Підготовка до ЗНО: Початок Української революції

Тема : Початок Української революції

Національно-демократична революція – революція, учасники якої прагнуть домогтися національної незалежності (або національного відродження, якщо формально держава не є залежною) і встановити в країні демократичної системи правління.

 

Демократична революція – докорінний пере устрій суспільних відносин на демократичних засадах.

 

Українська революція – складова загальноросійської революції, що почалася у лютому 1917 р., спрямована на повалення імперського панування і здобуття національного визволення. Носила демократичний, національно – визвольний характер. Приводом до революції стало повалення самодержавства в Росії (2 березня 1917 р.). В результаті революції постала Українська народна Республіка.

 

Автономія (грецькою «сам» і «закон») – самоврядування певної частини держави (населення_, що здійснюється в межах, передбачених загально державами законами.

 

Федерація – форма державного устрою; союз держав, що складаються з державних утворень, які мають Обмежений суверенітет – обмеження верховенства і самостійності влади.

 

Самостійники – прихильники негайного в умовах революційних подій 1917 р. проголошення незалежності України; члени Української народної партії (Української Партії соціалістів – самостійників).

 

Українізація армії – процес формування у складі російської армії влітку-восени 1917 р. українізованих частин.

 

Універсал – форма зведення до народу; декларативний документ вищих органів влади.

 

Корніловський заколот – заколот на чолі з головнокомандуючим російської армії Л. Корніловим, підтриманий правими політичними силами, у серпні 1917 р. проти Тимчасового уряду Росії на чолі з О. Керенським. Завершився поразкою.

 

Ультиматум Раднаркому–Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради від 4 (17) грудня 1917 р. За цим документом Раднарком, з одного боку, визнавав УНР та право «національної незалежності українського народу», а з другого – відмовлялася сприймати «Раду як повноважного представника трудящих і експлуатованих мас Української республіки», оскільки остання не визнавала радянської влади в Україні. У Маніфесті було сформовано вимоги Раднаркому до УЦР: «1. Чи зобов’язується Рада відмовитися від спроб дезорганізації загального фронту? 2. Чи зобов’язується Рада не пропускати надалі без згоди верховного головнокомандуючого ніяких військових частин, що направляються на Дон, Урал або інші місця? 3. Чи зобов’язується Рада сприяти революційним військам у справі їх боротьби з контрреволюційним кадетсько – каледінським повстанням? 4. Чи зобов’язується Рада припинити всі свої спроби роззброєння радянських полків та робітничої Червоної гвардії на Україні і повернути негайно зброю тим, у кого вона була віднята? У разі неодержання задовільної відповіді на ці питання протягом 48 годин РНК вважатиме Раду в стані відкритої війни протягом Радянської влади в Росії і в Україні». Генеральний секретаріат від імені УЦР дав рішучу відповідь на ультиматум. Проте незабаром розпочалися бойові дії Першої радянсько-української війни.

 

Червоний терор – арешти або знищення противників більшовиків з метою залякування і фізичного усунення.

 

Реквізиція – примусове вилучення державою майна власника (приватної або юридичної особи) в державних інтересах з виплатою або без виплати йому вартості майна.

 

Конфіскація – безоплатне вилучення майна, цінностей.

 

Персоналії

Михайло Грушевський (1866-1934) – історик, видатний діяч національно – визвольного руху, голова Української Центральної ради. Політичну діяльність М.С.Грушевський поєднував з великою титанічною працею історика (йому належать близько 2 тис. наукових праць). Завершивши навчання в Київському університеті, М. Грушевський бере активну участь у діяльності Старої київської громади. У 1894 р. М. Грушевський очолив кафедру історії України (офіційно – «всесвітньої історії») у Львівському університеті. Львівський період життя Грушевського був насичений і активною громадського – політичною роботою. Він обирається головою наукової секції (історико – філософської) Наукового товариства ім. Шевченка, підтримує розвиток української освіти в Галичині. У 1899 р. він став одним із засновників Української національно – демократичної партії. У період першої російської революції 1905-1907 рр. переїздить до України і бере активну участь у революційній діяльності. З початком Першої світової війни російською владою був висланий з України.

Лютнева революція в Росії 1917 р. і розвал Російської імперії висунули М. Грушевського в провідники українського національно –визвольного руху. Під його керівництвом почала роботу Українська Центральна рада, яка за час свого існування пройшла шлях від вимог автономії України до проголошення незалежності. Очолив Українську партію соціалістів – революціонерів. Після гетьманського перевороту П. Скоропадського (29.04.1918 р.) він відійшов від активної політичної діяльності й емігрував за кордон. 1919 р. заснував Український соціологічний інститут у Відні, в 1920-1922 рр. редагував орган український есерів «Борітеся – поборете»., часописи «Східна Європа» і «Наш стяг». Жив також у Женеві, Берліні, Парижі. У березні 1924 р. переїхав до радянської України. У 1924 р. обраний членом Української академії наук, 1929 р. – академіком академії наук СРСР. У березні 1931 р. був заарештований і звинувачений у причетності до діяльності антирадянського «Українського національного центру». Невдовзі його звільнили і вислали до Москви. 25 листопада 1934 р. під час лікування в Кисловодську М.Грушевський помер.

 

Володимир Винниченко (1880-1951) – письменник, публіцист, політичний діяч. З студентських років бере участь у революційній боротьбі. Член РУП і УСДРП. До 1914 р. жив у Австралії, Франції, Італії, потім нелегально приїхав на Україну, де його застала світова війна. Жив нелегально в Катеринославі, Москві, продовжував революційну та літературну роботу, брав участь у виданні легального журналу «Промінь». Після Лютневої революції 1917 р. прибув до Києва і брав участь в організації Української Центральної ради, редагував орган ЦК УСДРП «Робітничу газету». У кінці червня 1917 р. очолював Генеральний Секретаріат (до 22 січня 1918 р.). Під час Гетьманщини став головою Українського національного союзу, потім очолював Директорію. Вийшов з її складу й емігрував. Після закордонної конференції УСДРП (вересень 1919 р.) вийшов з партії і організував у Відні Закордонну групу Української комуністичної партії (УКП), від імені якої видав газету «Нова доба». У 1920 р. на короткий час повернувся в Україну. З 1934 р. жив у Франції, відмовився співробітничати з фашистами.

 

Сергій Єфремов (1876-1937) – громадсько – політичний діяч, публіцист, вчений літературознавець. Зі студентських років долучився до революційної національно – визвольної боротьби. Входив до Загальної української безпартійної організації (ЗУБО), Української демократичної партії (УРД), був одним із засновників Української радикальної партії (УРП) та української демократично-радикальної партії (УДРП). Одночасно працював в Селянській спілці, редагував журнал «Нова громада», співробітничав у багатьох українських виданнях.

Після поразки першої російської революції 1905-1907 рр. – один із засновників ТУП, член його ради. Після Лютневої революції – голова президії Союзу автономістів-федералістів, голова Тимчасової ради відновленої УДРП, очолював Головний комітет Української партії соціалістів-федералістів. У цей же час займався дослідженням архівів Київського головного жандармського управління (ГЖУ) та охоронного відділення, заступник голови Української Центральної ради, перший генеральний секретар у міжнаціональних справах. У 1919 р. відійшов від активної політичної діяльності. Тоді ж був обраний академіком, а 1922 р. – віце-президентом Всеукраїнської академії наук (ВУАН). Очолював історико – літературне товариство та ряд комісій у галузі літературознавства. За радянської влади неодноразово (1919, 1921, 1922, 1929 рр.) заарештовувався. Засуджений за процесом Спілки визволення України (СВУ) до смертної кари, яку було змінено на 10 років ув’язнення. Покарання відбував у Ярославлі та Володимирі.

 

Володимир Антонов – Овсієнко (1883-1938) – більшовицький військовий діяч, дипломат. Брав участь у розробці плану бойових дій більшовицьких загонів проти УНР. Командував більшовицькими військами при відступі з України в 1918 р. Був членом Народного секретаріату. У 1919 р. командував Українським фронтом. З 1924 р. на дипломатичній роботі. З 1933 р. нарком юстиції СРСР. Розстріляний НКВД СРСР.

 

Юрій Коцюбинський (1896-1937) – більшовицький державний, партійний і військовий діяч. Син видатного українського письменника М. Коцюбинського. Входив до складу урядів радянської УНР та УСРР. З 1920 по 1930 рік на дипломатичній роботі. Голова Держплану і заступник голови Рад наркому УСРР. Входив до складу ЦК КП(б) У, член ВУЦВК. У 1935 р. заарештований, а згодом розстріляний. У 1955 р. реабілітований.

завантаження...
WordPress: 22.9MB | MySQL:26 | 0,315sec