Різьблення по дереву. Гуцульщина – край різьбярів

Тема уроку. Різьблення по дереву. Гуцульщина – край різьбярів.

Мета уроку: ознайомити учнів з регіональними особливостями різьби по дереву, дати знання про умовну класифікацію видів різьблення .

Розвивати інтелектуально-творчий потенціал учнів.

Виховувати творчі вміння і навики.

Обладнання: карта «Легка промисловість. Художні промисли», виставка учнівських робіт «Художня обробка деревини», мультимедійний проектор, презентація.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

 

ХІД УРОКУ

  1. I.          Організаційний момент.
  2. II.          Актуалізація опорних знань.
    1. Що вам відомо з курсу історії про розкопки Мізенської стоянки на Чернігівщині?
    2. Що представляла собою Зарубинецька культура?
    3. Яких ідолів виготовляли на території України в дохристиянський період?
  3. III.          Мотивація навчальної діяльності.

Прийом «Здивую всіх»

Учитель розповідає цікавий матеріал, що стосується теми уроку.

Різьблення по дереву це мистецтво, яким славилися стародавні  слов’яни ще в XI ст. Проте саме мистецтво виникло набагато раніше. Різьбленням прикрашалися трони єгипетських фараонів, вікінги гойдали своїх дітей в різьблених колисках, у Франції різьблення по дереву стало невід’ємною частиною бароко.

У далекі часи використовували деревину горіха, пізніше популярне стало червоне і чорне дерево.

Різьблення прикрашали позолотою, розписом, після чого покривали білим лаком. В стародавній Русі  слово «тесляр» означало «майстер з’єднувати й обробляти окремі частини дерева». Тесляр, він же й будівельник, і художник. Мистецтво тесляра охоплювало величезний цикл робіт – від будинків, обробки фасадів, інтер’єрів, начиння до дрібної пластики з дерева.

До наших часів збереглося небагато зразків виробів. Головне зображення – розп’яття, фігури святих. ( Учитель демонструє зразки та фото дерев’яних виробів).

  1. IV.          Вивчення нового матеріалу.

Повідомлення учнів:

–                     Історія різьбярства

–                     Регіональні особливості різьби по дереву

–                     Гуцульщина – край різьбярів: Ю. Шкрібляк, М. Мегединюк, В. Девдюк, Ю. Корпанюк.

  1. IV.          Закріплення матеріалу.
  • Для якого регіону України характерна «суха» різьба площинного геометричного характеру?
  • Хто з відомих майстрів художньої обробки деревини започаткував школу Яворівських різьбярів?
  • В народному мистецтві якого регіону побутували мотиви голови коня?
  1. V.          Підсумки уроку.

Художня обробка деревини передбачає виготовлення музичних інструментів. На Гуцульщині шанували трембіту. Гуцульські різьбярі виконують твори у техніці рельєфного різьблення, портретні і сюжетні зображення на декоративних тарелях, обкладинках на альбомах. Великим  успіхом користуються сюжетно-тематичні твори: Федірка, Іващенка, Смолянця та ін.

 

 

  1. IV.          Домашнє завдання.

–         Підготувати повідомлення і фотовиставку «Дерев’яні музичні інструменти на Україні»

–         Скласти кросворд по темі.

 

Додаток 1

Історія розвитку різьби по дереву

Найдавніші пам’ятки народного мистецтва на території сучасної України, що зійшли до нас, належать до епохи палеоліту (20 тис. років до н.е.). Це вироби з кістки, оздоблені різними геометричними мотивами. Їх знайшли археологи під час розкопок Мізенської стоянки на Чернігівщині. Предметів із дерева із тих далеких часів не збереглося. Пізніше почала розвиватися кераміка, ткацтво, художня обробка кістки, а потім і дерева.

Розкопки скіфських поховань дають уявлення про різноманітність видів і технік художньої обробки деревини, які були у скіфів. В давнину скіфи користувались дерев’яним посудом.

Слов’яни вийшли на історичну арену на початку І тисячоліття до н.е. вони займали територію між Дністром і Віслою. В І-ІІ ст. н.е. на землях середнього Придністров’я, як свідчать археологічні знахідки, розвивається культура, за назвою місця знахідки Зарубинецька.

У дохристиянський період відображались також уявлення стародавніх майстрів про магічні сили Землі та природи. Символічно зображувались Сонце, Земля, Кінь. Також був поширений геометричний орнамент із борозенок, ямок, штрихів. Уявлення про виникнення та побудову світу передавались у народній творчості у вигляді геометричних фігур-символів, зображень тварин і частин їхнього тіла – голови, ніг.

Літописець Нестор у Х ст. зазначає наявність розвиненої дерев’яної скульптури, за його свідченням Київський князь Володимир поставив у княжому дворі Перуна дерев’яного. Після прийняття християнства на Русі (989 р.) дерев’яних ідолів топили у річках. З часом розвивались токарні роботи, довбання, різьблення. Це засвідчує знайдені залишки дерев’яних мисок із Райковецького городища на Житомирщині і в інших районах України.

Для художньої обробки дерева у 14-18 ст. характерні такі напрями: виготовлення побутових предметів, знарядь праці, засобів пересування в домашньому виробництві. Ремісничі цехи та мануфактури беруть участь у декоративному оформленні церков, предметів культу. Створюють набійні дошки для вибивання узорів на тканинах, пряникові дошки, меблі для різних верств населення.

У творчості народних майстрів-меблярів переважали прості форми. Такою була потреба соціального замовника-селянина, міщанина. Часто кращі кріпосні майстри оформляли палаци і замки магнатів. Вони прикрашали будови тригранно-виймчастим різьбленням, рельєфним різьбленням.

В 18-19 ст. остаточно формуються центри народного мистецтва – народні художні промисли. Після 1861 року народні промисли одержують подекуди новий творчий розвиток. Їх центри: Полтавщина, Київщина, Гуцульщина, Поділля, Лемківщина де формується своя стилістика оформлення, характер орнаменту, прийоми виконання.

В 1878 р. відбулася важлива подія в історії художньої обробки дерева – відкрилося губернське ремісниче училище в Полтаві з токарно-столярним відділенням. Училище підготувало чимало різьбярів.

На початку 20-х років ХХ ст. створюється художньо-промислові школи в Києві, Харкові, Полтаві, Переяслові. З другої половини 20-х років на виставках разом з досвідченими майстрами активну участь бере молодь.

В 30-40 роках змінюються естетика, зміст і призначення виробів художніх промислів. Вони зазнають сильної ідеологізації, натиску влади. У виробах основна увага приділяється декору державно-політичного змісту, який витісняє традиційну естетику і практичністьУ 1934 році організована Українська художньо-промислова спілка, яка очолює артілі – кооперативні об’єднання художнього виробництва. У Дніпропетровську відкривається школа декоративного розпису.

В післявоєнний період відроджується художня обробка дерева, особливо в західних областях України. Відновлюється робота в артілі “Гуцульщина” в Косові, ім. Л.Українки у Львові, у Чернівецькій області, відкриваються училища декоративно-ужиткового мистецтва. В 1946 р. в Львові відкривається перший на Україні художній інститут (нині Львівська академія мистецтв). Наприкінці 50-х років художні артілі переорганізовуються у державні підприємства, які підпорядковуються Міністерству місцевої промисловості.

Сучасні майстри володіючи широким естетичним кругозором, достатньою професійною підготовкою, інтерпретує традиції народного мистецтва. Це підтверджують виставки професійних художників-майстрів декоративно-ужиткового мистецтва. Експонати різноманітні за тематикою і призначенням. Одні з них мають ужитковий характер, а інші декоративний, але всі вони єдині, нерозривно зв’язані в аспекті народного і професійного мистецтва, сучасності і традицій.

 


Додаток 2

Регіональні особливості різьби по дереву

Різьба по дереву мала свої регіональні особливості.

Для виробів гуцульських майстрів характерний суворий режим і системний порядок розміщення декоративних елементів, застосування інкрустації.

Цікаві за своєю формою, декором, композиційним трактуванням дерев’яні букові скрині, які виготовлялися у с. Слобода, Рунгури Коломийського району. Народні різьбярі багатим геометричним орнаментом прикрашали вікна, стінки, ніжки скринь, для кольору використовували сажу.

Скрині Східної України прикрашалися рослинним орнаментом більше. Цікаві скульптури святих (церква с. Йосафата, музей історії міста Коломия) виготовлені учнями коломийської школи деревного промислу. Об’ємна культова скульптура була характерною для Галичини та Поділля. На Поділля і в Галичині існували ремісничі майстерні різьбярів. У творах різьбярів відчувався насичений культурний зв’язок, який приносив зміни в образну сутність, декоративних зразків. Дерев’яна фігурка ХVІ ст. з Львівського музею українського мистецтва повторює відомий в Польщі тип так званої сикстинської богородиці, з характерною для даної іконографічної схеми конусоподібною формою фігури.

Для східного і західного регіонів України фігурки і барельєфні скульптурки – своєрідний зразок народної скульптури. Образотворча сторона виступала у фігурних формах або деталях знарядь праці, елементах народної архітектури, предметах оформлення житла.

Варто згадати форму коника. Зображення коня зв’язане з давніми уявленнями про його охоронні функції. На Чернігівщині кінь вважався твариною віщою, одночасно й зловіщою. Тут вірили в “оборотню” охоронну силу конячої голови. Форму коня обрав майстер для ковила, яким засипали зерно до млинового ковша на камінь. Породу кінських голів мають різні солонки з Чернігівщини, притики і холки від ярма на Київщині, Полтавщині, Харківщині. Мотив голови коня у побутових речах широко використовувався в майстернях Полтавського земства. Сам факт звернення до мотиву коника свідчить про його значне побутування в народному мистецтві на цій території. Широко відомий мотив коника в елементах різноманітних світильників.

З кінця 19 ст. на Гуцульщині традиційна об’ємна культова скульптура витісняється виробництвом різьблених речей сувенірного характеру, декорованих плоскою різьбою, інкрустацією . На Західному Поділлі на зміну дереву для скульптури використовували камінь.

На початку 20 ст. Прикарпаття стає місцем туризму, лікування, відпочинку, що стимулювало виробництво сувенірів. На сувенірний характер виробів із дерева націлювали і школи по різьбі у карпатських осередках – Вижниці, Ясинях.

Вже протягом першого післявоєнного десятиліття в українській народній скульптурі чітко виділилась лемківська різьба. В її основі була ще та сюжетно-стилістична спрямованість, яка традиційно склалась в попередні роки і була зумовлена орієнтацією на виготовлення сувенірних виробів міщанського характеру.

Помітних успіхів досягла різьба на Закарпатті. Відродження давніх традицій місцевої фігурної та рельєфної різьби. Його розвиток зв’язали з іменем майстра В.І.Свиди. Його творчість приклад продовження і розвитку народних традицій в скульптурі.


Додаток 3

ГУЦУЛЬЩИНА – КРАЙ РІЗЬБЯРІВ

Яворівська школа

 Поміж вершинами крутих схилів Східних Кар­пат, поблизу м.Косів, розкинулось славнозвісне село Яворів.

Звідси походять видатні майстри художньої об­робки дерева, творчість яких мала великий вплив на розвиток і поширення цього виду мистецтва не тільки на Прикарпатті, Косівщині а й далеко за його межами.

Творчість народних майстрів яворівської шко­ли художнього різьблення відзначається високою мистецькою і технічною культурою, чіткістю і ритмічністю орнаментальних композицій. Яворівські майстри, вихідці із бідняцьких селянських родин, володіли природним естетичним даром, що розвивався в процесі трудової діяльності багатьох поколінь різьбярів.

Серед різноманітного асортименту різьбяр­ських виробів яворівських майстрів зустрічаю­ться й такі, що мають суто декоративне призна­чення. Нерідко подібні речі відігравали певну роль у художньому оформленні народних тради­ційних обрядів, побутових свят, весільних риту­алів.

Деякі з них ставали невід’ємними компонента­ми народного вбрання гуцулів (наприклад, тради­ційні гуцульські топірці й табівки). Яворівські майстри виконували різьблені прикраси в основ­ному чистою, або, як її називають на Гуцульщині, «сухою» різьбою площинного геометричного характеру без інкрустації.

Першим відомим  майст­ром художньої обробки дерева на Гуцульщині був яворівець Юрій Іванович Шкрібляк (1822 — 1884). Його праці відзначаються простотою, тонкою, прекрасною різьбою, майстерним засто­суванням елементів гуцульського орнаменту: кривульок, кучерів, сливок, колосків, крижиків, руж, ільчатого письма. Все це майстер надзви­чайно вдало закомпоновував на поверхні предме­та, і під його різцем народжувались чудові само­бутні орнаменти. Він глибоко знав властивості кожної породи дерева, яке йшло в роботу, і тому природний колір, податливість деревини відігра­вали чи не найголовнішу роль у виборі форми художнього твору. Юрій Шкрібляк значно удо­сконалив техніку різьби і підніс її на високий художній рівень. Його сини були також видат­ними майстрами художньої різьби і таланови­тими продовжувачами батькової справи.

Василь Шкрібляк (1856—1926) збагатив тра­диційний гуцульський орнамент новими мотива­ми. Він оздоблював свої вироби площинним різь­бленням та інкрустацією металом, бісером та різноколірним деревом. Його твори відзначаю­ться оригінальністю композицій і тонким худож­нім смаком. На виставці робіт українських ху­дожників у Львові 1905 року його твори були високо оцінені художниками.

Микола Шкрібляк (1858—1920) оздоблював свої твори геометричними елементами орнамен­ту на «цьоканому» (подовбаному) тлі, а також інкрустував їх різноколірним бісером.

Твори Шкрібляків зберігаються у різних му­зеях країни. Найбільші колекції їх знаходятьсяу Львівському музеї етнографії та художнього промислу і Львівському музеї українського ми­стецтва. Чимало робіт вивезено за кордон.

Майже одночасно зі Шкрібляками працювала різьбярська сім’я Гондураків, яка також зробила чималий мистецький внесок у загальний доробок яворівських різьбярів. Представниками її були Петро Гондурак (1868—1928)Юрій та Іван Гондураки (перша половина XX ст.).

При вході в село Яворів в’ю­ном звивається стежка, піднімаючись на круті пагорби і опускаючись у долини дзвінких потічків.

На схилі крутого пагорба примости­лись будиночки в гуцульському стилі. Тут жи­вуть брати-різьбярі Юрій та Семен Корпанюки.

Юрій Іванович Корпанюк ціка­вився різьбою ще з малих літ. Можна припу­стити, що немалу роль у цьому відіграло те, що і Юрій і Семен доводяться внуками по матері Юрію Шкріблякові. Змалку бавлячись майстер­но виконаними іграшками, милуючись різьбою гуцульських топірців, кужелець, шкатулок, зроб­лених колись дідом і дядьками, хлопці вбирали в себе цю красу, що впливала на їхні характери й нахили.

Гостюючи в родичів, вони придивлялись не тільки до столярування і різьблення, а й вивчали техніку виточування, яка невід’ємна від мисте­цтва художньої обробки дерева. У цьому відно­шенні вироби Юрія Шкрібляка були неперевершеними зразками гуцульського декору.

Незвичайні враження глибоко западали в душі хлопців. Повертаючись додому, вони брались за виготовлення власного різьбярського інструмен­ту, наносили на дерево найпростіші орнаментальні узори. Старший брат навчав меншого, що теж мав неабиякий нахил до різьбярства. їхній бать­ко спершу не вбачав у захопленні хлопців нічого доброго, бо сім’я жила за рахунок невеличкого клаптика гірського напівкам’янистого грунту. Розуміючи це, Юрій і Семен намагались скоріше оволодіти улюбленим ремеслом, щоб допомогти батькові у той важкий час. Але навіть дядьки, боячись конкуренції і втрати шматка нужден­ного хліба, не поспішали відкривати племінникам секрети своєї професії, які здобули колись само­тужки.

Минав час. Вже у 1912 році художні виро­би Юрія Корпанюка — дві скриньки, портретна рамка, дерев’яні пляшки, тарілка, виконані в тех­ніці площинної різьби,— складали перший екза­мен перед відвідувачами «Виставки домашнього промислу» в Коломиї. Твори молодого митця привернули увагу цінителів мистецтва, і за висо­ку художню майстерність Ю. Корпанюкові було присуджено диплом виставки. У цей же час сто­лик і крісло його роботи експонувались у Відні.

За художніми виробами Корпанюків, як і інших митців, уже полювали спритні ділки- комерсанти, котрі, удаючи з себе шанувальників народного мистецтва, скуповували твори і перепродували їх за високі ціни навіть за кордон.

Організовані у 30-х роках виставки виробів народних майстрів у Ворохті та в інших містах колишньої Станіславщини мали на меті перед­усім комерційний зиск, і нерідко майстри, зв’я­зані кабальними умовами перекупників, змушені були віддавати перевагу міщанським смакам пе­ред справжнім мистецтвом. Тим і пояснюється така нерівна творчість Корпанюків у цей період.

Одне з видавництв, що існувало під опікою так званої Ради повітової в М.КосІв, в 1932 році ви­пустило в Кракові книжечку «Гуцульщина» поль­ською мовою, в якій поряд з коротким описом природи, туристських маршрутів, географічних даних в кількох рядках згадується народне ми­стецтво колишнього Косівського повіту. Тут була дана об’єктивна оцінка робіт Корпанюків і під­креслювалось, що їхня творчість стоїть на рівні творчості славних попередників — Шкрібляків.

Та вже в 1944 році, після визволення При­карпаття, відновила свою діяльність Косівська артіль художніх виробів «Гуцульщина». Брати Корпанюки почали виготовляти високохудожні вироби для експериментальної майстерні артілі та для музею Косівського училища прикладного мистецтва. В той же час ішла робота на замов­лення багатьох музеїв Радянського Союзу.

У п’ятдесятих роках художні вироби відомих яворівських майстрів з успіхом експонувались на багатьох всесоюзних і зарубіжних виставках.

1958 року Ю. Корпанюк виготовив для ви­ставки українського народного мистецтва в Софії (Болгарія) кілька гуцульських топірців і палиць, оздоблених орнаментальною різьбою та інкрустацією деревом і кольоровим металом.

Подібні роботи були надіслані ним і на ви­ставку народного мистецтва, що відбулась у 1959 році в Улан-Баторі (Монголія).

Однією з характерних рис творчості Корпаню­ків, як і багатьох інших майстрів гуцульського мистецтва різних видів і жанрів, є схильність до щедрого використання орнаменту. Особливості деревини (її відносна твердість) та характер ін­струментів закономірно впливали і на вироблен­ня відповідних технічних прийомів художнього різьблення. Це в значній мірі позначилось і на художньо-стильових ознаках.

Корпанюки внесли багато нового як у художні прийоми побудови орнаменту, так і в техніку їхнього виконання. Це стало цінним надбанням не тільки яворівської школи, а й усіх різьбярів Гуцульщини.

Яворівська школа різьбярства — одна з найдав­ніших на Гуцульщині. Самобутня творчість слав­нозвісних майстрів прокладала шляхи розвитку гуцульської різьби по дереву, утвердила її харак­терні художні стильові ознаки, що пізніше були унаслідувані й розвинуті різьбярами сіл Річки, Брустур, Вижниці та Косова. Творчість яворівських майстрів мала великий вплив на станов­лення різьбярства на Прикарпатті і Буковині.

 

ЗАВАНТАЖИТИ

Для скачування файлів необхідно або Зареєструватись

Різьблення по дереву Гуцульщина – край різьбярів (100.9 KiB, Завантажень: 4)

завантаження...
WordPress: 22.95MB | MySQL:26 | 0,311sec