ЛЮДИНА БЕЗ ДОБРА, ЩО СОЛОВЕЙКО БЕЗ ПІСНІ

ЛЮДИНА БЕЗ ДОБРА, ЩО СОЛОВЕЙКО БЕЗ ПІСНІ

(Виховна година)

Мета. Розвивати уявлення дітей про такі поняття моралі, як доброта, чуйність, уважність, ввічливість. Вчити оцінювати по­ведінку героїв літературних творів, характе­ризувати образи, створені на полотнах. Зба­гатити словниковий запас образними висло­вами, прислів’ями, приказками. Виховувати бажання жити в мирі, добрі та злагоді.

Обладнання. Святково прикрашений зал, застелений скатертиною стіл, на столі у квітах ікона Божої Матері; мультимедійна дошка; паперові голуби; на дошці вислів:

«Любіть своїх ворогів, добро робіть тим, хто ненавидить вас. І як бажаєте, щоб вам люди чинили, так само чиніть їм і ви».

Євангеліє від Луки

Учень.  Сказав мудрець:

– Живи, добро звершай!

Та нагород за це не вимагай!

Лише в добро і вищу правду віра

Людину відрізняє від мавпи і від звіра.

Хай оживає істина стара —

Людина починається з добра!

Вчитель. Доброта – категорія не абст­рактна. Вона в конкретних вчинках людей, саме у вчинках, а не в словах. Є люди, які на перший погляд здаються добрими, а варто придивитися уважніше і не можна позбутися відчуття фальші, нещирості, ли­цемірства. Чому? Здається, все в цій лю­дині є – і м’якість, і лагідний погляд, і підбадьорливі слова в потрібний момент, але раптом розумієш, що вона абсолютно байдужа до твоїх проблем, що вона просто прикидається доброю, можливо, заради власної вигоди.

Сценка «Допоміг»

Дійові особи. Два хлопчики.

–    Іванку, агов!

–    Агов.

–    Тебе я знайшов?

–    Знайшов.

–    Ти погріб копав?

–    Копав.

–    У яму упав?

–    Упав.

–    Давно ти упав?

–    Давно.

–    Куди ти упав?

–    На дно.

–    А що там на дні?

–    Струмок.

–    А що в глибині?

–    Пісок.

–    Каміння нема?

–    Нема.

–    А холод пройма?

–    Пройма.

–    Нагору спішиш?

–    Спішу.

–    Лежиш чи сидиш?

–    Сиджу.

–    І нудно сидіть?

–    Ага.

–    Що в тебе болить?

–    Нога.

–    Драбину чекав?

–    Чекав.

–    На поміч гукав?

–    Гукав.

–    То, кажеш, сидиш?

–    Сиджу.

–    Посидь…

–    Я гулять біжу!

Вчитель. Не випадково люди провели чітку межу між людиною доброю і добрень­кою. Добра справа – це справа копітка. Тут мова йде про особисту відповідальність за долю людини, її вчинки. І тут гарними фра­зами вже не обійдешся. Потрібно діяти – в будь-який момент прийти на допомогу, вміти поступитися своїм заради чужого. Власне, добро – завжди дієве, воно ніколи не буває пасивним, бо пасивне добро – це вже не добро.

Учениця. Найогидніші очі – порожні,

Найгрізніше мовчить гроза,

Найнікчемніші душі – бездушні,

Найпідліша – брехлива сльоза.

Найпрекрасніша мати – щаслива.

Найсолодші вуста – дорогі,

Найчистіша душа – незрадлива,

Найскладніші люди – прості.

Але правди в брехні не розмішуй,

Не ганьби все підряд без пуття,

Бо на світі лиш той наймудріший,

Хто найдужче любить людей і життя.

  Вчитель. Бажання стати добрим – пре­красне бажання, але воно не відразу може бути здійсненне. Але виховувати доброту в собі потрібно змалку, щодня здійснюючи добрі справи. Отож запрошую всіх вас до Країни Доброти.

Доброта

Добрим бути – зовсім це непросто,

Не залежить доброта від зросту,

Не залежить доброта від віку,

Добрим треба бути нам довіку.

Приспів:

Тільки треба, треба добрим буть

І в біді про друга не забудь,

І закрутиться земля скоріш,

Якщо будем я і ти добріш.

Добрим бути – зовсім це непросто,

Не залежить доброта від зросту,

Доброта нещира не буває,

Нагород вона не вимагає.

                      Приспів.

Доброта з роками не старіє,

Доброта від холоду зігріє,

Якщо доброта, як сонце світить,

То радіють і дорослі й діти.

Вчитель. Жителі цієї країни дадуть вам Кілька уроків доброти. Послухайте, будь-ласка, оповідання Олеся Гончара про чуйність і бажання робити добро.

Яблука на стовпцях

 Дядько Роман викохав садок. І в садку в нього справжні дива! На одній гілці яблу­ко сніжно-біле. А на сусідній – золотаве або й зовсім червонощоке, як циганка.

Визирають яблука з-поміж листя, сміються до сонця, наливаються, спіють. І от настає час, коли дядько Роман ви­ходить з двору з великим тугим вузлом. З чистої білої хустки випинається боками щось кругле. Польова доріжка сіріє поміж стернями.

Дядько ступає, де менше пилюки, на хвильку зупиняється біля межового стовпчика і шугає рукою в загадковий свій вузол.

З вузла з’являється яблуко. Та яке! Чер­вонобоке, свіже, велике, просто мов сонце вранішнє.

Дядько, ніби милуючись, потримає його перед собою і кладе обережно на стовпчик. Так він іде собі і іде – і від яблук, що кла­де на стовпчики, польова дорога змінюється на очах. Сіра, буденна, в пи­люці, вона стає зовсім іншою — лежить між стернями вже весела, празникова, вся наче засвітилась від тих яблук.

Йде дядько Роман і вдає, що не помічає хлоп’ят, які, мов зайчата, причаїлись в бур’яні край дороги. Насправді ж він знає, що вони з хвилюванням ждуть – цілого пів літа ждуть – цього незвичайного дня.

Біля одного стовпця дядько затри­мується трохи довше звичайного і, обер­нувшись, якийсь час дивиться на уквітча­ну яблуками дорогу.

Ніби сам себе перевіряє, ну як воно у ньо­го вийшло! І усмішка в нього добра, підбадьорлива. Та тільки він зникне за па­горбом, пастушки разом на ноги, щасливо мчать чимдуж від стовпця до стовпця і на льоту, як вершники, хапають яскраві дарунки, що для них так розкішно вроди­ли на голих придорожніх стовпцях.

Учень. Бути привітним, людям радіти,

Кажуть в народі: «Бажай добра!»

В радості й горі хліб розділити –

Ціла наука для нас, дітвора.

Вчитель. Не бійтеся бути добрими, не бійтеся віддавати іншим тепло своєї душі, воно, наче казковий горщик із кашею: чим більше віддаєш, тим більше зали­шається. Вчіться робити добро і розуміти тих, хто робить його вам. Давайте довідаємось, яка історія трапилась із Андрійком.

Чому дідусь такий добрий сьогодні

(За Василем Сухомлинським)

Поліз я якось на шовковицю: привабили чорні ягоди. Навтішався вволю, а тут дощ пішов.

Пересидів я дощ. Хотів злазити з шов­ковиці, аж дивлюсь — сидить під шовкови­цею дідусь Петро. Вийшов дідусь після до­щу в сад.

«Що ж його робити? – думаю. – Зліза­ти з шовковиці – струшу на дідуся всю во­ду з листя, змокне під дощем, захворіє».

Сиджу, притулившись до гілки, боюся по­ворухнутися. Жду, поки дідусь до хати піде. А він не йде.

Вже сутеніти стало, коли підвівся дідусь, та й питає: «Чому це ти сидиш на дереві, внучку?».

«Боюсь струсити на вас краплі, дідусю» – відповідаю.

«Злазь, Андрійко» – каже мені дідусь.

Дідусь відійшов, я зліз. Тоді він пригор­нув мене і поцілував.

«Чому це дідусь такий добрий сьо­годні?» — дивуюсь я.

Вчитель. Діти, а ви як вважаєте, чому дідусь розчулився, пригорнув і поцілував Андрійка?

Вчитель. Отже, діти, добро не безлике. Щедрий світ любові, мудрості, фантазії, мрії, постає перед нами у всій своїй пиш­ноті і загадковості з полотен української народної художниці, представниці «народ­ного примітиву»(«наївного мистецтва» ); лауреата Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка Приймаченко Марії Оксентіївни (1909-1997).

(Розповідь супроводжується показом картин Марії Приймаченко на мульти­медійній дошці).

Учень. Джерела її творчості в повсюдно вживаних в Україні настінних хатніх роз­писах – одному із найстародавніших жанрів світового декоративного мистецтва, і в тому орнаментальному та пісенному ба­гатстві, що входило у дитячу свідомість з колисковою матері, яке оточувало кожного дня: це і медяники, що робились у вигляді фантастичних тварин, і весільні вироби з тіста, якими славилася серед односельчан Марія, і старовинні тканини, килими, ви­шивки, вибійки.

Учениця. Твори Приймаченко свідчать про те, що за ними стоїть велика, різно­манітна школа народного мистецтва, бага­товікова культура народу. Це ніби згусток емоційних вражень і від казок, і від легенд, і від самого життя. Процес її творчості – це феномен дивовижного сплаву конкретного мислення, інтуїції, фантазії і, нарешті, підсвідомого, коли відчиняється «будино­чок чаклунки» і звідти виходять у світ її небувалі, часом химерні образи. Нерідко та чи інша композиція народжується уві сні, а потім, вранці або вдень, малюється на папері. Твори Приймаченко також на­роджувалися від, часом, несподіваних асоціацій. «Дивлюсь на підлогу – бачу, то звір, а то людина на коні», – сказала якось Марія Оксентіївна.

Учень. Приймаченківська «звірина серія» – явище унікальне і не має ана­логів ні у вітчизняному, ні у світовому мистецтві. Народна фантастика втілюва­ла певні етичні категорії, глибоку філо­софію життєствердження. Ця філософія і стає провідною у фантастичних компо­зиціях Приймаченко. Вона бачить свого фантастичного птаха як реального, живо­го і знаходить відповідні художні засоби для його образу. Птахи у неї шовково-золотаві, квітко подібні, птахи з крилами-вишиванками. Птахи і звірі у художниці добрі або злі. Вони у неї сині, жовті, зе­лені, вогняні. Естетика незвичайного, як у казці, входить у реальність, входить просто і легко і тому здається природною, їй і дивуєшся, і водночас визнаєш її цілковиту природність серед приймаченківського світу.

Учениця. Тут ще раз виступає злиття каз­ковості і повсякденності. Вдивіться у «Ведме­диків» – у них немає і натяку на лютість, їхні морди довірливо звернені до глядача, во­ни скоріше нагадують різдвяні колядкові маски, ніж справжнього хижака. Злу силу вона малює темними, ніби навмисно приглу­шеними фарбами; добру – яскравими, сяю­чими. У цьому «змістовому» розумінні коль­ору багато спільного у народного живопису й народної поезії.

У творчості Марії Приймаченко загалом узгоджуються тематично-сюжетні й орна­ментально-декоративні композиції. Загаль­нолюдська тема боротьби добра і зла наскрізь проходить крізь її мистецтво. Доб­ро у неї завжди перемагає. Тема радості буття («Людям на радість» – так і зветь­ся одна з її найвідоміших серій) поєднуєть­ся з темою смутку (у багатьох роботах ба­чимо зображення уквітчаної, увішаної руш­никами могили).

Вчитель. У січні 2009 року нашій сла­ветній землячці чиїм талантом захоплю­вався сам Пабло Пікассо, Марії Оксентіївні Приймаченко виповнюється століття від дня народження. У зв’язку з цим, 2009 рік оголошено роком Марії Приймаченко у мистецтві. Нещодавно (12 листопада 2008 року) в галереї «Лав­ра» відбулася офіційна презентація цього заходу та старт конкурсу, який називаєть­ся «Приймаченко і я», організатором яких виступив відомий художник, фотограф і музикант Павло Гудімов, керівник арт-центру «Я Галерея».

Учениця. Доброта

По теплій зливі і грозі

Прошу любовію святу,

Щоб сонце сяяло в росі,

Налийся, світе, добротою,

Немов дзвінковою водою,

По теплій зливі і грозі.

Людської треба доброти,

Щоб цвіт з’являвся на калині,

Щоб ночі в ранок перейти,

Щоб соловейко тьохкав нині.

Природі, звірові, людині –

Людської треба доброти.

Благаймо, нині доброту.

Спасти земні й небесні стежі,

Сльози і поту гіркоту,

Спасти тополь зелені вежі,

Планету й людство од пожежі,

Благаймо нині доброту.

Бо може тільки доброта

У цій землі, у цьому літі,

У цьому хлібі, що зроста

Любов’ю й вірою в цім квіті,

Життя відстояти на світі

Спроможна тільки доброта.

Вчитель. А чи знаєте ви, що символом добра, миру, щастя є птах. Давайте ми з вами попрацюємо деякий час із звичай­ним паперовим квадратом та у техніці орігамі виготови­мо голуба.

(На мультимедійній дошці висвітлю­ється послідовність виготовлення паперо­вого голуба; діти виготовляють паперо­вих голубів).

Вчитель. Подаруйте паперових голубів своїм друзям. (Дарують голубів присутнім у залі).

Вчитель. Хай Бог пошле вам Свою благо­дать і наповнить ваші серця любов’ю до лю­дей і добротою.

(Учень і учениця підходять до ікони Божої Матері, всі діти встають, склавши руки до молитви).                         Молитва

Діво Пресвятая –

Матір матерів,

Пригорни до серця

Всіх своїх синів.

Освіти їх душі

Світлом золотим.

 

Виповни любов’ю

Неспокійний дім.

Научи, як землю

Вберегти від зла.

Розумом, діянням

І крилом тепла,

Зоряна Богине,

Сонце доброти,

Землю України

Щастям освіти!

ЗАВАНТАЖИТИ

Для скачування файлів необхідно або Зареєструватись

ЛЮДИНА БЕЗ ДОБРА (25.1 KiB, Завантажень: 1)

завантаження...
WordPress: 22.92MB | MySQL:26 | 0,358sec