Квітково-декоративні рослини в побуті українського народу

Легенда про чорнобривці

Жила колись в одному селі сім’я. Звичайні, трудящі люди. Сталася в них радісна подія – народилася трійня, три сини-соколи. Такі в них були карі очі, як мед гречаний, такі чорні брови, такі схожі між собою, що рідні, не змовляючись назвали їх Чорнобривцями, хоч кожен мав своє ім’я. Коли підросли, то виявилось, що і таланти у них однакові і різні водночас: один був золотар, другий гончар – керамік, третій –  різьбяр дерева. На всю країну стали славні хлопці, звідусюди приїздили до них подивитись на їх майстерність, придбати бодай одну річ, яка кому до вподоби.

Трапилось так, що село, де жили хлопці, на якийсь час попало в поле дій безкінечних війн, які вели між собою люди. Село намагалось жити своїм повсякденним чином, але одного дня ввірвався ворожий загін, до грабежу-розбою взялися. Цупили все, що їм подобалось. Дійшли до хати майстрів-чорнобривців. Розгребли все, що було в майстерні. Розгорілися жадобою, і забрали в полон майстрів. Як не благали, як не відкуплялись – ніщо не допомогло: повезли хлопців у чужу землю.Тяжко тужили батьки, а від синочків, ані чутки, ані звістки.Йшли роки, підросла сестричка. Бачила, які сумні тато й мама, все допитувалась – чому? Довго не розповідали, а потім якось бабуся все оповіла. І вирішила дівчина іти в чужий край, шукати братів. Ніякі вмовляння не допомогли.

Довго блукала дівчина світом: ніхто не чув про чорнобривців. А потім якийсь дідо сказав їй: “Це, мабуть твої брати були! Вони всі троє однаковісінькі, та такі ж гарнесенькі. Хан їх і голодом морив, і бив, наказуючи працювати. А вони одне у відповідь:

– Відвезіть нас додому. Ми будемо працювати, і все зроблене забирайте. Але тільки вдома ми можемо робити такі речі, як ви бачите.

Бо стільки тих виробів привезли з ними. Хан наказав їх бити, поки не згодяться працювати. Забили їх до смерті”…

– Дідуню! А де вони поховані?

– А їх ніхто не ховав. Хан наказав викинути в степ. Там зараз тільки кісточки тліють.

– Покажіть, де це! благаю Вас!

Позбирала в торбинку кісточки братів, бо вже мало що й лишилося. Схудла, змарніла, але дійшла додому. З великою радістю зустріли батьки і все село дівчину. Поплакали над долею хлопців-чорнобривців, та й розійшлися додому. А батьки поховали в садку останки своїх синів.

За якийсь час побігла дівчина в садок, як щоранку це робила і зачудувалася: на могилці братів розцвіли дивні квіти. Покликала батьків, і ті водночас мовили: “Чорнобривці!” Полюбили ті квіти на Україні, рідко біля якої хати їх немає. Отак повернулися нетлінною красою додому хлопці-чорнобривці.

 

 

 

 

Легенда про калину

Колись давно нашу землю загарбали татари. Вони нападали на села й міста, спалювали їх, старих людей і дітей убивали, а молодих забирали в полон. Ось одного разу схопили вони зненацька кількох дівчат і наказали провести до великого міста.  Дівчата завели лютих ворогів у непрохідні ліси. Коли зрозуміли вороги це, то було вже пізно, бо потрапили всі в густі хащі. Оскаженілі від люті, порубали вони дівчат шаблями. Там, де пролилася кров дівоча, виросли кущі з яскраво-червоними ягодами, ніби краплинами крові.
Калина є пам’яттю за всіма полеглими.

 

 

 

 

Легенда про мак

Сталося це в ті добрі старі часи, коли пророк Магомет був правовірним, наставляв людей на шлях істини та добра.
Мешкали в одній саклі в Кабарді брат та сестра. Брат жвавий та веселий, а сестра сумна, замислена. Закохався брат у дівчину з сусіднього аула, одружився і привіз додому. Та не зійшлися характерами сестра та дружина. Красуня цілими днями лила сльози і нарешті наказала вбити сестру. Довго думав брат над цим, але кохання перемогло.
Однієї ночі розбудив брат сестру, повів у ліс та убив. Впала нещасна сестра, не промовивши й слова. І лише тоді уусвідомив чоловік свою помилку. Душу його охопив жах, він метався лісом, врешті упав на землю, не усвідомлюючи, день чи ніч надворі.
Раптом постав перед ним святий старець, якому брат висповідався і попросив допомоги. Старець подумав і сказав:
– Гріх твій великий, муки нестерпні, одне, що може спокутувати їх – це вогняне страждання. Іди і зроби так, як наказано тобі.
Нагріб брат сухого листя, уламків дерева, розклав багаття і згорів у ньому дотла…
Навесні виросло на цьому місці довге конопляне стебло з простертим до неба листям, а на лісовій галявині, на землі, зрошеній кров’ю сестри, – великий гарний мак.
Відтоді місцевою мовою мак називають “кизлан кан” – “кров дівчини”, а коноплі “джа шлага кан”

 

 

 

 

Легенда про вербу

Жила колись в нашому краю дівчина рідкісної вроди. Безліч юнаків і поважних чоловіків пропонували їй серце, багатство та славу, здобуту в боях чи у важкій праці. Та дівчина відмовляла всім лише тому, що була закохана в свою вроду, завжди дивилася на себе в дзеркало й зі смутком повторювала:

-Невже колись пропаде ось таке чудо? Невже злиняють брови, потьмяніють очі, зморщиться шкіра й стану я згорбленою бабою.

А коли приходили женихи, вона вимагала:

–  Подаруйте мені вічну красу, тоді я покохаю вас. Хто здобуде
таємницю нев’янучої молодості, той стане моїм обранцем,

Роз’їжджалися у всі кінці світу женихи, шукаючи еліксиру юності для самозакоханої діви. Всюди побували вони: в підземеллях алхіміків, в заморських краях, в чаклунських оселях, проте ніде жаданого еліксиру не знаходили. Багато хто з них наклав головою в далеких мандрах.

Якось сиділа діва над озером, дивилася в дзеркальне плесо, милуючись собою, і розчісувала буйні коси. І закохався в неї водяний цар. Виплив з ковбані, обережно наблизився до красуні, щоб не злякати її, і тихенько покликав, зітхаючи:

– Ти не бійся мене, діво прекрасна. Я цар водяний!
Затуманеним поглядом ковзнула вона по плечах, вкритих лускою,

по зеленому волоссі, кивнула привітно:

Бачила я вас перебачила, царю водяний? Які тільки женихи до мене не сваталися. Ти ще красунчик порівняно з деякими. Не лякаюся тебе,— кажи, чого бажаєш?

—  Покохав  я тебе, діво, міцно й  навіки.  Не  зустрічав такої
краси ні з-поміж русалок моїх, ні між тих дівчат, що купаються
у володінні моєму.  Будь мені  за дружину, зроблю тебе царицею
водяного царства.  Все для тебе зроблю,  чого зажадаєш, бо силу
маю велику І„

Стрепенулася дівчина.

—  Все можеш зробити?

– Так! Наказуй!

—  Чудово,— загорілася діва, замисливши, одначе, обдурити во­дяного  володаря.— Буду   ттвоєю,   але…   зроби   так,   щоб   вічно  мій
прекрасний   образ   відбивався  у  дзеркалі   твоїх   вод,  щоб  з   року
в рік він ставав усе гарніший і гарніший…

Нахмурився цар, замислився. Зрозумів, що дала йому діва підступну загадку, ошукала його. Бути вічно молодою, бути відобра­женою в озері й разом з тим не йти до нього? Але слово було сказане, гідність володаря вод не дозволяла йому відмовитися під обіцяного.

– Буде так, як ти зажадала,— зітхнув цар.— Вічно твій чарівний

образ буде відбиватися в цьому озері,  але станеш ти плакучою вербою — деревом прегарним і замисленим. Цілуватиму я коріння твоє, що
купатиметься у водах моїх, буду ніжити коси зелені хвилями буйними…Так заявилося в нашому краю нове славне дерево — верба плакуча…

 

 

 

 

 

Легенда про айстри

Стара легенда говорить про те, що айстра виросла з порошинки, що впала із зірки. Вже в Стародавній Греції багато були знайомі з сузір’ям Діви, яке стояло в одному ряду з богинею любові Афродітою. Згідно давньогрецького міфу, астра виникла з космічного пилу, коли Діва дивилася з неба і плакала. Для древніх греків айстра втілювала мир і любов. Якщо ви довго дивилися коли-небудь на звичайну зірку, то, напевно, помічали, що зірка не просто крапка, що світиться; вона випромінює то блакитний, то білий, то рожевий світло, немов шукає кого-то, подаючи сигнали. Стародавні люди, запримітивши це, стали придивлятися до оточували їх деревам, квітам … і узрілі маленькі світло-блакитні квіточки з жовтими кружечками посередині, які, хитаючись від легкого вітерцю, нагадували світло і коливання зірок. “Астра!” – Вигукнули вони (що в перекладі на російську мову означає “зірка”). З тих пір і залишилося за квіткою назву “астра”.

 

 

Легенда про мальву і півонію

Колись ці гарні квітки були дівчатами-сестрами. Вони лікували людей від хвороб серця. Але тільки тих, хто не коїв людям зла.

Одного разу серед ночі хтось постукав до них у двері.

– Хто там?

– Впустіть мене, бо загину!

– А хто ж ти будеш?

– Я – Зимовий вітер.

– А чи не вдієш нам шкоди?

– Ні!

Відчинили дівчата двері. Влетів до хати Вітер-вітрисько.

– Що в тебе болить?

– Втрачаю сили. Не можу з Морозом змагатися.

– А чи добре серце маєш?

-А що таке серце?

Дівчата перезирнулися.

– А чи зробив ти щось добре людям?

– А що таке – робити добро? – здивувався Вітер.

– Твою хворобу ми не можемо вилікувати, бо допомагаємо тільки добрим людям.Тоді дмухнув Вітер на сестер, і стали вони замороженими квітами.­

Навесні добрі люди висадили їх у землю: мальву – до вікон ближче, півонію – у саду біля джерельця.­­ Так і ростуть сестри, милують красою людей. А ті назвали їх квітами віри, надії й кохання.

завантаження...
WordPress: 22.78MB | MySQL:26 | 0,354sec