МУЗИКА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ

Мета: навчити учнів розкривати історію створення Державного гімну України; характеризувати життєвий шлях і творчість Михайла Вербицького та Павла Чубинського; показувати на карті місця, пов’язані з іменами цих видатних діячів української культури, виховувати повагу до символів Української держави.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань

Обладнання: Конституція України, на плакатах зображення герба України, прапора, книжка «Ще не вмерла Україна» (Павло Чубинський, Київ, 1991 рік, видання «Українська муза»), додаткова література

Хід уроку.

І.Організаційний момент.

ІІ. Мотивація навчальної діяльності.


Створення емоційного фону уроку: прослуховування уривків музичних творів С.Гулака-Артемовського, М.Лисенка.

Повідомлення теми та завдань уроку.

Учитель.

1.Музична палітра України ІІ половини ХІХ століття

Поетична і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.).

Значного поширення набуло сімейне музикування, любительський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах.

Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними.

Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори. Влаштовувалися добродійні концерти, особливо під час проведення великих контрактових ярмарок. Однак часто така діяльність наштовхувалася на адміністративні заборони. Наприклад, в 1867 у Києві був випадок, коли влада дозволила концерт за умови, що тексти пісень будуть звучати французькою мовою.

Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу. У XIX столітті хоровий спів поступово виходить за рамки чисто культового. Загальнофілософський зміст канонічних образів залучав до храму немало світських слухачів. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії. Розвиток своїх національних традицій гальмувався, оскільки перевага адміністративно надавалася іноземним авторам.

Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX столітті складається світська професійна музична культура. С. С. Гулак-Артемовський на початку 60-х років створює першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм».

Біографічна довідка.

Гулак-Артемовський Семен Степанович (1813—1873) — композитор, співак драматичний артист, драматург. Народився в м. Городище (тепер Черкаської обл.) в сім’ї священика. Закінчив Київське повітове духовне училище, Київську духовну семінарію. Вокальної майстерності навчався в Петербурзі, Парижі та Італії (1839—1842). Співав у флорентійській опері (1841—1842). З 1842 р. до 1864 р. — соліст Російської імператорської опери в Петербурзі, в 1864—1865 pp. — Великого театру в Москві. Широку популярність Гулаку-Артемовському як композиторові принесла опера «Запорожець за Дунаєм», яка стала українською музичною класикою. Помітне місце в творчій спадщині Гулака-Артемовського посідають українські пісні, зокрема «Стоїть явір над водою» (присвячена Т. Шевченку, з яким автор дружив з 1838 p.), «Спать мені не хочеться» та ін. В Україні Гулак-Артемовський побував у 1843 р. з метою добору співаків та в 1850 p., коли гастролював з італійською оперною трупою. Захоплювався народною медициною, статистикою, уклав «Статистично-географічні таблиці міст Російської імперії» (1854).

Перлиною української вокальної класики стали «Вечорниці» П. І. Нищинського. Вони малюють широку музичну картину народного життя, знаменитий чоловічий хор «Закувала та сива зозуля», тема якого — страждання козаків у турецькій неволі, їх прагнення до свободи. Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю привабила слухачів опера М. М. Аркаса «Катерина» за однойменною поемою Т. Г. Шевченка. Композитори широко використовували багаті традиції українських народних пісень, обробляли їх. П. П. Сокальському належить глибока теоретична праця «Русская народная песня, великорусская і малорусская, в ее строении мелодическом и ритмическом…».

Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М. В. Лисенка — великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Він є основоположником української класичної музики. Намагаючись привернути увагу широкого загалу до життєдайних джерел фольклору, він обробив та опублікував понад 600 народних пісень, своїми теоретичними працями заклав підвалини української Музичної фольклористики. Розуміючи масштаби і значення творчості Т. Шевченка для процесу становлення Української нації, композитор створив музичний цикл «Музика до “Кобзаря” Т. Шевченка», до якого увійшло понад 80 творів різних жанрів та форм. Скарбницю вітчизняної музики збагатили опери М. Лисенка «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Енеїда» та ін.

2.Історія створення Державного гімну України.

Доля його творців

У західноукраїнських землях на ниві музичної творчості плідно працювали М. Вербицький, І. Лавровський, B. Матюк, А. Вахнянин, Д. Січинський

У нашого народу на його землі глибоке тисячолітнє коріння. Українці, як і інші народи, пройшли довгий шлях розвитку, що зафіксувався в усіх сферах життя – культурі, мові, побуті. Україна може пишатися своєю древньою величною історією.

Найбільшим святом для українського народу став день 28 червня 1996 року – день прийняття Основного Закону – Конституції України. У статті 20 цього документа записано: «Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб і Державний Гімн України».

Велична й трагічна історія пісні-гімну «Ще не вмерла Україна». Втративши свою державність, Україна кілька століть не мала свого національного гімну» його заступали патріотичні пісні, часто регіонального характеру, що не охоплювали долі всього народу, розмежованого кордонами австро-угорської та російської монархій.

Волелюбний дух українського народу, його прагнення до незалежності ніколи не зникали. Вони жили в історичних піснях і думах, у творчості Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Старицького, Лесі Українки, Миколи Вороного, Олександра Олеся та багатьох інших. Високими ідеалами соціального і національного визволення народу, його духовного відродження пройнята діяльність діячів «Руської трійці», зокрема Маркіяна Шашкевича, членів Кирило-Мефодіївського братства, молодшого покоління борців за волю України – Миколи Міхновського, Івана Липа, Ольги Басараб, Олени Теліги та інших.

Яскравим виявом патріотично-національних почуттів українців стала поява вірша поета і етнографа Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна». Жодному іншому творові не судилася така велична і трагічна доля. Велична, бо в ньому втілена споконвічна мрія народу стати суверенним, здобути волю, виражена незламна віра у відродження України. А трагічна, бо понад століття пісню-гімн переслідували, забороняли, знищували – але не знищили.

Функцію національного гімну пісня «Ще не вмерла Україна» виконувала протягом усього часу існування Української держави. Однак державне затвердження отримала лише згодом – 15 березня 1939 року – як офіційний гімн Карпатської України, що виникла 1939 року. Цим актом було підкреслено зв’язок традицій державності України. Але, на жаль, Карпатська Україна проіснувала недовго. Разом з її упадком гімн «Ще не вмерла Україна» був заборонений шовіністичним угорським урядом, так само, як більше сімдесяти років був заборонений на Радянській Україні. З 1 січня 1950 року тут офіційним гімном був затверджений казенно-фальшивий текст «Живи, Україно».

Та настав час відродження, воскресіння. Воскресла Україна, відроджуються національні традиції, її символіка, патріотичні і духовні гімни, а серед них і «Ще не вмерла Україна». Тисячі і тисячі вірних синів народу з цією піснею на устах боролись за волю України, страдали у царських і сталінсько-беріївських тюрмах, ішли на заслання, гинули героїчною смертю у повстанських загонах. А сьогодні це символ, який затверджений Конституцією України.

І, звичайно, найкращі сьогодні слова про її автора Павла Чубинського та композитора Михайла Вербицького.

З довідкою про них нас ознайомлять члени довідкової групи.

Учень.

Михайло Вербицький – талановитий композитор, один з організаторів духовного і культурного життя на Західній Україні. Він – автор багатьох музичних творів. Та найбільшу популярність принесла Вербицькому героїко-патетична музика до вірша П. Чубинського «Ще не вмерла Україна».

Народився 4 березня 1815 року у селі Улючі за 24 км від Сянока в родині священника.

Його батько помер, коли Михайлові було тільки 10 років. Ним заопікувався його родич, Єпископ Перемишльський Іван Снігурський. Спочатку разом з братом Володиславом він вчився в гімназії, а згодом у ліцеї. Музичну освіту Михайло здобув у дяківській школі у Перемишлі (офіційна назва школи – Дяко-Учительський інститут). Оскільки мав гарний голос, то співав у славетному кафедральному хорі Собору Івана Хрестителя.

За його словами, дяківська школа була для нього консерваторією в мініатюрі, а кафедральний хор дорівнював добрій опері – так гарно співали. У хорі плекали культ композитора Дмитра Бортнянського, якого М.Вербицький назвав «українським Моцартом», та й рід Бортнянського своїм коренем сягає Лемківщини.

У 1833 році Михайло вступає до духовної семінарії у Львові. Тут він починає серйозно займатися музикою, опановує техніку гри на гітарі, яка стала його улюбленим

інструментом, а згодом він створює підручник для навчання гри на гітарі, пише п’єси для цього інструмента. Однак через матеріальні нестатки М . Вербицький був змушений двічі залишити семінарію. З Божої ласки йому вдалося закінчити цей духовний заклад і стати священиком. У 1852 році одержав парафію в селі Млинах Яворівського повіту, де він служив Богові і людям аж до смерті, що сталося в 1870 році. Ще й досі чудом збереглася та деревяна церквиця , в якій отець Михайло своїм чудовим голосом відправляв Святу Літургію, а млинівські парафіяни любили й шанували його, бо був він священиком за покликанням.

Сторінка: 1 2 3
завантаження...
WordPress: 22.93MB | MySQL:26 | 0,356sec