ОБРАЗАМ – НІ, ПРОЩЕННЮ – ТАК!

Лучшее средство от обиды – прощение.

Сенека

 

Мета:

– виховувати в підлітках чесноту пробачати інших.

 

Хід заняття

 

Слово вчителя з елементами бесіди

Образити людину легко. Сумний досвід переживання нанесеної образи є у всіх людей без виключення, і кожному відомо, як сильно може ранити душу одне-єдине недобре слово. Образи переслідують людину з раннього дитинства. У пісочниці зовсім ще маленький карапуз доводить до сліз інше маля, віднімаючи у нього іграшку або ламаючи побудований ним пісочний будиночок. Потім в школі з’являються образливі прозвиська для однокласників, які страждають надлишковою вагою, слабким зором або іншими фізичними вадами. Дорослі ж взагалі можуть ображати витончено і безжалісно. І якщо тонко організована, ранима людина не може дати відсіч образі, зраді або підлості, то останнім аргументом на користь власної правоти для неї стає почуття образи. Як ви вважаєте, почуття образи для особистості є відчуттям творчим або руйнівним? Чи правильно людина вчиняє, якщо ображається на іншого? (Відповіді дітей)

У християн є головна молитва, яка називається Господньою, – це «Отче наш». Там є такі слова: «…остави нам долги наши, яко же и мы оставляем должником нашим», тобто ми просимо Бога пробачити нам гріхи так, як ми прощаємо іншим. Чому ж християнство закликає добровільно відмовитися від невід’ємного права — не пробачати болю і сліз тому, хто безжалісно увірвався в твоє життя і обпалив твоє серце? Що за парадоксальний заклик звучить в Евангелії: «…любите врагов ваших, благотворите ненавидящим вас, благословляйте проклинающих вас и молитесь за обижающих вас» (Лк 6:27-28)? Напевно, це найнезрозуміліша заповідь Христа. Насправді: навіщо любити тих, хто тебе ненавидить та ображає? Вже їм-то, напевно, менше всього на світі потрібні наші любов і пробачення. Так для чого тоді змушувати себе до такої важкої і невдячної справи? Чому не можна мстити своїм кривдникам, ще більш-менш зрозуміло: адже якщо відповідати злом на зло, то навряд чи цього самого зла в світі стане менше. Із заслуженими образами теж все ясно, оскільки тут діє простий і всім зрозумілий принцип: запрацював — отримай і не скаржся. А ось що робити, коли тебе образили без жодного приводу, якщо наплювали в душу, розтоптали і принизили просто тому, що так захотілося кривдникам? Невже теж — пробачити?

Святитель Иоанн Шаховський писав: «Сами того не сознавая, всякий обижающий и всякий обижающийся ранят себя, так как лишают себя Солнца любви. Обидчик ранит не только свою душу, но и тело: злые эмоции рождают в человеке болезненное напряжение тела, что отражается на его физическом обмене веществ и нарушает жизнь. Обидчик обижает прежде всего себя. Но и обижающийся поступает неразумно – сам себя ранит».

Дуже часто люди ображаються на, здавалося б, абсолютно нешкідливі речі. Досить буває не те що слова — одного лише погляду, жесту або інтонації, щоб людина побачила в них щось образливе для себе. Дивна справа: адже ніхто ж і не думав нікого ображати, а образа знову — тут як тут, скребе серце пазуристою лапою і не дає жити спокійно.

Ф. М. Достоєвський в «Братьях Карамазових» пише: «Ведь обидеться иногда очень приятно, не так ли? И ведь знает человек, что никто не обидел его, а что он сам себе обиду навыдумал и налгал для красы, сам преувеличил, чтобы картину создать, к слову привязался и из горошинки сделал гору, — знает сам это, а все-таки самый первый обижается, обижается до приятности, до ощущения большего удовольствия, а тем самым доходит и до вражды истинной…»

Вуглинку образи можна ретельно роздувати в своєму серці роздумами про несправедливість того, що сталося, нескінечними уявними діалогами з кривдником, свідомістю власної правоти і іншими способами, яких у ображеної людини завжди знайдеться велика кількість. А в результаті всіх цих «духовних вправ» образа з маленької вуглинки поступово перетворюється на бурхливе полум’я, яке може палахкотіти в душі довгі місяці, а то і роки. І якщо з-за чужого образливого слова або вчинку людина розпалила таку пожежу у власній душі, то сповна закономірно буде сказати про неї, що вона — образилася. Тобто — образила саму себе.

Послухайте оповідання Василя Шукшина «Образа».

 

Читання оповідання Василя Шукшина «Образа» з подальшим обговоренням

Сашку Ермолаева обидели.

Ну, обидели и обидели – случается. Никто не призывает бессловесно сносить обиды, но сразу из-за этого переоценивать все ценности человеческие, ставить на попа самый смысл жизни – это тоже, знаете… роскошь. Себе дороже, как говорят. Благоразумие – вещь не из рыцарского сундука, зато безопасно. Да-с. Можете не соглашаться, можете снисходительно улыбнуться, можете даже улыбнуться презрительно… Валяйте. Когда намашетесь театральными мечами, когда вас отовсюду с треском выставят, когда вас охватит отчаяние, приходите к нам, благоразумным, чай пить.

Но – к делу.

Что случилось?

В субботу утром Сашка собрал пустые бутылки из-под молока, сказал: «Маша, пойдешь со мной?» – дочери.

– Куда? Гагазинчик? – обрадовалась маленькая девочка.

– В магазинчик. Молочка купим. А то мамка ругается, что мы в магазин не ходим, пойдем сходим.

– В кои-то веки! – сказала озабоченная «мамка». – Посмотрите там еще рыбу – нототению. Если есть, возьмите с полкило.

– Это дорогая-то?

– Ничего, возьми, – я ребятишкам поджарю.

И Сашка с Машей пошли в «гагазинчик».

Взяли молока, взяли масла, пошли смотреть рыбу нототению. Пришли в рыбный отдел, а там, за прилавком – тетя.

Тетя была хмурая – не выспалась, что ли. И почему-то ей, тете, показалось, что это стоит перед ней тот самый парень, который вчера здесь, в магазине, устроил пьяный дебош. Она спросила строго, зло:

– Ну, как – ничего?

– Что «ничего»? – не понял Сашка.

– Помнишь вчерашнее-то?

Сашка удивленно смотрел на тетю…

– Чего глядишь? Глядит! Ничего не было, да? Глядит, как Исусик…

Почему-то Сашка особенно оскорбился за этого «Исусика». Черт возьми совсем, где-то ты, Александр Иванович, уважаемый человек, а тут… Но он даже не успел и подумать-то так – обида толкнулась в грудь, как кулаком дали.

– Слушайте, – сказал Сашка, чувствуя, как у него сводит челюсть от обиды. – Вы, наверно, сами с похмелья?.. Что вчера было?

Теперь обиделась тетя. Она засмеялась презрительно:

– Забыл?

– Что я забыл? Я вчера на работе был!

– Да? И сколько плотют за такую работу? На работе он был! Да еще стоит рот разевает: «С похмелья!» Сам не проспался еще.

Сашку затрясло. Может, оттого он так остро почувствовал в то утро обиду, что последнее время наладился жить хорошо, мирно, забыл даже когда и выпивал… И оттого еще, что держал в руке маленькую родную руку дочери… Это при дочери его так! Но он не знал, что делать. Тут бы пожать плечами, повернуться и уйти к черту. Тетя-то уж больно того – несгибаемая. Может, она и поняла, что обозналась, но не станет же она, в самом деле, извиняться перед кем попало. С какой стати?

– Где у вас директор? – самое сильное, что пришло Сашке на ум.

– На месте, – спокойно сказала тетя.

– Где на месте-то? Где его место?

Сторінка: 1 2 3
завантаження...
WordPress: 22.96MB | MySQL:26 | 0,332sec