ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ БІОХІМІЇ. МЕТОДИ БІОХІМІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Методичні вказівки для самостійної

позааудиторної роботи студентів з теми №1:

“ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ БІОХІМІЇ.

МЕТОДИ БІОХІМІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ”

 

Актуальність теми: Біологічна хімія – це фундаментальна медико-біологічна наука та навчальна дисципліна, яка вивчає біохімічний склад і перетворення молекул, які входять до складу живих організмів. Біологічна хімія є однією з найважливіших дисциплін в системі теоретичної підготовки провізорів.

Тривалість заняття: 4 години

Навчальна мета:

Знати: визначення біохімії як науки, мету, задачі та основні етапи розвитку біохімії, роль вітчизняних вчених у розвитку цієї науки.

Вміти: виділити об’єкт і методи досліджень біохімії, розрізняти основні методи біохімічних досліджень.

Засвоїти практичні навички: Визначати, яка біохімічна реакція чи фізико-хімічні властивості речовини покладені в основу принципу методу біохімічного дослідження.

Базові знання

Дисципліна

Отримані навички

Історія медицини

 

 

Аналітична, фармацевтична хімія

Знати основних наковців, які внесли вклад у розвиток медицини та фармації.

Знати принципи основних методів якісного та кількісного аналізу.

 

Контрольні питання:

  1. Визначення біохімії як науки.
  2. Історія розвитку біохімії: основні етапи та сучасні напрямки розвитку.
  3. Розвиток біохімічних досліджень в Україні, наукові біохімічні школи.
  4. Методи біохімічних досліджень.
  5. Критерії оцінки використаного методу лабораторних досліджень: достовірність, точність, специфічність, чутливість та помилка методу.

 

Конспект теми:

Історія розвитку біохімії. Становленню біохімії передував тривалий період (від античності до ХVІІІ ст.) вичленення фундаментальних наук – хімії і біології. Так, один із засновників сучасної хімічної науки А.Л.Лавуазьє (1743-1794 рр.) вперше встановив, що процес дихання в живих організмах подібний до горіння. Ним були розроблені і використані в біології та медицині фізико-хімічні методи дослідження.

Формування класичної біологічної хімії почалося з другої половини ХIХст. Суттєвий внесок у формування класичної біохімії на певному етапі історичного розвитку внесла клінічна хімія, яка створила умови для формування нової методології (редукціонізму), сприяла професіоналізіції і спеціалазіції науки (збільшила кількість спеціалістів, що володіють клінічними методами і здатні аналізувати біологічні об’єкти). Навіть термін ”біохімія” у науку був введений у 1858 році керівником кафедри клінічної хімії Віденського університету Вінценцем Клетцинським у його науковій праці з 2-х частин ”Компедіум з біохімії”.

Перші відомості про хімічні особливості сечі при деяких захворюваннях зустрічаються у літературі ще ХVІІ ст. Так, Фредерик Деккер (лікар з Лейдена) у 1694 році вперше виявив білок у сечі при деяких захворюваннях (за реакцією денатурації). Хоча протеїноурію (альбумінурію) як патологічну ознаку (при гострому нефриті) вперше у 1764 році детально описав Доменіко Котуньо (1736-1822 рр.).

Початок формування клінічної хімії пов’язують з епідемією холери (1830 рік – Москва, Кенігсберг, Берлін), коли були створені спеціальні холерні лікарні, до складу медперсоналу яких входили хіміки-фармацевти. Це було перше масове застосування хімічних аналізів у клініці, яке у подальшому призвело до інституціоналізації біохімії. Спільні дослідження науковців Берлінського університету на базі клініки  ”Шарите” вилились у заснування Ф.Зимоном у 1844 році першого біохімічного журналу ”Внесок у фізіологічну та патологічну хімію і мікроскопію у їх застосуванні до практичної медицини”.

Для клінічної хімії важливе значення мали роботи К. Шмідта (1831-1894 рр.) – фізіолога, професора Тартуського університету, який ввів нові прийоми у систему клініко-хімічних аналізів. Він розробив мікроскопічні методи ідентифікації різних сполук в організмі за формою їх кристалів та швидкості їх росту; розробив нові методики для визначення більше 20 сполук (холестерину, молочнокислого цинку, сечовини тощо); вперше показав сталість у крові певної кількості цукру; розробив разом з Ф.Біддером нову концепцію травлення і азотистого обміну.

Російський біохімік рослин М.С.Цвєт (1872-1919 рр.) вперше запропонував адсобційний хроматографічний метод розділення пігментів.

Клінічні дослідження сприяли розвитку і фундаментальних біологічних наук. Так, К.Шмідт у своїй докторській дисертації на основі порівняльного хіміко-аналітичного і фізіологічного вивчення безхребетних намагався визначити відмінності між ними і рослинами. У цій роботі він зробив принциповий висновок про ідентичність полісахаридів рослинного і тваринного походження.

Великий внесок у розвиток класичної біохімії зробили лікарі.

Теодор Шванн (1810-1882 рр.) – німецький анатом, гістолог і фізіолог, доктор медицини. Він вперше відкрив травний фермент, який назвав пепсином; показав роль дріжджів у процесах бродіння; досліджував тонку будову кровоносних судин, гладких м’язів; нервів. У 1839 році Т.Шванн сформулював основні положення клітинної теорії будови живих організмів.

Микола Іванович Лунін (1853-1937) – педіатр, доктор медицини, засновник вчення про вітаміни. У своїй докторській дисертації (1980 р.) вперше експериментально довів, що для нормальної життєдіяльності тварин у їжі крім білків, жирів, вуглеводів, мінеральних солей і води повинні знаходитись ще інші речовини, які необхідні для метаболічних реакцій в організмі. Пізніше у 1911 році вони були виділені і названі К.Функом вітамінами.

Спостереження за хворими, особливо з вродженими патологіями, стимулювали дослідження біохімічних шляхів метаболізму. Так, універсальний шлях катаболізму органічних речовин – цикл трикарбонових кислот – відкритий лікарем Гансом Кребсом у 1937 році. Йому належить також відкриття основного шляху знешкодження аміаку у печінці – орнітинового циклу (1932 р.). Спроби зрозуміти природу генетичного захворювання сімейної гіперхолестеринемії, що призводить до розвитку атеросклерозу в ранньому віці, сприяли вивченню клітинних рецепторів та механізмів поглинання холестерину клітинами. Інтенсивне вивчення онкогенів у ракових клітинах стимулювало дослідження молекулярних механізмів контролю за ростом клітин.

Вітчизняні вчені здійснили вагомий внесок у розвиток біохімічної науки. Іван Якович Горбачевський (1854-1942 рр.) – професор Українського університету у Відні та Празі. Один із перших виділив амінокислоти і встановив, що вони є складовою частиною білків. Вперше (1882 р.) синтезував сечовину, встановив джерела і шляхи її утворення в організмі. Здійснив синтез креатину, відкрив фермент ксантиноксидазу. Створив теорію, яка пояснює причини захворювання пелагри. Автор чотирьохтомного курсу хімії українською мовою, ініціатор створення української хімічної термінології. Нині ім’я І.Я.Горбачевського носить Тернопільська державна медична академія.

Яків Оскарович Парнас (1884-1949 рр.) – один із видатних біохіміків першої половини нашого століття – народився на Львівщині, закінчив Львівську гімназію, у Мюнхенському університеті отримав ступінь доктора філософії. Я.О.Парнас застосував метод мічених атомів для дослідження процесів гліколізу та глікогенолізу (відкрив і дав назву реакції фосфоролізу глікогену, вивчив реакції субстратного фосфорилювання і фосфорилювання фруктозо-6-фосфату. Ці відкриття мали велике значення для створення сучасних уявлень про хімізм гліколізу. Тому ланцюг реакцій анаеробного перетворення вуглеводів називається шлях Ембдена-Мейєргофа-Парнаса.

Засновником української школи біохіміків вважається Олександр Володимирович Палладін (1885-1972 рр.). У 1925 році він започаткував Інститут біохімії в Україні. Перші наукові роботи вченого присвячені обміну креатину в м’язах. О.В.Палладін вперше розпочав вивчення вітамінів, біохімії нервової системи. З 1934 року почав випускати ”Український біохімічний журнал” – перше періодичне видання з біохімії у СРСР. У 1943 році О.В.Палладін отримав синтетичний аналог вітаміну К – метилнафтохінон і організував виробництво водорозчинного аналогу вітаміну К – вікасолу. Його підручник з біологічної хімії (1924 р.) витримав 12 видань російською мовою і 4 українською. Під керівництвом О.В.Палладіна була сформована українська біохімічна школа, до якої належать: В.О.Беліцер, Д.Л.Фердман, А.М.Утєвський, К.М.Леутський, Р.В.Чаговець, М.Ф.Гулий, В.М.Нікітін, І.М.Буланкін, Є.Ф.Шамрай, Г.А.Бабенко та інші.

В.О. Беліцер у процесі вивчення біологічного окиснення показав, що при поглинанні одного атома кисню синтезується 3 молекули АТФ, працював над розшифруванням структури білків та ферментів. Розробив метод визначення продуктів розщеплення фібрину в сечі, який використовується для ранньої діагностики відторгнення пересадженої нирки.

Д.Л. Фердман довів, що знешкодження аміаку в м’язах і головному мозку відбувається шляхом утворення глутаміну. Видав ряд практичних посібників з біохімії.

К.М. Леутський (завідувач кафедри біохімії, ректор Чернівецького державного університету) і Р.В. Чаговець (інститут біохімії АН України) свою наукову діяльність присвятили вивченню біологічної ролі вітаміну А і вітамінних коферментів.

О.В. Нагорний, І.М. Буланкін, В.М. Нікітін – (Харківська школа біохіміків), вивчаючи вікову біохімію, запропонували концепцію про поступову зміну цитоплазми і хромосомного апарату клітини при старінні організму.

Нові методи дослідження катехоламінів і проміжних продуктів їх обміну були розроблені А.М.Утєвським (Харківський медінститут).

Рівень розвитку науки залежить від методів дослідження. Деякі важливі біохімічні відкриття стали можливими тільки завдяки розвитку техніки (створенням електронного мікроскопа, ультрацентрифуг, використанням радіоізотопних методів дослідження).

БІОХІМІЧНІ МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ набувають першочергового значення у загальному комплексі сучасних методів обстеження хворого. Застосування нових лікарських препаратів та методів лікування, проведення найскладніших хірургічних операцій і реанімаційних заходів вимагають постійного біохімічного контролю за станом організму. Методи біохімічного аналізу у клініці використовують для встановлення діагнозу або для вивчення динаміки патологічного процесу. Діагностика таких захворювань, як гострі захворювання печінки, нирок, підшлункової залози, серця, спадкові захворювання, авітамінози, інтоксикації тощо неможлива без біохімічних досліджень.

Останнім часом широкого розвитку набули методи ферментодіагностики. Захворювання паренхіматозних органів супроводжуються істотними змінами активності ферментів крові. Підвищення у крові активності органоспецифічних ферментів використовують для діагностики захворювань печінки, нирок, серця та інших органів. Методи біохімічного аналізу дають можливість поставити достовірний діагноз генетичних ферментопатій (непереносимість різних цукрів, деяких амінокислот).

Крім того в біохімії широко застосовують седиментацію, оптичні та електрохімічні методи, різні види хроматографії, радіоімунні дослідження тощо.

Центрифугування. В основу цього методу покладено розділення неоднорідних систем (суспензій, емульсій) у полі дії доцентрових сил. Під дією цих сил суспензій розділяються на тверду фазу – осад і на рідку фазу – центрифугат, який називають також супернатантом або надосадовою рідиною. Розрізняють препаративне і аналітичне центрифугування. Препаративне центрифугування використовують для очищення та фракціонування біологічного матеріалу. Отримані фракції піддаються подальшому аналізу з метою вивчення структури та біологічної активності макромолекул. Для цього методу використовують звичайні центрифуги (g < 3500), а ультрацентрифуги (g > 3500) використовують з аналітичною метою для визначення молекулярної маси біологічно активних речовин та виділення їх окремих фракцій із розчинів. Крім того розрізняють зональне (досліджувана проба (білки або клітини) розміщуються тонким шаром над буферним розчином) та ізопікнічне (коли часточки проби рівномірно розподіляються по всьому об’єму розчину) центрифугування.

ОПТИЧНІ МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

До оптичних методів дослідження належать фотоелектроколориметричні, спектрофотометричні, флуоресцентні та ін.

Спектральний аналіз – фізико-хімічний метод якісного і кількісного визначення атомного та молекулярного складу речовин, ґрунтується на дослідженні спектрів, що поглинаються або випромінюються речовинами, які аналізуються. За допомогою атомного спектрального аналізу визначають елементний склад зразка за атомними (іонними) спектрами поглинання (абсорбції) і випромінювання (емісії). Молекулярний спектральний аналіз застосовують для визначення молекулярного складу речовин за молекулярними спектрами поглинання, розсіювання, флуоресценції або люмінесценції.

Абсорбційна фотометрія – метод фізико-хімічного аналізу, що ґрунтується на вимірюванні ступеня ослаблення монохроматичного світлового потоку внаслідок вибіркового поглинання світла розчиненою речовиною. До цих методів належать:

ü спектрофотометрія (колориметрія) – вимірювання інтенсивності забарвлення розчину досліджуваної речовини відносно інтенсивності забарвлення еталонного розчину з достовірно відомою концентрацією. Вимірювання поглинання прозорих розчинів проводять в ультрафіолетовій, видимій та інфрачервоній ділянках спектра              (220-1100 нм);

ü нефелометрія – метод аналізу, пов’язаний із оцінюванням ступеня каламутності досліджуваного розчину. За допомогою цього методу можна визначити кількість білка в біологічному середовищі за ступенем помутніння, яке спричинюють реактиви.

Фотоколориметрія – метод вимірювання поглинання видимої частини спектра забарвленими розчинами. У клінічній практиці цей метод використовують для кількісного визначення піровиноградної кислоти, холестерину, сіалових кислот, сечовини та інших біомолекул та активність багатьох ферментів сироватки крові, сечі.

Спектрофлуориметрія – основана на ефекті флуоресценції, який виникає в результаті енергетичного збудження досліджуваної речовини під впливом короткохвильового випромінювання. Цей метод дозволяє здійснювати якісний та кількісний аналіз макромолекул, а також досліджувати механізми ферментативних реакцій.

Імунофлуорисценція – метод аналізу біологічних зразків на вміст та ідентифікацію специфічних антитіл.

Полуменева фотометрія. Як енергетичний агент, що зумовлює стан збудження досліджуваної речовини, використовують полум’я газового пальника. Іони металів забарвлюють полум’я відповідно до характерних для них спектрів випромінювання. Найчастіше використовують для визначення концентрацій натрію та калію (іноді кальцію та літію) у біологічному матеріалі.

Електрофорез – метод розділення заряджених частинок в електричному полі. Широко застосовується для фракціонування білків і ліпопротеїдів.

ХРОМАТОГРАФІЧНІ МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

Ці методи застосовуються для кількісного визначення білків і амінокислот, нуклеїнових кислот, вуглеводів, ліпідів та інших метаболітів.

Види хроматографічного методу аналізу:

  • Ø адсорбційна хроматографія – ґрунтується на різній здатності окремих сполук адсорбуватися на тих чи інших сорбентах;
  • Ø іонообмінна – ґрунтується на різній здатності речовин, які розділяють, до іонного обміну з тим чи іншим іонітом;
  • Ø рідинна – широко використовується у фармакології – при синтезі та визначенні лікарських засобів, у клінічній біохімії – для визначення біологічно активних речовин у біологічних рідинах;
  • Ø розподільна – ґрунтується на різній розчинності речовин, які розділяють, у двох рідинах, що частково змішуються;
  • Ø дифузна – заснована на розділені речовин за швидкістю дифузії всередину сорбенту;
  • Ø афінна (хроматографія за спорідненістю) – ґрунтується на використанні нерозчинних форм біологічно активних речовин, що мають спорідненість до речовин, які розділяють.

Хроматографічні методи дослідження застосовують у фармацевтичній промисловості для розділення та очищення антибіотиків, пептидів, гормонів, амінокислот, нуклеїнових кислот, для очищення речовин від домішок, концентрування та розділення сумішей. З науковою метою хроматографію застосовують для дослідження механізмів ферментативних реакцій, виявлення проміжних стадій метаболізму, розділення жирних кислот, спиртів, естерів, амінів. За допомогою цього методу можна розділити будь-які радіоактивні нукліди.

ЕЛЕКТРОХІМІЧНІ МЕТОДИ АНАЛІЗУ

Електрохімічні методи ґрунтуються на вивченні явищ, що відбуваються на електродах або в міжелектродному просторі. В електрохімічних методах дослідження використовують вимірювання залежності сили струму в розчині від прикладеного до електрода потенціалу (полярографія); вимірювання величин рівноважних електродних потенціалів або залежність потенціалу електрода від складу розчину (потенціометрія); вимірювання електропровідності розчинів у результаті хімічних реакцій, змін концентрації, температури тощо (кондуктометрія); вимірювання кількості електричного струму, витраченого при кількісному електрохімічному перетворенні речовин (кулонометрія).

Полярографія — електрохімічний метод, в основі якого лежить автоматична реєстрація сили струму при поступовому збільшенні напруги на електродах, занурених у досліджуваний розчин. Під час проходження струму в процесі електровідновлення або електроокиснення на полярограмах з’являються ділянки, на яких сила струму пропорційна концентрації реагуючих речовин. Зміна висоти полярограм дає уявлення про концентрацію речовини.

Потенціометрія ґрунтується на залежності потенціалу електрода від фізичних та фізико-хімічних процесів, що відбуваються в розчині. Величина потенціалу залежить від складу та концентрації (активності) йонів у розчині, характеру хімічних реакцій, природи електрода та інших чинників. При постійній величині потенціалу одного електрода за значенням електрорушійної сили можна визначити потенціал другого електрода редокс-пари.

Кондуктометрія. Однією з найважливіших фізико-хімічних властивостей водних розчинів є здатність проводити електричний струм, що зумовлено переміщенням катіонів та аніонів у електроліті. Здатність розчину проводити електричний струм характеризує його опір і електропровідність.

РАДІОНУКЛІДНІ МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

Ці методи ґрунтуються на використанні радіоактивних ізотопів (радіоізотопів, радіонуклідів). Основна перевага їх перед іншими фізико-хімічними методами — висока чутливість. Сучасна техніка методу радіоактивних міток дає змогу визначити вміст багатьох речовин у кількості до 10-12 моль/л. Інша важлива перевага цього методу — радіонуклід можна вводити в живий організм і проводити дослідження інтактного організму.

Використання радіонуклідних методів дає можливість проводити дослідження на рівні як клітини, так і організму. За допомогою радіонуклідів установлюють шляхи метаболізму різних сполук. Речовину, мічену радіонуклідом, уводять у організм, а потім у певні моменти часу беруть проби, екстрагують з них продукти реакції і аналізують їх. Радіонукліди широко використовують у клінічній медицині (особливо для діагностики), фармакології, екології тощо.

ІМУНОФЕРМЕНТНИЙ АНАЛІЗ (ІФА)

Цей метод поєднує в собі високу специфічність імунологічних реакцій з чутливою каталітичною дією ферментів. ІФА використовують для вивчення будови та функції білків, їх біосинтезу й катаболізму, для визначення широкого спектра речовин — гормонів, онкомаркерів, серцевих алкалоїдів, антибіотиків, наркотиків та інших фармакологічних речовин, а також вірусів, бактерій і антитіл проти них тощо.

Основою цього методу є реакція “антиген—антитіло”, тобто специфічне зв’язування антитіла з певною речовиною.

Для кількісного аналізу застосовують переважно два типи виконання ІФА. Першим етапом їх здійснення є зв’язування моноспецифічних антитіл на поверхні твердої фази. У подальшому стає можливим проведення реакції конкурентного, або непрямого (“сендвіч”), типу.

Антиген, мічений ферментом, конкурує з неміченим досліджуваним антигеном за антитіла на твердій фазі. За другим варіантом біологічні рідини реагують з іммобілізованими на твердій фазі антитілами, після чого решту суміші видаляють і в реакцію вводять мічені ферментом антитіла, які зв’язуються вже іммобілізованим антигеном.

Зразки сироватки крові, що містять речовину, яку визначають, вміщують у лунки планшета для мікротитрування, на стінках яких сорбовані антитіла, здатні специфічно зв’язувати певну речовину, наприклад гормон. Одночасно в інкубаційну суміш вносять невелику кількість гормону, хімічно зв’язаного з ферментом, так званий кон’югат, який конкурує з гормоном за зв’язування з обмеженою кількістю сорбованих антитіл. Після того як зв’язування антигенів відбулося, незв’язані молекули відмивають.

Для визначення кількості зв’язаного кон’югованого антигену в лунки вно­сять субстратний буфер і забарвлені продукти ферментативної реакції визначають фотометрично. Чим більша кількість гормону міститься в тестованій пробі, тим менше кон’югату зв’язуватиметься з антитілами. Кількісне оцінювання здійснюють за допомогою калібрувальної кривої, яку будують за стандартними зразками з відомою концентрацією.

Ферменти-маркери в методі ІФА виконують роль індикаторів імунологічних реакцій. Концентрація речовин, що реагують, пропорційна інтенсивності забарвлення, флуоресценції або хемілюмінесценції, за якими визначають ферментативну активність.

Для проведення ІФА використовують пероксидазу, лужну фосфатазу, галактозидазу, глюкозидазу, уреазу, пірофосфатазу та інші ферменти.

ПОЛІМЕРАЗНА ЛАНЦЮГОВА РЕАКЦІЯ (ПЛР)

ПЛР застосовують для діагностики захворювань, що передаються статевим шляхом. Реакція дає змогу множити певні нуклеотидні послідовності до кількостей, які можна виявити методом молекулярної гібридизації за допомогою електрофорезу. ПЛР є багаторазово повторюваними циклами синтезу (ампліфікації) специфічної ділянки ДНК-полімерази, дезоксинуклеозидтрифосфатів, відповідного сольового буферу та олігонуклеотидних затравок — праймерів, які визначають межі ампліфікованої ділянки ДНК-мішені.

Для діагностики кожної інфекції добирають системи праймерів, комплементарних специфічним для збудника ділянкам генів, які дають змогу ампліфікувати фрагмент, що має для кожної системи праймерів свою довжину.

ПЛР застосовують у клініці для діагностики гонореї, трихомоніазу, цитомегаловірусу, мікоплазмозу, уреаплазмозу, герпесу тощо.

 

Матеріали для самоконтролю:

  1. Кого з учених вважають засновником української біохімічної школи?
    1. A.   О. В. Палладіна;     В. В.О. Бліцера;      С. І.Я. Горбачевського;
      1. D.   К.М. Леутського;        Е. О.О. Богомольця
      2. У біохімії для дослідження складу біологічних рідин застосовують різноманітні методи досліджень, котрі ґрунтуються на певних фізико-хімічних властивостях речовин. В основі якого біохімічного методу дослідження лежить явище флуорисценції:

А. люмінісцентний аналіз;       В. мас-спектрометрія;

С. спектрофотометрія;  D. електрофорез;  Е. адсорбційна хроматографія

  1. Який вклад у розвиток біохімії вніс І.М. Сєченов?

А. Вивчав біохімію дихання.  В. Вивчав процеси ферментативного травлення.  С. Вивчав згортальну та антизгортальну системи крові.

D. Відкрив теорію тканинного дихання.  Е. Відкрив цикл сечовини

  1. Біологічна хімія – це наука про хімію життя. Хто вперше запропонував термін “біохімія”?

А. Вінценц Клетцинський;       В. Доменіко Котуньо;     

С. А.Л. Лавуазьє;       D. Теодор Шванн;           Е. Я. О. Парнас

  1. На сучасному етапі розвитку різні розділи біохімії вивчають широке коло питань, що стосуються різних проявів життя. Який розділ біохімії вивчає склад і хімічну структуру тканин та органів?

А. статична біохімія;        В. динамічна біохімія;

С. функціональна біохімія;        D. клінічна біохімія

  1. Для оцінки методу дослідження, що використовується у біохімічній лабораторії користуються різними параметрами. Здатність виявляти найменшу різницю між двома значеннями концентрації досліджуваної речовини називають:

А. чутливістю методу;     В. специфічністю методу;     С. точністю методу;      D. помилкою методу;      Е. достовірністю методу

  1. Метод розділення неоднорідних систем у полі дії доцентрових сил називається:

А. Центрифугування;     В. Хроматографія;     С. Електрофорез;

D. Фотоколориметрія;     Е. Полярографія

8. Під час обстеження пацієнта на СНІД було отримано два позитивних результати імуноферментного аналізу (ІФА). Який метод потрібно використати для виключення псевдопозитивного результату ІФА?

А. Імуноблотинг;  В. Радіоімунний аналіз;  С. Люмінісцентний аналіз;   D. Імунофлуорисценцію;   Е. Молекулярну гібридизацію

9. У біохімічній практиці використовують гель-фільтрацію – один з методів розділення речовин, який ґрунтується на здатності молекул дифундувати в гелі з різною швидкістю. Цей метод можна використати для визначення:

А. Молекулярної маси;          В. Швидкості осідання молекул;       С. Заряду молекул;               D. Розчинності речовин;

Е. Буферної ємності розчину

10. Оптичні методи дослідження належать до найпоширеніших, які використовуються у біохімії. Це пов’язано з можливістю ідентифікувати речовини, визначати їх кількість. Назвіть серед перелічених методів оптичні:

А. Фотоелектроколориметрія;        В. Полярографія;

С. Хроматографія;     D. Кондуктометрія;       Е. Потенціометрія

 

Рекомендована література:

  1. Губський Ю.І. Біологічна хімія. – Київ – Тернопіль, 2007. – С. 10-23.
  2. Гонський Я.І., Максимчук Т.П., Калинський М.І. Біохімія людини.-Тернопіль: Укрмедкнига, 2002. –С. 7-14.
  3. Донченко Г.В., Пархоменко Ю.М., Кучмеровська Т.М. Ростислав Всеволодович Чаговець. Творчий шлях та наукова школа (до 100-річчя від дня народження) // Український біохімічний журнал. – 2004. – Т.76, №4. – С. 7-22.
ЗАВАНТАЖИТИ

Для скачування файлів необхідно або Зареєструватись

ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ БІОХІМІЇ МЕТОДИ БІОХІМІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ (39.7 KiB, Завантажень: 3)

завантаження...
WordPress: 22.95MB | MySQL:26 | 0,328sec