ЛІТЕРАТУРНИЙ ЖУРНАЛ«ПИСЬМЕННИКИ РІДНОГО КРАЮ»

Мета: ознайомити з відомими поетами нашого краю, виховувати почуття

гордості за літературні надбання наших земляків, прививати

естетичні смаки, розширювати літературно-краєзнавчий світогляд

учнів.

Вагомо причетна до збагачення духовної скарбницi обласного центру Хмельницька органiзацiя Нацiональної спiлки письменникiв України, яку вже бiльше, нiж пiвтора десятка рокiв очолює вiдомий поет, заслужений працiвник культури України Микола Федунець. Нинi цей творчий колектив об’єднує понад два десятки майстрiв художнього слова. Митцi беруть дiяльну участь у лiтературних подiях, присвячених видатним людям, чиє життя i дiяльнiсть пов’язанi з Хмельниччиною та її столицею. Здобули популярнiсть Днi письменницької органiзацiї у шкiльних та студентських аудиторiях, вечори прем’єрних видань, заходи по вiдзначенню ювiлеїв класикiв красного письменства, творчi звiти лiтераторiв перед земляками.


Мiсто над Бугом, його сива минувшина, бурхливе сьогочасся, непересiчнi долi землякiв знаходять вiдображення у творчостi членiв письменницької органiзацiї. Художньо-документальний роман “Пароль – “Проскурiв” опублiкував Микола Мачкiвський. Конкретнi подiї та факти стали основою роману Петра Карася “Буремний Буг”, низки творiв Бронiслава Грищука та Вiталiя Мацька. З повагою вимовляються шанувальниками лiтератури iмена Iвана Iова, Павла Гірника, Миколи Магери, Олександри Ванжули, Бориса Мамайсура, Василя Горбатюка, Миколи Сумишина, Анатолiя Ненцiнського, Надiї Пукас, Нiни Шмурикової, Петра Савчука, Ольги Ткач, котрi також проживають у Хмельницькому. Усi вони своєю творчiстю сприяють дальшому розвою в рiдному мiстi духовностi, культури, утвердженню iдеалiв Незалежностi рiдної держави.

Олександр Іванович Кисельов

Олександр Іванович Кисельов (* 29 березня (11 квітня за новим стилем) 1903, село Сатанівка, нині Городоцького району Хмельницької області — 24 лютого 1967, Київ) — український літературознавець, перекладач. Доктор філологічних наук (1964).

Коли Сашко підріс і здобув початкову освіту, батьки надумали віддати 10-річного сина в науку до Кам’янця-Подільського — до хлоп’ячої духовної школи. Вступив хлопець до підготовчого класу. Щоб матеріально забезпечити своє навчання, вступив до архієрейського хору — цим самим здобув право безкоштовно вчитися, а також першочергово брати шкільні підручники. Закінчивши 1919 року училище, 16-річний Сашко перейшов до Подільської духовної семінарії. Узимку вчився, а влітку ходив на заробітки. А тим часом 1920 року сім’я Кисельових із Сатанівки переїхала поближче до Кам’янця — в село Великі Вірмени (нині Великозалісся). 1921 року в Кам’янці-Подільському відкрилися педагогічні курси імені Івана Франка. Олександр Кисельов разом з іншими семінарськими товаришами вступив на ці курси. Щоб мати змогу вчитися, Олександр шукав якоїсь допоміжної роботи. Олександр у травні 1925 року вступив практикантом до Кам’янецького дитячого містечка, відвідував учительські курси з перепідготовки. Наприкінці червня, коли були іспити для осіб, що бажають учителювати, Олександр Кисельов успішно склав іспит і здобув право вчителювати.

1931 року 28-річний Олександр Кисельов вступив до КІНО (Київського інституту народної освіти; через два роки це знову був Київський університет, колись розформований більшовиками). 1936 року, закінчивши філологічний факультет Київського університету, Олександр Іванович на три роки став у ньому аспірантом кафедри української літератури. Знайшлася і тема, яка стала справою життя Олександра Кисельова: життя та творчість Павла Грабовського.

Якраз 1939 року мало святкуватися 75-річчя з дня народження Павла Арсеновича. Але життя та творчість цього поета були на той час мало дослідженими. Тож Олександр Кисельов поїхав у Тобольськ, де жив у засланні та помер поет, відшукав у Фрунзе сім’ю письменника, зібрав і записав спогади про Павла Грабовського від його друзів і знайомих по засланню, розшукав статті та кореспонденції поета в сибірських газетах, виявив низку архівних документів, що стосувалися поета. Підсумком цієї роботи стала монографія Олександра Кисельова «Павло Грабовський. Його життя та діяльність» (1940 рік), за яку дослідникові наступного року надали учений ступінь кандидата філологічних наук.

Війна перервала плідну працю вченого. У складі військ І Українського фронту Олександр Іванович пройшов від Дніпра до Ельби. Службу в Радянській армії закінчив у травні 1946 року начальником дивізійної партійної школи. Демобілізувавшись, учений знову працював в Інституті літератури АН УРСР. За сумісництвом у Київському університеті читав загальний курс української літератури та спецкурс «Життя та творчість Павла Грабовського». І, звичайно, не покидав досліджень, підсумком яких став вихід у світ тритомника Павла Грабовського (у 1959—1960 роках), два видання монографії про життя й творчість поета (1951 і 1959 року). За друге, доповнене і перероблене видання монографії Олександру Івановичу 1963 року присудили учений ступінь доктора філологічних наук. Досліджував учений і творчість інших письменників 19 століття, зокрема, поетичну творчість Івана Франка.

Не обминули Олександра Кисельова і переслідування. Наприкінці 1940-х року Олександра Івановича тричі викликали на допити енкаведисти за наклепами на нього як «запеклого націоналіста». 1964 року вченого звільнили з роботи, зовсім забули. Помер учений 24 лютого 1967 року. Вдові Любові Потьомкіній удалося впорядкувати збірник вибраних праць Олександра Кисельова, який 1972 року під заголовком «Література гарту й боротьби» побачив світ у видавництві «Дніпро».

Віталій Петрович Мацько

Віталій Петрович Мацько (* 24 квітня 1952, село Шрубків Летичівського району Хмельницької області) — український літературознавець, краєзнавець, журналіст. Член Національної спілки письменників України. Кандидат філологічних наук. Лауреат Хмельницької обласної премії імені Тараса Шевченка за 2007 рік.

1969 року закінчив середню школу в Меджибожі. У 1970—1972 роках служив в армії. 1973 року закінчив Хмельницький технікум радянської торгівлі. Працював продавцем у Хмельницькому, майстром будівельного управління «Спецбудмеханізація», 1988 року заочно закінчив факультет журналістики Київського університету. Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Працював кореспондентом районної газети «Прибузька зоря» (Хмельницький), заступником редактора газети «Колгоспне життя» (Летичів).

У 1990—1994 роках жив у Кам’янці-Подільському. Працював у газеті «Кам’янець-Подільський вісник»: заступник редактора, коректор, виконувач обов’язків редактора. Одночасно викладав на філологічному факультеті Кам’янець-Подільського педагогічного інституту (нині Кам’янець-Подільський національний університет). Від 1994 року живе в Хмельницькому. 17 грудня 1994 року Мацька обрано головою Хмельницької обласної організації «Просвіта»


Поетичну творчість розпочав 1969 року. Активно займається краєзнавством. Автор низки статей багатотомної Української літературної енциклопедії. Співавтор збірки нарисів «Дзвони пам’яті» (1990), «33-й голод» (1991), в яких широко представлено Хмельниччину.
Важливе значення для краєзнавства має біографічний довідник Мацька «Літературне Поділля» (1991).

Петро Прокопович Карась

Петро Прокопович Карась (8 січня 1938, село Коханівка, нині Полонського району Хмельницької області) — український поет. Член Національної спілки письменників України (від 1969 року). Заслужений журналіст України (1997).

Петро Карась народився у родині колгоспника. Закінчив семирічку та Славутське педагогічне училище. У 1956—1960 роках був студентом факультету жураністики Київського університету. З четвертого курсу пішов працювати до редакції обласної газети «Радянське Поділля» (нині «Подільські вісті») в Хмельницькому. 1961 року закінчив університет заочно.

1962 року став членом КПРС. 1974 року в Києві закінчив Вищу партійну школу при ЦК Компартії України.

У «Радянському Поділлі» працював завідувачем відділу культури та шкіл. Був редактором обласної молодіжної газети «Корчагінець» (Хмельницький).

Голова секції Хмельницького обласного товариства інвалідів.

З першими поезіями виступив у районній газеті в Славуті, коли ще навчався в педагогічному училищі. 1965 року дебютував поетичною збіркою «Озаріння». 1967 року побачила світ друга збірка віршів поета — «Два крила». Далі вийшли збірки «Червонозем» (1972), «За правом — жить!» (1985), «Колиска», «Соломія», «Жінка», «Вибране», «Кардіограма», «Соната подільської осені», «Небо і земля», «Часу вічний чар», «Високе причастя», «Житечка жменя», «Серце підказало…», «Сон-трава», «Ромен цвіте», «Мазепа», «Будьмо гонорові!», «Невозводи», «Ти — божественна!», «Спасибі!», книга вибраного «Свята моя любов».

Автор художньо-документальних нарисів «Хмельниччина» (1975), «Ударна ланка» (Львів: Каменяр, 1985) — про Героя Соціалістичної Праці, ланкового механізаторів колгоспу «Іскра» Хмельницької області М. М. Янчука, повісті «Викликаю вогонь», роману «Буремний Буг».

На вірші Карася помпозитори написали низку пісень («Козацькому роду нема переводу», «Вкраїно, матінко моя», «Дві троянди», «Гуляйполе», «Віват, Хмельницький!» та інші). Окремі твори перекладено російською, болгарською мовами.

Сторінка: 1 2 3 4
завантаження...
WordPress: 22.96MB | MySQL:26 | 0,329sec