Психологічна абетка для педагогів

Зміст ст.

Загальна психологія

I. Загальні питання психології    3

1. Предмет психології    3

2. Методи психології    4

3. Становлення психології як науки    5

4. Особистість, її структура і спрямованість    6

5. Психологія міжособистісних стосунків     9

6. Психологія діяльності    10

7. Спілкування, мовлення і мовленнєві засоби особистості    11

II. Психічні процеси та властивості особистості    13

  1. Відчуття    13
  2. Сприйняття    14
  3. Мислення    15
  4. Пам’ять    16
  5. Увага    18
  6. Уява    19
  7. Емоції та почуття    21
  8. Воля    23

III. Індивідуально-типологічні особливості    24

  1. Темперамент    24
  2. Характер    26
  3. Здібності    29

Вікова та педагогічна психологія

 

  1. Предмет, завдання і методи вікової та педагогічної психології    30

 

  1. Проблеми психічного розвитку дитини    32

 

  1. Психічний розвиток дошкільника    34

 

  1. Психологічна готовність дитини до навчання в школі    36

 

  1. Психологія молодшого школяра    37

 

  1. Психологія підлітків    40

 

  1. Психологія юнацького віку    41

 

  1. Психологія вчителя     42

 

Література    45

    Загальна психологія

 

I. Загальні питання психології

 

1. Предмет психології

План:

  1. Загальне поняття про психіку.
  2. Свідомість людини.
  3. Психологія, як наука.
  4. Визначення предмету психології.

Загальне поняття про психіку

В перекладі з древньогрецької “психологія” – це наука про душу, звідки предметом психології виступає “душа”, або психіка.

Психіка – це якість високоорганізованої матерії, яка заключається в активному відображенні суб’єктом суб’єктивного світу. Враховуючи це визначення, можна зробити ряд центральних суджень про взаємоперетворюючі прояви психіки.

  1. Психіка – це якість тільки живої високоорганізованої матерії, яка має специфічні органи, які обумовлюють можливість існування психіки.
  2. Ця матерія володіє здібністю отримувати інформацію про навколишнє середовище, що пов’язана зі створенням, цією матерією суб’єктивного (психічного) за своєю суттю образу, який є більш-менш точною копією матеріальних об’єктів реального світу.
  3. Ця інформація служить основою для:
  • регуляції внутрішнього середовища організму;
  • формування його поведінкової реакції на постійно змінні умови зовнішнього середовища.

Свідомість людини

Психіку мають як люди, так і тварини. Свідомість же виникла на певному історичному етапі становлення психіки людини і є результатом і продуктом її трудової діяльності.

Слово “свідомість” в елементарному значенні – це прсте пильнування з можливістю контакту із зовнішнім світом і адекватною реакцією на події, які відбуваються.

Свідомість має й свою структуру. На думку академіка А.В.Петровського, вона містить у собі сукупність знань про світ, відмінність суб’єкта від об’єкта; становлення особистості до об’єктивної дійсності, до інших людей, до себе; можливість цілеспрямованої діяльності.

Свідомість тісно пов’язана з мовленням і без нього у своїй вищій формі не існує.

Психологія, як наука

Як наука, психологія виникла на межі XІX і XX століть. Класичне вивчення психології нам дає відомий психолог А.В.Петровський. “Психологія – це наука про факти, закономірності та механізми психіки, як складової частини образу дійсності в мозку, на основі і за допомогою якого здійснюється керування діяльністю, яка має у людини особистісний характер”.

На сучасному етапі психологія грунтується на визначенні існування психіки, як об’єктивно існуючої суб’єктивної ідеальної реальності, яка до того ж суб’єктивно переживається людиною як значуще, цінність, що має бути збереженим і захищеним, повинно розвиватися і вдосконалюватися.

Звідси і визначення: психологія – наука про людину як суб’єкт психіки, що включає в себе його психічну діяльність.

 

Визначення предмету психології

Предмет психології – це чітко визначенний зміст, якість та закономірність, яка постає перед дослідником в реальності.

Предмет сучасної психологїї окреслює в психіці (об’єкті) як найсутттєвіше ціннісно-цільове і діяльнісно-творче ставлення індивіда до власної психіки і до себе як до суб’єкта.

 

2. Методи психології

План:

  1. Принципи побудови психологічних досліджень.
  2. Методи психологічних досліджень.

 

Принципи побудови психологічних досліджень

Як і кожна наука, що є галуззю людського пізнання, психологія, крім предмету, має ще й свої методи дослідження.

Методологія включає в себе:

  1. Загальні точки зору, які повинен враховувати дослідник.
  2. Правила, яких повинен дотримуватись в дослідженні.
  3. Засоби, якими він має користуватися.

Метод – це спосіб осягнення сутності предмета, пізнання за допомогою системи пізнавальних та перетворювальних засобів перетворювань і принципів.

За рівнем застосування методи поділяють на: універсальні (ті методи, які використовуються в різних галузях наукового знання) і специфічні (ті методи, які використовуються лише у псхології).

 

Методи психологічних досліджень

1. Метод спостереження. Цей метод полягає в цілеспрямованому, обумовленому завданням умисному сприйнятті психічних явищ, та з’ясуванні їх смислу.

Залежно від об’єкту спостереження, розрізняються два види методу спостереження:

  • інтроспекція – спостереження власного психічного життя;
  • екстраспекція – безпосереднє спостереження за психічним життям інших людей, за їх поведінкою, різними проявами, творчістю.

2. Експеримент. Такий метод характеризується можливістю активного втручання в досліджувану ситуацію з боку дослідника. Експериментальний метод поділяється на:

  • природний експеримент (в звичайних життєвих умовах дослідник піддає експериментальному впливу умови, в яких протікає явище, що вивчається, а саме явище спостерігається в його природному виявленні);
  • лабораторний експеримент (проходить в штучних умовах, коли експериментатор сам моделює всі необхідні умови, використовує спеціальну апаратуру).

3. Бесіда – матод одержання інформації на основі словесної (вербальної) комунікації.

4. Інтерв’ю – спосіб отримання соціально-психологічної інформації за допомогою усного опитування.

5. Анкетування – метод соціально-психологічного дослідження за допомогою набору запитань, кожне з яких логічно пов’язане з центральним завданням дослідження. Методичним засобом для отримання інформації є анкета.

6. Біографічний метод у психології використовує ретроспективний погляд на життя особистості за допомогою системи дослідження, діагностики та проектування життєвого шляху людини. Основним інструментом пізнання в даному методі виступає автобіографія.

7. Вивчення продуктів діяльності– це метод психологічного дослідження, який спрямований на збір, систематизацію, аналіз та тлумачення продуктів діяльності людини.

8. Метод тестування (один із провідних методів в сучасній психології). Тестовий метод дає змогу з певною ймовірністю виміряти індивідуальні відмінності, встановити актуальний рівень розвитку необхідних знань, навичок, особистісних характеристик індивіда тощо.

3. Становлення психології як науки

План:

  1. Формування основних понять психологічної науки.
  2. Напрямки психології ХХ століття.
  3. Сучасні галузі психологічних знань.

Формування основних понять психологічної науки

Людина завжди прагнула відшукати причини виникнення та прояву тих чи інших процесів, що відбувалися в оточуючому середовищі і особливо тих, які привертали її увагу. Найбільш незрозумілим явищем природи для первісних людей була “душа”, тому і пояснення всьому зводилися до неї.

Філософія раннього періоду донесла до наших днів міфологічний образ чарівної дівчини Психеї, яка уособлювала в собі уявлення про матеріальний образ “душі”.

До пояснень поглядів на природу психіки звертались мислителі-філософи – Фалес (VІІ – VІ ст. до н.е.), Анаксімен – (VІ ст. до н.е.), Геракліт – (VІ – V ст. до н.е.). Філософи-ідеалісти, зокрема Платон (V – ІV ст. до н.е.), ділили душу на три частини: розум, мужність, хтивість.

Учень Платона Аристотель (ІV ст. до н.е.) вважав, що душа і тіло не існують самі по собі, вони нероздільні. Він написав психологічний трактат “Про душу”.

Лікарі давнини Герофіл та Ерастрат (ІІІ ст. до н.е.) відкрили нерви.

Лікар Алкмеон (V ст. до н.е) стверджував, що мозок є органом, де міститься душа.

Видатний арабський лікар Авіценна, вивчаючи психофізіологічні функції, розглядав їх як з природничо-наукових, так і метафізичних позицій. Своє розуміння психіки Авіценна виклав у “Каноні лікарської науки”.

Погляди середньовічного філософа Фоми Аквінського (1225 – 1274) з часом були покладені в основу раціоналістичного напрямку психології.

Саме поняття “психологія”, на думку багатьох дослідників, було запроваджено Гокленіусом (1590), але прижилося значно пізніше (1734) і остаточно закріпилося у творах німецького філософа І.Канта – основоположника німецького класичного ідеалізму.

Геніальним відкриттям того, що свідомість формується в діяльності, було одним із досягнень філософсько-психологічної творчості Гегеля (1770 – 1831).

Напрямки психології ХХ століття

Школа біхевіорізму, започаткована Дж. Уотсоном (1878 – 1958), предметом психології розглядала поведінкові реакції, дії та вчинки, які можна об’єктивно спостерігати і досліджувати. Прихильники цієї школи вважали, що психологія повинна стати точною наукою і може базуватись на спостереженні за поведінкою.

Яскравий вияв біологізму знайшовся у вченні австрійського психолога Зігмунда Фрейда (1856 – 1939), який започаткував психоаналіз.

З. Фрейд один з перших при визначенні захворювань людини звернув серйозну увагу на несвідомі явища та їхній вплив на виникнення і розвиток психосоматичних розладів.

Основу психічного життя за Фрейдом становить Воно (Ig) – осереддя сліпих інстинктів. Поряд з Воно, твердить Фрейд, у людини існує Его (я) – сфера свідомості. Его звичайно дотримується не принципу втіхи, а принципу реальності. У цьому допомагає надія (супер-Его). Яке є носієм установок суспільства, моральним цензором.

Своєрідним різновидом чи напрямом у психології є неофрейдизм. Лідерами неофрейдизму важаються К.Хорні (1885 – 1952), Е.Фромм (1900 – 1980), Г.С.Саллівен (1892 – 1949), які намагалися подолати біологізм класичного фрейдизму і ввести основні його положення в соціальний контекст.

Феноменологія Е.Гусселя (1859 – 1938) стала основою для гештальтпсихології – напрямку у психології, який вивчає цілісні структури свідомості. Ця школа заперечувала виведення цілого з суми елементів і вважала принциповою залежність елементів від цілого.

Гуманістична психологія – напрямок психології, який вивчає духовний розвиток людини, її особистісний зріст і проблеми самовизначення. Даний напрямок виник у США завдяки працям Карла Роджера (1902 – 1987) та Абрахама Маслоу (1908 – 1970) у 40-50 роках. Психологи даного напрямку вважають, що людина постійно розвивається, змінюється та намагається досягти максимально повної реалізації своїх здібностей.

Когнітивна психологія – напрямок у психології, який вивчає закономірності процерів пізнання.

Сучасні галузі психологічних знань

Сучасна психологія – це розгалужена система наукових галузей, пов’язаних з різними сферами практичної діяльності людини. Нині налічується близько 50 психологічних дисциплін: психологія праці, спорту, медична, юридична, військова психологія, психологія аномального розвитку, соціальна психологія тощо. За своєю суттю це самостійні науки, але всі вони грунтуються на загальній психології, яка вивчає загальні закономірності виникнення, функціонування і розвитку психіки.

Основну систему психологічної науки становлять історія психології та загальна психологія. Загальна психологія є теоретичною базовою наукою, результати дослідження якої використовуються прикладними дисциплінами, останні, в свою чергу, збагачують її. Серед завданьзагальної психології центральне місце посідає розробка методологічних основ, теорії і методик вивчення психологічних явищ.

Педагогічна психологія вивчає психіку людини в прцесі навчання і виховання її, встановлює і використовує закономірності психіки під час оволодіння знаннями, уміннями та навичками. Ця наука вивчає також психологічні проблеми управління навчально-виховним процесом.

Педагогічна психологія поділяється на психологію навчання, яка досліджує закономірності засвоєння знань, умінь і навичок, і психологію виховання, яка вивчає закономірності активного, цілеспрямованого формування особистості.

Вікова психологія тісно пов’язана з педагогічною, вивчає особливостіпсихіки людини на різних етапах її розвитку – з моменту народження і до смерті.

Центральними рпроблемами вікової психології є створення методичної бази для контролю за ходом, повноцінністю утримання й умовами психічного розвитку дитини, а також організація оптимальних форм дитячої діяльності та спілкування, психологічної допомоги в періоди вікових криз, у зрілому віці і старості.

 

4. Особистість, її структура і спрямованість

План:

  1. Суспільна сутність особистості.
  2. Поняття “індивід”, “особистість”, “індивідуальність”.
  3. Психологічна структура особистості.
  4. Поняття про потреби та інтереси.
  5. Переконання та світогляд особистості.

 

Суспільна сутність особистості

Людина, як соціальна та біологічна істота є носієм особистості. Наділена від природи відповідними біологічними якостями людина стає особистістю по мірі засвоєння соціального досвіду у всіх його проявах: способів і засобів виробництва, духовної культури, прийомів чуттєвого пізнання, абстрактного мислення тощо. Процес формування особистості починається від народження і є тривалим, складним, суперечливим, таким, що продовжується протягом усього життя людини.

Людина стає особистістю лише тоді, коли вона має специфічні риси і передусім психологічні особливості, такі як принципи, позиції, установки, ціннісні орієнтації, потреби, мотиви й інтереси.

Таким чином, особистість – це індивід, який має свідомість, самосвідомість, активно пізнає і перетворює навколишній світ відповідно до людських потреб.

 

Поняття “індивід”, “особистість”, “індивідуальність

Для розуміння природи особистості потрібно з’ясувати співвідношення цього поняття з іншими поняттями, що використовуються як у класичній, так і в сучасній психології. Це насамперед поняття індивіда, людини, особистості, індивідуальності, суб’єкта.

Людина народжується на світ з генетично закладеними в неї потенційними можливостями стати саме людиною. Щоб підкреслити біологічно зумовлену належність до новонародженої дитини і дорослої людини саме до людського роду та відрізнити їх від тварин, використовують поняття індивіда. Тільки індивідні якості, тобто притаманні людині задатки, анатомо-фізіологічні передумови, закладають підвалини створення особистості.

Індивід – це людська біологічна основа розвитку особистості у певних соціальних умовах.

У стосунках з батьками, іншими людьми психіка дитини розвивається саме як психіка людини. На певному етапі постає особистість із притаманними їй соціально зумовленими ознаками — вищими психічними функціями, свідомістю і самосвідомістю, здатністю до активного пізнання та перетворення довкілля та себе.

Особистістьце індивід із соціальна зумовленою системою вищих психічних якостей, що визначаються залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин.

Особистість характеризується якісними та кількісними проявами психічних особливостей, які утворюють її індивідуальність.

Індивідуальність – це поєднання психологічних особливостей людини, що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей.

Індивідуальність формує важливу характеристику особистості людини, яка забезпечує властивий тільки їй стиль взаємозв’язків з навколишньою дійсністю.

 

Психологічна структура особистості

І Основні компоненти особистості:

  1. Скерованість особистості або вибіркове (селективне) ставлення до діяльності:
  • Потреби;
  • Інтереси;
  • Психологічні установки;
  • Інші властивості особистості.
  1. Можливості особистості – компонент, що охоплює ту систему здібностей, яка забезпечує успіх діяльності:
  • Здатність;
  • Здібність;
  • Талант;
  • Геніальність.
  1. Характер особистості – складне синтетичне утворення, де в єдності проявляються зміст і форма духовного життя людини.

Провідні властивості:

  • Моральні якості;
  • Вольові якості.
  1. Система управління (самоуправління особистості”Я”):
  • Механізми та операції (виклик, контроль, координація, узгодження, переключення, санкціонування, підсилення);
  • Типи самоуправління “Я” ( морально-вольовий, аморально-вольовий, слабкий, імпульсивний);
  • Види самоуправління (оперативне, перспективне);
  • Власна структура “Я” (уявлення про себе, сумління).

ІІ Організація особистості:

2.1. Ендопсихіка – відображає внутрішню взаємозалежність психічних елементів і функцій, начебто внутрішній механізм людської особистості, ототожнюваний з нервово-психічною організацією людини (сприйнятливість, особливості пам’яті, мислення та уяви, здатність до вольового зусилля, імпульсивність та ін.).

2.2. Екзопсихіка – визначається ставленням людини до зовнішнього середовища, тобто до всієї сфери того, що протистоїть особистості, до чого особистість може так чи інакше ставитися (система відносин людини та її досвід, нахили, ідеали, переважаючи почуття, сформованні знання).

ІІІ Психічні процеси, властивості і стани:

3.1. Психічні процеси – динамічне відображення дійсності в різних формах психічних явищ.

3.2. Психічні властивості особистості – це стійкі утворення які забезпечують певний кількісно-якісний рівень психічної діяльності й поведінки, типовий для індивида.

3.3. Психічний стан – наявний на даний час відносно стійкий рівень психічної діяльності, що проявляється в підвищеній або пониженій активності особистості.

Отже, структура психічної діяльності особистості є складною, багатогранною та динамічною. Усі її компоненти взаємопов’язані та взаємообумовлені.

Із розвитком особистості відбуваються і зміни в її психологічній структурі. Рівночасно структура кожної особистості є відносно стійкою. Вона містить типові для індивіда системи властивостей, які характеризують її як людину, від якої можна очікувати в тих або інших ситуаціях життя цілком певних вчинків і дій.

 

Поняття про потреби та інтереси

Даючи характеристику спрямованості особистості за формою, ми передусім говоримо про потреби, інтереси, переконання та світогляд. Так уся наша свідома регуляція поведінки, дії, мислення і почуття визначаються потребами. Вони є джерелом активності.

Потреба – це стан організму, особистості чи суспільства, зумовлений необхідністю в об’єктах для існування, розвитку, який виражає залежність від об’єктивних умов їхнього існування.

Ієрархія людських потреб (за Маслоу):

  1. Фізіологічні потреби (голод, спрага, статевий потяг тощо).
  2. Потреби у безпеці (відчувати себе захищеним, позбутися страху, невдач, агресивності).
  3. Потреби в незалежності та любові (належати до суспільства, знаходитися поруч із людьми, бути визнаним та прийнятим до них).
  4. Потреби поваги, шанування (компетентність, досягнення успіхів, схвалення, признання, авторитет).
  5. Пізнавальні потреби (знати, вміти, розуміти, досліджувати).
  6. Естетичні потреби (гармонія, симетрія, порядок, краса).
  7. Потреби у самоактуалізації (реалізація своїх цілей, здібностей, розвиток власної особистості).

Інтерес є формою прояву пізнавальних потреб. Він виражається в особливому ставленні особистості до певних предметів і явищ реального світу та бажання пізнавати їх.

Інтереси дають змогу людині швидше, повніше і глибше відобразити дійсність.Вони спонукають до набування знань, до розширення кругозору людини, до збагачення змісту психічного життя особистості. Діяльність, виконувана з інтересом, супроводжується позитивним емоційним фоном. Предмети, які потрапляють до кола інтересів людини, привертають особливу увагу. Інтереси людей, як і потреби, дуже різноманітні. Їх також поділяють на матеріальні та духовні.

 

Переконання та світогляд особистості

Поряд з інтересом людина має переконання та ідеали. Переконання є усвідомленою потребою особистості, яка спонукає діяти відповідно до ціннісних орієнтацій.

Переконаність особистості – це глибока й обгрунтована віра людини в принципи та ідеали якими вона керується у своєму житті.

Як упорядкована система поглядів, сукупність переконань виступає у вигляді світогляду особистості, який формується на певному етапі її онтогенетичного розвитку.

На основі інтересів, переконань людини складається власний ідеал, який є основним стимулом її самовдосконалення та формування.

Ідеал – це модель, яка є еталоном в усіх проявах життєдіяльності людини.

 

5. Психологія міжособистісних стосунків

План:

  1. Поняття про групу і колектив.
  2. Взаємини людей в колективах.
  3. Лідер і лідерство.

Поняття про групу і колектив

Історичні умови життя і спілкування призвели до того, що люди об’єднались в нації, країни, класи, партії. Особистість на протязі життя безпосередньо спілкується з іншими людьми, реалізуючи свою соціальну сутність. Це спілкування відбувається в контактних групах.

Соціальна спільність людей може бути представлена великими і малими групами.

Велика група – це кількісно не обмежена умовна спільність людей, виділена на основі певних соціальних ознак (клас, нація, народність).

Мала група характеризується невеликою кількістю контактуючих індивидів, об’єднаних спільними цілями або завданнями.

Великі та малі групи можуть бути реальними (об’єднання людей на основі реальних стосунків – ділових, особистісних) та умовними (об’єднання людей на основі певної умовної ознаки – вік, стать).

Під терміном колектив розуміють групу людей, об’єднаних загальними ідеями та задачами, які досягли у процесі соціально бажаної спільної діяльності високого рівня розвитку.

В колективі, за умови ідеального розвитку, більшість його членів отримує моральне та матеріальне задоволення.

 

Взаємини людей в колективах

Інтегруючою основою колективу є принципи колективізму (виявлення інтересу до справи і потреб інших, доброзичливі стосунки тощо). Для колективу характерна згуртованість, що характеризується системою внутрішньогрупових зв’язків, підгрунтям яких є ступінь збігу установок членів групи і оцінок ними ідей, цілей, завдань і шляхів їх реалізації.

Разом з інтегративними ознаками в колективі спостерігається і диференціація – поділ членів групи на службово-адміністративній, правовій, лідерській, морально-етичній та іншій основі.

Кожен член колективу, володіючи комплексом соціальних установок впливає на колектив. Одночасно він сам знаходиться під впливом колективу.

В цьому випадку використовується термін “комформність” – психологічна характеристика піддатливості людини реальному або вигаданому тиску групи, що призводить до зміни поведінки і мотиваційних установок.

 

Лідер і лідерство

Лідер – це член групи, якому вона надає право приймати найвідповідальніші рішення, що стосуються інтересів усієї групи. Лідер – особистість авторитетна.

Лідерство – це вплив стосунків у процесі взаємодії, що грунтується на особистісних характеристиках, де простежується факт домінування і підкорення.

За спрямованістю діяльності лідер може бути діловим – утримувати лідерські позиції за рахунок високих ділових якостей (професіоналізму і компетентності) або емоційним (дії лідера спрямовані на емоційну сферу взаємодії з членами групи). Позитивна діяльність простежується у лідера-організатора, який своїми діями сприяє вирішенню ділових завдань. Лідер з негативними прагненнями розпалює емоційні пристрасті в колективі, сприяючи виникненню конфліктних ситуацій.

З поняттям лідерства тісно пов’язане поняття стилю лідерства.

Стиль лідерства – це типова для лідера система засобів психологічного впливу на підлеглих.

Психологи виділяють такі стилі лідерства: автортарний, ліберальний, демократичний, ситуативний, непослідовний, портисипативний.

 

6. Психологія діяльності

План:

  1. Поняття про діяльність.
  2. Навички, уміння, звички.
  3. Види діяльності.

Поняття про діяльність

Розглядаючи особстість, як об’єкт психологічного пізнання та носія свідомості, неможливо її відокремити від категорії діяльності.

Діяльність – це важлива форма прояву активного ставлення людини до навколишньої дійсності, через яку встановлюється реальний зв’язок між людиною і світом, та досягається свідомо поставлена ціль.

Діяльність – це свідома активність людини, що виявляється у системі дій, спрямованих на досягнення поставленої мети.

Людська (людини, як носія свідомості) діяльність знаходиться в прямолінійній залежності від розвитку суспільних відносин в людському суспільстві. У зв’язку з тим, що діяльність однієї людини тісно пов’язана з діяльністю інших, вона має суспільно-свідомий характер, чим різко відрізняється від інстинктивної діяльності тварин.

Діяльність обов’язково спрямована на якусь ціль, мету та детермінована мотивами і потребами.

Завдання, яке повинно бути виконане дією, визначається співвідношенням цілі та умовами діяльності. Воно ж і визначає психологічну будову дії. Досягнення результату конкретної дії може потребувати цілого ряду актів, певним чином пов’язаних один з одним. Ці часткові дїї, акти, на які розпадається дія, називаються операціями.

Дії діляться на два види – вольові та імпульсивні.

Вольова дія – специфічний людський вид, свідомий акт, направлений на здійснення відповідної мети.

Імпульсивна дія – це адективна розрядка. В ній велике значення мають динамічні співвідношення. Імпульс, який знаходиться у вихідному спонуканні, в ньому безпосередньо і швидко переходить в дію, яка неопосередкована передбаченням наслідків, оцінкою та зважуванням мотивів.

Дії складаються з системи рухів.

Рухи – механізм, який служить для вираження дії та за допомогою яких вона виконується.

Основними якостями рухів є: сила, швидкість, темп, ритм, координація, точність, спритність.

Навички, уміння, звички

Компоненти свідомої діяльності людини становлять психічне новоутворення – навички.

Навички – це рух, сформований в процесі довільного тренування, який ввійшов у структуру більш складної дії та діяльності як спосіб її виконання і завдяки якому індивід спроможний виконувати певну дію раціонально, без зайвих витрат фізичної та нервово-психічної енергії.

Для раціональної організації процесу вироблення навички велике значення мають два моменти: інтерференція та перенесення.


Інтерференція – це гальмівна взаємодія навичок, при якій попередньо вироблені навички заважають виникненню нових або знижують їх ефективність. Тут можна зазначити, що чим краще та свідоміше людина володіє своїми навичками, тим менше гальмівний вплив вони мають одна на одну.

Перенесення розуміється як позитивний вплив раніше набутих навичок на процес формування інших.

Навички є підгрунтям вищого щаблю дій – умінь. Уміння характеризується як дія, що утворюється в результаті координації та об’єднання в систему навичок та знань за допомогою свідомого контролю. Головні якості умінь полягають в їхньому збереженні кінцевого результату дії та свої структури при змінюванні свого складу – навичок, операцій, рухів.

Головна різниця між умінням і навичками полягає полягає у наявності свідомого інтелектуального контролю.

Окремим елементом діяльності виступає звичка. Звичка – відносно усталений спосіб дії, який виконується механічно і немає свідомої цілі або конкретно вираженого продуктивного завершення. Розрізняютьпозитивні та негативні звички.

 

Види діяльності

Діяльність дуже різноманітна за проявами своїх видів. Перший вид людської свідомості – це гра.

Ігрова діяльність – це вид усвідомленої діяльності, де ціллю є суб’єктивне задоволення від процесу самої гри. В основному ігрова діяльність спостерігається у дітей. Гра має розвиваюче значення, а також виступає способом реалізації дитячих потреб.

Розрізняють такі типи ігор:

  • Індивідуаліні ігри.
  • Групові ігри.
  • Предметні ігри.
  • Сюжетні ігри.
  • Рольові ігри.

Праця – це провідний вид людської життєдіяльності, спрямований на виробництво визначених суспільно корисних, матеріальних чи ідеальних продуктів. Предметом психологічного пізнання виступають компоненти трудової діяльності та умови, в яких вона відбувається.

Основні мотиви трудової діяльності людини виражені у її відношенні до праці.

Навчальна діяльність – це цілеспрямоване засвоєння системи знань, навичок та вмінь.

Ціль, яку досягає навчання, полягає в підготовці об’єкта до майбутної діяльності.

 

7. Спілкування, мовлення і мовленнєві засоби особистості

План:

  1. Поняття комунікації.
  2. Спілкування і мовлення, види мовлення.
  3. Функції спілкування.

Поняття комунікації

Комунікація (від лат. сommunico – роблю загальним, зв’язую, спілкуюсь) являє собою смисловий аспект соціальної взаємодії. Вона передбачає обмін уявленнями, ціннісними орієнтаціями, ідеями, емоціями, почуттями.

Люди спілкуються за допомогою вербальної та невербальної комунікації. Засобом вербальної комунікації є слова з їхніми значеннями – мовлення.

У спілкуванні людей завжди включаються, крім передавання інформації, емоції. Емоційне ставлення, що супроводжує мовне висловлювання, утворює невербальну комунікацію. До засобів невербальної комунікації належать жести, міміка, інтонації, паузи, сміх, сльози.

Спілкування і мовлення, види мовлення

Спілкуванння – це форма психологічного взаємозв’язку людей у процесі спільної життєдіяльності; процес становлення та розвитку контактів між людьми.

Головним засобом спілкування між людьми є слово – найважливіша мовна одиниця.

Мова – це система знаків, які мають певне значення й використовуються для передавання та зберігання інформації.

Мовлення – це процес використання людиною мови для спілкування.

У своїй діяльності людина користується різними видами мовлення. У спілкуванні широко використовують зовнішнє (усне монологічне, усне діалогічне, писемне) і внутрішнє мовлення. В усному мовленні спілкування здійснюється за допомогою мовних засобів, що сприймаються на слух.

Усне монологічне мовлення – це мовлення однієї людини: доповідача, лектора, оповідача.

Розмовне, або діалогічне мовлення відбувається у формі розмови між двома або кількома особами.

На відміну від усного, писемне мовлення використовує письмові знаки та має свої конструктивні особливості. Писемне мовлення за конструкцією складніше і важче за усне мовлення, але воно дає змогу в процесі писання ретельно працювати над словесним оформленням думки.

Внутрішнє мовлення існує тільки в нашому мозку, це мовлення, звернене до самих себе. Внутрішнє мовлення важливе для процесу мислення, самосвідомості і регулювання поведінки. Мовний досвід людини у спілкуванні з іншими людьми визначає смисл внутрішнього мовлення. Воно є початковим моментом мовного висловлювання і тому використовується при спілкуванні людини з людиною.

 

Функції спілкування

Якщо існує потреба в спілкуванні, то повинні існувати і визначені функції, якими наділена ця діяльність. Спонукальні мотиви до спілкування різні. Враховуючи різні потреби, розрізняють наступні функції спілкування:

  • Контактна – встановлення контакту як стану обопільної готовності до прийому та передачі інформації.
  • Інформаційний обмін.
  • Спонукальна стимуляція активності партнера по спілкуванню, спрямовуючи його на виконання тих чи інших дій.
  • Координаційна – взаємне узгодження спільних дій.
  • Розуміння – не тільки адекватне сприйняття змісту вербального повідомлення, але й почуттєве розуміння партнерами один одного (своїх намірів, переживань, відносин).
  • Обмін емоціями – стимуляція у партнера визначених почуттів і настроїв.
  • Встановлення відносин – усвідомлення свого місця в системі рольових, статутних, ділових та інших відносин у суспільстві.
  • Маніпулятивна – надання впливу, націленого на зміну установок, думок, рішень, намірів партнера.

До психологічних функцій спілкування відносять також:

  • забезпечення психологічного комфорту;
  • задоволення своєї потреби у спілкуванні;
  • функція самоствердження.

II. Психічні процеси та властивості особистості

                    1. Відчуття

1. Поняття про відчуття.

2. Класифікація відчуттів.

3 Загальні властивості відчуттів.

     –1-

Відчуття – це відображення окремих властивостей предметів і явищ під час безпосередньої дії на органи чуття.

Відчуття – психічний процес, первинна форма орієнтування живого організму в довкіллі. З відчуттів починається пізнавальна діяльність людини. За допомогою різних аналізаторів вона відбирає, нагромаджує інформацію про об’єктивну реальність, про власні суб’єктивні стани й на підставі одержаних вражень виробляє адекватні обставинам способи реагування на зовнішні та внутрішні впливи.

Для виникнення відчуття необхідно, щоб, по-перше, було що відчувати: якийсь предмет або явище; далі предмет повинен діяти на рецептор своєю певною властивістю – кольором, поверхнею, температурою, смаком, запахом. Ця дія обов’язково подразнює спеціальні чутливі клітини рецептора. Подразнення – фізичний процес, але під його
дією в нервових клітинах виникає збудження – фізіологічний процес, який через провідні шляхи передається у відповідну ділянку кори головного мозку. Тільки тут цей фізіологічний процес перетворюється на психічний, і людина відчуває ту чи іншу властивість предмета чи явища.

Таким чином, органи чуття є першими поставниками інформації про властивості предметів і явищ. Вважається що у людини є п’ять органів чуття: зір, слух, смак, нюх і дотик.

Для виникнення відчуття необхідно, щоб подразник досяг певної сили, певної величини.

Пороги чутливості

Нижній поріг чутливості – мінімальна величина подразника, яка викликає ледве помітне відчуття.

Верхній поріг чутливості – найбільша величина подразника, при якому ще зберігається відчуття.

Для усвідомлення властивостей предметів і явищ людиною одних органів чуття замало. Вони входять до складу такої системи, як аналізатор. Відомий російський фізіолог І. Павлов так визначив: “Аналізатор – це складний нервовий механізм, який починається зовнішнім сприймальним апаратом і закінчується в мозкові”. Від органу чуття інформація по нервових шляхах передається в мозок, а саме у той відділ кори, який відповідає за роботу того чи іншого органу чуття. Таким чином, дія зовнішнього світу на різні аналізатори викликає різні відчуття.

Отже, аналізатор – це орган чуття, нервовий шлях і ділянка кори головного мозку. Лише аналізатор допомагає дійсно усвідомити властивості предметів і явищ.

 

     -2-

Класифікація відчуттів:

за характером відображення і місцем розташування рецепторів:

  1. Екстереоцептивні (відображаються властивості предметів зовнішнього середовища, рецептори на поверхні тіла).

а) контактні (необхідний контакт з подразником. Наприклад: дотик, смак.

б) дистантні (немає безпосереднього контакту. Наприклад: зір, слух.

  1. Інтероцептивні ( відображають стани внутрішніх органів, рецептори у внутрішніх органах).
  2. Пропріоцептивні (відображають рух і розташування тіла, рецептори у м’язах і зв’язках).
  3. Зовнішньо-внутрішні відчуття (температурні, больові, вібраційні).


за органами чуттів:


зір, слух, нюх, дотик, смак.

 

-3-


Загальні властивості відчуттів:

1. Якість – це особливість даного відчуття, що відрізняє його від інших.

2. Інтенсивність – це кількісна характеристика, що визначається силою подразника і функціональним станом рецептора.

3. Тривалість – це часова характеристика, що визначається часом дії і силою подразника.

Виділяють два явища:

а) період часу від моменту впливу подразника до моменту виникнення відчуття називають латентним (прихований).

б) період часу від моменту припинення впливу подразника до зникнення відчуттів називають часом післядії.

  1. Просторова локалізація. На основі відчуття можна встановити місце розташування подразника

 

2. Сприйняття

1.Поняття про сприйняття.

2. Властивості сприйняття

3. Види сприйняття.

-1-

Сприйняття – це відображення предметів і явищ в цілому при їх безпосередній дії на аналізатори.

Сприйняття розрізняють по видам в залежності від переважаючої ролі того або іншого аналізатора у відображенні дійсності.

        Можна говорити про зорове сприйняття (розглядання картини, скульптури, виставки), про слухове сприйняття (слухання розповіді, вокального або інструментального концерту), дотикове сприйняття (відбиття предмета, його основних частин шляхом обмацування).

        Будь-яке сприйняття визначається діяльністю перцептивної системи, тобто не одного, а декількох аналізаторів. Значення їх може бути нерівнозначне: один з аналізаторів є ведучим, інші доповнюють сприйняття предмета або явища. Наприклад, при слухані вчителя ведучим є слуховий аналізатор. Однак одночасно учень бачить учителя, стежить за його роботою на класній дошці, користується дидактичним матеріалом, записує висновки в зошит, розглядає необхідні схеми в підручнику.

        Фізіологічною основою сприйняття є комплексна діяльність системи аналізаторів. Первинний аналіз, що відбувається в рецепторах, доповнюється складною аналітико-синтетичною діяльністю мозкових ланок аналізаторів.

                         -2-

        Властивості сприйняття:

  1. Активний саморегулюючий характер.(завдяки зв’язку з іншими аналізаторами, людина уточнює інформацію, доповнює її, з метою створення найбільш адекватного образу).
  2. Історичність.(сприймання обумовлене, як історичним, так і особистим досвідом).
  3. Апперцепція (залежність сприймання від особистого досвіду).
  4. Предметність.
    (віднесення інформації про предмет до самого предмету, а не до його образу).
  5. Цілісність і структурність. (сприймання це не сума відчуттів, а їх комплекс, який має якісну особливість).
  6. Константність.
    ( відносна залежність образу об’єкта від умов його сприймання. Наприклад, людина сприймає віддалені предмети як віддаленні , а не як маленькі). Константність формується з досвідом людини.
  7. Осмисленість. (при сприйманні людина завжди називає предмет, таким чином відносить предмет до певного класу відомих.
  8. Об’єм сприйняття. (постійне число – 4-8 предметів одночасного сприймання. Збільшення об’єму відбувається за рахунок укрупнення одиниць).

 

                     -3-

Види сприйняття:

  • за змістом об’єктів:

сприйняття явищ природи, техніки, мистецтва, телебачення і т. д.

  • за формами існування матерії:

сприйняття простору, часу і руху.

  • за провідним аналізатором:

зорове, слухове, дотикове, рухове, нюхове, смакове.

    

3. Мислення

  1. Поняття про мислення.
  2. Форми мислення.
  3. Операції мислення.
  4. Види мислення.

    -1-

Мислення – це узагальнена й опосередкована форма психічного відображення навколишньої дійсності, що встановлює зв’язки і відношення між суб’єктами , що пізнаються.

Іншими словами, мислення – це опосередковане пізнання сутності предметів і явищ навколишньої дійсності. До опосередкованого пізнання людина вдається в наступних випадках:

1) коли безпосереднє пізнання неможливе через недосконалість наших аналізаторів.

2) коли безпосереднє пізнання принципово було б можливим, але в сучасних умовах воно зовсім виключене (при вивчені історії, палеонтології, археології).

3) коли безпосереднє пізнання можливе, але нераціональне.

                 -2-

 

Основні форми мислення:

  • поняття;
  • судження;
  • умовивід.

Поняття – це форма мислення, у якій відображаються загальні, й до того ж суттєві властивості предметів і явищ.

Судження – це форма мислення, що містить твердження або заперечення якого-небудь положення щодо предметів, явищ або їх властивостей.

Судження бувають загальними, частковими й одиничними.

Умовивід – це така форма мислення, у процесі якої людина, зіставляючи й аналізуючи різні судження, виводить із них нове судження. Типовий приклад умовиводу – доведення геометричних теорем.

    Людина користується в основному двома видами умовиводів
індуктивним і дедуктивним.


    Індукція – це спосіб міркування від часткових суджень до загального судження, установлення загальних законів і правил на підставі вивчення окремих фактів і явищ.

Дедукція – це спосіб міркування від загального судження до часткового судження, пізнання окремих фактів і явищ на підставі знання загальних законів і правил.

                     -3-

Операції мислення:

  1. Аналіз – розподіл предметів і явищ на частини або властивості.
  2. Синтез – об’єднання частин або властивостей у єдине ціле.
  3. Порівняння – зіставлення предметів і явищ, знаходження спільних і відмінних рис між ними.
  4. Абстрагування – виділення одних ознак у предметах або явищах і відокремлення від інших.
  5. Узагальнення – об’єднання предметів і явищ за їх загальними зовнішніми або суттєвими ознаками.
  6. Класифікація – операція групування предметів або явищ за суттєвими ознаками.
  7. Систематизація – пізнання цілісного об’єкту в сукупності його суттєвих взаємозв’язків, теоретичне відтворення цілісного об’єкту.

    -4-

Види мислення:

  1. Практично-дійове (наочно-дійове).

Характеризується тим, що розумова задача розв’язується безпосередньо у процесі діяльності. У процесі історичного та індивідуального розвитку людини є найбільш раннім видом мислення.

  1. Наочно-образне.

Характеризується тим, що зміст розумової задачі оснований на образному матеріалі. Застосовується у тих випадках, коли людина під час вирішення завдання аналізує, порівнює, узагальнює різні образи предметів, явищ, подій.

  1. Абстрактно-логічне (словесно-логічне).

Особливістю цього виду мислення є те, що завдання вирішується у словесній (вербальній) формі. Використовуючи словесну форму, людина може оперувати абстрактними поняттями, що не мають образного вираження(наприклад, ціна, кількість тощо).

4. Пам’ять

1. Поняття про пам’ять.

2. Види пам’яті.

3. Процеси пам’яті

-1-

Пам’ять – це запам’ятовування, збереження і відтворення індивідом його досвіду.

Пам’ять – це властивість будь-якої системи, в тому числі нервової, зберігати в закодованому вигляді інформацію, що за певних умов може бути виведена з системи без порушення запису.

Пам’ять – це відображення минулого досвіду людини у вигляді почуттів, думок і образів раніше сприйнятих предметів і явищ через його збереження і наступне відтворення.

 

-2-


Види пам’яті :

  • за характером переважаючої психічної активності

 

Види пам’яті

Характер психічної діяльності 

Результат запам’ятовування

Рухова 

Моторна  

Рухи 

Емоційна 

Емоційна

Почуття 

Образна 

Сенсорна 

Образи 

Словесно-логічна 

Інтелектуальна 

Думки 

 

Рухова пам’ять лежить в основі практичних трудових навичок.

Емоційна пам’ять – здатність нервової системи відтворювати пережитий раніше стан у комплексі з елементами минулої ситуації та суб’єктивного ставлення до неї.

    Образна пам’ять – збереження і репродукція одноразового сприйняття життєво важливого образу (певного подразнення: зорового, слухового, нюхового, смакового…).

    Словесно-логічна – це пам’ять на словесні сигнали, які позначають як зовнішні об’єкти і події, так її внутрішні переживання і свої власні дії. Проявом особливої людської пам’яті є внутрішня мова – можливість у спогадах подумки вести розмову у словесній формі.

  • за характером цілі діяльності:

мимовільна (відсутня мета – запам’ятати)

довільна ( наявною є мета – запам’ятати )

  • за тривалістю збереження:

короткочасна (з’являється після одноразового сприймання)

довготривала ( характеризується тривалим збереженням матеріалу після неодноразового його відтворення)

-3-

    До процесів пам’яті належать:

запам’ятовування;

– зберігання;

– відтворення;

– забування.

Запам’ятовування – це закріплення образів уявлень, думок, дій, зв’язків між ними завдяки контактам нової інформації з набутим раніше досвідом.

 

Запам’ятовування поділяється на довільне та мимовільне.

Умови мимовільного запам’ятовування:

  • матеріал який запам’ятовується входить у зміст діяльності;
  • покращується при більш активній розумовій діяльності з матеріалом.

Довільне запам’ятовування залежить :

  • від особливостей мнемічної задачі;
  • від мотивів (наприклад, матеріал вивчається на екзамен або цікаво);
  • від ступеня оволодіння способами запам’ятовування.

 

Зберігання – це процес утримання в пам’яті інформації, отриманої під час набуття досвіду. Залежить від якості і глибини запам’ятовування, використання її в діяльності.

 

Відтворення – це процес відновлення збереженої інформації для її використання в діяльності і спілкуванні.

Відтворення
носить активний, творчий характер. Воно проявляється у відборі матеріалу, викладі головного, узагальненні змісту, зміні послідовності частин.

Відтворення поділяються:

  1. Впізнавання – відтворення об’єкту при його повторному сприймані.
  2. Власне відтворення.
  3. Пригадування (необхідними є вольові зусилля)
  4. Спогади – відтворення подій життя.

 

Забування – це процес, протилежний зберіганню, який виявляється втому, що актуалізація інформації утруднюється або стає неможливою.

Причини забування:

  • теорія інтерференції (накладання або змішування).
  • теорія згасання умовних нервових зв’язків (причини: втома, тривала відсутність відтворення або негайне відтворення).

 

5. Увага

  1. Поняття про увагу.
  2. Види уваги.
  3. Властивості уваги.

    -1-

Увага – це спрямованість психічної діяльності людини та її зосередженість у даний момент на об’єкті або явищі, яке має для людини значення.

Зміст : на відміну від інших пізнавальних процесів увага свого особливого змісту не має ( бо ми не можемо бути уважними взагалі), а виявляється під час інших психологічних процесів і характеризує динаміку їх перебігу: ми вдивляємося, прислуховуємося, принюхуємося…

Фізіологічна основа уваги – домінуюча ділянка збудження у корі головного мозку.

Умова фізіологічної уваги – певний рівень загальної активності організму ( наприклад, коли людина квола показники уваги низькі)

Домінантний подразник – головний подразник, що викликає в корі головного мозку найсильніший осередок збудження.

Домінанта – нервове збудження, що виникає під впливом домінантного подразника.

Щоб краще уявити явище домінанти, спробуйте уявити собі, що у вас дуже сильно болить зуб і при цьому засвербіла рука. Чи звернете ви увагу на свербіння? Звичайно, ні, тому що зубний біль буде сильнішою домінантою, яка підкорить собі     всі інші осередки збудження від подразників.

-2-

 

Види уваги:

 

Мимовільна увага ( пасивна, емоційна) – виникає як реакція на яскравий, незвичайний, сильний подразник; з’являється вона тоді, коли людина виявляє інтерес до певного об’єкту; така увага не потребує від людини зусиль ( т.т. виникає “мимо волі”).

Довільна увага ( активна, вольова) – виникає тоді, коли людині доводиться докладати зусиль для зосередження внаслідок того, що вона розуміє необхідність певного виду діяльності чи зосередженості саме на цьому об’єкті ( т.т. зосередження не на тому, що цікаво, а на тому, що потрібно).

 

Післядовільна увага ( виникає із довільної) – виникає тоді, коли знижується вольове зусилля , а зростає інтерес.

 

-3-

Властивості уваги:

Обсяг уваги – це кількість об’єктів, які сприймаються одночасно з достатньою чіткістю ( т.т. одночасно людина може зосередитись на кількох об’єктах : 5 – 7 одиниць).

Розподіл уваги – це одночасна увага до двох або кількох об’єктів та одночасне виконання дій з ними чи спостереження за ними ( дві роботи тільки тоді можна виконувати одночасно, коли одна з них настільки засвоєна або легка, що не потребує надмірної зосередженості.

Зосередженість – це утримування уваги на одному об’єкті або на одній діяльності ( пов’язана з глибоким дійовим інтересом до діяльності).

Стійкість уваги – це тривали утримання уваги на предметі чи будь-якій діяльності. Коливання уваги – періодичне відвернення та послаблення уваги до певного об’єкта або діяльності.

Переключення уваги – це переміщення уваги з одного об’єкта на інший в зв’язку з переходом від однієї діяльності до іншої і з постановкою нового завдання ( потребує вольового зусилля).

6. Уява

  1. Загальна характеристика уяви.
  2. Види уяви.
  3. Творчість.

    -1-

Уява – психічний процес створення образів предметів, ситуацій, обставин шляхом встановлення нових зв’язків між відомими образами та знаннями.

Уява пов’язана з образами, уявленнями. Уява – створення нового на основі перетворення попереднього досвіду. Уява проявляється у невизначених ситуаціях.

Фізіологічна основа уяви : як і інші пізнавальні процеси – результат діяльності мозку, функцій кори великих півкуль. Існує тісний зв’язок пам’яті, образного мислення, уяви.

Вікові особливості розвитку уяви.

5 – 12 років – сенситивний (сприятливий) період для розвитку образного мислення й уяви.

У молодшого дошкільника уява пасивна, некритична, компенсує недостатній життєвий досвід. Вони розвиваються за загальним законом: від мимовільної до довільної, від репродуктивної до творчої.

Ст. дошкільник, мол. шк. вік: уява спочатку – відтворюючий характер, потім – творчий. 5 – 12 років – сенситивний (сприятливий) період для розвитку образного мислення й уяви.

У молодшого дошкільника уява пасивна, некритична, компенсує недостатній життєвий досвід. Вони розвиваються за загальним законом: від мимовільної до довільної, від репродуктивної до творчої.

Ст. дошкільник, мол. шк. вік: уява спочатку – відтворюючий характер, потім – творчий.

    У підлітковому віці відбувається більш критичне сприйняття світу. Уява приймає форму мрій як позитивної життєвої перспективи. Творча уява в цей період може проявлятись в формі натхнення. Підлітки відчувають насолоду від творчості. Оскільки сенситивний період для розвитку уяви в цьому віці зберігається, то функція уяви для свого розвитку постійно вимагає нової інформації. Цю вікову особливість необхідно враховувати при організації

навчально – виховного процесу.

     “Фантазія” – синонім уяви, але не тотожне поняття.

Фантазія створює те, чого бути не може. Уяву стимулює фантазія. Уява пізнає, але стимулює фантазія. Важливо стимулювати фантазію, уяву у дитячому, підлітковому віці, при цьому вони повинні мати позитивне спрямування: сприяти кращому пізнанню оточуючого світу, саморозкриттю й самовдосконаленню особистості.

 

 

 

-2-

Види уяви:

  • за відношенням до цілі діяльності

довільна (наявна мета створити образ уяви);

мимовільна (виникає в ході діяльності, під час сновидінь).

– за характером діяльності людини

продуктивна (творча) – створює нові оригінальні образи;

репродуктивна (відтворююча) – створює образ на основі словесного опису, схеми, музичного твору.

– за змістом

художня (переважають чуттєві образи, виявляється в різних видах мистецтва);

технічна (переважають просторові образи);

наукова (потрібна для побудови гіпотез, здогадок при проведенні експериментів).

– за мотивуючою силою

пасивна уява ( не спонукає до створення образів. Може виникати довільно або мимовільно ( в бездіяльності ).

активна уява (спонукає до діяльності для втілення образу).

  • за зв’язками з дійсністю

орієнтується на реальність, можливе втілення ідей;

відхиляється від дійсності, не можливе втілення ідей.

 

Прийоми творчої уяви:

  • гіперболізація ( збільшення або зменшення предметів, окремих частин).
  • схематизація ( відмінності стираються, виділяються риси схожості ).
  • типізація ( виділення суттєвого ).
  • акцентування (загострення, виділення окремих

ознак ).

  • аглютинація ( поєднання різного ). Основою створення будь – якого образу є аналогія та синтез.

 

Принципи розвитку творчої уяви:

  • Перед тим як розпочати розвиток у дітей творчу діяльність, слід сформувати у них необхідні для цього мовленнєві та мислительні навички.
  • Нові поняття вводяться в знайомий зміст.
  • Зміст розвиваючих технік повинен орієнтуватись на особистість дитини та її взаємодію з іншими дітьми.
  • В центрі уваги – змістовне поняття, а не граматика.
  • Слід вчити дитину шукати рішення, враховуючи можливі наслідки, а не абсолютні переваги.
  • Стимулювати дитину до висловлювань особистих ідей.

 

Багато нервових розладів пов’язані з роботою уяви (внаслідок невдалих педагогічних впливів): страхи, дидактогенії, психотравми. Психотерапевтична робота проводиться з уявою.

                 -3-

Уява – це завжди створення нового в результаті переробки минулого досвіду. Жодна творча діяльність неможлива без фантазії.

Творчість – складний психічний процес, повязаний з характером, інтересами, здібностями особистості.

Уява є її центром. Новий продукт, який отримується особистістю в творчості може бути об’єктивно новим та суб’єктивно новим ( відкриттям для самої дитини).

Розвиток творчого процесу збагачує уяву, розширює знання, досвід та інтереси дитини. Творча діяльність розвиває почуття дитини, її особистість, сприяє більш оптимальному та інтенсивному розвитку вищих психічних функцій (пам’яті, мислення, сприймання, уваги), що визначають успішність навчання.

В більшості наукових концепцій обдарованість та передумови до її розвитку пов’язують з творчими можливостями та здібностями дитини, які визначаються як креативність. Креативність може проявлятись в мисленні, спілкуванні, окремих видах діяльності, може характеризувати особистість в цілому. Творчі можливості прямо та безпосередньо не пов’язані зі здатністю до навчання, не завжди відображаються в тестах інтелекту .

 

Загальні способи стимулювання творчої активності:

 

1.Забезпечення сприятливої
атмосфери. Доброзичливість з боку вчителя, відмова від висловлювань оцінок та критики на адресу дитини сприяють вільному прояву різних аспектів мислення.

2.Збагачення оточуючого середовища різноманітними новими для дитини предметами та стимулами з метою розвитку її допитливості.

3.Заохочення висловлювань оригінальних ідей.

4.Забезпечення можливостей для вправ та практики. Широке використання питань відкритого, багатозначного типу відповідно до різноманітних галузей.

5.Використання особистого прикладу творчого підходу до вирішення проблем.

6.Надання можливості дітям активно задавати питання.

 

7. Емоції та почуття

  1. Поняття про емоції та почуття
  2. Види емоцій
  3. Види почуттів

Поняття емоцій

Діяльність людини, її поведінка завжди викликають позитивне або негативне ставлення до неї. Ставлення до дійсності відображується в мозку й переживається як задоволення або незадоволення, радість, сум, гнів, сором. Такі переживання називають емоціями, почуттями.

Емоції та почуття здійснюють сигнальну та регулювальну функції, спонукають людину до знань, праці, вчинків або стримують її.

Емоції та почуття органічно взаємопов’язані, але за змістом і формою переживання вони не тотожні.

Емоція — це загальна активна форма переживання організмом своєї життєдіяльності. Розрізняють прості та складні емоції. Переживання задоволення від їжі, бадьорості, втоми, болю — це прості емоції. Вони властиві і людям, і тваринам. Прості емоції в людському житті перетворилися на складні емоції та почуття. Характерна ознака складних емоцій полягає в тому, що вони виникають у результаті усвідомлення об’єкта, що викликав їх, розуміння їхнього життєвого значення (наприклад, переживання задоволення при сприйманні музики, пейзажу).

Почуття — це специфічні людські, узагальнені переживання ставлення до людських потреб, задоволення або незадоволення яких викликає позитивні або негативні емоції — радість, любов, гордість або сум, гнів, сором тощо.

Емоції та почуття характеризуються певною якістю та полярністю, активністю та інтенсивністю.

Емоціям і почуттям властива полярність. Вона виявляється в тому, що кожна емоція, кожне почуття за різних обставин можуть виявлятися протилежно: “радість — горе”, “любов — ненависть”, “симпатія — антипатія”, “задоволення — незадоволення”. Полярні переживання мають явно виражений позитивний або негативний відтінок. Умови життя та діяльності викликають почуття різного рівня активності. Розрізняють стенічні емоції та почуття — ті, що посилюють активність, спонукають до діяльності, та астенічні — ті, що пригнічують людину, зменшують її активність, демобілізують.

Залежно від індивідуальних особливостей особистості, її стану і ставлення до ситуації та об’єктів, що викликають переживання, емоції та почуття виявляються більш-менш інтенсивно, бувають довготривалими або короткочасними.

Види емоцій

Афекти — це сильне, короткочасне збудження, що виникає раптово, оволодіває людиною так сильно, що вона втрачає здатність контролювати свої дії та вчинки. Прикладом афектів може бути несподіване переживання — сильна радість, вибух гніву, страх. У стані афекту порушується саморегуляція організму, яка здійснюється ендокринною системою, діяльність внутрішніх органів, ослаблюються гальмівні процеси кори великих півкуль головного мозку.

Стрес дещо нагадує афект. Він, як і афект, виникає за напружених умов життя та діяльності, у небезпечних ситуаціях, що виявляються несподівано й потребують негайних заходів. У стресовому стані поведінка значною мірою дезорганізується, спостерігаються безладні рухи, порушення мовлення, помилки в переключенні уваги, у сприйманні, пам’яті та мисленні, виявляються неадекватні емоції. Лише тверді вміння та навички у стресовому стані можуть залишатися без змін. Практика показує, що висока ідейність, дисциплінованість, організованість та самовладання запобігають дезорганізації поведінки за умов стресу.

Фрустрація — це своєрідний емоційний стан, характерною ознакою якого є дезорганізація свідомості та діяльності у стані безнадійності, втрати перспективи. Розрізняють такі види фрустрації, як агресивність, діяльність за інерцією, депресивні стани, характерними для яких є сум, невпевненість, безсилля, відчай. Фрустрація виникає в результаті конфліктів особистості з іншими, особливо в колективі, де людина не має підтримки, співчутливого ставлення. Негативна соціальна оцінка людини, яка зачіпає її особисто — її значущі стосунки, загрожує престижу, людській гідності, — спричинює стан фрустрації. Він виникає у людей з підвищеною збудливістю, з недостатньо розвиненими гальмівними процесами, у невихованих, розбещених дітей.

Види почуттів

Пристрасті — це сильні, стійкі, тривалі почуття, які захоплюють людину, володіють нею і виявляються в орієнтації всіх прагнень особистості в одному напрямку, у зосередженні їх на одній меті. Пристрасть — це суттєва сила людини, що енергійно прагне до свого предмета. Вона породжує неослабну енергію у прагненні до мети. Пристрасть виявляється в найрізноманітніших сферах людського життя та діяльності — у праці, навчанні, науці, спорті, мистецтві. Вона має вибірковий характер і виявляється не лише в емоційній, а й у пізнавальній, вольовій сферах, у наполегливості.

Розрізняють пристрасті позитивні та негативні. Навіть позитивна пристрасть, якщо вона заважає діяльності, навчанню, стає негативною. Коли учень, захоплюючись читанням або спортом, пропускає уроки, недосипає, то це захоплення з позитивної пристрасті перетворюється на негативну. Пристрасть до алкоголю, куріння згубно позначається на праці та житті людини.

Позитивні пристрасті — захоплення працею, навчанням — є тією силою особистості, яка спричинює велику енергію в діяльності, сприяє продуктивності праці.

Вищі почуття

В емоційній сфері людини особливе місце посідають вищі почуття. Вони є відображенням переживань ставлення до явищ соціальної дійсності. За змістом вищі почуття поділяють на моральні, естетичні, практичні та інтелектуальні. Рівень духовного розвитку людини оцінюють за тим, якою мірою їй властиві ці почуття. У вищих почуттях яскраво виявляються їх інтелектуальні, емоційні та вольові компоненти. Вищі почуття є не лише особистим переживанням, а й засобом виховного впливу на інших.

Моральні почуття — це почуття, в яких виявляється стійке ставлення людини до суспільних подій, до інших людей, до самої себе. Джерелом моральних почуттів є спільне життя людей, їх взаємини, боротьба за досягнення суспільних цілей. Моральні почуття людини сформувались у суспільно-історичному житті людства, у процесі спілкування людей і стали важливим засобом оцінювання вчинків і поведінки, регулювання взаємин особистостей.

Естетичні почуття — це чуття краси в явищах природи, у праці, у гармонії барв, звуків, рухів і форм. Гармонійна злагодженість в об’єктах цілого та частин, ритм, консонанс, симетрія пов’язані з почуттям приємного, насолодою, яка глибоко переживається та облагороджує душу. Ці почуття викликають твори мистецтва. Не тільки в мисленні, а й у почуттях людина утверджує себе у предметному світі.

Праксичні почуття — це переживання людиною свого ставлення до діяльності. Людина відгукується на різні види діяльності — трудову, навчальну, спортивну. Це виявляється в захопленні, у задоволенні діяльністю, творчому підході, радості від успіхів або у незадоволенні, байдужому ставленні до діяльності.

Інтелектуальні почуття є емоційним відгуком на ставлення особистості до пізнавальної діяльності в широкому її розумінні. Ці почуття виявляються в допитливості, чутті нового, здивуванні, упевненості або сумніві. Інтелектуальні почуття яскраво виявляються в пізнавальних інтересах, любові до знань, навчальних і наукових уподобаннях.

 

8. Воля

1. Поняття про волю.

2. Вольові якості особистості.

Поняття про волю.

Воля це cвідома регуляція людиною поведінки, що виражається в умінні бачити і долати зовнішні і внутрішні перешкоди на шляху цілеспрямованих дій, мобілізувати додаткові зусилля.

Це така форма активності, за якої людина виділяє певну спрямованість своєї поведінки і при цьому гальмує низку інших прагнень і спрямувань. При цьому важливо відмітити, що ланцюжок різних дій у вольовому акті організований відповідно до свідомо поставленої мети, тобто відбувається за раніше обдуманим планом.

Залежно від ситуації, воля може бути:

  • регулюючою діяльністю;
  • стимулюючою до певних цілей

  • стримуючою діяльність.

    Суттєвою ознакою вольової дії є підсилена увага до такої дії і відсутність
    безпосереднього задоволення, яке людина
    дістає у процесі й результаті її
    виконання. Іншими словами, вольова дія зазвичай супроводжується відсутністю емоційного задоволення, та водночас людина при цьому відчує задоволення моральне.

    Безпосередньо включення волі у склад діяльності починається із запитання: Що трапилось? Це означає, що в діяльність людини включився процес усвідомлення факту перешкоди і шляхів її подолання. І воля тут необхідна, щоб упродовж довгого часу втримувати в полі свідомості об’єкт, над яким розмірковує людина, підтримувати сконцентровану на ньому увагу.

    Воля бере участь у регуляції не лише мислення або уваги, а й усіх інших психічних процесів: відчуття, сприйняття, уяви, пам’яті, мови. Більш того, розвиток цих пізнавальних процесів від нижчих до вищих означає набуття людиною вольового контролю над ними.

    Вольова дія завжди пов’язана з усвідомленням мети діяльності, її значущості, з підпорядкуванням цій меті дій, що виконуються.

    Воля невід’ємна від свідомості, від свідомих дій. Вона передбачає регулювання поведінки особистості, панівну роль людини в регулюванні дій у зв’язку з пізнаною необхідністю на основі знань. Тому це панування – і компонент свободи волі, і вияв цієї свободи.

    Особливості волі:

  1. Детермінізм воля зумовлена мотивами, складом особистості
  2. Особистісний характер вольових дій. Вольова дія – це імпульс у процесі автоматичної розрядки, вона опосередковується свідомістю, це прояв особистості, її свідомої спрямованості.

    Одиницею вольового процесу є вольовий акт, у якому виділяються чотири фази, що розкривають суть вольової поведінки:

  3. Обмірковування того, як досягти мети;
  4. Вибір шляхів які до неї ведуть;
  5. Прийняття рішення діяти саме так, а не інакше;
  6. Здійснення рішення, – так розгортається вольова дія.

    Воля пов’язана з боротьбою мотивів при прийнятті рішення і з вольовим зусиллям. Воля підкоряє поставленій меті всі дії особистості.

     

    Вольові якості особистості

    Вольові якості особистості поділяються на:

    а) первинні;

    б) вторинні;

    в) третинні.

    На особистіснім рівні воля проявляється в таких якостях, як сила волі, енергійність,
    настирливість, витримка та інш. Їх можна розглядати як первинні, або базові, вольові якості особистості. Такі якості визначають поведінку, яка характеризується всіма або більшістю описаних вище якостей.

    Для вольової людини характерна рішучість, сміливість, самовладання, впевненість у собі. Такі якості розвиваються зазвичай в онтогенезі дещо пізніше, ніж названа вище група якостей. В житті вони проявляються не тільки як вольові, але і як характерологічні. Назвемо ці якості вторинними.


    Накінець, є ще третя група якостей (третинні) які, відображаючи волю людини, пов’язані разом з тим із її морально-ціннісними орієнтаціями. Це – відповідальність, дисциплінованість, принциповість, обов’язковість. До цієї ж групи можна віднести і ті якості, в яких одночасно виступають воля людини і її відношення до трудової діяльності (праці): діловитість, ініціативність. Такі якості особистості переважно формуються тільки до підліткового віку.

    Особливо важливі такі якості людини, як витримка і самоволодіння. Вони виявляються, коли людина здатна свідомо контролювати свою поведінку у складних конфліктних ситуаціях, утримуватися від непотрібних дій, стримувати емоції і почуття, не допускати імпульсивних дій, регулювати настрій, не втрачати присутність духу у важких і навіть небезпечних ситуаціях.

        Воля визначає такі риси характеру, як цілісність, силу, твердість і врівноваженість:

  • цілісність характеру – це усталеність позиції і поглядів людини в різних ситуаціях, узгодженість слів і дій;
  • сила характеру – енергійність людини, здатність до довготривалого напруження;
  • твердість характеру – це сила в поєднанні з особистою принциповістю;
  • урівноваженість – рівність, стриманість поведінки, емоційно-вольова усталеність особистості.

     

    III. Індивідуально-типологічні особливості

     

    1. Темперамент

  1. Поняття про темперамент
    1. Властивості темпераменту
    2. Психологічна характеристика типів темпераменту

    Поняття про темперамент

    Індивідуальна своєрідність особистості проявляється не тільки в її спрямованості, здібностях, а і в динаміці її психічної діяльності.

    Щоденні спостереження за людьми показують, що одні люди збуджуються сильно, діють енергійно, пристрасно, інші – слабко неенергійно. Одні відзначаються врівноваженістю поведінки, діють стримано, не виявляють на зовні своїх почуттів, інші при аналогічних обставинах зразу спалахують, діють поривчасто, нервуються, вибухають цілим рядом почуттів з приводу незначних подій. Одні емоціонально вразливі, вони все “приймають близько до серця”, почуття їх виявляються сильними і тривають довгий час, інші спокійно ставляться до навколишніх подій, слабко на них відгукуються, емоції їх менш інтенсивні, неглибокі і не тривалі.

    Є люди, які легко переходять від одних життєвих умов до інших, легко пристосовуються до змінених умов життя; інші ж цю зміну життєвих умов переносять досить гостро і з великими труднощами пристосовуються до нових умов. Деякі люди відзначаються стійкістю їх настроїв в інших вони нестійкі, поривчасті. Різним буває і індивідуальний темп перебігу психічної діяльності: швидкий, повільний, млявий. Ці особливості людей виявляються в їх практичній і розумовій діяльності. Вони знаходять своє виявлення і в їх ході і в розмові.

    Індивідуальні особливості людини, що виявляються в певній її збудливості, емоційній вразливості, врівноваженості і швидкості перебігу її психічної діяльності, називається її темпераментом. Останній являє собою динамічну характеристику поведінки людини.

     

    Властивості темпераменту.

    До властивостей темпераменту належать ті відмінні індивідуальні ознаки людини, які визначають динамічні аспекти всіх видів діяльності.

    Сензитивність визначається тим, яка якнайменша сила зовнішніх дій, необхідна для виникнення якої-небудь психічної реакції людини, і яка швидкість виникнення цієї реакції.

    Реактивність характеризується ступенем мимовільності реакцій на зовнішні або внутрішні дії однакової сили (критичне зауваження, образливе слово, різкий тон, навіть звук).

    Активність свідчить про те, наскільки інтенсивно (енергійно) людина впливає на зовнішній світ і долає перешкоди досягши своїх цілей (наполегливість, цілеспрямованість, зосередження уваги).

    Співвідношення реактивності і активності визначає, від чого більшою мірою залежить діяльність людини: від випадкових зовнішніх або внутрішніх обставин (настрій, випадкові події) або від цілей, намірів, переконань.

    Пластичність і ригідність свідчать, наскільки легко і гнучко пристосовується людина до зовнішніх дій (пластичність) або наскільки інертна і відстала його поведінка.

    Екстраверсія і інтроверсія визначають, від чого переважно залежать реакції і діяльність людини — від зовнішніх вражень, що виникають в даний момент (екстраверт), або від образів, уявлень і думок, пов’язаних з минулим і майбутнім (інтроверт).

    Психологічна характеристика типів темпераменту

    Виділяють основні чотири типи темпераменту: сангвінічний,
    холеричний, флегматичний, меланхолічний. Але ці типи в “чистому вигляді” рідко трапляються в житті. У більшості людей поєднуються риси різних темпераментів.

    Кожен тип темпераменту має свої позитивні й негативні особливості.

    Холеричний темперамент: представники цього типу – сильні, неврівноважені, збудливі, вирізняються швидкістю рухів та дій. Про таку людину кажуть, що вона дуже нестримана та гаряча. Але водночас індивід швидко заспокоюється, якщо перед ним поступаються та йдуть назустріч.

    Психічні процеси відбуваються швидко. Холерик пристрасно захоплюється справою, яка його цікавить, енергійно долає труднощі, але цей запас нервової енергії може швидко вичерпатися, особливо коли робота однотипна, тоді настрій зникає. Холерик відзначається підвищеною збудливістю й емоційною реактивністю. У спілкуванні з людьми буває різким, роздратованим, емоційно нестриманим, що не дає йому можливості об’єктивно оцінювати вчинки людей і тому створює конфліктні ситуації в колективі.

    Позитивні сторони холеричного темпераменту – активність, енергія, ініціативність. Негативні вияви – загальна нестриманість, грубість, різкість, запальність, схильність до афектів – розвиваються в несприятливих умовах життя та діяльності. Від учнів-холериків треба постійно, лагідно, але наполегливо вимагати виважених, продуманих відповідей, спокійних, нерізких рухів, систематично виховувати в них стриманість у поведінці, у взаєминах із товаришами та дорослими. Під час виконання навчального завдання в холериків слід формувати вміння послідовно, за певним планом вести роботу.

    Сангвінічний темперамент: представники цього типу сильні, врівноважені, рухливі. Емоційно нестійкі почуття виникають легко й так само легко змінюються іншими. Почуття завжди мають яскраво виражені зовнішні прояви: різка жестикуляція, жвава міміка, швидкі рухи, швидке мовлення.

    Серед своїх товаришів сангвінік веселий, життєрадісний, охоче бере на себе організаторські обов’язки. Настрій у нього здебільшого оптимістичний. Він легко спілкується з людьми, товариський. Швидко налагоджує стосунки з іншими людьми, в оточенні нових людей тримається вільно.

    Особливістю сангвінічного темпераменту виявляються в навчальній роботі учнів. Якщо навчальний матеріал нецікавий та для його вивчення необхідна довга, одноманітна робота, яка не викликає в учня-сангвініка емоційного настрою, дитина погано засвоює нове, відвертає увагу. Якщо ж навчальний матеріал цікавий, доступний школяреві, викликає емоційний настрій, дитина швидко засвоює нове, швидко запам’ятовує, легко переключає увагу. За правильного виховання сангвініка вирізняє високорозвинене почуття товариськості, відвертості, активної участі в навчальній роботі, суспільному житті. За несприятливих умов, коли відсутнє систематичне, цілеспрямоване виховання, у сангвініка можуть проявлятися легковажність щодо справи, невміння та відсутність бажання доводити справу до кінця, негативне ставлення до навчання, до інших людей, переоцінювання себе та своїх можливостей.

    Флегматичний темперамент: представники цього типу сильні, врівноважені, інертні. Вони повільні, спокійні, наполегливі, неквапливі. Флегматик вирізняється посидючістю, стійкістю уваги. Переключення уваги уповільнене.

    Почуття у флегматиків виникають значно повільніше, ніж у сангвініків і холериків, але вирізняються нерідко силою, тривалістю й водночас стриманістю у своїх зовнішніх проявах, слабкою експресивністю. У звичайних умовах флегматик спокійний, рівний у відносинах з іншими людьми, його важко вивести з ладу, він не схильний до афектів, у міру товариський, не любить марно базікати. Він характеризується великим терпінням і самовладанням, зявдяки чому допомагає високої продуктивності своєї роботи. Позитивні якості флегматика – це витримка та спокій.

    Меланхолічний темперамент: представники цього типу вирізняються сором’язливістю, надзвичайною емоційною вразливістю, вони замкнені, нетовариські. Вони соромляться, коли знайомляться із новими людьми. Меланхоліки уникають спілкування з малознайомими, новими людьми. У несприятливих умовах життя та діяльності на основі меланхолічного темпераменту можуть розвинутися такі риси, як вразливість, пригніченість, похмурість, песимізм.

    У навчальній діяльності меланхоліки не здатні витримати сильне й довге напруження, що пояснюється загальмуванням клітин їхнього мозку. В учнів меланхолічного темпераменту слід розвивати товариськість, почуття колективізму, виховувати почуття дружби. Позитивні якості меланхоліка – чуйність, відвертість.

            

    2. Характер

    1. Поняття про характер

    2. Структура характеру

    3. Якості характеру.

    4.Поняття акцентуації характеру.

    Поняття про характер

    Під характером у психології розуміють сукупність індивідуально-своерідних психічних властивостей, які виявляються у типових для даної особистості способах діяльності при типових обставинах і визначаються ставленням особистості до цих обставин.

    Характер є не якоюсь надбудовою над інтелектуальними, емоційними і вольовими рисами людини. Він являє собою своєрідний синтез, певну систему систем тимчасових нервових звязків, породжену ходом взаємин людини із зовнішнім світом протягом попередньої історії її життя.

    В характері повніше ніж і темпераменті виявляєтьсяіндивідуальність людини. Кожна ососбистість, оскільки вона є індивідуальністю, має свій звичний спосіб діяння, тобто свій певний характер.

    Тип нервової системи людини істотно впливає на формування рис її характеру. Темперамент і характер являють собою єдніст. Їх не можна розглядати як відокремлені властивості особистості. Але в цій єдності існує і відмінність. Темперамент і характер не є тотожними її рисами.

    Структура характеру

    Характер становить собою цілісне утворення. Проте це ціле складається з певних компнентів, які характеризують ті чит інші сторонни особистості.

    В структуру характеру входить:

    сторони характеру – зміст (що людина робить) і форма (як людина це робить).

    життєва спрямованість особистості (потреби, інтереси, перконання людини)

    розумові риси особистості (спостережливість, серйозність, розважливість, розсудливість, гучкість особистості людини);

    емоціональні риси (почуття, емоції людини)

    вольові якості людини;

    звички.

    Якості характеру:

    повнота – виявляється у всебічності розвитку його якостей.

    цілісність – полягає у внутрішній єдності психічного складу особистості.

    визначеність – виявляється в твердості і незламності, з якою людина відстоює свої переконання, в постійності її поведінки.

    сила – проявляється в енергії, з якою людина прагне досягнути поставленої мети, це її здатність до великого напруження, необхідного для переборення труднощів у виконані тих завдань, що стоять перед нею.

     

    Поняття акцентуації характеру

    Акцентуація – це дисгармонійність розвитку характеру, гіпертрофована виразність окремих його рис, яка зумовлює підвищену вразливість особистості, щодо певного виду впливів та ускладнює її адаптацію в деяких специфічних ситуаціях.

    Людина з акцентуацією в характері не є ненормальною. Акцентуація є крайнім варіантом норми.

    Акцентуації характеру яскраво проявляються в підлітковому віці. Надалі відбувається зглажування, компенсація акцентуйованих рис характеру, а також перехід від явних акцентуацій в приховані.

    КЛАСИФІКАЦІЯ ТИПІВ АКЦЕНТУАЦІЙ ЗА А.Є. ЛІЧКО

    НЕСТІЙКИЙ ТИП .

    Головна риса – відсутність бажання працювати, вчитися, наявність постійного сильного потягу до розваг, байдикування. При наявності строгого та неперервного контролю з неохотою підкорюються, але завжди шукають нагоди уникнути будь-якого навантаження. Найважливішою особливістю виступає слабкість вольового компоненту особистості. Повна відсутність волі фіксується в ситуаціях виконання обов’язків, дотримання обіцянок, досягнення мети. Як наслідок слабкості волі та невисокої ініціативності проявляється схильність до підлеглості в групах та компаніях. Контакти завжди поверхові. Не властива романтична закоханість. Байдужість до власного майбутнього, відсутність планування. Живуть сьогоднішнім днем. Гіпоопіка в сім’ї, безпритульність швидко призводить до негативних наслідків.

    КОНФОРМНИЙ ТИП

    Головна риса – конформність: яскраве, виразне прагнення бути як усі. Це прагнення поширюється на все – від наслідування одягу до сильної залежності поглядів, цінностей, поведінки від оточення. Така особа стає цілком продуктом свого оточення: в «хорошому» середовищі старанно навчається та працює, в «поганому» – досить швидко переймає звички, традиції, манери поведінки. Некритичні до сприймання групових еталонів поведінки, цінностей і, взагалі, будь-якої інформації. Успішно працюють, якщо не виникає потреби в особистій ініціативі. Погано переносять злам життєвих стереотипів, позбавлення звичного оточення.

    ШИЗОЇДНИЙ ТИП

    Головними рисами виступають замкнутість та недостатність чутливості в процесі спілкування. Швидка виснажливість від контактів зумовлює ще більше замикання на собі. Недостатність чутливості проявляється в невмінні зрозуміти чужі переживання, в низькій емпатії, в нездатності зрозуміти бажання і думки партнера. Захоплення, інтереси відрізняються силою, постійністю і часто нетрадиційністю. Багаті еротичні фантазії поєднуються із зовнішньою асексуальністю. Найважче переносяться ситуації, в яких необхідно встановити неформальні емоційні контакти, а також вторгнення сторонніх у внутрішній світ.

    ЕПІЛЕПТОЇДНИЙ ТИП

    Головна риса – схильність до перебування в озлоблено-пригніченому настрої з поступовим наростанням роздратованості і пошуком обієкту, на якому можна було б відреагувати. Властива схильність, до афективних спалахів .Афекти не лише сильні, а і тривалі. Кохання майже завжди супроводжується ревнощами. Лідерство проявляється в прагненні панувати над однолітками. Добре адаптуються в умовах дисциплінарного режиму, в яких своєю показною ретельністю прагнуть виділитись, ввійти в довіру та керувати іншими підлітками. Властива дріб’язкова охайність, ретельність, дотримування усіх правил, педантизм.

    ІСТЕРОЇДНИЙ ТИП

    Головними рисами виступають егоцентризм, потреба уваги до своєї особи, захоплення, здивування, шанування. Схильність до обманювання, фантазування з метою прикрашування та привертання уваги до своєї особи. Театральність переживань, позерство. Серед однолітків претендують на першість або на виключне становище. Низька здатність до наполегливої праці поєднується з високим рівнем домагань щодо майбутньої професії. Зміна захоплень зумовлена пошуками такої справи, займаючись якою можна бути на виду.

    АСТЕНО – НЕВРОТИЧНИЙ ТИП

    Головними рисами виступають підвищена втомлюваність, роздратованість. Втомлюваність має місце при розумових навантаженнях, а також в умовах змагань, конкуренції.

    Наростання втомлення зумовлює афективні спалахи через незначні причини.

    СЕНСИТИВНИЙ ТИП

    Має дві головні особливості – висока вразливість і почуття власної неповноцінності. В собі бачить багато недоліків, особливо у сфері вольових якостей. Невдоволеність власним фізичним “Я” (образом тіла). Замкнутість, сором’язливість, ніяковість проявляються при спілкуванні з мало знайомими людьми та в незвичних умовах. З’ незнайомими ускладнені навіть поверхові контакти. З тими, до кого звикли, спілкуються вільно, комунікабельні. Надмірні труднощі викликають ситуації негативного оцінювання або звинувачення (особливо несправедливого).

    ПСИХАСТЕНІЧНИЙ ТИП

    Головними рисами виступають нерішучість, тривожна надумливість (у вигляді побоювань за майбутнє своє та своїх близьких), схильність до самоаналізу. Риси характеру дають про себе знати уже у початковій школі. Найважче для них буває відповідати за себе та за інших. Захистом від постійної тривоги з приводу уявних неприємностей та випадковостей служать видумані прикмети і ритуали. Нерішучість особливо яскрава при необхідності зробити самостійний вибір.

    ГІПЕРТИМНИЙ ТИП

    Відрізняється завжди хорошим, дещо підвищеним настроєм, високим життєвим тонусом. Висока активність поєднується з постійним прагненням до лідерства. Цікавляться усім новим, але інтереси нестійкі. Нерозбірливість у виборі знайомств. Легко пристосовуються до незнайомих обставин, але погано переносять самотність, розмірений режим, суворо регламентовану дисципліну, монотонну працю, що вимагає дріб’язкової ретельності, вимушену бездіяльність. Схильні до переоцінки власних можливостей і до надмірно оптимістичних планів на майбутнє. Прагнення оточуючих вгамувати їхню активність часто призводить до бурхливих, але короткочасних спалахів роздратування.

    ЦИКЛОЇДНИЙ ТИП

    Характерною особливістю виступає часта зміна невиразних фаз гіпертимності та пригніченості (субдепресії). В субдепресивній фазі знижується працездатність, втрачається інтерес до всього. Людина уникає компаній. Невдачі, навіть самі незначні, важко переживаються. Серйозні нарікання,особливо такі, що принижують самолюбство, можуть навіяти думки про власну неповноцінність та непотрібність. Можливі провокації суїцидів. В гіпертимній фазі циклоїдні підлітки не відрізняються від гіпертиміків. Тривалість кожної фази – 1-2 тижні. Між фазами має місце досить тривалий період неакцентуйованої, «гармонійної:! поведінки.

     

    ЛАБІЛЬНИЙ ТИП

    Головна риса цього типу – надмірна мінливість настрою, який міняється дуже часто та стрімко, через непомітні для оточуючих приводи. Від настрою залежить активність, працездатність,, комунікабельність. У лабільних підлітків почуття відверті та глибокі, особливо до тих осіб, які самі проявляють любов, увагу та турботу. Велика потреба в співпереживанні. Тонко відчувають ставлення до себе з боку оточуючих навіть при поверхових контактах. До лідерства не прагнуть. Важко переживають втрату або емоційне відторгнення з боку значущих осіб. Відрізняються умінням адекватно оцінювати свій характер.

    ЗМІШАНІ ТИПИ

    Крім явних акцентуацій зустрічаються випадки одночасного загострення двох рис. Це, так звані, змішані типи, які складають половину випадків явних акцентуацій.

     

    3. Здібності

    1. Поняття про здібності та обдарованість

    2. Види здібностей

    3. Фактори розвитку здібностей

    1

    Здібності – це система властивостей особистості, що відповідає вимогам діяльності та забезпечує високі досягнення в ній.

    Високу міру виявлення здібностей називають обдарованістю, що є кількісною характеристикою здібностей.


    Обдарованістю – сукупність здібностей, які зумовлюють особливо успішну діяльність людини в одній чи кількох сферах, які вирізняють її серед інших людей, що виконують ту ж діяльність у тих же умовах.

    Система психологічних ознак обдарованості дитини які об’єднуються у три блоки:

    1. Уважність, зібраність готовність до напруженої роботи,

    2. Потреба в праці та працьовитість

    3. Швидкість мислительних процесів, висока продуктивність розумової діяльності на основі високого рівня володіння операціями мислення

    Талантом – високий рівень здібностей людини до певної діяльності, який виявляється в оригінальності та новизні підходу, супроводжується досягненнями найбільш високих результатів у цій сфері.

    Талант відрізняється від обдарованості наявністю вагомих яскраво індивідуальних результатів діяльності Обдарованість розуміється лише як можливість досягнень Талант -це створення нового в межах вже Існуючих шляхів І напрямів людського досвіду науки, техніки мистецтва

    Геніальність – найвищий рівень здібностей, відкриття нових напрямків, шляхів у галузі наукових досліджень техніки, мистецтва (Пастер Гельмгольц, Рентген), 3) генії думки (філософи мислителі) 4) поети, артисти (не впливають на явища дійсності)

     

    Види здібностей

    Виділяють види здібностси за спрямованістю або спеціальністю

    1) Загальні – охоплюють властивості особистості, які відповідають вимогам багатьох видів діяльності. Поділяються на типии: художник, мислитель, середній (за І.П. Павловим) Художні здібності передбачають яскравість образів, вразливість, емоційність, естетичний смак, почуття гармонії. Розумові здібності полягають у вміннях оперувати абстрактним матеріалом, володінні мислительними операціями, мовленням, мистецтвом міркувати. Середній тип означає однаковий розвиток і художніх, і розумових здібностей

    2) Спеціальні – відповідають вимогам окремої діяльності (літературні, наукові, педагогічні) Структура спеціальних здібностей складається з тих властивостей особистості, які безпосередньо впливають на успіх конкретної діяльності:

     

    Вікова та педагогічна психологія

     

    1.    Предмет,завдання і методи вікової та педагогічної психології

     

    1. Предмет і завдання вікової психології.
    2. Зв’язок вікової психології з іншими галузями психології.
    3. Методи дослідження вікової психології

     

    Предмет і завдання вікової психології

    Вікова психологія – це галузь психологічної науки, яка вивчає вікову динаміку, психіку людини, антогінез психічних процесів і психологічних якостей особливостей людини, що розвивається. Головне, що відрізняє вікову психологію від інших галузей психології – це те, що робиться акцент на динаміці розвитку. Тому її ще називають генетичною психологією

    Предмет вивчення – розвиток людини у віковому аспекті.

    Розвиток – 1) перехід від простішого до складнішого;

    2) вказує на ті зміни, що відбуваються у когнітивній, психосоціальній, фізичній сферах людини.

    Когнітивна сфера – основні психічні процеси (увага, пам’ять, мислення, сприймання, відчуття, уява).

    Психосоціальна сфера – включає розвиток особистості та міжособистісних стосунків.

    Фізична сфера – це зміна зросту та ваги тіла, зміна в діяльності внутрішніх органів.

    Вік – 1) це наука дитячого розвитку, що має свою структуру і динаміку;

    2) категорія, що використовується для позначення індивідуального розвитку в часі.

    Об’єкт вивчення – людина на відповідному віковому етапі ( дитина, підліток, юнак, людина зрілого віку, людина похилого віку).

     

     

    Галузі
    вікової психології :

  • дитяча психологія
  • психологія молодшого школяра

  • психологія підлітка
  • психологія ранньої юності
  • психологія дорослої людини

  • геронтопсихологія (психологія старості)

 

На сучасному етапі перед віковою психологією стоїть ряд питань і завдань:

  1. Забезпечення різнобічною і не суперечливого розвитку в умовах навчання та виховання.
  2. Розвиток здібностей особистісних якостей, встановлення окремих психологічних функцій обдарованих дітей.
  3. Вивчення індивідуальних відмінностей дітей та їхніх творчих здібностей.
  4. Психодіагностика навчально-виховного процесу.
  5. Створення психологічних служби установ освіти.
  6. Виявлення сенситивних періодів у розвитку особистості та окремих психологічних функцій.
  7. Психологічне обгрунтування змісту і методів навчання. Групових форм навчальної діяльності. Попередження навчального перевантаження.
  8. Педагогічна взаємодія: стратегії, стилі саморегулювання.
  9. Вирішення проблеми соціально-психологічних механізмів.
  10. Створення психологічних умов для забезпечення саморозвитку.

 

Зв’язок вікової психології з іншими галузями психології

Вікова психологія тісно пов’язана:

  • загальною психологією;
  • психологічними особливостями – розвитку, мотивації, самооцінки, світогляду;
  • соціальною психологією;
  • педагогогічною психологією;.
  • диференційною психологією.

Вікова психологія тісно пов’язана з педагогічною психологією : оскільки об’єкт дослідження один і той самий – дитина.

Вікова психологія також пов’язана з диференційною психологією – оскільки диференційна психологія вивчає індивідуальні особливості кожної людини.

Вікова психологія пов’язана з загальною психологією – оскільки загальна психологія вивчає сутність основних психічних процесів, а вікова психологія – досліджує динаміку становлення психічних процесів.

 

Методи вікової психології.

Основні методи вікової психології:

Спостереження – один із основних методів психологічного дослідження. Базується на тому, що будь-які фізичні напрями проявляються на зовнішніх проявах (жести, дії, пози). Саме за ними дослідник веде спостереження.

Наукове спостереження – ведеться цілеспрямовано, планомірно, дозволяє досліднику звертати увагу лише на певні прояви поведінки, а не фіксувати все безрозбірно. Важливою стороною спостереження є його систематичність. Лише це може дати матеріал для обгрунтованих висновків, щодо внутрішньої особистості учня.

Велику роль у систематизації відіграють щоденні записи, що ведуться дослідником.

Умови правильного застосування методу спостереження:

1.Визначення мети і завдання.

2.Вибір об’єкта, предмета та ситуації.

3.Вибір часу і способів спостереження, що максимально унеможливують впливи на об’єкт і дозволяють проводити збір необхідної інформації.

4.Вибір способу фіксування даних.

5.Вибір способу опрацювання, аналізу результатів.

 

Перевага: природність самої процедури спостереження, умови за яких вона звичайно відбувається.

Недоліки: пасивність, суб’єктивність.

Підвищення надійності:

а) спостереження одного явища двома або більшими дослідниками, при цьому здійснюється узгодженість їх спостережень;

б) стандартизація процесу спостереження

в) уникання прямих оцінних суджень. Висновки про мотиви, наміри, потреби дітей, а фіксування їх поведінки, тобто зовнішні прояви діяльності.

 

Експеримент – метод, в ході якого дослідник впливає на досліджуваного; основна ознака експерименту – створення умов, за яких виявляються психічні, особистісні якості.

Специфіка – полягає в тому, що процедура проведення передбачає:

1.Визначення предмета дослідження та вибір чітко фіксованих показників, проявів психологічного явища.

2. Побудову та формування однієї або декількох гіпотез досліджень.

3.Організацію системи спеціальних умов діяльності, яка відповідає гіпотетично наміченій.

4.Активний впив на явища, яке вивчається за допомогою факторів, які вибрані дослідником.

5.Вибір параметрів цих факторів.

6.Регістрація реакцій на вплив шляхом фіксації досліджувального явища.

7.Вибір системи обробки отриманих даних та інтерпретація результатів.

 

Перевага: можливість математичної обробки даних, стандартизація, надання висновків та рекомендацій робить його найпрогресивнішим методом.

 

Недоліки:

  • штучність умов, за яких відбувається вивчення;
  • небезпека невиправданого домінування експериментального фактору;
  • вплив на результати експерименту.

 

Види експерименту

1.Лабораторний – проводиться у спеціально створених умовах

2.Природній – дослідник певним чином викликає потрібне явище, але характер діяльності, умови зберігаються .

 

2. Проблеми психічного розвитку дитини

 

  1. Джерела і рушійні сили розвитку людини.
  2. Загальні закони розвитку людини.
  3. Періодизація вікового розвитку.

 

Джерела і рушійні сили розвитку людини.

Джерела розвитку дитини фактори, що впливають на розвиток дитини :

біологічний;

соціальний.

Рушійні сили розвитку людини:

-суперечності між реальним рівнем розвитку та його умовами ;

– протиріччя, з якими людина зустрічається у процесі дорослішання, та зовнішні стимули, які спонукають до особистісних змін.;

– кризи розвитку, що характеризуються різкими психічними змінами і пов’язуються проявами негативізму, зростанням самостійності, впертістю, підвищеною конфліктністю.

Зона найближчого розвитку – дозріваючі психічні процеси, або потенційні можливості дитини.

Зона актуального розвитку – завдання, з якими дитина може справитись, розв’язати самостійно.

Соціальна ситуація розвитку – специфічна для кожного вікового етапу система стосунків між суб’єктом та соціальним середовищем, що відображається в його переживаннях і реалізується в спільній діяльності з іншими людьми.

Ведучий вид діяльності – вид діяльності, що найбільше впливає на особистісний етап психічного розвитку дитини; під його впливом формуються новоутворення.

Сенситивний період розвитку – найбільш сприятливий період для розвитку та формування психічних процесів.

 

Загальні закони розвитку людини (за Вигодським)

  1. Закон нерівномірності розвитку .На відповідних стадіях одні процеси розвиваються більш інтенсивніше, ніж інші.
  2. Закон циклічності. Кожна психічна функція має свій цикл розвитку.
  3. Закон метаморфоз. Розвиток зводиться не до кількісних перетворень, а до якісних. Кожна психічна функція , особистісна якість не зникає , а якісно перетворюється в іншу.
  4. Закон поєднання процесів еволюції та інволюції. Наприклад, якщо дитина починає говорити, вона перестає лепетати.

Періодизація вікового розвитку (Ельконін)

  • Період немовляти (від народження до 1року). Ведучій вид діяльності – безпосереднє емоційне особистісне спілкування. Основне новоутворення – потреба у спілкуванні, розвиток мовлення.
  • Ранній вік (1 – 3). Ведучій вид діяльності – предметно – орудійна.. Основне новоутворення – наочно –дійове мислення та розвиток мовлення.
  • Дошкільний вік (3 – 6). Ведучій вид діяльності – ігрова. Основне новоутворення – формування потреби у соціально – значущій діяльності.
  • Молодший шкільний вік (6 – 10). Ведучій вид діяльності – навчальна. Основне новоутворення – довільність всіх психічних процесів, внутрішній план дій, рефлексія, самооцінка.
  • Підлітковий вік (10 – 14). Ведучій вид діяльності – інтимно – особистісне спілкування. Основне новоутворення – становлення самосвідомості ,формування самоконтролю і логічного мислення
  • Старший шкільний вік / рання юність (14 – 18). Ведучій вид діяльності – навчально – професійне. Основне новоутворення – професійне, особистісне самовизначення.

Додаткові методи вікової психології:

 

Тест короткочасне стандартизоване завдання, що використовується з метою :

  • виявлення рівня розвитку певних психічних функцій;
  • виявлення наявності чи відсутності певного рівня знань, умінь, навичок;
  • виявлення здібностей та інтересів людини;
  • вивчення особистості людини.

Соціометричний тест –вивчає характер між особистісних стосунків в певній соціальній групі.

Проективні тести – складаються з непрямих завдань ( наприклад, метод незакінчених речень, психомалюнок)

Бесіда – метод запитань, який ставить на меті вивчення особистісних характеристик дитини і умовами якого є :

  • визначення мети;
  • чітке планування системи запитань;
  • адекватність запитань до віку;
  • невимушеність та доброзичливість;
  • вміння дослідника ( емпатія, такт, розуміння).

Інтерв’ю – метод запитань , який може бути :

  • стандартизований ( готують запитання);
  • напівстандартизований;
  • не стандартизований.

Анкетування – метод запитань , при яких зміст запитань і характер відповідей плануються.

 

3. Психічний розвиток дошкільника

 

  1. Психологія дитини 1 – 3–го року життя.
  2. Психічний розвиток дошкільника.

 

Психологія дитини 1 – 3-го року життя (раннє дитинство).

Ведучий вид діяльності – предметно – маніпулятивна.

Сенситивний (сприятливий) період для розвитку мовлення.

Розвиток психічних процесів


Мовлення. Словниковий запас – від 10 до 1,5 – 2 тисяч слів. Зростає пасивний словниковий запас : дитина 2–ох років розуміє майже всі слова, з якими звертається до нього дорослий, хоча сама може не вживати ці слова. В 2 роки дитина складає невеличкі речення.

Серед усіх психічних процесів домінує сприймання. Діти не діють без опори на наочність. Невідривність від наочності не сприяє розвитку уяви ( діти раннього віку не вміють обманювати, фантазувати).

Пам’ять розвивається на елементарному рівні : впізнання знайомих предметів. Пам’ять не має опори на попередній досвід, тому цей період не запам’ятовується.

Розвивається наочно – дійове мислення. Основою інтелектуального розвитку є діяльність (предметна). Предметно – маніпулятивна діяльність сприяє розвитку перших проявів ігрової діяльності.

Формування особистості дитини

У цьому віці формуються елементи самосвідомості та емоційно – споживча сфера.

Емоційно – споживча сфера. Емоційні реакції пов’язані з безпосередніми бажаннями дитини та з її реакцією на труднощі. Бажання дитини нестійкі, швидкоплинні, виникають з однаковою силою і дитина не може їх стримувати , тому зовнішній контроль бажань може здійснювати лише дорослий.

Емоційний розвиток дитини здійснюється через спілкування з дорослим. На спілкування з ровесниками впливає притаманний цьому віці егоцентризм : діти граються поряд, але не разом ( не вміють ділитися іграшками, не вміють враховувати бажання іншого, не здатні співпереживати).

Самосвідомість. Перші прояви самосвідомості виявляються у тому, що дитина починає називати себе по імені (“Владик грається”). А до закінчення раннього віку з’являється займенник “Я” (“Я граюся”).Зображення в дзеркалі діти ідентифікують з собою (наприклад, пляму на щоці стирають не на дзеркалі, а на щоці). З’являються оцінні уявлення як елементи самооцінки, яка є завищеною (“Я хороший”).

До дошкільного віку дитина переходить із :

  • досить великим словниковим запасом;
  • вимовляє майже всі звуки;
  • будує речення;
  • розвивається предметно – дійове мислення ( дитина мислить, коли діє з предметом);
  • домінантним серед пізнавальних процесів є сприймання;
  • інтенсивний розвиток пам’яті;
  • всі мотиви вирізняються однаковою силою, відсутнє підпорядкування мотивів;
  • розвивається самосвідомість.

 

Криза 3-ьохроків проявляється через негативізм (не на виконання самої дії, а на прохання
з боку дорослого виконати цю дію) та впертість ( як наполягання на чомусь, чого хоче дитина і бажання , щоб з її думкою рахувались).

Основне новоутворення віку :наочно – дійове мислення та розвиток мовлення.

 

Психічний розвиток дошкільника

Ведучий вид діяльності – сюжетно–рольова гра.

Сенситивний період для розвитку пам’яті.

Розвиток психічних процесів

Мислення. В дошкільному віці відбувається перехід від наочно – дійової форми мислення до наочно – образного ( мислення в уявленнях). До закінчення дошкільного віку з’являється словесне мислення.

Властивості мислення дошкільника:

  • принцип реалізму ( “як бачу, так і мислю”: наприклад, “Вітер тому, що дерева хитаються”);
  • егоцентризм мислення (розглядається все крізь призму власного бачення, власної думки);
  • анімізм ( для дитини предмети є живими);
  • магічність мислення (розвивається під впливом казок, наприклад, віра в Бабу Ягу).

Мовлення. Словниковий запас до 6-ти років – 2,5–3 тисячі слів.
До завершення дошкільного віку дитина оволодіває процесом мовлення. Відбувається розвиток звукового боку мовлення ( дитина вимовляє всі звуки) та формується граматична будова мовлення ( дитина вчиться правильно будувати речення). Діти цього віку здатні до контекстного мовлення (здатність передавати зміст, наприклад, казок), але якщо підключений емоційний афект – дошкільник повертається до ситуативного мовлення (не закінчує фрази, слова, передає зміст окремих епізодів). Оволодіння формами усного мовлення ( монолог, діалог).

Сприймання. Інтенсивно розвиваються зорові, слухові, моторні відчуття. Діти розрізняють основні кольори, а де-які і додаткові. Сприймання є осмисленим та аналізуючим. В процесі сприймання беруть участь спостереження, розглядання та пошук.

Пам’ять. В цьому віці дитина може з легкістю запам’ятати декілька мов.

Особливості пам’яті:

  • мимовільність ( з легкістю запам’ятовується яскраве, емоційне, наочне);
  • запам’ятовується те, зміст якого зрозумілий;
  • добре запам’ятовуються вірші, що мають гарну ритміку.

В 4-5 років з’являються елементи довільної пам’яті, що пов’язане з відповідними потребами ( запам’ятати умови гри, виконати доручення дорослого).

Увага. Значно збільшується обсяг мимовільної уваги, підвищується її стійкість, тобто час, протягом якого дитина може утримувати увагу на певному предметі або дії.

Уява має переважно мимовільний характер. Образи уяви нестійкі (наприклад, упродовж гри діти часто змінюють задум). Уява дітей цього віку надзвичайно яскрава : вони легко перевтілюються в героїв казок.

Формування особистості дитини

Емоції стають глибшими, стриманішими, врівноваженішими і більш стабільними. Формується механізм саморегуляції бажань. Якщо діяльність подобається, дитина її робить , і навпаки.

Завдяки грі, діти вчаться співпереживати один одному.

Розвиток мотиваційної сфери. Діти здатні регулювати власні бажання за допомогою відповідних мотивів(отримання похвали чи нагороди).Мотиви – різні за силою. Тобто з’являється супідрядність мотиву і якщо дитину цього віку поставити у ситуацію вибору (наприклад, іграшок) дитина справиться із завданням.

Особливості мотиваційної сфери:

  • наявність зовнішнього контролю – як мотив виконання діяльності (присутність дорослого);
  • мотив досягнення успіху, пов’язаний з участю у ігровій діяльності;
  • престижно – егоїстична мотивація, що виявляється у суперництві з іншими дітьми.

Розвиток самосвідомості. В більшості дітей завищена самооцінка, що пов’язано із мотивацією досягнення успіху, і яка дозволяє без страху включатися в нові різноманітні види діяльності. Дошкільник усвідомлює власні переживання (“я сумую”, “я злий”) . З’являється уявлення про статеву ідентифікацію (дитина чітко уявляє хто вона: хлопчик чи дівчинка, і відповідно поводиться)

Гра та розвиток дитини

  1. В грі формується довільна саморегуляція поведінки (діти дотримуються правил).
  2. У грі – повноцінне спілкування.
  3. Гра носить соціальний характер ( діти граються з ровесниками, але участь дорослого необхідна).
  4. У грі виникає новий вид спілкування з дорослими: співробітництво.
  5. Через гру відбувається розвиток пам’яті та творчої уяви.

 

Основні новоутворення: формування потреби у соціально значущій діяльності

 

4. Психологічна готовність дитини до навчання в школі

Що ж таке психологічна готовність до школи? Це такий рівень психічного розвитку дитини, який створює умови для успішного оволодіння навчальною діяльністю. Можна виділити такі компоненти психологічної готовності:

мотиваційний;

інтелектуальний;

особистісний;

емоційний;

вольовий;

узагальнення переживань.

Мотиваційний компонент відображає бажання чи небажання дитини навчатися. Він дуже важливий, бо від нього залежить входження дитини в нову для неї діяльність, яка відрізняється від ігрової своєю обов’язковістю, розумовим напруженням, необхідністю подолання труднощів тощо.

Розрізняють внутрішні, або пізнавальні, мотиви учіння, що характеризуються потребою в інтелектуальній активності, пізнавальним інтересом; і зовнішні, або соціальні, котрі виявляються в бажанні займатися суспільно значущою діяльністю, у ставленні до вчителя як до представника суспільства, авторитет якого є бездоганним.

Внутрішні та зовнішні мотиви учіння складають внутрішню позицію школяра, яка є одним із основних показників психологічної готовності до навчання.

Про наявність внутрішньої позиції учня можна говорити якщо дитина:

  • ставиться до вступу до школи та до перебування в ній позитивно, навіть в умовах необов’язкового відвідування школи прагне до занять специфічно шкільного змісту;
  • проявляє особливий інтерес до нового, власне шкільного змісту занять, віддає перевагу урокам грамоти та лічби, а не заняттям дошкільного типу (малювання, співи, фізкультура і т. ін.), має належне уявлення про підготовку до школи;
  • відмовляється від характерної для дошкільного дитинства організації діяльності та поведінки (віддає перевагу колективним класним заняттям, а не індивідуальному навчанню вдома; позитивно ставиться до загальноприйнятих норм поведінки (дисципліни); віддає перевагу традиційному для навчальних закладів способу виявлення рівня її досягнень (оцінка) перед іншими видами заохочення, характерними для безпосередньо-особистісних відносин (солодощі, подарунки і т. ін.); визнає авторитет учителя.

Інтелектуальний компонент готовності дитини до школи включає:

  • обізнаність, яка характеризується обсягом знань про навколишній світ: живу й неживу природу, деякі соціальні явища тощо;
  • рівень розвитку пізнавальної сфери, що визначається диференційованістю (перцептивною зрілістю), довільною
    концентрацією уваги, аналітичним мисленням (здатність розуміти суттєві ознаки і зв’язки між явищами), раціональним підходом до дійсності (відносне послаблення значення уяви), логічним запам’ятовуванням;
  • деякі вміння й навички звукового аналізу слів, підготовку руки до письма (певний розвиток тонкої моторики руки і зорово-рухової координації)

Особистісний компонент готовності складається з цілого ряду показників: дитина повинна чітко усвідомлювати свою внутрішню позицію, статеву належність, мати навички самообслуговування, вміти підкоряти себе обставинам, поступатися, якщо це необхідно, своїми бажаннями. Аби влитися у класний колектив, знайти в ньому своє місце, включитися в загальну діяльність, дитина має володіти собою, рахуватися з думкою інших дітей, поважати цю думку, бути морально зрілою (знати норми поведінки, позитивно ставитися до цих норм, осмислено їх реалізувати у контактах з оточуючими). Особистісна готовність виявляється в умінні спілкуватися з учителем, учнями, у сформованості внутрішніх етичних норм та самооцінки.

Емоційний компонент готовності дитини до навчання проявляється в тому, що вона іде до школи з задоволенням, радістю, довірою. Ці переживання роблять її відкритою для контактів з учителем, новими товаришами, підтримує впевненість у собі, прагнення знайти своє місце серед однолітків. Важливим моментом емоційної готовності є переживання, пов’язані з самою навчальною діяльністю та її першими результатами.

Вольовий компонент готовності виявляється в умінні керувати своєю поведінкою, у певному рівні розвитку довільності пізнавальних процесів. Навчання в школі вимагає довільного сприйняття, тобто вміння не тільки слухати, але й чути вчителя, товаришів, довільного запам’ятовування й відтворення, вміння довільно виконувати дії, робити не тільки те, що цікаво, а й те, що потрібно, доводити почату справу до кінця.

В якості центрального психологічного новоутворення дошкільного віку Л. Виготський вважає узагальнення переживань, або інтелектуалізацію афекту.

Узагальнення переживань проявляється в утраті безпосередньої поведінки, в узагальненому сприйнятті дійсності, у довільності поведінки. Втрата безпосередності у спілкуванні, набуття довільності як здатності підкоряти свою поведінку певним правилам і вимогам виступає суттєвим компонентом психологічної готовності до шкільного навчання.

 

5. Психологія молодшого школяра

1. Провідний вид діяльності.

2. Особливості психічного та особистісного розвитку.

3. Основні новоутворення.

Провідний вид діяльності

В молодшому шкільному віці відбувається перехід від ігрової до учбової діяльності, яка стає провідним видом діяльності. Діти молодшого шкільного віку починають усвідомлювати значущість навчальної діяльності, в них з’являється внутрішнє прагнення до навчання і успіхів у ньому.

 

Особливості психічного та особистісного розвитку

Психічний розвиток

Молодший шкільний вік охоплює період з 6-7
років до 9-10 років життя дитини.

Відчуття. На початок навчання у школі система відчуттів дітей майже повністю сформувалася, хоча її розвиток продовжується у шкільні роки. У молодшому шкільному віці у повільному темпі зростає гострота зору дітей, але швидко розвивається здатність до розрізнення зорових та слухових подразників. У дівчаток сприймання кольорів розвинуте краще, ніж у хлопчиків. У молодших школярів слух дещо гостріший, ніж у дошкільників. Мовний слух більше розвивається в перші роки навчання, завдяки навчанню читання та письма. Зокрема, навчання спирається на розвинутий фонематичний слух. Діти роблять аналіз слів, звуків, синтезу звуків у слові.

Сприймання. У цьому віці ще залишається деяка поверховість сприймання
(діти помічають окремі ознаки предметів, не пов’язуючи їх одна з одною та не помічаючи найсуттєвіших якостей предмета).Усе яскраве, велике, рухливе привертає їхню увагу. В учнів молодших класів процес сприйняття обмежується частіше тільки упізнаванням та називанням предмета. Сприймання в молодшому шкільному віці пов’язане з емоціями. Дитина сприймає світ через свої почуття, зосереджує увагу на тому, що її збуджує, викликає інтерес. Недостатньо розвинуте у молодших школярів сприймання простору. Вони заучують різні міри довжини, висоти тощо, але не мають правильного уявлення про віддаль. Продовжується розвиток сприйняття часу. Сприймання хвилини від класу до класу стає більш правильним. Удосконалюється також сприймання сюжетної картинки. Діти можуть встановлювати просторові зв’язки між частинами картини.

Увага. Особливості уваги
молодшого школяра залежать від розвитку його нервової системи. Зміна процесів збудження та гальмування у корі великих півкуль у молодших школярів відбувається швидко. Відбувається нестійкість уваги, безпосереднє переключення її з одного предмета на інший. Цьому сприяє й досить розвинутий орієнтувальний рефлекс. Одна із загальних особливостей уваги молодшого школяра — це здатність легше зосереджуватися на предметах зовнішнього світу, ніж на власних думках та уявленнях. Концентрація уваги може бути достатньо інтенсивною, особливо під час виконання цікавих завдань. Обсяг уваги у молодшого школяра ще не дуже великий, діти цього віку не завжди здатні утримувати в полі зору декілька об’єктів. Розподіл уваги теж незначний, але він розвивається за перші роки навчання дітей. Переключення уваги як процес перебуває у стадії розвитку в перші роки навчання. У молодшому шкільному віці обидва види уваги (мимовільна та довільна) потребують розвитку.

Пам’ять. У молодшому шкільному віці більш розвинута образна пам’ять
(зорова та слухова) і менш — мовно-логічна. Молодші школярі краще запам’ятовують конкретні предмети, обличчя, факти, кольори, події. Мовно-логічна пам’ять починає розвиватися за рахунок того, що молодший школяр оволодіває абстрактними поняттями. У нього розширюється обсяг пам’яті, збільшується швидкість засвоєння та точність відтворення матеріалу. У молодших школярів є потреба в дослівному запам’ятовуванні, що пов’язано з недостатньою розвиненістю мовлення. Треба також відзначити некритичність дитячої пам’яті, яка поєднується з невпевненістю у можливості заучування матеріалу. Невпевненість часто веде до того, що молодші школярі намагаються дослівно відтворити матеріал, не надаючи переваги переказові.

    Мислення. З початком навчання у дітей починає швидше, ніж до школи, розвиватися понятійне мислення, у
процесі якого дитина оперує поняттями. Спочатку воно міцно пов’язане з конкретними предметами та явищами (переважає конкретно-понятійне мислення), але поступово у молодших школярів формується вміння абстрагуватися від конкретного, уміння давати узагальнення та робити
висновки (абстрактно-понятійне мислення). Судження та умовиводи молодших школярів більш логічні, ніж у дошкільників, їхнє мовлення наповнюється умовними судженнями та припущеннями. У шестирічної дитини в основному сформована здатність до узагальнень та класифікацій. Здатність до аналогій формується тільки у 9— 10-річних дітей. Здатність до словотворення сформована вже у дітей 7—8 років, а здатність до утворення фраз за заданим змістом — у дітей 10—11 років.

Уява. Характерною особливістю уяви
молодших школярів є наочність та конкретність образів, які створюються. Дитина уявляє те, що бачила у природі або на картині. Під впливом навчання уява дітей змінюється, її образи стають стійкішими, краще зберігаються у пам’яті, стають більш різноманітними та цікавими завдяки розширенню кругозору та надбанню знань.

    Мовлення. На початок шкільного навчання у дітей в основному розвинута звукова (фонетична) сторона мови. Дитина практично володіє всіма фонемами. Запас слів складає 4—7
тисяч слів. Діти вміють користуватися граматичними формами рідної мови, пов’язувати слова у речення (прості та складні).     Засвоюючи читання, першокласнику іноді буває складно з’єднувати звуки у склади. Значення слів розуміється не зовсім правильно. Мовне спілкування з дорослими та однолітками у школі кількісно збільшує словниковий запас та якісно його вдосконалює. Сприйняття молодшим школярем мови вчителя має також свої особливості. Першокласник на початку навчання не завжди розуміє, що вчитель, звертаючись до класу, звертається і до нього. Тому іноді вказівки вчителя проходять непоміченими для учня. Часто діти, не дослухавши пояснення вчителя, що і як треба робити, готові відразу виконувати завдання. Деякі діти захоплюються прагненням діяти та припиняють слухати й розуміти слова вчителя. Не одразу оволодівають діти і сприйняттям тексту під час читання про себе. У внутрішній мові, порівняно з усною мовою, відсутні інтонація та пояснювальні жести. Це дещо утруднює розуміння. З такими самими труднощами стикаються діти під час викладення власних думок на письмі.

Особистісний розвиток

    Самооцінка. Це новоутворення цього віку. Спочатку формується самооцінка научіння, яка поступово переводиться на особистісну. Тобто самооцінка поширюється із навчальної діяльності на всі сфери життєдіяльності і вирізняється критичністю та виражає рефлексивне ставлення дитини до себе.

    Моральні норми. Виступають основними регуляторами поведінки молодших школярів. Спочатку дитина дотримується моральних норм для того, щоб адаптуватись (так, як всі), а лише згодом, тому, що це стає її внутрішнім надбанням. Моральний розвиток дитини передбачає свідоме засвоєння нею моральних норм і правил та перетворення їх на відповідні мотиви поведінки.

    Саморегуляція. У дитини цього віку вчинки залежать від почуття емпатії.

Темперамент. У молодшому шкільному віці риси різних типів темпераменту яскраво виявляються. Так, наприклад, якщо дитині-холерику весело, вона не сміється, а регоче, якщо невдача, вона не плаче, а ридає, в неї різкі і швидкі перепади настрою.     Критика дітей-флегматиків дорослими щодо їх повільності може довести до стійкого неврозу. Меланхоліки менше пристосовані до життя, бо непрактичні, витають у своєму світі уяви, мрій, їх стомлюють ігри, велика кількість людей, гучна музика, голосні розмови. Вони довгий час потребують сторонньої допомоги.    

 

Основні новоутворення

  • Довільність психічних процесів;
  • Внутрішній план дій;
  • Рефлексія;
  • Самооцінка

6. Психологія підлітків

 

1. Провідний вид діяльності.

2. Особливості психічного та особистісного розвитку.

3. Основні новоутворення.

 

Підлітковий вік охоплює період з 11
до 15 років життя дитини.

 

Провідний вид діяльності

Інтимно-особистісна діяльність стає важливою сферою в житті підлітка. Основною потребою підлітка стає дружба та спілкування з ровесниками. Дружба носить максималістичний характер і сприяє формуванню ідеального-Я.

Особливості психічного та особистісного розвитку

 

Психічний розвиток

    Мислення. Завдяки учінню операції, набуті у молодшому шкільному віці стають формально-логічними, а мислення абстрактним. Підліток розмірковує в гіпотетичному плані, абстрагуючись від конкретного наочного матеріалу. Абстрактне мислення вимагає здатності висувати гіпотези, перевіряти та оцінювати їх. У підлітків зростає здатність планувати і передбачати події, а також з’являється вміння оцінювати власні думки – мета пізнання. За допомогою цього підліток вчиться аналізувати і свідомо змінювати процеси власного мислення. Розвиток мислення сприяє розширенню світогляду, накопиченню знань.

Увага. У підлітковому віці спостерігається розвиток обсягу уваги, підвищення стійкості уваги та розвиток здатності до переключення та розподілу уваги. З’являється здатність до концентрації уваги не тільки на реальних, а на ідеальних об ‘єктах. Увага стає більш контрольованою            

    Пам ‘ять . Навчання молодших підлітків спрямоване на запам’ятовування навчального матеріалу (а не на розуміння) і неодноразове повторення його. Але вже всередині підліткового віку пам’ять починає розвиватися в напрямі інтелектуалізації. Формується логічна пам’ять, смислова пам’ять, а завдяки осмисленню матеріалу зростає обсяг пам’яті. Учні вже використовують прийоми опосередкованого запам’ятовування, збільшується обсяг таких прийомів, їх використання стає все більш свідомим, цілеспрямованим.

    Сприймання. Характеризується довільністю-здатністю самостійно керувати цим процесом.

    Уява. Розвиток логічного мислення сприяє розвитку репродуктивної та творчої уяви. Уява підлітків є менш продуктивною, ніж уява дорослих, але більш багатшою від фантазій дитини. Підлітки фантазують, щоб досягти бажаного ідеального образу-Я.

 

Особистісний розвиток

    Вступ дитини в підлітковий період характеризується якісним поштовхом у розвитку самосвідомості. У підлітка починає формуватися позиція дорослої людини. Навіть, якщо ця позиція ще не відповідає об’єктивному статусу підлітка в житті, але її поява означає, що підліток суб’єктивно вже ввійшов у нові стосунки з оточуючим світом дорослих, зі світом їхніх цінностей, мотивів поведінки та діяльності.

    Виникнення потреби у пізнанні власних особливостей, цікавість до себе та роздуми про себе — характерна особливість дітей підліткового віку. До аналізу своєї особистості підліток звертається як до засобу, який допомагає в організації стосунків та діяльності, у досягненні особисто значущих завдань у теперішньому та майбутньому.

    Соціально-регулююча функція роздумів про себе виявляється в тому, що підліток спочатку звертає увагу на свої недоліки та має потребу в їх подоланні, а вже згодом — на особливості особистості а цілому, свої можливості та переваги.

    Важливий стимул виникнення у підлітка міркувань про себе — його потреба мати повагу в колі однолітків та прагнення знайти близьких товаришів, друга. Підліток починає порівнювати себе з оточуючими людьми: однолітками, батьками, дорослими. Таке порівнянна надає підліткові знань про інших людей, особливості їхнього характеру та поведінки.

    Уявлення про інших людей та самого себе не завжди реалістичні. У багатьох підлітків самооцінювання деяких якостей завищене. На цій основі іноді виникає уявлення про несправедливе ставлення до підлітка дорослого, наприклад, батьків або вчителя. Це може привести до виникнення у підлітка афекту та комплексу специфічних особливостей: з’являється образливість, підозріливість, недовірливість, іноді агресивність і завжди — надмірно підвищена чутливість до оцінок інших. На перші невдачі підліток, як правило, реагує афективно, а хронічні невдачі підвищують невпевненість у собі. У деяких підлітків знижується рівень домагань, а у деяких з’являється бажання обов’язково подолати труднощі, довести можливість цього собі та «усім».

    Особливість підлітка — турбота про власну самостійність. З віком сфера претензій на самостійність інтенсивно розширюється.

Вони охоплюють не лише конкретні дії та вчинки, а й деякі вибори, рішення, думки. Джерело суперечок підлітків не лише реальні незгоди, а й прагнення відстояти свою думку. У підлітковому віці починається формування власної позиції з
деяких проблем, наприклад, морально-етичних.

     Молодші підлітки часто не вміють керувати своєю поведінкою. Для старших підлітків характерне прагнення оволодіти, власними афективними реакціями та поведінкою в цілому. Багато з них уже вміють стримуватися, а за потреби приховувати свої наміри, настрої, думки, ставлення. У поведінці з’являється двоплановість. З віком збільшується тенденція організовувати себе, з’являється ставлення до власного зросту, Контроль за ним, самокритика. Підліток починає сам створювати себе, спонукати себе до розвитку згідно з певними зразкам та конкретно значущими завданнями і намірами, які пов’язані з потребами сьогодення та майбутнього.

    Самооцінка. Відіграє одну з провідних ролей у розвитку особистості підлітка. Важливим стає бути як всі, виявляти себе і ніяк не гірше за інших. Нормальною для цього віку є адекватна або трохи завищена самооцінка.

 

Основні новоутворення

  • Розвиток самосвідомості;
  • Почуття дорослості

 

7. Психологія юнацького віку

  1. Провідний вид діяльності.
  2. Особливості психічного та особистісного розвитку.
  3. Основні новоутворення.

     

Юнацький вік охоплює період з 15
до 17 років.

 

Провідний вид діяльності

Ведучім видом діяльності для юнака стає навчально – професійна.

Якщо спробувати визначити причини, які ведуть до труднощів адаптації дітей юнацького віку на соціальному рівні, то тут найбільше звертають на себе увагу співвідношення між розумінням сенсу життя і намірами особистості, професійними інтересами і мотивами вибору професії, навчальними і професійними інтересами, почуттям обов’язку і прагненням до соціального схвалення.

У ранній юності (у старших класах загальноосвітньої школи) перед особистістю постає завдання першого соціального усвідомлення себе і свого місця у світі. З вирішенням цього завдання особистість перейде у вік кінця юності та початку зрілості, які ставлять нові завдання — пошук супутника життя, встановлення .дружніх стосунків, подолання почуття самотності.

Важливим завданням юнацького віку є вибір професії, підготовка до праці та суспільно-політичної діяльності. У цей час відбувається інтенсивний розвиток спеціальних здібностей. Оволодіння складними інтелектуальними операціями та збагачення понятійного апарату роблять розумову діяльність юнаків та дівчат більш стійкою та ефективною, наближуючи її до діяльності дорослого.

 

Особливості психічного та особистісного розвитку

Психічний розвиток

    Всі характеристики психічних процесів наближаються до психологічних характеристик дорослої людини, тобто усі психічні процеси є довільними. Вирізняються стійкістю, значним об’ємом і високим рівнем розвитку.

    Мислення і інтелектуальний розвиток. Внаслідок навчальної діяльності і роботи з додатковими джерелами (книги, енциклопедії, словники) відбувається інтенсивний інтелектуальний розвиток, тобто юнаки усвідомлюють зміст особистісних якостей: розвивається самосвідомість, моральна свідомість. Розуміється значущість знань і навчання так як інтелектуальний розвиток пов’язується із майбутньою професією формується індивідуальний стиль мислення – до одного і того ж самого висновку юнаки можуть прийти різними шляхами, використовуючи різні мовленнєві операції. До цього етапу було конвергентне мислення (на одне запитання лише одна правильна відповідь). В цьому віці з’являється дивергентне мислення (на одне і теж саме запитання може бути декілька правильних відповідей).

    Творчість. В цьому віці відбувається інтенсивний розвиток творчості у тому сенсі, що до будь якої діяльності використовується творчий підхід, який закінчується в 25 років.

 

Особистісний розвиток

    Самооцінка. В юнацькому віці інтенсивно виявляється така риса особистості як самоповага, тобто узагальнена самооцінка, ступінь прийняття або неприйняття себе як особистості. Низька самоповага означає незадоволеність собою, невіру у власні можливості, що веде до труднощів у спілкуванні, внутрішнього напруження та прагнення до самотності.

    Емоційна автономія. Період поведінкової автономії підліткового віку (потреба та право самостійно вирішувати особисті проблеми) змінюється періодом емоційної автономії (потреба та право мати власні прихильності, що вибираються незалежно від прагнень батьків) та періодом моральної і ціннісної автономії (потреба і право на власні погляди та фактична їх наявність).

    Світогляд. Рання юність — вирішальний вік формування світогляду. Центральне місце у цьому процесі посідає вирішення докорінних соціально-моральних проблем, які групуються біля питання про сенс життя. Загальні світоглядні пошуки конкретизуються у життєвих планах юнаків та дівчат. З кожним роком перед юнаками все більше постає проблема вибору. З багатьох уявних, фантастичних чи абстрактних можливостей поступово вимальовується декілька реальних та прийнятних варіантів, між якими і потрібно здійснити вибір.

        Основні новоутворення

  • Завершення фізичного розвитку;
  • Особистісне та професійне самовизначення

 

Психологія вчителя

 

  1. Психологія педагогічної діяльності.
  2. Індивідуальний стиль діяльності
  3. Особистісна центрація вчителя.

 

Психологія педагогічної діяльності

    Психологія вчителя виявляється, формується та змінюється у процесі здійснення ним педагогічної діяльності.

    Педагогічна діяльність — об’єкт дослідження різних галузей педагогічної науки. Так, дидактика
вивчає загальні закономірності навчання як складової частини педагогічної діяльності, теорія виховання
визначає принципи і закономірності виховного впливу вчителя на учня тощо.

    Психологію педагогічної діяльності можна визначити як галузь психологічного знання, що вивчає психологічні закономірності праці вчителя і те, як учитель сприймає, трансформує і реалізує цілі і систему педагогічної діяльності, які надаються суспільством через інститути виховання.

    Зміст і психологія педагогічної діяльності визначаються передусім соціальними чинниками — місцем і функціями вчителя в суспільстві, вимогами суспільства до вчителя, а потім — соціально-психологічними чинниками: соціальними очікуваннями людей щодо особистості й діяльності вчителя, його власними очікуваннями і настановами у галузі його педагогічної діяльності.

    У педагогічному досвіді кожного вчителя є дві сторони: об’єктивна — це ті методи і прийоми роботи, які використовуються у цьому досвіді, і особистісна — це те, як даний учитель, залежно від своїх особистісних рис і здібностей, ці методи і прийоми використовує. У досвіді конкретного вчителя ці дві сторони поєднуються. Як свідчить досвід, результат роботи конкретного вчителя більшою мірою залежить від особистісних рис та індивідуального стилю діяльності.

Індивідуальний стиль діяльності

    Індивідуальний стиль діяльності
характеризується такими рисами:

Змістовні характеристики:

1) домінуюча орієнтація вчителя: на процес навчання, на процес і результати навчання або на результати навчання;

2) адекватність — неадекватність планування навчально-виховного процесу;

3) оперативність — консервативність у використанні засобів і способів педагогічної діяльності;

4) рефлексивність — інтуїтивність.

    Динамічні характеристики:

1) гнучкість—традиційність;

2) імпульсивність — стриманість;

3) стійкість — нестійкість щодо ситуації, що змінюється;

4) стабільно-позитивне ставлення до учнів — нестійке емоційне ставлення;

5) наявність особистісної тривоги — відсутність особистісної тривоги;

6) у несприятливій ситуації спрямованість рефлексії на себе — спрямованість на обставини —спрямованість на інших.

    Результативні характеристики:

1) однорідність — неоднорідність рівня знань учнів;

2) стабільність — нестійкість в учнів навичок навчання;

3) високий — середній — низький рівень інтересу до предмета, який вивчається.

    Для діяльності вчителя характерні чотири стилі:

1) емоційно-імпровізаційний — орієнтація переважно на процес навчання, на сильних учнів, високу оперативність діяльності, колективні форми обговорення;

2) емоційно-методичний — орієнтація як на результат, так і на процес навчання, на планування навчально-виховного процесу, оперативність, інтуїтивність;

3) розмірковано-імпровізаційний – орієнтація на процес і результати навчання, на адекватність планування, оперативність, поєднання інтуїтивності й рефлексивності, непрямий вплив на учнів;

4) розмірковано-методичний — орієнтація на результати навчання, адекватність планування навчально-виховного процесу, консервативність у використанні засобів і способів педагогічної діяльності, рефлексивність.

 

Особистісна центрація вчителя

    Змістовну ієрархію інтересів учасників педагогічної системі, що регулює дії і вчинки вчителя, можна назвати його особистісною центрацією в педагогічній системі.

    Залежно від того, інтереси якого учасника педагогічної системи будуть домінувати в центрації вчителя, можна окреслити шість основних типів центрації вчителя:

1) центрація на власних інтересах;

2) на інтересах адміністрації;

3) на інтересах батьків;

4) на інтересах колег;

5) на інтересах навчального предмета;

6) на інтересах учнів

    Центрація вчителя — це не просто його спрямованість, а й зацікавленість інтересами тих чи інших учасників педагогічної системи, своєрідна психологічна вибірковість даного контингенту. Найвагомішим є центрація вчителя на інтересах дітей, яка сприяє їхньому спільному особистісному зростанню.

    3 огляду на завдання, що має вирішувати вчитель, можна визначити найсуттєвіші особистісні риси, які слід мати вчителеві:

• спрямованість особистості (пізнавальний, професійний, творчий її компонент);

• високорозвинуте почуття соціальної відповідальності, гуманістична громадянська позиція; ”

• здатність до ефективних форм спілкування з іншими людьми;

• активність, організованість, експресивність, конструктивність, старанність;

• прагнення до самовдосконалення і самоактуалізації;

• професійна компетентність і мотивація на досягнення успіху;

• високорозвинуті психічні процеси (увага, пам’ять, уява, мовлення тощо);

• розвинуті загальнолюдські якості (людяність, гуманізм, єдність з оточуючими, любов до людей, колективізм тощо).

 

Література:

 

  1. Возрастная и педагогическая психология / под ред. Гамезо М.В., Матюхиной М.В.- М., 1984.
  2. Немов Р.С. Психология. – М., 1995.
  3. Общая психология /под ред. Богословского В.В.. – М., 1973.
  4. Рудик П..А. Психология. – М., 1976.
  5. Словарь психолога-практика / сост. Головин С.Ю. – М., 2001.
  6. Фридман Л.Ф., Кулагина И.Ю. Психологический справочник учителя. – М., 1998.
завантаження...
WordPress: 23.36MB | MySQL:26 | 0,465sec