Птахи у легендах та переказах

Ворона

У Галичині прокляття ворони пояснюється так. Ворона хотіла було пити кров, яка крапала з ран розп’ятого Спасителя, за що Бог прокляв її. І з тих пір частина дзьоба ворони навіки набула червоного кольору.

Граки і галки

Любов граків і галок до стадного життя породила в Україні віру­вання, що в них є громадський суд, причому іноді всі вони гуртом убивають свого родича, який завинив (Старобільський повіт).

Сойка

Колись був такий час, що всі звірі й птахи розмовляли людською мовою. Ключі від вирію тоді були у ворони. Та якось вона прогнівила Бога, і відтоді ключі перейшли до сойки. Вона летить до вирію раніше за всіх птахів, одмикає його, а сама повертається назад.

За іншою легендою, сойка щороку літає у вирій, та ніколи не долі­тає до нього: пролетить день і відразу ж їй хочеться дізнатися, скільки пролетіла. То вона й повертається назад. Так сойка даремно літає туди й сюди, поки випаде сніг.

Сорока

Сорока створена нечистим і править йому за коня (Таращанський і Проскурівський повіти), тому застрелену сороку прив’язують до стелі в стайнях, певні, що нечиста сила не буде на конях їздити, а учепиться за сороку.

Крик сороки на хаті чи біля хати означає або те, що господаря хтось лаятиме, або що він одержить якусь звістку, або ж будуть гості.

Сова, сич, пугач

Сови, сичі та пугачі є в українській народній поезії найзловіснішими птахами. Особливо це стосується сови, яка стала символом усього темного, похмурого. У Біблії сова згадується як нечистий птах, а давні єгиптяни вважали її символом смерті.

За українськими народними віруваннями, сови і пугачі пішли від кішок, тому в них котячі голови, і їхній крик нагадує крик кішки (Ушицький повіт). Поява сови і пугача поблизу села наводить нудьгу й смуток на всіх його жильців (Житомирський повіт). Крик сови й пугача на хаті взагалі віщує пожежу або смерть когось із членів родини. Та в Проскурівському повіті кажуть: якщо пугач гукає: «Вповів!» «Вповів!» — в хаті народиться дитина, а якщо — «Поховав!» «Поховав!» — хтось помре.

 

Круки

Подекуди в Україні, зокрема в Галичині, вважають, що нечистий лі­тає по дворах у подобі крука, підпалює дахи і взагалі завдає людям багато шкоди. Коли кричить крук, дехто спльовує, наче бояться наврочення.

Схильністю круків і ворон до падалі обумовлюється повір’я, що крук віщує смерть і стоїть у найближчому зв’язку з душами померлих.

Горобці

Вважають, що горобець — проклята Господом пташка (Ушицький повіт). Прокляття Богом тісно пов’язується з розп’яттям Господа на хресті. У Маріупольському повіті кажуть, що коли розпинали Христа, горобці кричали: «Жив! Жив! Жив!». Кати почали тоді ще з більшою жорстокістю мучити Христа. За це Господь прокляв горобців і не доз­волив їм відлітати на зиму в теплі краї.

Дятел

Також є переказ про дятла. Ніби він виник із землі, а що із землі, то — від самого Бога. Кажуть, що якби послухати вночі біля гнізда дятла, можна виразно почути, як він стогне: це в дятла болить голова від того, що він цілоденно безперестанку довбає дерево.

Яструб

В Ушицькому повіті щодо яструба розповідається таке. Яструб по­клав знесене ним яйце під ворону. Вона висиділа яструба, дбайливо годувала його й, милуючись, весь час кричала: «Пан! Пан!». Коли ж ворона, полетівши якось за кормом, довго не поверталася, а виведе­ний нею яструб дуже зголоднів і, схопивши потім ворону, яка прилеті­ла, почав шарпати її. Та вирвалася й закричала: «Кат! Кат!».

Яструбові в перший день Петрового посту жінки обіцяють десятину курчат. Такого звичаю дотримуються для того, щоб зберегти курчат від надто зірких очей яструба, який може всіх побити й поїсти. З цією метою будь-яка жінка, яка виносить уперше на двір курчат, неодмінно мусить зав’язати собі очі, і, випускаючи курчат на землю, промовити: «Як я не бачу, де випускаю курчат, так щоб не бачив їх шуляк» (Літинський повіт).

 

 

Легенди та казки про лелек.

У давнину Перун відправив людину на Землю, дав їй мішок, наказавши, щоб віднесла далеко в ліс, а по дорозі не розв’язувала і не заглядала в нього.

Та людина не була б людиною, якби не поцікавилася, що ж у тому лантуху. На півдорозі чоловік зу­пинився, розшморгнув зав’язку, і з мішка вистрибнули жаби, миші, змії, вужі й розповзлися довкола. Кинувся бідолаха ловити їх, та де там! І тоді розгніваний Перун ска­зав: «Я перетворю тебе на птаха, і будеш ним доти, поки не пови­збируєш гаддя, яке випустив на волю».

Отак людина в подобі ле­леки й досі ходить по наших по­лях та болотах.

 

Леген­да.

 Під час турецької навали тур­ки не могли збороти захисників укріпленого міста-фортеці. Тоді вороги вирішили заморити хороб­рих воїнів спрагою та голодом. Довго тривала облога. Закінчили­ся в місті їжа і вода, та оборонці вирішили:  краще вмерти, але не відкрити ворогам ворота. Аж ось одного дня несподівано піднявся сильний вітер, що змусив ворогів лягти на землю. Сотні лелек леті­ли плавно й урочисто, і кожний з них ніс у дзьобі гроно стиглого винограду з рідної землі. Захис­ники були врятовані від спраги й голоду і з новими силами кину­лися на ворогів, які змушені були відступити від стін міста.

Справедливість перемогла, а людина з тієї пори любить й обе­рігає лелеку.

Відома легенда про те, як ле­леки врятували дітей.

Давно це було, коли українсь­ка земля терпіла кривду і наругу від нападу різних ординців. На­летять, підпалять хати, виженуть худобу, заберуть у полон усе працездатне населення, повбивають, старих та немічних, а малюків покинуть напризволяще, на дим­них згарищах.

Побачили це лелеки і стукотом дзьобів почали кликати козаків на допомогу. Але далеко були коза­ки, не почули їхнього розпачли­вого тріскоту. І тоді птахи, підхо­пивши на крила малюків, підня­лися високо-високо над землею. Почувши плач своїх дітей, козаки кинулися наздоганяти ворогів. А лелеки все кружляли над ними, вказуючи дорогу. Наздогнали ко­заки ворогів та й порубали. З того часу в Україні лелекам завжди раді. І навіть існує повір’я, що немов­лят батькам приносить лелека.

 Казка.

Був собі лелека. Жив він не­подалік нашого озера, на старому кремезному дубі.

Насувалася зима. Птахи відлітали до вирію. Пристав і він до зграї інших лелек та й полетів далеко на Південь, де панує вічне літо, теплі води, смарагдово-зе­лені береги, блакитне небо. У лісах Півдня було багато диво­вижних пташок — зелених, синіх, жовтих папуг. Усі вони співали, радісно кричали. А лелеці було сумно. Питає зелений папуга ле­леку: «Чому ти все сумуєш? Чому гнізда не мостиш, лелечат не висиджуєш?». Мовчить лелека, поглядає на Північ. Коли це — стрепенувся, прислухався до чо­гось. Десь пролунав пташиний крик, радісний і тривожний. Злетів лелека, щоб наздогнати своїх товаришів. «Куди ж ти ле­тиш»? — дивується папуга. — Там же холодно. П’ять місяців пожи­веш і знову ж сюди повернешся. Що там доброго на твоїй холодній півночі?».

«Добре те, що я там народив­ся. Там моя батьківщина» — з ви­соти прокричав лелека.

 

 

 

 

ЛЕГЕНДА

         Було це під осінь, давним-давно. Пташки відлітали у вирій, де завжди тепло й зелено і є що поїсти. Одна пташка скалічила собі криль­це й не змогла відлетіти. Вона зали­шилася одна й мусила перебувати зиму в нашому краї. «Найкраще мені буде в лісі,— думає собі пташечка. — Гарне густе листя дерев допоможе мені й дасть раду, коли сніги випа­дуть і вдарить мороз».

Першим ділом вона звернулася до берези.

— Прекрасна березо.— сказала пта­шечка,— у мене зламане крило, до­зволь мені оселитися у твоїх гілоч­ках, щоб почекати, доки мої товари­ші повернуться.

—  Ні,— відповіла береза.— Ми тут у лісі маємо своїх лісових птахів, яким мусимо допомагати…

Просила про допомогу скалічена пта­шечка у дуба, і в бука, і в граба та лі­щини, але всі вони не прийняли її під свій захист. Зажурилася пташка і ви­рішила піднятись у гори. Аж тут по­чула голос:

—  Пташечко маленька, куди ти хо­чеш летіти?

— Я й сама не знаю куди, голод і хо­лод докучають мені,— сумно відпо­віла пташечка.

— Тоді йди до мене.— сказала молода сосна.— У моїх гілочках тобі буде те­пло, можеш сидіти цілу зиму…

Так оселилася пташечка на гілочках привітної сосни, смерека дала їй за­хист від холодного північного вітру, а ялівець годував своїми ягодами…

Одного дня подув північний вітер.

— Чи зможу я заморозити листя всіх дерев? — спитав вітер морозу, який володів землею.

— Ні,— сказав цар.— З дерев, які дали бідній пташці притулок і оселю, не можна листків стрясати.

Від того часу із сосни, ялини, смере­ки, ялівцю не опадає листя, стоять

вони вічнозеленими і влітку і взимку та захищають птахів від негоди.

завантаження...
WordPress: 22.79MB | MySQL:26 | 0,526sec