Театр корифеїв. Перший український стаціонарний театр у Ки­єві. Творчий шлях М. Заньковецької. Значення драматургії для розвитку українського театру. Ама­торський театр

Тема. Театр корифеїв. Перший український стаціонарний театр у Ки­єві. Творчий шлях М. Заньковецької. Значення драматургії для розвитку українського театру. Ама­торський театр. Творчість М. Щепкіна. Театр у Галичині та на Буковині

Мета: ознайомити учнів із видатними діячами театру корифеїв та драматургами XIX — по­чатку XX ст.; довести історичне значення театру корифеїв для розвитку укра­їнського театрального мистецтва; розповісти про заснування пер­шого українського стаціонарного театру в Києві та розвиток театрального мистецтва у Галичині та на Буковині; ознайомлювати з творчим портретом М. Заньковецької, М. Щепкіна і їхнім внеском у розвиток українського театрального мистецтва; розвивати зацікавленість історичним розвитком українського театру; учити аналізувати, робити висновки; виховувати любов до театру, повагу до роботи театральних діячів, до українського театрального мистецтва.

Обладнання:. Зоровий ряд: портрети М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенко-Карого, М. Садовського, П. Саксаганського, М. Заньковецької.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

 ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент

II.Актуалізація опорних знань

Бесіда

♦  Якими були здобутки театрального мистецтва XIX ст.?

♦  Що вам відомо про особливості театрів Галичини та Буковини?

♦  Яке значення мала драматургія для розвитку українського театру?

III.    Мотивація навчальної діяльності

Учитель. 1880—1890-і рр. стали важливим етапом становлення україн­ського театру. Цей період позначений переходом від аматорських гуртків та напівпрофесійних об’єднань до створення українського професійного театру.

Незважаючи на адміністративно-цензурні утиски царського уряду у II по­ловині XIX ст. активно розвивалася українська драматургія. Цьому сприяла подвижницька творча діяльність видатних письменників із використанням драматургічних традицій, започаткованих І. Котляревським. Остаточно перей­шовши на позиції критичного реалізму, українська драматургія збагатилася десятками нових п’єс, у яких осмислювалися важливі соціальні конфлікти того часу, проблеми життя українського народу.

IV.Вивчення нового матеріалу

1. Розповідь учителя

У 1882 р. перший професійний український театр (театр корифеїв) відокре­мився від польського й російського театру в Єлисаветграді. Засновником театру був М. Кропивницький (1840—1910), який опанував усі театральні професії. До трупи були запрошені актори-професіонали та аматори: К. Стоян-Максимович, І. Бурлака, М. Садовський, Н. Жаркова, О. Маркова, М. Заньковецька, Л. Манько, О. Вірина, А. Максимович. У 1907 р. М. Садовський відкрив у Києві постій­ний Український театр, який проіснував 7 років аж до початку Першої світової війни, коли царатом було закрито не тільки театр, але й усі українські газети, журнали та книгарні.

Вистави трупи різко виділялися на тлі тодішнього театру як змістом, так і виконанням. Кропивницький прагнув до ідейно-художньої цілісності спекта­клів, до гармонійного поєднання таких компонентів, як акторська гра, художнє оформлення, музика, співи, танці. Колектив не мав стаціонарного приміщення і був приречений на мандрівне життя. Кошти трупи складалися лише з касової виручки. Порівняно з іншими театрами Києва, стаціонарний український те­атр установив найдешевші ціни на квитки, організовував виїзні вистави в селах і швидко здобув славу театру «для мужиків і плебсу».

Репертуар театру складали такі твори, як: «Наталка-Полтавка» І. Котля­ревського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Чорноморці» М. Старицького, «Сва­тання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка тощо. М. Кропивницький поповнив репертуар театру своїми п’єсами «Глитай, або ж Павук», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», етюдом «По ревізії».

Катеринославський аматор — кінооператор Д. Сахненко зафільмував ви­стави цього театру «Наталка-Полтавка» і «Наймичка». Тим самим було запо­чатковано історію українського художнього кінематографа.

У серпні 1883 р. відбулося об’єднання театру М. Кропивницького з теат­ральною трупою М. Старицького. У новий театральний колектив улили­ся І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський; директором став М. Старицький, а М. Кропивницький залишився режисером, актором і драматургом. Об’єднання і співпраця видатних театральних діячів сприяли піднесенню престижу націо­нального українського театру. Високопрофесійна українська трупа об’єднала більше ніж 100 акторів, серед яких: М. Садовський, М. Заньковецька, П. Сак­саганський, М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпінська, Ф. Левицький, А. Максимович, Л. Квітка. Трупа розширила межі діяльності українсько­го театру: вона гастролювала у Криму, на Кубані, Поволжі, у Польщі, Білорусі, на Кавказі, відвідала Москву та Петербург. Умови діяльності були дуже склад­ними: відсутність стаціонарного приміщення, адміністративний тиск на ре­пертуарну

політику трупи (українські вистави

дозволялося грати лише разом із п’єсами російських або європейських авторів класичного репертуару).

Засновники театру корифеїв: М. Кропивницький, М. Старицький, І. Кар­пенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька — були митцями-громадянами, які вбачали в театральній сцені трибуну соціального, національного, етичного та естетичного виховання мас.

Піднесенню громадської ролі українського театру сприяло й те, що в роки першої російської революції він нарешті позбавився офіційних репертуарних обмежень і дістав можливість давати вистави українською мовою за п’єсами світової та російської

драматургії (В. Шекспір, Ф. Шіллер, К. Гольдоні, Г. 16-сен, М. Гоголь, М. Островський, Л. Толстой, А. Чехов).

Процес становлення й розвитку українського професійного театру був по­в’язаний із виникненням кількох театральних осередків і акторських шкіл. Із театральної трупи Старицького-Кропивницького вийшло кілька театральних колективів. У 1890 р. І. Карпенко-Карий та М. Садовський створили «Товари­ство малоросійських акторів». Цього самого року П. Саксаганський організу­вав власну трупу— «Товариство російсько-малоросійських артистів під ке­рівництвом Саксаганського», що було найкращим українським театральним колективом. На його основі у 1900 р. виникла об’єднана трупа корифеїв україн­ського театру — «Малоросійська трупа М. Кропивницького під керівництвом П. Саксаганського і М, Садовського за участі М. Заньковеиької».

Повідомлення учня

Марія Заньковецька — акторка, фундаторка українського театру. Музичну освіту здобула в Чернігівському пансіоні у М. Вербицького. удосконалювала її у Петербурзькій консерваторії. Театральну діяльність розпочала в аматорських гуртках Чернігова, Ніжина, Бендерах. Вона грала в трупах М. Кропивницько­го, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, виступала в Руському народному теат­рі товариства «Руська Бесіда» у Львові, Київському театрі М. Садовського. Ак­торка відстоювала ідею українського театру, закликала скасувати адміністра­тивні обмеження його існування в Російській імперії на Всеросійському з’їзді сценічних діячів у Москві (1897). Найкращі українські драматурги писали для неї Свої п’єси. М. Заньковецька створила багато пронизливих жіночих обра­зів. В її репертуарі — понад 30 театральних ролей, переважно — драматично-героїчні персонажі. Вона «пережила» жіноче безталання Харитини («Наймич­ка» І. Карпенка-Карого, 1887), Олени («Глитай, або ж Павук» М. Кропивниць­кого, 1883), Ази («Циганка Аза» М. Старицького, 1892), Катрі («Не судилось» М. Старицького, 1889), Цвіркунки («Чорноморці» М. Старицького, 1882), Галі («Назар Стодоля» Т. Шевченка, 1882), Аксюші («Ліс» О. Островського, 1891).

Актриса створювала образи, проникнуті справжнім драматизмом і запальною комедійністю. Вона уславлювала своєю грою простих людей, розкриваючи без­межність їхніх душ. Маючи чудовий голос — драматичне сопрано, незрівнянно виконувала у спектаклях українські народні пісні. Ця актриса першою отри­мала звання народної артистки у 1923 р. Вона також була першою українською артисткою, задіяною у кінематографі.

Після бурхливих подій революції 1905 р. українське театральне життя на­буває нових рис та форм. Значно поширюються зв’язки між театральними ді­ячами Східної та Західної України (у 1905—1907 рр. М. Садовський працював директором та режисером Руського народного театру у Львові). У цей період створюється українська акторська школа соціально-психологічного театру.

У 1907 р. М. Садовський отримав для свого театру приміщення, що сприя­ло значній події у культурному житті України — появі першого стаціонарного українського театру в Києві. Це був загальнодоступний театр, у якому ціни на квітки були значно нижчі, ніж в інших театрах. Саме тому сюди масово їха­ли люди з усіх передмість Києва.

М. Садовський сформував постійну трупу акторів для великих вистав: М. Садовський, І. Мар’яненко, І. Загорський, С. Паньківський, І. Ковален­ко, М. Вільшанський, М. Заньковецька, Л. Ліницька, Г. Борисоглібська, М. Малиш-Федорець, О. Петляш та ін.

М. Садовський від самого початку став на шлях оновлення репертуару теа­тру. Були поставлені кращі твори видатних українських авторів, п’єси росій­ських класиків та зарубіжних драматургів (іноді у власному перекладі), які глядачі на українській сцені ще не бачили. Новітнім було й уведення до репер­туару оперних вистав.

Перший український стаціонарний театр успішно працював до 1914 р.

У 1912 р. П. Саксаганський разом із М. Заньковецькою докладали чимало зусиль для створення українського художнього театру, але брак коштів, а зго­дом війна не дозволили реалізувати цей проект.

Учитель. На початку XIX ст. нова українська література дала сильний поштовх розвитку театрального мистецтва. Українська драматургія розвивала­ся, ґрунтуючись на кращих здобутках літератури, драматургічних традиціях І. Котляревського, Т. Шевченка, досвіді передової російської драматургії. Цей розвиток нерозривно пов’язаний із театром, оскільки провідні драматурги були водночас організаторами й керівниками театральних труп.

Про новаторський характер української драматургії II половини XIX ст. свідчать ідейна глибина, демократичний пафос соціального викриття, сила ре­алістичного проникнення в суспільні відносини й морально-етичні засади пореформеної доби.

У ті часи активно розвивався світський театр, різновидами якого були крі­пацький та аматорський. Світські театри, у яких ставили передусім українські п’єси, діяли на Полтавщині, Чернігівщині, у Харкові, Ніжині, Києві тощо. Більшість кріпацьких театрів після скасування кріпацтва припинила своє іс­нування, а актори з них перейшли в мандрівні театральні трупи.

В Україні діяли також змішані російсько-українські та польсько-українські театральні трупи, які переважно ставили адаптовані російські, німецькі, фран­цузькі п’єси. Певним чином це зумовило потребу в створенні українського ре­пертуару.

Нова доба в історії вітчизняного театру пов’язана з діяльністю І. Котлярев­ського, якого й нині вважають батьком українського театру. Він визначив нові

 

шляхи розвитку національної драматургії, висвітливши життя, побут, мораль, інтереси селянина.

Перші п’єси І. Котляревського «Наталка-Полтавка» і «Москаль-Чарівник» були написані спеціально для театру в Полтаві. У них органічно поєднані роз­криття проблеми соціальної дійсності та кращі традиції старої української культури. Крім того, твори І. Котляревського були написані українською літе­ратурною мовою.

Багатогранним був талант письменника й драматурга М. Старицького (1840—1904), автора численних історичних романів (трилогія «Богдан Хмель­ницький» —

«Перед бурею», «Буря», «Біля пристані»; «Руїна»; «Молодість Мазепи»; «Розбійник Кармелюк»). М. Старицький, дбаючи про розширення репертуару українського театру, удало обробляв п’єси різних авторів та інс­ценізував багато творів українських, російських і зарубіжних письменників («За двома зайцями», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба». «Сорочинський ярма­рок», «Утоплена», «Юрко Довбиш», «Циганка Аза» та ін.). Серед власних п’єс М. Старицького найвідомішими є соціально-побутові драми («Не судилось», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Талан»), історичні драми («Маруся Богуславка», «Остання ніч»), дотепні водевілі. Творчість М. Старицького є ре­алістичною, демократичною за змістом і спрямуванням, наповненою гарячим почуттям любові до рідного народу та його героїчного минулого.

Драматурги початку XIX ст. активно використовували фольклор. Зокрема, п’єси І. Котляревського насичені народними піснями, приказками, афоризма­ми тощо. Характерним прикладом використання народного фольклору є твір Отецька Шепері (Степана Писаревського) «Купала на Івана». Він уперше ви­користав в українській літературі докладний опис весільних обрядів та свята Івана Купала.

Засновником побутової комедії був Г. Квітка-Основ’яненко. Його твори «Сватання на Гончарівці», «Шельменко — волосний писар», «Шельменко-денщик» присвячені зображенню життя українського селянства й висвітлюють суперечності того часу, соціальну нерівність. В образах своїх героїв Квітка-Основ’яненко передає характерні риси українського народу — релігійність, по­кірливість, терплячість тощо.

Визначною постаттю в українській драматургії II половини XIX ст. є І. Карпенко-Карий (1845—1907), драми й комедії якого поряд із п’єсами М. Кропивницького і М. Старицького становили міцну основу репертуару українського реалістичного театру.

V.    Закріплення вивченого матеріалу

Бесіда

♦  У якому місті з’явився перший український стаціонарний театр? Із чим це було пов’язано?

♦  Твори яких письменників використовували перші театри для своїх по­станов?

♦  Із прізвищем якого українського драматурга пов’язана нова доба в історії вітчизняного театру?

♦  Назвіть корифеїв українського театру. (Заповнення схеми.)

♦  Які вистави за творами І. Котляревського. М. Кропивницького, М. Ста­рицького, І. Карпенка-Карого чи Г. Квітки-Основ’яненка вам доводилось бачити?

♦  Яке враження вони на вас справили?

♦  Які риси притаманні героям творів І. Котляревського?

♦  Охарактеризуйте національну специфіку творів І. Котляревського, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого чи Г. Квітки-Основ’яненка. У чому це виявляється?

У.Підбиття підсумків уроку

УІ.Домашнє завдання

  1. 1.                Випереджальне завдання

Підготуватися до захисту проекту на одну із запропонованих тем:

  • «Віддзеркалення історії України в історичному пісенному епосі»;
  • «Відбиття драматичного періоду української історії в опері С. Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”»;
  • «М. Лисенко — засновник української класичної музики»;
  • «Представники української музичної культури II половини XVIII ст.»
  • Групова робота: створити альбом «Театр корифеїв
ЗАВАНТАЖИТИ

Для скачування файлів необхідно або Зареєструватись

10 Театр корифеїв Перший український стаціонарний теат (45.9 KiB, Завантажень: 23)

завантаження...
WordPress: 23.08MB | MySQL:28 | 0,743sec