Обрядовий пратеатр. Мистецтво скоморохів

Тема. Обрядовий пратеатр. Мистецтво скоморохів

Мета. Познайомити учнів з основними елементами розвитку давнього театру та розширити їх знання у сфері театрального мистецтва; розвивати вміння дітей працювати в групах, самостійно працювати з джерелами інформації, узагальнювати дані, добирати влучні приклади; виховувати інтерес до театрального мистецтва.

Тип уроку. Урок засвоєння нових знань.

Оснащення уроку. Відео фрагменти, ПК, проектор.

Терміни і поняття. Театр, скоморохи, вертеп, літургія.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Узагальнення знань із теми «Первісні музичні інструменти».

ІІІ. Мотивація навчальної діяльності.

IV. Викладення нового матеріалу.

Базовий інформаційний матеріал у вигляді учнівських презентацій надають учні, які було поділено на групи і які самостійно опрацювали інформаційний блок. Форма презентації обирається учнями самостійно.

Презентація першої групи.

Пратеатр та театральні елементи в іграх та обрядах.

Театральні елементи в іграх та обрядах. Гра як розвага, сакральне дійство і спосіб осмислення світу, наслідування людьми один одного, тварин чи навіть природних явищ, схильність до відтворення в жестах і мові побаченого і відчутого — все це властиве суспільству на всіх етапах його розвитку. Також і в Україні з давніх-давен зберігалися театральні елементи в народних обрядах та іграх, синтетично поєднаних з піснею і танцем.

У різдвяно-новорічній обрядовості, цьому універсальному періоді українського народного календаря, використовувалися всі найтиповіші види народно-драматичної творчості і насамперед — колядування, тобто поздоровлення і побажання, здебільшого колективні, що висловлювалися перед Новим роком у формі величальних пісень групою колядників (здебільшого молоді). Колядки мали магічно-міфологічну функцію: побажання всій сім’ї, господареві, господині, членам їхньої родини, усій сільській общині здоров’я, щастя, добробуту, багатства. У цих святкових обходах застосовувалися рядження, тобто маскування і переодягання, з метою перевтілення в яку-небудь істоту, що досягалося цілою системою засобів (костюм, бутафорія, грим, образне слово, жести, манера поведінки тощо).

Сягаючи своїм корінням доісторичної давнини, рядження в українців мало типологічну спільність з народно-святковою системою інших народів, де виявлялася подібність масок, одягу, реквізиту і поведінки рядженого. Такими були зооморфні образи — “коза”, “кобилка”, “ведмідь”, “баран”, “бугай”, “півень” і т. д., що були пов’язані з тотемістичними уявленнями давніх слов’ян. Найпоширенішою формою рядження у східних слов’ян було ходіння з “козою” в супроводі хорового співу і колективного виконання окремих магічних дій. Подекуди цей обряд переріс у самостійне, розгорнуте дійство, яке іноді пов’язувалося з театралізованим обрядом “Маланка”. Тобто відбувався процес трансформації обряду в нову якість, коли міфологічні персонажі втрачали сакральну подобу і збагачувалися побутовими деталями. “З розширенням кола персонажів-масок відбувалися певні зміни в співвідношенні пісенної і драматичної частин обряду. В той час, як перша відходила на задній план, забувалася пантомімічна традиція виконання колядки, друга набувала самодостатнє театральне навантаження. Процес театралізації обряду йшов через розвиток сюжету і становлення діалогової форми. Так увійшла у виставу і стала дуже популярною, зокрема, сцена продажу кози. Вона є логічним продовженням археотипного сюжету “смерті-воскресіння”, осмисленого в плані побутової колізії […] Драматизований мотив “випасання кози”, цілком імовірно, також ґрунтується на якомусь давньому міфологічному базисі. Відоме загально-індоєвропейське уявлення про потойбічний світ як пасовище, де один з богів випасає душі мертвих […] Подібні театралізовані сценки, які є довільною імпровізацією довкола міфологічного сюжету, наочно характеризують перехід народних масок із стадії магічного ритуалу в стадію художньої творчості. Втрачаючи свою первісну знакову функцію, вони отримували підкреслено естетичний розвиток, використовувалися все більш як звичайний театральний реквізит”. Щоправда, ніхто сьогодні не скаже, на якому саме історичному етапі завершилося це поступове згасання містичного ставлення до обряду і переростання обряду в своєрідну театральну дію: чи було це у XIII — XVI століттях, чи пізніше. Це саме стосується іншого різдвяно-новорічного обряду — “Маланки”, який також мав сакрально-міфологічне підґрунтя, акумулювавши “ідеологічні стереотипи різних епох — архаїчні уявлення, вірування, пережитки магічних церемоній з циклу календарної, шлюбної та ініціальної звичаєвості”

У колядках, що належать до різдвяно-новорічної обрядовості, часто зустрічаються весняні реалії, оранка, сіяння і т. д., що дає підстави вважати їх походження дуже давнім, ще з тих часів, коли календар на Русі починався навесні і коли, відповідно, відзначався початок нового року.

У весняній обрядовості українців виділяється цикл хороводів (танків) та ігор, який представляє окремий тип народно-драматичної творчості. Цей тип репрезентований передусім тими звичаєво-обрядовими піснями та іграми, які на Наддніпрянщині, Поділлі і Волині мають назву веснянки, а в Галичині — гаївки чи гагілки, хоч зустрічається ще цілий синонімічний ряд локальних назв. Різниця лише у тому, що гаївки співаються переважно в час великодних свят, а веснянки — від ранньої весни (включаючи гаївки) аж до Зелених свят. І веснянки, і гаївки співали дівчата на вулицях, на цвинтарі або ж на вигоні за селом. “За часом виникнення і за своєю функцією всі веснянки і гаївки діляться на дві групи: старовинні, архаїчні своєю обрядовою функціональністю хороводи та співи з пантомімою, іграми й танками (їх збереглося менше) і новіші ліричні та жартівливі пісні, співані дівчатами “на злобу дня” як пісенний супровід до старовинного за походженням — кривого танцю чи кривого колеса або й просто на вечірніх сходинах десь на вулиці. Всі вони разом були своєрідним поетично-музикальним компонентом найдавнішого народного свята — свята весни, що тривало від раннього пробудження природи до літньої робочої пори.

Театральні елементи простежуються також і в поховальній обрядовості українців, передусім тій частині, що була пов’язана з народною вірою у необхідність “стерегти мерця” перед злими духами. Ці елементи з давніх часів законсервувалися в обрядовості українських Карпат, на що вже неодноразово звертали увагу різні дослідники. Серед цих забав були й такі ігри, для яких “драматичне дійство, маска, перетворювання становили основні, визначальні для їхньої жанрової природи, ознаки” . Йдеться про забави з персонажами святкового рядження — “ведмідь”, “коза”, “чорт”, “смерть”. Щодо “ведмедя”, то траплялися ігри, які відтворювали полювання на ведмедя або ведмежу комедію. Метою цих і подібних забав при мерці було намагання протидіяти смертоносній силі і в такий спосіб заслужити собі допомогу від померлого.

Якщо припустити, що всі зразки української народно-драматичної творчості, які побутували до XIX — XX ст., існували й у XIV — XVI ст., то природним є висновок, що в Україні в ці часи існували первісні театральні форми як елементи театру в народних обрядах, а також розвинутіші, що виривалися за межі обряду і претендували на самостійне, незалежне від обряду життя. Театральні елементи в обрядах мають у театрознавстві ще одне визначення — джерела народного театру, тобто театру, який останнім часом здобув дефініцію “фольклорний театр”.

Друга група.

Скоморохи.

Скоморохи. Друга половина XIII — перша половина XVII ст. — період дальшого розвитку такого явища в нашій культурі, як діяльність скоморохів — лицедіїв-мімів, співаків, музикантів, танцюристів, клоунів, фокусників, акробатів, борців, дресирувальників .

У середньовічних пам’ятках зустрічаються такі назви цих лицедіїв, як ігрець, гудець, свірець, сопільник, плясець, глумець, глумотворець, сміхотворець, перелесник та ін. У ранніх письмових пам’ятках як синонім вживається слово “скоморох”. Етимологію цього слова остаточно не з’ясовано. Відомо лише, що воно грецького походження і колись означало “майстер сміхотворства”, оскільки вперше зустрічається в “Хроніці” візантійського письменника першої половини VII ст. Іоанна Малали, переклад якої був здійснений у Болгарії в X ст. за царя Симеона (893 — 927) і, ймовірно, прийшло на Русь у XI ст. із творами, перекладеними за її межами. В XI ст. або на самому початку XII ст. слово “скоморох” вжили принаймні три руські письменники: автор “Поучения о казнях божиих”, укладач початкового літописного зводу, який увійшов до складу “Повісті временних літ”, але найперше це слово з’явилося на Русі в “Сло†о ведрЂ и казнях божиих” із “Симеонового Златоструя”, запозиченому з Болгарії.

Характерно, що Нестор уникав слова “скоморох” у тих випадках, де воно було б доречним. У “Житії Феодосія” він описав випадок, коли ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій прийшов до терема князя Святослава саме тоді, коли там тривали розваги. Побожний старець зніяковів, але не повернувся, а сів поруч з князем, демонстративно не дивлячись на веселунів. Нестор називає їх не “скоморохами”, а безособово: “И се виде многия играющи пред ним (князем. — Авт.), овы гусельные гласы испускающе, другыя органные гласы поюще, и инем за марные писки гласящем, и тако всем играющем и веселящемся, якоже обычай есть пред князем”. Без сумніву, тут описано подію, відображену на відомій фресці “Скоморохи”, але у її первісному варіанті, відкритому три десятиліття тому, у притворі Софії Київської (коли стало відомо, що на фресці є пневматичний орган і органіст). У ранніх пам’ятках, особливо в перекладах, зустрічаються слова з коренем “глум”, зокрема “глумець”. Це не випадково, бо, наприклад, у сербсько-хорватській мові словом “глума” позначають акторську гру, а словом “глумац” — актора драматичного театру, артиста, словам “глумица” — актрису, “глумити” — грати (роль на сцені), зображувати когось.

У свою чергу, слова “ігрець” і “глумець” виступали синонімами до поширеного у давніх пам’ятках німецького слова “шпільман”: “о шпильманех и о глумцЂх…”, “ни шпильманом быти, ни позорищ глядати…”, “шпильманить, рекше глумы дЂять и на видение человЂкы собирать”

Для визначення поняття “театр” і “видовище” вживалися слова “игрище”, “позорище”, “видение”. Цікаво, що в сербській та хорватській мовах слово “позориште” і нині означає “театр”.

Цікаво також, що в грецькій мові немає слова, від якого могло б походити “скоморох” саме в такому значенні, яке побутувало у нас. Натомість поняття “скоморох” тотожне поняттю, позначеному в грецькій мові словом “мімос”, тобто наслідування і наслідувач, удавання, удавам, що означає: особливий вид вистави в античному театрі, короткі сценки побутового й сатиричного змісту і актор — виконавець міму. Зважаючи на типовий для мімів короткополий одяг скоморохів і їхні гостроконечні шапки, на фресках Софії Київської зображено саме візантійських мімів, яких було привезено до Києва, або ж одягнутих на їхній зразок наших лицедіїв.

Про побутування в Київській Русі і в Україні XIII — першої половини XVII ст. скомороства свідчать згадки про них у билинах київського циклу, зображення на фресках Софійського собору в Києві (XI ст.), на пластинчатих браслетах з Києва та інших міст, на срібній чаші з Чернігова (XII ст.), на мініатюрах Радзивилівського літопису (XV ст.).

Скоморохи поділялись на осілих і мандрівних. Осілі виступали переважно на княжих забавах, масових ігрищах під час свят, на весіллях тощо. Мандрівні об’єднувались у ватаги й переходили з місця на місце, відвідуючи далекі країни. Наприклад, великий італійський поет Лодовіко Аріосто у поемі “Шалений Орландо” (пісня XI, строфа 49), яку він писав у 1507 — 1532 рр., згадує про “русинів або литвинів”, тобто про українців і білорусів, які водили ведмедів по ярмарках. А це, як відомо, було пріоритетом скоморохів. Українські ігреці були відомі під цією назвою у Польщі, в свою чергу на українські землі заходили польські йокулятори, весолки, ваґанти, куґлярі, тобто жонглери.

Комедійні сцени, іноді імпровізовані, скоморохи розігрували на майданах, посеред вулиць, на ярмарках просто неба, користуючись звичайними ширмами, за якими вони переодягалися, накладали на обличчя маски і гримувалися. Джерелом мистецтва скоморохів була народна творчість. Вони виступали не тільки виконавцями, а й творцями усної поезії, музичного і танцювального фольклору. На жаль, до нас не дійшли у записах зразки їхнього репертуару. Можна лише припустити, що рядження було основною рисою як серйозної, так особливо сміхової частин їхньої творчості. Основними жанрами скоморохів-лицедіїв мали бути пародії та фарси. Народ любив скоморохів не лише за привабливість жанру, а й за демократичний зміст їхнього мистецтва. Нерідко в гострій, сатиричній формі скоморохи висміювали не тільки загальнолюдські вади, а й конкретну церковну і світську знать. Уже самий зовнішній вигляд скоморохів, їх короткополий одяг (що вважалося тоді гріхом), маски під час виступів (а православна церква боролася з “москолудством” уже з XI ст.), “бісівська” поведінка викликали незадоволення духовної та світської влади. З часом внаслідок посилення церковних і світських репресій проти скоморохів на тій частині України, що увійшла до складу Російської держави, скомороство зникає. Скоморохи зосереджуються на Правобережній Україні і в Галичині. Не випадково багато топонімів саме на цій частині українських земель пов’язано зі словом “скоморох”. Це і річка з цією назвою в Києві, і села Скоморохи, Старі Скоморохи, Скоморошки, Скомороше та інші в Черкаській, Житомирській, Вінницькій, Тернопільській, Івано-Франківській та Львівській областях. У 60 — 70-х рр. XX ст. було ліквідовано хутори з такими назвами в цих же та Волинській і Хмельницькій областях.

Традиції синкретичного мистецтва скоморохів зберігалися в народній культурі України до першої половини XX ст.

Третя група.

Літургійне дійство.

Літургійне дійство. З прийняттям християнства Київська Русь перейняла й елементи так званого церковного театру. Із небагатьох зразків релігійної драми, що існували у візантійському культі, в Україні був відомий аж до початку XX ст. один — “Умивання ніг”, пов’язаний з Великоднем. Зміст цього дійства ґрунтувався на євангельському оповіданні про Тайну вечерю, під час якої Христос умив ноги своїм учням. Розігрувалася ця сцена у страсний четвер посеред церкви. Роль Христа виконував архієрей, ролі апостолів — дванадцять, а часом одинадцять священиків, бо ніхто не хотів зображувати Юду Іскаріотського. Цей зразок церковного дійства є одним з небагатьох свідчень не розкритої до кінця у православному богослужінні тенденції звертання до масових видовищ. Православний культ відзначався консерватизмом і не допускав гіпертрофії видовищних елементів, характерної для католицької обрядовості, та досить вільної інтерпретації релігійних сюжетів, властивої протестантській церкві.

Як відомо, ще у IX ст. католицька церква почала запроваджувати до церковного обряду видовищні елементи — інсценізації окремих євангельських епізодів і навіть цілі п’єси на релігійні сюжети. Створена у такий спосіб літургійна драма уже в XI ст. складалася з двох циклів — різдвяного і великоднього. Згодом різдвяний цикл почав втрачати культову основу: в драмах цього циклу почали з’являтися такі персонажі, як Ірод, волхви, пастухи, які розмовляли вже не латинською (офіційною мовою літургії), а народною мовою залежно від країни, в якій ця подія нібито відбувалася. Внаслідок цього в XII ст. літургійна драма переходить у напівлітургійну, зрештою церковні служителі виганяють її з приміщення храму на площу. У XIII ст. з’являється нова її форма — так звана містерія, велика інсценізація на релігійні теми, що складалась іноді з кількох циклів. Через подальший відхід від релігійних догматів католицька церква також виставила її з власного подвір’я на площу.

Найбільшого розвитку містерія досягає в XVI ст. у Франції, Англії, Німеччині. У католицькій же літургії й надалі використовуються театралізовані дійства на основі канонічних текстів. Містерія ж, потрапивши під вплив служителів протестантської церкви, стає знаряддям для боротьби Реформації з католицизмом. У руках жонглерів, шпільманів та інших лицедіїв містерія дедалі демократизувалася. Не задовольнившись тим, що світські персонажі — волхви, вояки, пастухи розмовляють народною мовою, організатори вистав для розвіювання нудьги, яку спричиняли довгі діалоги на релігійні та моральні теми, почали переплітати окремі акти містерій побутовими, комедійними за своїм характером, здебільшого імпровізованими сценами — так званими інтермедіями та інтерлюдіями.

Театралізовані елементи католицької церковної відправи, зокрема через домініканські костели, число яких збільшувалося на території Польщі у XV — XVI ст., а отже, й на підпорядкованій цій державі українській території, проникають і до українського православного середовища у вигляді пасійних містерій, змістом яких було зображення страстей Христових. Принаймні навіть у Києві під 1629 р. повідомляється про затвердження пасій як ритуалу Петра Могили. Обряд пасій складається з читання євангельських оповідей про страсті Христові, гимнів і проповідей. У латинській церкві здавна читається по неділях Великого посту і на страсному тижні, а в нас — у перші чотири п’ятниці Великого посту. Драматичний елемент у сучасному розумінні цього поняття тут ще був дуже незначний. Майже водночас з пасійною містерією надійшов в Україну через Польщу відгомін іншої західноєвропейської містерії — різдвяної. Церковні міські братства, монастирі й школи мали бути захистом цього новітнього для тих часів мистецтва.

V. Підбиття підсумків уроку.

Бесіда

  • Чому театр виник як синтез різних видів мистецтв?
  • Кому служив театр на різних етапах свого розвитку?
  • Які різновиди зародків театру ви знаєте?

VI. Домашнє завдання.

Окремим учням підготувати повідомлення про розвиток мистецтва козацької доби.

ЗАВАНТАЖИТИ

Для скачування файлів необхідно або Зареєструватись

03 Обрядовий пратеатр Мистецтво скоморохів (25.2 KiB, Завантажень: 35)

завантаження...
WordPress: 22.86MB | MySQL:26 | 0,339sec