрій щось стукотіло.

— Панове судді, — сказав Петро, — от чого мені так бажалось дістатись до тюрми! Ми з моїм приятелем-італійцем довго вчи­лись механіки, довго розкидали розумом та роздивлялись, як зроблені дзиґарі на баштах, і напослідок самі наважились зроби­ти такий годинник, тільки маленький. Приятель мій постачав ме­ні книжки, радив де в чому, а я взявсь до роботи. Змовились ми мовчати, нікому й не натякати про нашу роботу, бо знали, що без глузування не обійдеться. Опріч цього, в Нюренберзі чимало зручних механіків, і я боявся показувати свою роботу, щоб хто ча­сом не покористувавсь моєю думкою, наче своєю. Тепер, коли моя праця скінчена — не маю з чим таїтись.

З цими словами він показав машинку. То був годинник, чи нюренберзьке яйце. Так назвали його, бо був схожий до яйця. Всі судді і хто лиш був у залі з зачудованням дивились на годинник Петра Гельє, а він кожному розказував, як той годинник зробле­ний.

Жінка та сини засоромились і почали перепрошувати старого; донька плакала з радощів, а зять переконався, що в машинці не­ма нечистої сили.

Скоро звістка про новий годинник розійшлась по цілому Ню­ренберзі, почали всі поважати мідника Гельє.

 

8)  Що собою являло нюренберзьке яйце?

ü Про яку подію розповідається в цьому творі?

ü Що нового для себе ви відкрили з нього?

ü Що найбільше вас вразило в цьому оповіданні?

ü У якому ж столітті з’явились перші механічні годин­ники?

ü Прочитайте, хто їх винайшов,

5. «Ялинка».

Настав Святий вечір.

В Якимовій хаті кипіла робота. В печі тріщав вогонь та сичав борщ. Олена, мати Василькова, крутила голубці на вечерю. Василько сидів долі та тер мак до куті. Василькові було літ два­надцять. Він був найстарший у сім’ї. Василько тер мак і все по­глядав то на двох сестричок, що гралися з котом, то на батька, що сидів на полу, схиливши голову.

«Чого батько журяться? — думав він,— Чи того, що нездужа­ють, чи того, що нема грошей викупити від шевця мамині чоботи?»

Рипнули двері. В хату увійшов якийсь чоловік.

—Добридень вам, — удався він до Якима.— Чи не продали б ви, чоловіче, тієї ялинки, що росте у вашому садочку? Пани по­
слали мене знайти дітям ялинку на Святий вечір; я вже другий
день шукаю і не можу знайти гарної…

Яким помовчав.

– А що б ви дали? — спитав він перегодом.

– Та вже не будемо торгуватись… Кажіть ціну…

– Три карбованці дасте, — відповів Яким.

– Тату, — обізвався Василько тремтячим голосом, — таж то моя ялинка, ви її подарували мені ще тоді, як мене похвалив учитель.

На блакитні очі в білявого Василька набігли сльози. Йому жаль стало зеленої стрункої ялинки, що одна звеселяла зимою са­док. Батько глянув на сина. Василько замовк, прочитавши в тому погляді невимовний смуток.

– Добре, я дам три карбованці, — обізвався чоловік, — але му­сите приставити ялинку сьогодні, бо пани ще хотять прибрати її на вечір.

– А як її приставити, коли я слабий, а хлопець малий ще, — сказав Яким.

Чоловік глянув на Василька.

—Не так-то вже малий ваш хлопець. Та й недалечко їхати, го­дину… Завидна завезе, завидна й повернеться…

Яким подумав і махнув рукою.

—Якось воно буде… містечко не за горами.

Чоловік лав завдаток, розказав, куди завезти ялинку, і пішов.

Яким трохи повеселішав; за три карбованці можна було ви­купити від шевця жінчині чоботи. Хвалити Бога, Олена не ходи­тиме на свята в подраних чоботях.

Він одягся, узяв сокиру й подався в садок. За батьком побіг і Василько.

В саду лежав глибокий сніг. Якимові ноги, узуті в здорові чо­боти, глибоко поринали в сніг і лишали за собою цілу низку ямок. Василько то стрибав у ті ямки, то розгортав ногами білий пухкий сніг. Чорні, голі дерева стояли в снігу, настовбурчившись замерз­лими гілочками, і, наче мертві, не ворушилися од вітру. Під дере­вами, на білому, як цукор, снігу, сіткою лягла тінь. Аж ось здале­ку зеленою глицею заманячила ялинка. Василько з батьком підійшли до ялинки.

Їм обом жаль стало молодого деревця. Струнке, зелене, весе­ле, воно маяло гілочками, наче раділо гостям…

Яким підійшов ближче, замахнувся сокирою і вдарив по стов­бурові. Ялинка затремтіла від низу до вершечка, наче злякалася несподіваного лиха, і кілька зелених глиць упало на сніг. Яким рубав, а ялинка тремтіла, як у пропасниці. Василькові здавалось, що вона от-от застогне. Аж ось деревце похилилося, хруснуло і, підтяте, впало на сніг. Василько мало не плакав з жалю. Він ба­чив, як батько взяв ялинку за стовбур, закинув на плечі і поніс. Вершечок з ялинки волікся за батьком і лишав на снігу довгу, мов стежечка, смужку.

Василько глянув на свіжий пеньок, і дві сльозини скотились йому по щічках. Він не міг бачити того пенька, того місця, де за хвилину перед цим стояла його ялинка, і почав нагортати снігу на пеньок.

Незабаром з-під купи снігу не стало видно пенька.

– Васильку, го-ов! а йди сюди! — гукнув з подвір’я батько. Василько побіг до батька.

– Лагодь, сину, сани, відвезеш ялинку. Та хапайся, сину, бо вже ген-ген з полудня, а треба вернутись завидна. Коли б ще снігу не було, — казав Яким, удивляючись у край неба, — наче хмара насувається. Не гайся, Васильку, не гайся, бо нерано…

На стареньких санях лежала вже ялинка. Василько почав лаго­дитись у дорогу. Він запріг коней, удяг кожушину і виїхав з двору.

 

II

Повівав холодний вітрець. З краю неба насувались білі, наче молочні, хмари. Разно бігли мишасті коненята. Дорога була сли­зька, і сани йшли в затоки. На обидва боки від дороги, скільки ски­неш оком, розстелилось поле, вкрите снігом, мов білою скатеркою. Твердий синявий сніг грав на сонці самоцвітами. Чорне вороння сідало громадами на сніг і знов здіймалося з місця. Вітер дужчав. Насунули снігові хмари і оповили небо. Сонце сховалось за хма­ри. Посипав сніжок. Василько вйокнув на коні, і вони побігли підтюпцем, наближаючись до лісу, що чорною стіною стояв перед ними. До лісу якраз половина дороги. Ще півгодини треба було їхати лісом. Василько в’їхав у ліс. Здорові кострубаті дуби грізно стояли в снігових заметах; їм було байдуже, що бурхав холодний вітер, ішов сніг. Мокрий сніг бив у лице Василькові, заліплював очі, налазив за комір… Мишасті коні зовсім побіліли, обліплені снігом. Василько загорнув руки в рукава, насунув на очі шапку й схилив голову, щоб хоч трохи захиститись від холодного вітру та снігу. Він і не постеріг, що коні звернули з дороги і побігли впра­воруч. Враз сани пішли в затоки і вдарились у горбик. Трісь! Щось тріснуло в санях, і Василько дав сторчака в сніг. Коні ста­ли. Василько підвівся, обтріпуючись з снігу, підбіг до саней. Старі, трухляві копили зламались, васаг лежав нарізно від санок. Василько обійшов навкруги саней, оглянув їх і мало не заплакав. Запобігти лихові не можна було. «Підожду, може, хто над’їде та дасть мені яку раду», — подумав він, поглядаючи на дорогу, яку раз у раз замітав сніг. Але в лісі було пусто. Тільки вітер гучав межи деревами та сипав сніг, закриваючи білою сіткою далечінь… Василько ступнув кілька ступенів наперед і став, широко роз­кривши очі з переляку та несподіванки. Перед ним з’явивсь ярок, якого не повинно бути на його дорозі. Василько постеріг, що збився з дороги. Що тут робити? Хіба лишити сани з ялинкою в лісі, а самому вертатися з кіньми додому? Василько випріг коні, сів верхи і поїхав назад по дорозі.

В лісі посутеніло. Настав вечір. Василько їхав лісом, коні гли­боко поринали в сніг і ледве-ледве переступали з ноги на ногу. Василько незабаром помітив, що він їде не дорогою, а так, лісом, навмання. Він став. «Треба конче знайти дорогу, — подумав Ва­силько.— Вернусь назад до саней і звідти поїду навпростець до­рогою». Він повернув коні і поїхав назад. Довго їхав Василько проти вітру та снігу, а саней не було. «Я десь узяв дуже соб, а тре­ба трохи цабе», — подумав він і повернув уліворуч.

В лісі зовсім затемніло. На землі і в повітрі білів сніг та ма-нячили цупкі, замерзлі стовбури дерев, закурених снігом.

Василько їхав, а саней не було. Коні, брьохаючись по заметах та по кучугурах, потомились і стали. Василько заблудивсь. Йому було холодно й страшно. Він заплакав. Навкруги вила хуртови­на, бурхав холодний вітер та крутив снігом, а Василькові згада­лась тепла, ясна батькова хата. Весело горить в хаті каганець. На столі стоїть кутя. Батько та дві сестрички сидять за столом, мати подає вечерю. Всі такі веселі, гомонять, радіють святечку. Хлопці та дівчата приносять вечерю, поздоровляють з празником, пита­ють про Василька. А може, не радість, не щастя гостює в хаті. Мо­же, мати плачуть, що нема з ними Василька, може, батько журять­ся та сумні-сумні сидять край столу і не їдять вечері. Ох, коли б хоч виїхати з цього мертвого лісу, побачити дорогу хату… Василь­ко торкнув коней; коні знялися з місця і нешвидко побрели по глибокому снігу… Але що це? Василько виразно побачив свою ха­ту. Йому видалось, що в маленьких вікнах блимнув вогонь. Василько зрадів і повернув до хати. То був кущ, обсипаний сні­гом, і здалека видавсь хатою. Василько й руки опустив. Що тут чинити? Він глянув навкруги: здорові дуби стояли в лісі, мов страховища і звідусіль простягали до нього цупкі чорні гілки. Ва­силькові здалося, що то мерці, закутані білим покривалом, про­стягають до нього свої руки. Йому стало страшно. Враз — щось зірвало Василькові шапку з голови, холодний сніг посипавсь йому на голову… То гіллячка зачепила шапку та збила її в сніг. Тільки Василько наважився злізти з коня по шапку, як десь да­леко почулось: а-у-у-у! — і луною покотилося в лісі. А-у-у-у! — відгукнулося з другого боку і довго не вгавало.

Василько похолов з остраху. Волосся полізло догори, серце перестало стукати в грудях. Думка про вовків промайнула у ньо­го в голові. Він в нестямі затяв коней і зник поміж деревами.

Василько виїхав на узлісся. За лісом було поле. На полі, край лісу, стояв хрест. Василько побачив хрест і зрадів. «Адже я на до­розі… Це дорога до села, де живе мій дядько… недалеко до села»… Василько виїхав на дорогу… Але що це за вогники блимають під лісом?.. Що це чорне ворушиться на снігу?.. Враз коні жахнулись і сіпнули вбік. «Вовки!»— подумав Василько. Він щосили затяв коні і вхопився за гриву… Переляканий, без шапки, запорошений снігом, мчався Василько по дорозі назустріч холодному вітрові. За ним навздогін бігли два вовки, вигинаючи сірі хребти… А хур­товина вила, крутила снігом та замітала їх сліди.

III

Вирядивши Василька, Яким легенько зітхнув; він продав ялинку за добрі гроші, а грошей було притьмом треба: треба було і чобіт жінці, треба було і на Новий рік дещо купити… Якимові трохи жаль стало Василька, що так любив тую ялинку. Та що вдієш, коли біда: ні в віщо вдягнутися, нічого кусати…

Олена поралась коло печі, хапаючись, щоб устигти на пору з вечерею.

Ніхто не постеріг, що надворі ішов сніг.

Аж дівчатка, бавлячися під вікном, радісно крикнули:

—   Сніжок! Сніжок! Пустіть нас, мамо, надвір!

Олена та Яким разом глянули в вікно.

—Ой лишенько! Як той бідний Василько приб’ється додому
в таку негоду! — скрикнула Олена.

Яким вийшов надвір. Небо заволоклося сніговими хмарами, рвачкий вітер забивав дух. Яким стривожився. «Коли б ще яка біда не лучилась хлопцеві», — подумав він.

– Ну, що? — спитала Олена, як він увійшов до хати.

– Завірюха… та, може, ущухне… повинен би Василько над’їха­ти.

А хуртовина не вщухала. Олена раз у раз заглядала в вікно, вибігала надвір і все зітхала та бідкалася.

Вже смеркалося, а Василька не було.

Олена плакала. І нащо було посилати дитину проти ночі! На­че без тих трьох карбованців і не обійшлось би? Що з тих гро­шей, коли через них можна позбутись найстаршої дитини? Олена мучилась і уявляла собі, як Василько збився з дороги, як напали на нього вовки, як вони розривають по шматочку її любу дитину… Серце їй обливалося кров’ю, сльози заливали очі. Яким мовчав, але тривоживсь не менш од Олени. Він щохвилини виходив на­двір, вдивлявсь у темряву, прислухавсь, як виє хуртовина, нада­ремне сподіваючись побачити Василька, почути його голос…

Люди давно вже вечеряли, а в Якимовій хаті й забули, який сьогодні день. Дівчатка поснули, дожидаючи вечері; старі сумува­ли, їжа не йшла їм на думку. Хлопець сусідин приніс вечерю. «Просили вас на вечерю батько й мати, і я вас прошу. Будьте здо­рові з Святим вечором!»—проказав він дзвінким голосом, подаю­чи мисчину в хустці. «А де ж Василько?» — поспитав він перего­дом. Олена заголосила. Господи! Всі люди радіють, весело, як Бог приказав, зустрічають велике свято. Тільки її побила лиха година, відірвала від неї любе дитя, кинула його в хуртовину на поталу вовкам-сіроманцям. Усю ніч сум літав по хаті, шарпав за серце бідних людей та не давав їм спати…

IV

Вранці виплило ясне сонечко на погідне небо оглянути, що зробила ніч з землею. Вітер стих, чистий свіжий сніг сріблом сяв під блакитним наметом неба. Земля наче вбралась на Різдво у бі­лу сорочку.

Скоро розвиднилось. Яким пішов до сусіда прохати коней. Вій мав їхати шукати Василька. Олена намагалася їхати з ним.

Весело рипіли сани по снігу, весело бігли коні, хоч дорога бу­ла трохи забита. Та невесело було на серці в Якима та в Олени. Вони роздивлялись на всі боки, боячись побачити якийсь слід Ва­силька. Але всюди було рівно, біло, сніг блищав, аж очі боліли глянути на нього. Вони в’їхали в ліс. Олена пильно дивилась ме­жи дерева; їй все здавалося, що вона бачить то сани, то свитку Ва­силькову, то кінські ноги…

—Коли б хоч їхав хто, — обізвався Яким, — розпитали б, чи
не бачив чого в лісі!

Зустріли якогось жида однією конячкою. Яким розповів йому своє горе та почав розпитувать.

– Я бачив зламані сани, а на них ялинку, — сказав той.— По­дайтесь лісом управоруч.

– Ой, нема вже мого Василька, нема моєї дитини! — заголо­сила Олена. Той крик серця болісною луною розлігся в Якимовому серці.

Ще здалеку заманячили на дорозі поламані сани, зазеленіла присипана снігом ялинка. Яким під’їхав до саней. Олена перша зі­скочила і почала припадати до саней та тужити на ввесь ліс. Яким стояв, сумно схиливши голову. «Так, — думав він, — Василька з’їли вовки»… Враз щось під’їхало. Яким озирнувсь і не хотів ві­рити своїм очам. Перед ним стояли його коні, а на санях сидів Петро, братів наймит.

– Ти звідки взявся тут? — скрикнув Яким.

– Та хазяїн послали мене по ваші сани. Ще й казали і цю ялинку відвезти до пана… Василько обламався учора, збивсь з до­роги і ледве добився до нас уночі.

– То Василько живий? — скрикнули разом Яким і Олена.

– Та вжеж живий… Оце недавно поїхали вдвох з нашим Омельком додому.

– Чи ти не брешеш?

– Хіба ж я пес — брехати! — образився Петро.

– Слава тобі, Господи! — зраділи бідолашні.— Слава тобі, Гос­поди, що він живий!

Петро взяв ялинку на свої сани, а поламані сани примостили на Якимових. Яким вйокав на коні, поспішаючи додому.

Василько вже був дома. Яким та Олена плакали з радощів, обіймаючи Василька.

«Ми вже думали, що не побачимо тебе», — казали вони. А Ва­силько весело щебетав, оповідаючи свої пригоди в лісі.

 

9) Назвіть ім’я батька Василька.

ü Що сталося з хлопчиком у лісі?

ü Що за вогники побачив Василько у темряві?

ü Яке почуття охопило Василька, коли він заблукав?

ü Щоб перевірити, як ви зрозуміли цей текст, спробуй­те відповісти на питання тесту.

ТЕСТ

1. Напередодні якого свята відбувались події оповідання?

а)      Різдва;

б)      Нового року;

в)      Водохрещення.

2. Що відчув Василько, коли дізнався про рішення батька продати ялинку?

а)      Радість;

б)      подив;

в)      розпач.

3. Що сталося з хлопцем у лісі?

а) Заблукав;

в) поламалися сани;

в) зустрів грабіжників.

4. Що відчув хлопчик, побачивши вовків?

а)      Рішучість;

б)      страх;

в)      цікавість.

5. Як врятувався Василько?

а)      Василько сам знайшов дорогу;

б)      Василька знайшов батько;

в)      його побачили у лісі сусіди.

6. Коли Василько знайшовся, то батько:

а)      дуже зрадів;

б)      сварив хлопця;

в)      побив.

Відповіді: 1а, 26, 3аб, 46, 5а, 6а.

(Перевірка тесту проходить у вигляді вибіркового читання).

6. Робота з описом.

ü Сьогодні ми вже згадали один опис з твору М.Коцю­бинського, а у «Ялинці» ви не знайшли описів?

ü Прочитайте і доведіть, що це описи.

ü А чи не зміг би обійтись автор у оповіданні без них? Для чого він вмістив описи у свій твір?

(Ввів опис ялинки, щоб підсилити уявлення читача про переживання хлопчика, його почуття до деревця;

опис хуртовини, щоб передати більш точно і сильно по­чуття Василька під час подорожі;

опис ранку — природа ніби сповіщає про врятування хлоп­ця, про те, що небезпека минула)

— А тепер пригадайте, з якого твору М.Коцюбинсько­го цей опис:

«Ліс ще дрімає в передранішній тиші. Непорушно сто­ять дерева, загорнені в сутінь. Тихо навкруги, мертво… Лиш де-не-де прокинеться пташка, непевним голосом обізветься зі свого затишку. Ліс ще дрімає».

– Тож з якого це твору? («Хо»)

–  Подумайте, а яка роль цього опису? (Поряд з цим описом далі йде опис Хо — вранішній ліс протиставляєть­ся страшному Хо)

–  Зробіть висновок, для чого М.Коцюбинський вико­ристовує описи у своїх творах? (Щоб краще розкрити об­рази героїв)

7. Порівняльна характеристика головних героїв. Заповнення таблиці (в парах на картках).

Головні герої

Харитя

Дмитрик

Василько

Риси характеру

     

вік

8 8 12

з якої родини

з бідної з бідної з бідної

3 ким жили

з мамою з мамою з татом та мамою

доброта, співчутливість

+ + +

працьовитість

+   +

любов до батьків

+ + +

сміливість

+   +

любов до природи

    +

розсудливість

+ + +

 

— У чому ж полягала розсудливість всіх героїв?

(Всі вони ще діти, але вже замислювалися над життям, думали і піклувались про батьків, хотіли допомогти їм, ледве зіп’явшись на ноги, дорослішали, міркували і діяли, як дорослі)

IV. Підсумок.

— У літературі є такий термін: «тематика творів», чи може хтось пояснити його?

Від якого слова походить слово «тематика»?

— Як би ви визначили тематику цих трьох оповідань?

 

завантаження...
WordPress: 22.89MB | MySQL:26 | 0,350sec