Провідні актори та режисери українського театру. Лесь Курбас.Сучасний драматичний, музичний та ляльковий театр

 

Тема: Провідні актори та режисери українського театру. Лесь Курбас.Сучасний драматичний, музичний та ляльковий театр.

 

Мета: ознайомити учнів із творчістю провідних режисерів та акторів українського театру, театрального реформатора Л.Курбаса; продемонструвати відмінності сучасного драматичного, музичного та лялькового  театрів; розвивати вміння аналізувати значення української художньої спадщини в житті суспільства та власному житті; виховувати любов до мистецтва театру, зацікавленість режисерською та акторською професією.

 

Обладнання: портрет Л. Курбаса; фотографії провідних українських акторів

 

Тип уроку: урок засвоєння нових знань

 

                               Хід уроку

 

І.Організаційний момент.

 

ІІ.Актуалізація і корекція опорних знань

 

–         Пригадайте, які українські театри працювали в Україні на поч.. ХХ ст.?

 

–         Кого вважають корифеями українського театру? Чому?

 

–         Яке значення мало заснування стаціонарного українського театру?

 

ІІІ. Мотивація навчальної діяльності

 

ІУ. Сприймання й усвідомлення нового матеріалу

 

Новий період в історії національного театру розпочався в 1918 році, коли у Києві утворилися Державний драматичний театр і «Молодий театр» (з 1922 року — модерний український театр «Березіль») Леся Курбаса та Гната Юри. На театральній сцені з’явилася когорта талановитих акторів — Амвросій Бучма, Мар’ян Крушельницький, Олімпія Добровольська, Олександр Сердюк, Наталя Ужвій, Юрій Шумський та інші.

 

 

 

 

Режисерська лабораторія театру «Березіль» (1925)

 

Державний драматичний театр продовжував традиції реалістично-психологічної школи. Натомість Молодий театр обстоював позиції авангардизму. З утворенням театру «Березіль» його сцена стала своєрідним експериментальним майданчиком. Не випадково макети театрального об’єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 році. Тут були вперше поставлені п’єси видатних українських письменників і драматургів Миколи Куліша («Народний Малахій», «Мина Мазайло») та Володимира Винниченка («Базар», «Чорна Пантера і Білий Медвідь»). Завдяки генію Лесю Курбасу, який поєднав у собі таланти режисера, актора, драматурга і перекладача світової літератури, були по-новому осмислені на українській сцені твори Вільяма Шекспіра, Генріха Ібсена, Гергарта Гауптмана, Фрідріха Шиллера і Мольєра, здійснені постановки невідомих до цього українському глядачу п’єс європейських драматургів.

 

З творчого об’єднання «Березіль» бере початок театральна бібліотека, театральний музей і перший театральний журнал. До експериментальних пошуків Леся Курбаса, якого було репресовано за часів сталінізму, і досі звертаються сучасні митці. У наш час у Києві проходить міжнародний театральний фестиваль «Мистецьке Березілля», присвячений пам’яті Леся Курбаса.

 

Розповідь вчителя.

 

Розвиток українського професійного театру

 

Перші спроби підготовки професійних акторів пов’язані з діяльністю драматичної школи, заснованої 1904 р. У Києві при музичній школі М. Лисенка де викладалася теорія і практика сценічного мистецтва.
Таким чином, створилися передумови розвитку українського модерного театру, основи якого заклала драматургія Лесі Українки, Володимира Винниченка, Олександра Олеся. Їх творчість, за визначенням Л. Старицької-Черняхївської, зумовила три течії театру: театр настрою, театр соціальний і театр символічний.
Новим етапом у розвитку українського театру став 1918 р. У Києві утворилися три театри: Державний драматичний, Державний народний і ”Молодий театр”. Державний драматичний театр очолювали О. Загаров і В. Кривецький. Виховані на традиціях К. Станіславського і В. Немировича-Данченка у Московському художньому театрі, вони вхилялися до реалістично-психологічної школи. У репертуарі театру переважали п’єси В. Винниченка, Г. Ібсена, Г. Гауптмана. У березні 1919 р. Театр націоналізовано й перейменовано в Перший Український театр Радянської Республіки ім. Т.Г. Шевченка.
На розвитку театрального мистецтва 20—30-х років помітно позначився процес українізації, що трагічно закінчився ”розстріляним відродженням”. Духовними провідниками українського ренесансу ХХ ст. Стали письменники М. Зеров (керівник київської групи неокласиків) і М. Хвильовий. М. Зеров і М. Хвильовий відстоювали розвиток української культури у її зв’язку з європейською і світовою. Їх погляди поділяв Лесь Курбас (1887-1937), видатний режисер-реформатор українського театру.
Утворення у Києві двох театрів — Державного драматичного і ”Молодого театру” стало своєрідним завершенням трьохсотлітнього існування українського театру. З їх появою в Україні намітилися дві основні тенденції розвитку театрального мистецтва — театру реального і мистецтва театральності. В основі своїй ці дві антитези властиві розвиткові театру в усіх країнах.

 

Повідомлення учня про Леся Курбаса.

 

Лесь Ку́рбас (повністю — Олександр-Зенон Степанович Курбас; * 25 лютого 1887, Самбір — † 3 листопада 1937, Сандармох) — український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Народний артист УРСР (1925).Народився 25 лютого 1887 року в місті Самбір (тепер Львівської області) у родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів (за сценою Яновичі). Батько його, хоча й був мандрівним українським актором, проте і в бідності своїй прагнув дати Олександрові гарну освіту.Навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Тому цілком природно, що Лесь увібрав у себе все те, що могла дати йому європейська культура. Вже тоді Курбас мріяв працювати на Наддніпрянській Україні, де існував сильний демократичний театр Садовського (Київ) і де поруч була висока театральна культура. 1916 року його мрія здійснилась, він вступає до цього театру. Акторська творчість Курбаса в театрі Миколи Садовського обіцяла розвинутися, але сталося так, що він приніс свій акторський талант у жертву режисерському. Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр. Назва «Молодий театр» з’явилася вже влітку 1917 року. Молодий театр — це театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. З цього театру взяли початок кілька українських театрів.

 

Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх кращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім Шевченка, і під назвою «Кийдрамте» (Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані.

 

Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922—1926), а потім і філософського (1926—1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях.

 

Пам’ятник Лесю Курбасу в Києві

 

Лесь Курбас і «березільці» знайшли свого драматурга, п’єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Куліш. Першою його п’єсою, що побачила світло рампи на сцені театру «Березіль», стала «Комуна у степах» (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові.Кульмінація здобутків Курбаса пов’язана з драматургом Миколою Кулішем (1892—1937) і художником      Вадимом Меллером (1884—1962).

 

У Києві «Березіль» мав під своїм крилом майстерні, плинні півавтономні одиниці. У Харкові все було під одним дахом і під одним проводом — Курбасовим. У театрі діяв мюзик-хол (спектаклі «Шпана», «Алло на хвилі», «Чотири Чемберлени»), агітпроп. Було підготовлено серію «Костюмовані історії» (спектаклі «Жакерія», «Сава Чалий», «Король бавиться», «Змова Фієско»).П’єса М. Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло», на жаль, не знайшла розуміння у критики. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності. Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави «Маклена Граса», яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Л. Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру.Можливо, саме тому, що режисер не відступив, не поступився своїми переконаннями, його було наклепницьки обмовлено, звільнено з посади керівника «Березолю» і заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював у Соломона Михайловича Михоелса в Московському державному єврейському театрі на Малій Бронній. Його було вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору, потім його відправили на Соловки. 3 листопада 1937 року після повторного суду його було розстріляно в урочищі Сандармох, а 1957 року посмертно реабілітовано.

 

 

 

 

                                                         Акт про розстріл, 1937

 

21 грудня 1991 р. Кабінет Міністрів України постановою № 367 скасував постанову Ради Народних Комісарів УСРР від 17 грудня 1933 р. «Про позбавлення Л. Курбаса звання народного артиста УСРР».

 

1989 року на фасаді Харківського державного академічного українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка було встановлено меморіальну дошку в пам’ять про Леся Курбаса, а «Мала сцена» театру знову отримала назву «Березіль».

 

 Розповідь вчитель.  З кінця 1930 –х  до 1950 років ХХ ст.український театр переживає важкі часи.Це зумовило трагічними подіями української історії – репресіями, роз’єднаністю українських земель, гітлерівською навалою.Проте і в тяжкі часи боротьби з фашистівськими окупантами  втилу продовжували творчу діяльність 42 театральних театральних колективи.  Після перемоги також продовжували діяти ідеологічні обмеження у радянській культурі, стримуючи національно – культурний розвиток. Український театр 1930 -1960 рр.  прославився визначними акторами: А.Бучма, Н.Ужвій,Д.Антонович, І.Мар’яненко, О.Сердюк.Більшість з них працювали в в Київському театрі ім..Франка, харківському театрі ім..Шевченка, були учнями або сподвижниками Л. Курбаса.

 

   Роки «відлиги» характеризуються пожвавленням культурного життя на всій території СРСР, із забуття  повернулися імена театральних діячів, репресованих  у 1930 – х рр., було здійснено  кілька постанов  за п’єсами М.Куліша. видано спогади про Л.Курбаса, реконструйовано його виставу «Гайдамаки».Саме в ці  роки формується нова генерація української інтелігенції, яка шукала шляхи  до національних джерел, щиро прагнула  до встановлення істини у вітчизняній історії.ЇЇ представниками були С.Днченко, Б.ступка, В.Івченко, Ф.Стригун, які уславили український театр своєю майстерністю, щирістю

 

За роки незалежності в Україні з’явилося багато нових театрів, зростає інтерес до народного та вуличного театру. Українське драматичне мистецтво дедалі активніше інтегрується в європейський культурний простір. Світове визнання здобув театральний режисер Роман Віктюк, творчість якого стала вагомим внеском у світову театральну естетику кінця 20 століття. Відомий далеко за межами України й інший український режисер — Андрій Жолдак. Низка талановитих акторів українського театру, Богдан Ступка, Ада Роговцева, Анатолій Хостікоєв та інші, з великим успіхом знялися у вітчизняних і зарубіжних кінострічках.

 

Нині в Україні щорічно відбувається низка міжнародних театральних фестивалів, що засвідчили свій авторитет у Європі: «Київ травневий» у Києві, «Золотий Лев» та «Драбина» у Львові, «Тернопільські театральні вечори. Дебют» у Тернополі, «Херсонеські ігри» у Севастополі, «Мельпомена Таврії» у Херсоні, «Різдвяна містерія» в Луцьку, «Інтерлялька» в Ужгороді.

 

У 2010 р. створено всеукраїнську театральну портал-мережу “atheatre.com.ua – український театральний простір”, яка налічувала понад 105 театрів і 71 драматурга станом на жовтень 2011 р. Портал містить інформацію про театральні фестивалі, репертуар театрів, відомості про вистави й історичні довідки. Всю інформацію театри розміщують самостійно.

 

Робота в групах

 

І – група – Драматичн і тетри

 

ІІ група – Музичні театри

 

ІІІ група –  Лялькові театри.

 

Сьогодні  в Україні працюють драматичні , музичні та лялькові театри.Серед них : Академічний драматичний театр ім. І.Франка (Указом Президента України театру надано статус Національного, 1994; у 1987 – 2001 рр. його очолював С.Данченко, від кінця 2001 р. очолює народний артист України Б.Ступка; акторський склад: Б.Ступка,Б.Бенюк,А.Хостікоєв, Н.Сумська,   Л.Кадирова,Л.Задніпровська, О.Богданович,І.Дорошенко, В.Мазур); Національний  академічний український драматичний театр ім. Заньковецької, м. Львів (з 1987 р. головним режисером театру є Ф.Стригун; статус національного здобув 2002 р.; у тетрі працюють: Я.Мука, С.Глова,Р.Біль, Н.Лань, І.Шваківська, Т.Жирко,О.Гарда, І.Гаврилів,Р.Мервінський, О.Кузьменко,М.Максименко, В.Щербань,Л.Остринська; розширився гастрольний діапазон  театру: Велика Британія, Канада, США, Польща); Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки( ім’я присвоєно театру в 1941 р, свого часу тут працювали: актори В.добровольський, О.Борисов, П.Луспекаєв, К. Лавров, А.Рогавцева; режисери К.Хохлов, В.Неллі, М.Соколов).

 

Поряд із  драматичними театрами, в Україні працюють театри музичного спрямування : оперні (у Києві, Харкові, Львові, Одесі, Дніпропетровську), музичної комедії (у Харкові, Одесі, театр  оперети в Києві, дитячий музичний театр у Києві)

 

Національна опера України ім. Т.Г. Шевченка. Вистави київської трупи із захопленням слухали  й дивились у Німеччині, Франції, Швейцарії, Канаді, США, Мексиці, Данії, Іспанії, Італії. У репертуарі театру  понад 50 оперних і балетних вистав.Солісти: І.Даць,В.Лупалов, І.Борко. Львівський Національний  академічний театр опери та балету ім.Соломії Крушельницької здобув статус Національного (2005).Сьгодні у театрі працюють понад 40 солістів, балетна трупа (60 артистів), хор (40 артистів), симфонічний оркестр (90 музикантів).У репертуарі  театру 22 опери, 3 оперети та близько 20 балетів. Усі опери виконуються мовою оригіналу (італійською,французькою, російською, польською).Уприміщенні театру проводиться  Міжнародний фестиваль оперного мистецтва ім. С. Крушельницької.

 

 

 

 

 

Саме межа 80 – 90-х рр. позначилася в історії національного театру надактивним студійним рухом, появою нових „малих” сцен, експериментальних і камерних театрів, театрів на засадах антрепризи, що послужило основою для мобільності театрального мистецтва й, водночас, відбило прагнення театральних колективів віднайти „свого” глядача. Зорієнтованістю на „власну” аудиторію була відзначена велика кількість нових колективів, заснованих у 1990-ті рр.: театр „Колесо” (1988 р., Київ, художній керівник І. Кліщевська), театр-салон „Сузір’я” (1988 р., Київ, художній керівник О. Кужельний), Київський театр пластичної драми на Печерську (1989 р., засновник – сценарист і режисер-постановник В. Мішньова), Київський драматичний театр „Браво” (1991 р., Київ, художній керівник Л. Титаренко), театр-студія „Театральний клуб” (Київ, засновник – режисер О. Ліпцин), Центр сучасного мистецтва „Дах”, який за задумом його фундатора – режисера Владислава Троїцького, створений як „готель мистецтв”, вільний від кон’юнктури (Київ), Київський експериментальний театр (1993 р., засновник – режисер В.Більченко), театр „Актор” (1995 р., Київ, художній керівник В. Шестопалов) тощо. Тяжіння до експресивності, певної містеріальності відзначало театр у Коломії, створений за ініціативою            Д. Чеборака. Своєрідним „майданчиком” для експериментів молодих митців у I пол. 90-х рр. став театр „Березіль” у Харкові, відкритий для творчих пошуків А. Бабенко, М. Яремківа, С. Бережко, В. Оглобліна, Г. Воротченко, І. Шнейдермана, Б. Варакіна.

 

Відбиттям пошуку шляхів виходу зі складного (у мистецькому та економічному аспектах) становища сучасного вітчизняного театру, а також шляхів утворення нового театру став активний фестивальний рух в Україні. Його склали такі мистецькі форуми, як „Золотий лев” (м. Львів), „Березіль” (м. Івано-Франківськ), „Театральне Придніпров’я” (м. Дніпропетровськ), „Інтер-театр” (Закарпаття), Всеукраїнський мистецький фестиваль „Козацькому роду нема переводу”, „Молодий театр. Херсонські ігри – 92”, „Класика сьогодні” (м. Дніпродзержинськ), „Добрий театр” (м. Енергодар), фестиваль моновистав „Київська парсуна” (інколи проводиться разом із фестивалем камерних театрів), „Прем’єри сезону. Сучасна українська драматургія”, Всеукраїнський фестиваль – конкурс музично-театральних прем’єр „Мельпомена Таврії” (м. Херсон), Всеукраїнський звіт майстрів мистецтв і художніх колективів регіонів України та Дні культури областей, Булгаківський фестиваль мистецтв, фестиваль „Театральний Донбас – 2004” тощо.

 

Започаткували цей рух фестивалі „Золотий лев” (осінь 1989 р.,          м. Львів) і „Березіль – 90” (7 – 15 квітня 1990 р., м. Івано-Франківськ). Вони яскраво продемонстрували намагання вітчизняних театральних діячів не тільки знайти опертя в класичній українській драматургії, а й відкрити ті сторінки, що дотепер були заборонені. Так, на фестивалі „Золотий лев” звання лауреата отримала вистава „Момент” за В. Винниченком Київського академічного театру імені І. Франка, режисер А. Жолдак, дипломом третього ступеня була відзначена вистава „Мина Мазайло” М. Куліша Харківського академічного українського драматичного театру імені Т.Г. Шевченка, режисер О. Бєляцький. Фестиваль „Березіль – 90” закарбував прагнення вітчизняного театру сформувати декілька інтерпретаційних „варіантів” класики. Передусім,  призмою бачення вітчизняного театрального надбання стала ідея руйнації духовності, що було підкреслено полістилістичним оформленням (у костюмах і музиці). Такий варіант репрезентувала вистава „Оргія” за Лесею Українкою режисера А. Крітенка і художника-постановника А. Александровича. Інший варіант відбив прагнення митців відтворити автентичну обрядовість, зокрема гуцульську – спектакль „Тіні забутих предків” за М. Коцюбинським режисера І. Бориса. Своєрідним театром-музеєм критиками було названо виставу „Назар Стодоля” за             Т. Шевченком режисера П. Колісника. Єдиною „сучасною” виставою на фестивалі була „Археологія” О. Шипенка режисера Київського молодіжного театру В. Більченка (на попередньому „Золотому леві” ця вистава була відзначена 2 премією). Таким чином, уже перші фестивалі продемонстрували розмаїття художніх орієнтирів українських театральних режисерів і різне бачення майбутнього національного театру.

 

Значущим явищем у театральному житті України став фестиваль вистав й читання на честь 100-річчя з дня народження М.А. Булгакова.

 

Додаткова інформація

 

На початку 90-х рр. український театр звертається до репертуару, якому в минулі часи за ідеологічних та інших причин не було місця на сцені. Так, на сцені Харківського академічного українського драматичного театру імені Т.Г. Шевченка в 1990 р. режисер Б. Варакін поставив п’єсу                     В. Винниченка „Гріх”, С. Пасічник і С. Бережка у 1992 р. – „Таємниця” цього ж автора. У Сумському театрі драми та музичної комедії імені М. Щепкіна 1992 року відбулася прем’єра „арештованої” у 30-ті рр. п’єси М. Куліша „Хуліо Хурина” (режисер С. Кузик). На фестивалі „Березіль – 93” на сцені Харківського академічного українського драматичного театру імені                 Т.Г. Шевченка були продемонстровані вистави „Чорна Пантера і Білий Ведмідь” В. Винниченка в постановці А. Бабенко, „Маклена Граса”  М. Куліша у постановці С. Пасічника і С. Бережка. Новаційне бачення драматургії В. Винниченка відзначили критики у виставі „Пророк” у Харківському театрі юного глядача, режисер-постановник якої                             Л. Садовський зробив акцент на пластичному началі. Визнання значущості творчого доробку М. Куліша у цей час відбилося у наданні Херсонському театру імені письменника.

 

Бурхливе духовне життя 90-х рр., намагання переосмислити настанови буття знайшло вияв у формуванні нової площини театрального мистецтва – неформальної, неофіційної, карнавально-сміхової. Це зафіксував перший молодіжний фестиваль „Вивих – 90” (режисер С. Проскурня), який відбувся 24 – 27 травня 1990 р. у Львові. Його ґрунтом стали анекдоти, пародії, тобто те, що раніше не відтворювалося на професійній сцені й було специфічним „побутовим” шаром мистецтва, андеґраундом культури. Центральною подією 2-го фестивалю „Вивих – 92” стала поезо-опера             С. Проскурні „Крайслер-імперіал”, яка в дусі постмодернізму об’єднала класичну музику, виступи авангардних поетів, звучання хору з 240 співаків, перформанси.

 

У пошуках нових принципів театрального мистецтва, його нової організації в 90-х рр. рушійна роль належала представникам покоління театральних режисерів, що тяжіли до традиційних начал – В. Грипич,             С. Данченко, Ф. Стригун, Е. Митницький, О. Барсегян та інші, так і „молодої генерації” – А. Бабенко, І. Борис, С. Мойсєєв, В. Денисенко, О. Ліпцин,                 П. Ластівка, А. Концедайло, А. Жолдак, В. Більченко, Р. Мархолія, Аттіла Віднянський, Д. Лазарко, А. Багіров, Ю. Одинокий, Д. Богомазов,                          В. Малахов, В. Кучинський та ін. Їх творчість відбила прагнення оновити засади театрального мистецтва, порушити межі між виставою і життям, акторами і публікою, „винести” виставу зі сцени.

 

Природно, що вітчизняний театр початку 90-х рр., прагнучи бути в авангарді духовного життя, відчуваючи необхідність змін, адекватних змінам у духовному житті суспільства, не міг обмежитися вітчизняним театральним надбанням. Тому не дивно, що ці роки відзначалися посиленою увагою до скарбниці світової драматургії, до творів, в яких відбиваються кардинальні проблеми буття людини й людства. Віддзеркаленням цієї тенденції став своєрідний „шекспірівський бум” на українських сценах. Так, у 1991 р. „Гамлета” В. Шекспіра поставили режисери Е. Митницький у Запорізькому театрі імені М. Щорса, Я. Маланчук – у Ровенському театрі імені                  М. Островського, П. Ластівка – у Тернопільському театрі імені                          Т.Г. Шевченка, „Короля Ліра” поставив І. Борис на сцені Харківського академічного українського драматичного театру імені Т.Г. Шевченка.

 

У I пол. 90-х рр. вітчизняні митці активно зверталися до відсутньої раніше в українському художньому просторі новітньої світової драматургії, до принципів театру екзистенціалізму, абсурду та ін. Так, наприклад, на театральному фестивалі „Інтер – театр” у 1992 р. було презентовано виставу „Чекаючи на Годо” С. Беккета Ужгородського театру „Біля замку” в постановці режисера В. Дворцина. Увагу митців привернула в цей час й творчість Ж. Ануя – у 1993 р. Г. Воротченко у Харківському академічному українському драматичному театрі імені Т.Г. Шевченка здійснила постановку „Антигони”, а на сцені Київського театру імені Лесі Українки режисер-постановник В. Пазі – п’єсу „Запрошення до замку”.

 

Прагнення оновити принципи й мову театрального мистецтва, знайти власного глядача обумовили формування нового художнього явища – мюзиклу. Першість на цьому шляху належала Одеському музично-драматичному театру. У 1991 р. на його сцені режисер І. Савицький поставив „Гамбрінус” за О. Купріним. Цього ж року на сцені Київського театру імені   І. Франка відбулася прем’єра першої української рок-опери „Біла ворона”           Г. Татарченка і Ю. Рибчинського в постановці С. Данченка. У постановці режисера В. Судова цей мюзикл був поставлений у 1992 р. на сцені Симферопольського музично-драматичного театру.

 

В українському театральному мистецтві завжди значущим був ляльковий театр, який за радянських часів традиційно осягався як дитячий. Оновлення духовного й художнього життя на початку 90-х рр. не оминуло й цього виду театру. Уже в 1991 році на міжнародному фестивалі вистав для дітей в Ужгороді виявилися деякі особливості сучасного національного лялькового театру. По-перше, це мовна єдність: всі вистави були поставлені  українською мовою. По-друге, спирання на національну культурну основу: більшість вистав базувалася на фольклорі, але при цьому на перший план виходило не етнографічне начало, а перенесення загальнолюдської духовної, етичної проблематики на національний ґрунт.

 

Налаштованість на вітчизняну драматургію як основу репертуару є однією з ознак національного лялькового театру  на початку 90-х р. Так, у 1990 р. в Кіровоградському театрі ляльок режисер А. Шуба поставив „Лиса Микиту” за твором І. Франка, в Івано-Франківському театрі ляльок режисер В. Долинкін – його ж „Фарбованого Лиса”. У цей період ляльковий театр демонстрував прагнення розширити жанровий діапазон, про що свідчить одна з перших спроб постановки опери на ляльковій сцені – „Коза-дереза” в Полтавському театрі ляльок (режисер Л. Попов).

 

Цікавими знахідками відзначена діяльність Кіровоградського обласного театру ляльок, яка спирається на принцип „театр у театрі”, на основі якого в 1991 р. режисер театру Є. Ушаков започаткував цикл театральних казок – „Театр Діда та Баби”, який поєднав улюблені, найвідоміші казки в одну виставу.

 

Показовим для українського лялькового театру стало відродження найдавніших традицій вертепу. Так на II Міжнародному фестивалі „Інтерлялька – 92” Київський міський театр ляльок показав „Український вертеп”. У січні 1993 р. вертепна „лінія” була переконливо продовжена на фестивалі різдвяних вистав лялькарів у Луцьку. Відтоді фестиваль „Різдвяна містерія” став традиційним.

 

З 1994 році в Україні діє міжнародна організація лялькарів УНІМА. Її мета – підтримка всебічного розвитку мистецтва лялькового театру, який менш як за 15 років пройшов дуже складний шлях не тільки оновлення принципів виразності, а й опанування складної, конфліктної драматургії, в якій відтворені кардинальні філософські проблеми людського буття. Ляльковий театр стає вже не тільки театром дитячої казки, а й специфічним модусом втілення й відтворення „дорослої” проблематики, що підтвердила вистава „Шинель” Луганського театру ляльок (інсценізація й режисура          Є. Ткаченка, художник В. Задорожня), вистава «Майстер і Маргарита» за     М. Булгаковим Харківського театру ляльок (режисер Є. Гімельфарб) та ін.

 

Усвідомлення значущості й неповторності лялькового театру як неодмінної складової художнього простору країни відбилося у виданні збірок із серії „Лялькарі України” – 9 біографічних нарисів про режисерів, драматургів, художників, лялькарів України.

 

У цілому I пол. 90-х рр. характеризувалася усвідомленням необхідності теоретичного осягнення національного театрального мистецтва. У 1993 році вийшло друком дослідження І. Безгіна „Организационные проблемы театра”, де висвітлювалися проблеми сучасного буття різних „моделей” театру – державної, муніципальної, госпрозрахункової та ін. У 1995 р. при Науковому товаристві імені Т.Г. Шевченка зусиллями режисера і театрознавця І. Волицької та ректора Київського державного інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка – Карого Р. Пилипчука було створено театрознавчу комісію, метою якої стало об’єднання науковців Києва, Харкова, Львова, Одеси для реалізації наукового потенціалу, спрямованого на вивчення сьогодення й минулого українського театру. На досягнення цієї ж мети була спрямована діяльність I Міжнародного проекту „Територія Театр (Спроба духовної вертикалі)”, започаткованого Державним Центром мистецтва імені Леся Курбаса у грудні 1996 р. Розпочався цей проект науково-теоретичною конференцією „Театр і театрознавство 90-х. Вибране”, на якій було обговорено питання сучасного буття національного театру.

 

У середині 90-х рр. науковці, осягаючи шлях, що був пройдений вітчизняним театром за останні роки та його здобутки, виділяють у ньому декілька „варіантів”:

 

– „салонний” – зорієнтований на камерну сцену, невелику аудиторію;

 

– „демократичний” – що звертається до  комедії, мелодрами, фарсу;

 

– елітарний – який спрямований на просвіту аудиторії.

 

Одвічна значущість класичного вітчизняного надбання у сфері драматургії багато в чому визначає специфіку українського театру другої половини 90-х рр. – початку XXI ст. Це засвідчив фестиваль імені                   І. Карпенка-Карого, проведений у грудні 1995 р. на сцені Львівського театру імені М. Заньковецької. Сценічного втілення набули твори І. Карпенка – Карого, що є класичним надбанням української драматургії – „Хазяїн”, „Безталанна”, „Наймичка”, „Мартин Боруля”, „Суєта”. В національному академічному театрі імені І. Франка здійснені постановки „Зимового вечора” М. Старицького, „Боярині” Лесі Українки. Твори Ю. Федьковича і                 С. Воробкевича здобули втілення на сцені Чернівецького музично-драматичного театру імені О. Кобилянської.

 

Намаганням надати класиці „нового дихання” була відзначена вистава „Український vaudeville, або Вип’ємо й поїдемо” за                           М. Кропивницьким режисера С. Мойсєєва на сцені Національного академічного театру імені І. Франка. Вистава стала експериментальним синтезом двох творів – водевілю „По ревізії” і комедії „На руїнах”, об’єднаних за принципом лінійного монтажу. Синтезуванням двох п’єс  – „Ревізора” М. Гоголя й „Хулія Хурини” М. Куліша – став спектакль „Рехувілійзор” (у тому ж театрі), в якому в такий спосіб  наближувалися історія і сучасність. Експериментальним характером була відзначена постановка „”Ревізора” І. Афанасьєва в Національному академічному театрі імені І. Франка (2003 р.). У ній класика злилася з виражальними засобами масової культури, що було підкреслено двомовністю різних персонажів. Такі ж риси відзначили постановку „РеVIзоPа” режисера Ю. Одинока в Харківському академічному українському драматичному театрі імені                 Т. Шевченка (2006 р.). Одвічний „Шельменко-денщик” зусиллями молодого режисера А. Приходька в Київському Молодому театрі став „Шельменком – 2” – виставою в дусі комедії дель арте, із загостренням ігрових ситуацій в народному дусі й використанням прийому прямого звернення героїв до глядача і зали.

 

Не залишалася в цей час поза увагою українських митців і світова класика. Однак в її втіленні на перший план часто виходить прагнення нового „бачення” п’єси – як у виставі „Король Лір” за В. Шекспіром режисера С. Данченка на сцені Національного академічного театру імені            І. Франка. Інколи класика на театральній сцені стає лише приводом для експериментаторства, вираження лише індивідуального світобачення режисера. Ці тенденції відбилися у виставі „Макбет” Е. Йонеско, режисера  А. Литка на сцені Харківського академічного українського драматичного театру імені Т. Шевченка, в якій було створено атмосферу ярмаркового балагану, а як основоположний засіб виразності було обрано ритмізовану пластику. А. Жолдак переніс дію „Трьох сестер” А. Чехова в 1943 р. і відповідно одягнув героїв і наділив їх сучасною пластикою, у виставі „Гамлет. Сни”  за твором В. Шекспіра режисер „переставив” місцями акти і позбавив акторів мови. У цілому  діяльність А. Жолдака в Харківському академічному українському драматичному театрі імені Т. Шевченка стала ланцюгом експериментальних вистав, який склали „Гамлет”, „Венеція. Гольдоні”, „Ромео і Джульєтта”, „Один день Івана Денисовича”, „Місяць кохання”, в основу яких покладена його власна інтерпретація творів              В. Шекспіра, К. Гольдоні, О. Солженіцина, І. Тургенєва.

 

Такі ж прочитання класики притаманні й іншим режисерам. Так „Гамлет” В. Шекспіра в баченні режисера С. Мойсеєва на сцені Київського Молодого театру став своєрідною анатомією зла, яке набуває не тільки пристойного, а інколи – навіть привабливого вигляду, який підкреслено суперсучасним одягом, чорними й білими окулярами. Переклад світового шедевру було здійснено, до речі, Ю. Андруховичем. У баченні С. Мойсєєва персонажі „Дяді Вані” А. Чехова стають людьми амбітними, зануреними в проблеми сексуального плану.

 

На жанр „кримінальної новели” був перетворений „Цар Едіп” Софокла у сценічній редакції і постановці Р. Стуруа на сцені Національного академічного театру імені І. Франка (2003 р.).

 

У постановці „Отелло” В. Шекспіра Ю. Одиноким у Київському театрі на Лівому березі критиками було відзначено не тільки специфічне бачення класичного твору як „катастрофи кохання”, а й прагнення оригінальності в усьому.

 

На цьому тлі „перетворення заради перетворення” окремою постаттю є режисер Алла Бабенко. Здійснені нею постановки „Мадам Боварі”               Г. Флобера, „Твій комік” Г. Макарчука (на основі листування                         М. Коцюбинського та О. Аплаксіної), „Дяді Вані” А. Чехова у Львівському театрі імені М. Заньковецької стали „відродженням” традиційного театру.

 

Традиційними стали Булгаківські фестивалі. Перший фестиваль пройшов у 2002 р. і був відзначений успіхом спектаклю „Собаче серце”         М. Булгакова у виконанні американського театру „ZOO”. Улітку 2004 р. „географію” творчих колективів 2-го Булгаківського фестивалю значно розширив організатор і художній керівник цих мистецьких „зборів”               В. Малахів: були представлені колективи з України, Росії, Польщі, Іраку. Цей фестиваль був присвячений „Майстру і Маргариті” М. Булгакова, цікавим втіленням роману стала вистава московського театру „Нота Бене”. До програми 2-го фестивалю увійшов кінофільм С. Маслобойщикова „…від Булгакова”.

 

У цей час вітчизняний театр опановує новий для нього жанр монодраму. У 1997 р. зусиллями режисера І. Волицької й актриси                          Л. Данильчук було створено прецедент постановки оповідань і листів                   В. Стефаника у спектаклі – моновиставі „Білі мотилі, плетені ланцюги” на Малій сцені театру „Воскресіння” у Львові.

 

Різноманітні втілення класичного надбання віддзеркалили одну з тенденцій українського театру – на перший план висувається постать режисера, який створює свій власний театр, публіка ж часто „іде” не стільки „на актора”, „на драматурга”, а саме – „на режисера”, на його інтерпретацію вже знайомого твору.

 

Однак лише класичним доробком, зважаючи на всю його безумовну значущість, театр сьогодні не обмежується, він активно звертається до сучасної драматургії. Втім ця площина  стала для вітчизняного театру безумовною проблемою, яка виникла внаслідок і браку сучасної української драматургії, і відсутності її на національній театральній сцені. У середині    90-х рр. цю лакуну намагалися заповнити драматурги В. Босович п’єсою „Ісус – син Божий” і Я. Стельмах п’єсою „Стережися лева”.

 

У 1999 р. режисером І. Славинським на сцені Київського Молодого театру було поставлено „Синій автомобіль” Я. Стельмаха, С. Данченком у Національному академічному театрі імені І. Франка була здійснена постановка водевілю „Кохання у стилі бароко” цього ж автора. Білоцерківський музично-драматичний театр розширив свій репертуар завдяки творам сучасного драматурга В. Лисюка. 10-й річниці Чорнобильської трагедії було присвячено його п’єсу „Полин”. У 2000 р.               В. Восканяном була поставлена фантастична комедія В. Лисюка „Контракт з божевільним”, своєрідний жанровий колаж, в якому з іронією та сарказмом відтворено тему пошуку молодими людьми слави й популярності. Сучасна репертуарна царина поповнюється також творами О. Ірванця. У 2001 р. молодий режисер С. Олешко ставить його „Маленьку п’єсу про зраду” в Харківському театрі-студії „Арабески”, у Київському театрі драми і комедії на Лівому березі режисер А. Крітенко у 2002 р. здійснив постановку п’єси „Брехун” (до цього вона з успіхом пройшла в постановці А. Крітенка в Німеччині й Люксембурзі).

 

З метою активізації діяльності сучасних драматургів, „наближення” творчості молодих авторів до театру в 1999 р. за ініціативою художнього керівника Одеського драматичного театру імені В. Василька І. Савицького було проведено фестиваль сучасної української драматургії. На ньому демонструвалися вистави за п’єсами таких авторів як Я. Стельмах („Люсі Краун”), О. Погребинський („Осінні квіти”, яку, до речі, визнали  найкращою п’єсою на фестивалі), Н. Ворожбіт („Житіє простих”), А. Семенов („Королівський квартал”), К. Демчук („Колискова для Лесі”). У 2002 р. в Національному академічному театрі імені І. Франка було реалізовано проект „Наша драма” – за ініціативою драматурга Н. Нежданої та режисера              А. Приходько, щопонеділка у фойє театру молоді українські драматурги читали свої п’єси.

 

Останні роки виникло декілька нових театральних колективів – антреприза „Срібний острів” (художній керівник Л. Лимар), ляльковий театр „Перетворення” (художній керівник В. Завальнюк), Запорізький муніципальний театр-лабораторія „ВІ” (художній керівник В. Попов).              З 1998 р. працює Київський експериментальний театр, який демонструє прагнення втілити різні системи акторської гри. Так, наприклад, у виставі „Голомоза співачка” за твором Е. Йонеско режисера Л. Паріс було об’єднано системи відчуження і переживання. У 2000 р. офіційно створено Новий драматичний театр на Печерську, режисер і директор О. Крижанівський. Цікаво, що однією з перших вистав цього театру стала постановка „Слуга двох панів” за твором К. Гольдоні, здійснена італійським режисером                     С. Сальвато.

 

Цікавим явищем у вітчизняному театральному мистецтві є спроба створити декількома виставами єдину концептуальну лінію. Така лінія була з’явлена в Національному театрі імені М. Заньковецької у Львові виставами   „У.Б.Н.” (Український буржуазний націоналіст”, п’єса Г. Тельнюк), „Державна зрада” (п’єса Рея Лапіки), „Оргія” (за твором Лесі Українки), які порушували проблематику конформізму й націоналізму.

 

У.Актуалізація і корекція опорних знань

 

Які драматичні театри відомі вам?

 

Чому на вашу думку, лялькові театри звертаються до репертуару для  дорослих?

 

Виставу за якими творами ви б хотіли  переглянути?

 

УІ.Рефлексія.

 

1.Сьогодні тема пов’язана з моїм дослідом у такий спосіб, що…

 

2.Я хотіла б більше  почути про…

 

3.З того, що ми сьогодні вивчали, справді допомогло…

 

 

 

VІІ.Підбиття підсумків

 

Аналіз та оцінювання роботи учнів на уроці.

 

VІІІ.Домашнє завдання

 

Підготовити повідомлення про І. Миколайчука, Л Бикова.

 

 

 

ЗАВАНТАЖИТИ

Для скачування файлів необхідно або Зареєструватись

13 Провідні актори та режисери українського театру Лесь Курбас Сучасний драматичний, музичний та ляльковий театр (631.2 KiB, Завантажень: 22)

ЗАВАНТАЖИТИ

Для скачування файлів необхідно або Зареєструватись

Провідні актори та режисери українського театру. (647.0 KiB, Завантажень: 19)

завантаження...
WordPress: 22.96MB | MySQL:26 | 0,706sec