Підготовка до ЗНО: Український державотворчий процес (1917-1921 рр.)

Тема: Український державотворчий процес (1917-1921 рр.)

Поняття і терміни

 

Гетьманський переворот – переворот 29 квітня 1918 р., здійснений прихильниками генерала П. Скоропадського, який був проголошений гетьманом Української держави. У результаті перевороту було розігнано УЦР і ліквідовано Українську Народну Республіку. Переворот був здійснений з нагоди і підтримки німецьких окупаційних військ.

 

Українська держава – офіційна назва України за часів гетьманування П. Скоропадського (квітень – грудень 1918 р.).

 

Гетьманат – форма політичної влади – різновид воєнної диктатури. У руках гетьмана була зосереджена вся повнота влади.

 

Директорія – 1) тимчасовий революційний орган, створений у ніч 13 на 14 листопада 1918 р., керівний орган анти гетьманського повстання; 2) верховний державний орган УНР. Сформована у складі п’яти чоловік: В.Винниченко, С.Петлюра, А.Макаренко, Ф.Швець, П.Андрієвський. Фактично припинила своє існування у листопаді 1919 р.

 

Отаманщина (як синонім використовується термін махновщина) – 1) засилля різноманітних збройних формувань, як правило з селян, в умовах відсутності (вакууму) реальної державної влади; 2) період в історії визвольних змагань (кінець 1918 р. – перша половина 1919 р.). Діяльність отаманів припадає на період 1918-1923 рр. Окремі загони діяли і до 1925 р. Діяльність отаманів була проявом селянської війни за землю, проти політики режимів, що встановлювалися в Україні. Загалом в Україні діяло декілька сот отаманів. Якщо використовується сучасну воєнно-політичну термінологію, то їх можна назвати польовими командирами, які номінально підпорядковують якомусь політичну керівництві, але на практиці здійснюють власну політику, яка часто йшла у розріз з політичною лінією керівництва.

 

Анархо – комунізм – суспільно –політична течія, яка виступає за повну ліквідацію держави. Основою суспільної організації мають становити самоврядні громади.

 

Націоналізація – перехід приватних підприємств та іншої приватної власності у власність держави як шляхом експропріації, так і основі викупних операцій.

 

Продовольча диктатура – політика більшовиків на селі, яка передбачала надзвичайні заходи в роки громадянської війни спрямовані на забезпечення продовольством робітників та Червоної армії. Вона передбачала централізацію заготовки і розподілу продовольства, монополію хлібної торгівлі, продрозкладку та інші заходи у межах політики воєнної диктатури.

 

Продовольча розкладка (продрозверстка) – безоплатне вилучення селян продовольчих надлишків. У житті виливалися у повне вилучення продовольчих ресурсів спеціальними продзагонами.

 

«Воєнний комунізм» – соціально – економічний курс більшовиків в 1918 – 1921 рр., спрямований на мобілізацію ресурсів для перемоги у громадській війні, перша спроба негайного запровадження елементів комуністичного суспільства у реальне життя.

 

Боротьбисти – члени Української комуністичної партії (боротьбистів), що утворилась у травні 1918 р, після розколу Української партії соціалістів – революціонерів. З 1918 р. співпрацює з більшовиками. Виступила за незалежність УСРР. Лідерами боротьбистів були В.Блакитний, Г.Гринько, Л.Ковалів, П. Любченко, О. Шумський та ін..

 

Комнезами – комітети незаможних селян, організації незаможних селян України в 1920-1933 рр., утворені за ініціативою ЦК КП(б)У. Правом виступу до них користувалися біднота й середняки, що мали до трьох десятих землі і звільнялися від продрозкладки. Основне їх завдання полягало в тому, щоб сприяти Радам і волосним використанням у здійснені земельної та продувальної політики радянського уряду, у культосвітній роботі на селі, в організації допомоги Червоній Армії, у боротьбі з селянськими виступами, в «ліквідації куркульства як класу», в масовій колективізації сільського господарства. З перемогою колгоспного ладу були ліквідовані.

 

Ревком – революційний комітет, революційний орган влади. Формується без системи виборів.

 

Продзагони – спеціальні загони робітників, бійців Червоної армії для збирання продовольчої розкладки (продрозверстки). У практиці застосовували насильницькі дії.

 

УГА – Українська галицька армія (1918 – 1920 рр.). Збройні сили ЗУНР.

 

 

Персоналії

 

Пало Скоропадський (1873-1945) – воєнний, державний і політичний діяч. Нащадок славного козацького року Скоропадських. Отримав військову освіту. Брав участь у російсько – японській війні (1904-1905 рр.), де отримав чин полковника і в нагороду золоту георгіївську зброю. Далі Павло Скоропадський швидко просувався по службовій дробині : з присвоєнням звання генерал – майора був зарахований до імперського полку. У роки Першої світової війни дослужився до чину генерал – лейтенанта, командував 34-м корпусом на Волині. Був нагороджений Георгіївським хрестом IV ступеня. Революція 1917 р. круто змінила долю генерала. Він став командуючим 1-го українізованого корпусу російської армії, що став найбільш боєздатною частиною армії. Саме частини цього корпусу врятували УЦР від наступу збільшовизованих частин на Київ. Дії Скоропадського сприяли зростали його авторитету. У жовтні 1917 р. на в’їзді Вільного козацтва його було обрано гетьманом Вільного козацтва, яке стало вагомим чинником політичного життя.

Хоча Скоропадський не брав участі в українському русі, революційні події вплинули на його погляди, він став прихильником ідеї відновлення Української держави, створення українського війська. Проте у генерала не склалися відносини з УЦР, лідери якої були противниками ідеї створення регулярної армії. 25 грудня 1917 р. П. Скоропадський подав у відставну. У березні 1918 р. він заснував Українську громаду, яка стала в опозицію і центром об’єднання всіх консервативних сил, які були противниками соціально – економічних експериментів УЦР. За їх допомогою та підтримкою німецького командування Скоропадський здійснив переворот і став гетьманом проголошеної Української держави. Проте за дев’ять місяців свого правління він не зумів створити міцну опору своєму режиму, який був повалений в результаті повстання, організованого Директорією. Опинившись в еміграції, Скоропадський жив у Німеччині. Під час Другої світової війни, користуючись своїми зв’яками в німецьких колах, визволив чимало українців з тюрем і концтаборів. Загинув 1945 р., потрапивши під бомбардування.

 

Симон Петлюра (1879-1926) – громадсько – політичний, воєнний і державний діяч, публіцист. З молодих років долучився українського національного – визвольного руху. З початком Першої світової війни Петлюра докладає всіх зусиль, щоб добитися толерантного ставлення російської імперії до українського населення Австро-Угорщини. У період з 1916 по 1917 р. Петлюра – заступник уповноваженого «Союзу земств» від східного фронту. У квітні 1917 р. Петлюру на з’їзд у Мінську було обрано головою Української військової ради Західного фронту. Звідки УВР його делегувала на І Український військовий з’їзд у Києві, де його обрали головою Генерального військового комітету, що був створений при Центральній раді. Після більшовицького жовтневого перевороту в Росії УЦР призначає його міністром військових справ. На цій посаді він розгорнув активну роботу по розбудові української армії, але, будучи в полоні соціалістичних ідей, заперечував створення регулярної армії.

Через розбіжності з Винниченком та проти ступаючи проти Брестського миру, Петлюра, будучи прихильником Антанти, падає у відставку. Петлюра разом із Січовими стрільцями зіграє головну роль у локалізації більшовицького повстання у січня 1918 р. в Києві.

У період Гетьманування Симон Петлюра безуспішно намотається схилити гетьмана П. Скоропадського до більш демократичної політики. Після повалення Гетьманату (Петлюра був один з керівників повстання, членом Директорії знову очолює армію УНР. 11 лютого 1919 р. після відставки Винниченка Петлюра стає головою Директорії, згодом головним отаманом. Викликає суперечку істориків його угода з Пілсудським про спільну боротьбу проти більшовиків.(Варшавська угода, квітень 1920 р. ) Після поразки визвольних змагань разом з урядом УНР Симон Петлюра емігрував у Польщу. З кінця 1924 р. Петлюра оселяється в Парижі, де він продовжує плідну роботу, беручи участь в конференціях як представник Українського уряду в екзилі. Та його визвольна діяльність не могла не зачіпати інтересів Радянського Союзу і тому 25 травня 1926 р. його підступно було вбито радянським агентом С. Шварцбартом. Похований на Монпарнаському кладовищі в Парижі.

 

Дмитро Вітовський (1887-1919) – військовий і державний діяч, полковник УГА. У студентські роби брав активну участь у національно-визвольній боротьбі. Був одним з організаторів товариств «Січ». У роки Першої світової війни поював у складі УСС. Був організатором «Листопадового зриву» у Львові, який призвів до утворення ЗУНР. Активно створював УГА. Брав участь у Паризькій мирній конференції 1919-1920 рр. як член делегації УНР. Загинув в авіакатастрофі.

 

Євген Петрушевич (1863-1940) – політичний і державний діяч. Відігравав провідну роль у політичному житті на західно – українських землях. Юрист за освітою, доктор права. Займався адвокатською практикою. У 1908-1918 рр. посол австрійського парламенту, заступник голови. З 1910 р. член Галицького сейму. Перебуваючи на чолі Української парламентської репрезентації у Відні, він рішуче обстоював українські інтереси в сеймі про парламент. У роки Першої світової війни був членом ГУР і ЗУР.У 1917 р. став речником прагнень галицьких українців до національного самовизначення. Для вирішення долі український земель Австро – Угорщни скликав 18 жовтня 1918 р. до Львова Українську конституанту (загальні збори українських суспільно – політичних діячів Галичини і Буковини, що перетворилася на очолену ним Українську національну раду, яка 13 листопада 1918 року прголосила створення на українських земель Австро 0 Угорщини незалежної держави – Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).Президентом ЗУНР і став голова Національної ради Євген Петрушевич. 1 грудня 1918 року Державний секретаріат ЗУНР уклав з Дикреторією УНР договір про злуку обох українських держав в одну державну одиницб. 22 січня 1919 р. було проголошено акт об’єднання століттями відірваних одна від одної частини єдиної України. 9 червня 1919 р. отримав диктаторські повноваження. Після державної катастрофу у листопаді 1919 р. Є.Петрушевич оселився у Відні, де творив уряд (1920-1923 рр. – Уряд диктатора в екзині (у вигнанні)), який при підтримці краю боровся на міжнародній арені за успішне вирішення галицької справи. У 1923 р. він приїхав до Берлін, щоб нести дипломатично-пропагандитську працю на користь Галичини перед міжнародними колами вже особисто. Не зрікаючись своїх своїх поглядів, Є. Петрушевич провів останні роки життя в скрутних матеріальних обставинах у Берліна, де й помер в 1940 р.

 

Микола Щорс (1895-1919 р.) – більшовицький військовий діяч. Брав участь у Першій всітовій війні. У 1918 р. вступив до партії більшовиків. У лютому 1918 р. очолював більшовицький збройний загін на Чернігівщині. Згодом командував різними збройними формуваннями більшовиків, що діяли на Україні. У 1919 р. був коментатором Києва. Застрелений за згодою радянського командування під час перебування на передовій.

 

Василь Боженко (1869-1919 р.) – робітник, черговий командир. У 1917 р. створив більшовицьку організацію в Києві. Член Київської ради робітничих депутатів. Командував загонами червогої гвардії під час повстань в жовтні 1917 р. і січні 1918 р. Під час намецько – австрійської окупації у «нейтральній зоні» сформував партизанські загони для боротьби з окупантами. У вересні 1918 р. став командиром Таращанського полку, згодом бригади, Першої української радянської дивізії, яка здійснювала наступ на Київ під час Другої світової війни між радянської Росією і УНР. Помер від запалення легенів.

 

Юрій Тютюнник (1891 – 1929) – український війський діяч, генерал – хорунжий Армії УНР. Учасник Першої світової війни. У 1917-1918 рр. член Центральної пади. Один з організаторів селянського повстання проти айстро-німецьких окупантів і гетьмана П.Скоропадсього. Разом з отаманом Григор’євським брав участь у звільненні Херсона та Одеси від військ Антанти. У 1918-1919 рр. – начальник штабу військ Директорії. У 1920 р. під час радянсько-польської війни командував дивізією Армії УНР. Разом з Петлюрою після поразки Армії УНР емігрував до Польщі. У 1920-1921 рр. очолював партизаньско-повстанський штаб петлюрівців.. У 1923 р. в результаті чекістської операції був вивезений у УСРР. У 1929р. розстріляний.

 

В. Вернадський (1863-1945) – геолог, геохімік, академік Ромійської АН (з 1909), академік УАН ( з 1918). У 1885 закінчтв фізико – математичний факультет Петербурзького університету. В 1917-1921 жив і працював в Україні, взяв активну участь у створенні УАН, був її першим президентом (1918-1921) У 1922 переїхав до Петерограда. Досліджував основні геохімічні закономірності будови і складу Землі, хімічний склад земної кори, гідросфери, атмосфери, міграцію хімічних елементів. У земній корі, роль і значення радіоактивних елементів в еволюції, розподілив хімічні елементи за їх поширенням в названих шарах Землі. Ідеї Вернадського про роль живої речовини в житті земної кори стали фундаментом створеної ним науки – біогеохімії. Вернадський – засновник вітчизняної школи геохіміків, основоположник учення про біосферу та ноосферу. Член багатьох академій наук та наукових товариств. У 1943 АН СРСР встановила премію, а в 1963 – золоту медаль імені Вернадського.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Поняття і терміни

 

Господарська розруха – розвал господарського життя в результаті тривалих бойових дій, революцій або невдалих економічних експериментів.

 

Нова економічна політика (неп) – економічний курс уряду більшовиків, прийнятий на Х з’їзді партії в березні 1921 року. Передбачала забезпечення виходу з економічної і політичної кризи влади шляхом повернення до підконтрольної і регульованої державою приватної власності, заміну продрозкладки продовольчим податком, проголошення свободи торгівлі та ін..

 

Продподаток – натуральний фіксований податок селянства на користь радянської держави, запроваджений як складова непу. Мав стати стимулом для відновлення сільського господарства після тривалої громадської війни і угамування селянських антирадянських виступів.

 

Трест – у період непу, об’єднання кількох підприємств однієї галузі; централізоване управління, апарат такого об’єднання.

 

Синдикат – у період непу – об’єднання трестів певної галузі промисловості для планових закупок сировини, збуту виробів і т. ін..

 

Госпрозрахунок – метод планового господарювання, заснований на порівнянні в грошовій формі витрат і результатів господарської діяльності.

 

Нееквівалентний обмін – штучно утворений дисбаланс між цінами на сільгосппродукцію і промислові товари («ножиці цін») з метою викачування ресурсів з сільського господарства.

 

Концесія – договір, угода про передачу в експлуатацію на певних умовах державних земельних ділянок, покладів корисних копалин, підприємств, іноземними чи національними монополіями.

 

Воєнно-господарський союз (військово – політичний союз) – форма контролю більшовиків на національними радянськими республіками і використання їх ресурсів; повторне вторгнення більшовиків в Україну (Друга радянсько – українська війна кінець 1918 – 1919 рр. ) супроводжувалося насадженням того управлінського апарату, який вже був сформований у радянській Росії. Проте, щоб зберегти національний фасад радянської державності в Україні і причому утримати її під своїм контролем, 1 червня 1919 р. було опубліковано декрет Всеросійського ЦВУ, згідно з яким об’єднувалися:        

  1. військові організації і військове командування;
  2. ради народного господарства;
  3. залізничне управління й господарство;
  4. фінанси;
  5. комісаріати праці.

Керівництво цими галузями зосереджувалася в руках «єдиної колегії». ЦК РКП(б) дозволив залишити званням «нарком УСРР» за головами всіх об’єднаних відомств, кріс військового. Але відповідні наркоми вважалися лише уповноваженими наркомів РСФРР.

завантаження...
WordPress: 22.88MB | MySQL:26 | 0,384sec