КУРСОВА РОБОТА НА ТЕМУ: «Подання даних і елементарна база комп’ютера»

Зміст

Вступ    3

1. Форми подання даних    4

2. Системи числення    11

3. Формати подання даних    17

4. Типові вузли комп’ютера    24

5. Розвиток елементної бази комп’ютерів    28

Використана література    35

Вступ

Будь-яка форма людської діяльності, будь-який процес функціонування технічного об’єкта пов’язані з передаванням і перетворенням інформації.

Інформацію, виражену і зафіксовану в деякій матеріальній формі (наприклад, на дискеті) називають даними. Дані можуть мати постійне значення (бути константами) чи змінюватися (бути змінними).

Прикладом константи може служити число = 3,14159, ім’я людини (наприклад, «Петро») тощо.

Як приклад змінних величин можна навести швидкість автомобіля (під час зупинок автомобіля вона дорівнює нулю, а під час руху змінюється від нуля до деякого максимального значення, що залежить від марки автомобіля). Змінною величиною є також результат кидання монети. Цей результат може набувати одного з двох значень – «орел» (зверху той бік монети, на якому зображено герб) чи «решка» (зверху той бік монети, на якому зазначено її номінал).

1. Форми подання даних

Величини можуть набувати як числових значень (константа і швидкість автомобіля, що вимірюється в кілометрах за годину), так і бути нечисловими (ім’я людини, результат кидання монети).

Будь-яку нечислову інформацію можна перетворити в числову форму. Зазвичай для цього кожному з можливих значень величини зіставляється своє унікальне число. Цей процес часто називають кодуванням інформації. Так, кожному можливому імені людини можна привласнити свій унікальний порядковий номер (кількість таких імен дуже велика, але скінченна). Результату кидання монети «орел» можна привласнити числове значення 0, а результату кидання «решка» – значення 1.

Спосіб кодування інформації залежить від розв’язуваної задачі. Так, для імен людей кодування краще виконувати не за самими іменами, а за буквами (наприклад, за алфавітом) . У першому випадку, якщо для кожної букви використати їх порядковий номер в алфавіті, то числовий еквівалент імені «Петро» дорівнюватиме 1706201816. У другому випадку істотним є не назви результатів кидання монети, а те, що можливих результатів усього два, і тому їх можна закодувати будь-якими двома числами.

Надалі будемо вважати, що всі постійні та змінні величини мають числові значення.

Усі цілі та дробові числа (додатні, від’ємні і нуль) називаються раціональними числами. Раціональні числа утворюють нескінченну множину, що має такі властивості:

1. Упорядкована множина – для кожних двох різних раціональних чисел а і b можна вказати, яке з них менше.

  1. Множина всюди щільна – між кожними двома різними раціональними числами а і b (а < b) існує ще принаймні одне раціональне число с (а < с < b), а, отже, і нескінченна множина раціональних чисел.
  2. Арифметичні дії (додавання, віднімання, множення і ділення) – над будь-якими двома різними раціональними числами завжди можливі і дають у результаті визначене раціональне число. Виняток – ділення на нуль, оскільки не існує такого числа b, що задовольняло б рівність b 0 = а (якщо а = 0, то b може бути будь-яким числом, якщо а 0, то b не існує).

    Сукупність раціональних чисел не вичерпує всієї множини допустимих чисел. Так, існують числа, що виражають довжини відрізків, несумірних з довжиною масштабу (тобто відрізків, які не можна виразити цілим чи дробовим числом). Це, наприклад, число , що, як відомо, є відношенням довжини кола до його діаметра. Числа, подібні до числа , називають ірраціональними.

    Усі раціональні й ірраціональні числа називають дійсними або натуральними. Крім властивостей раціональних чисел 1-3, натуральні числа мають також властивість неперервності.

    Будь-яке раціональне число можна подати у вигляді m/п, де m і n – цілі числа. Ірраціональні числа в такому вигляді точно подати не можна, однак будь-яке ірраціональне число можна з будь-яким ступенем точності замінити раціональним числом так само, як число .

    Змінні величини можуть бути зв’язані між собою функціональною залежністю, якщо кожному заданому значенню однієї з декількох величин, названих аргументами, відповідає одне чи кілька значень змінної величини функції. Сукупність допустимих значень аргументів називають областю визначення функції, якій відповідає множина значень функції.

    Існують три основні способи вираження функцій:

  • аналітичне уявлення;
  • табличне подання;
  • графічне зображення.

    Аналітично функцію можна описати за допомогою однієї чи декількох формул. Залежність функції (швидкості руху автомобіля) від часу можна спрощено подати за допомогою таких формул:

    , якщо 0 t t1
    – розгін автомобіля;

    v = vmax,, якщо t1 < t t2
    – рух автомобіля;

    , якщо t2 < t t2 – гальмування автомобіля,

    де v – швидкість автомобіля; t – час; vmах – максимальна швидкість автомобіля; t1
    – час досягнення автомобілем максимальної швидкості; t2час початку гальмування автомобіля.

    Часто функціональну залежність не вдається подати у вигляді формули. У цьому разі значення аргументу і відповідні значення функції можна задати у вигляді таблиці.

    Для залежності швидкості руху від часу, якщо vmах = 50 км/год; t1 = 0,05 год і t2 = 0,5 год, значення функції v наведено в табл. 1.1.

    Таблиця 1.1

    Табличні значення функції v

    Час t, год

    0

    0,01

    0,02

    0,03

    0,04

    0,05

    0,01…0,05

    0,51

    0,52

    0,53

    0,54

    0,55

    Швидкість v, км/год

    0

    10

    20

    30

    40

    50

    50

    40

    30

    20

    10

    0

    Результат кидання монети (0 чи 1) – випадкова величина, тому його не можна виразити формулою, але йому можна надати табличного вигляду (табл. 1.2) як залежності від номера випробування (у теорії ймовірностей експеримент, у результаті проведення якого отримують випадкову величину, називають випробуванням).

    Таблиця 1.2

    Приклад результатів випробування – кидання монети

    Номер випробування n

    1

    2

    3

    4

    5

    6

    7

    8

    9

    10

    Результат y

    0

    0

    1

    0

    1

    1

    1

    0

    0

    1

    Щоб графічно зобразити задану функціональну залежність, на горизонтальній осі (осі абсцис) позначають ряд значень однієї зі змінних величин (зазвичай аргументу), а на вертикальній осі (осі ординат) – відповідні значення функції. Тоді графік залежності швидкості автомобіля від часу матиме вигляд, як показано на рис. 1.1, а графік залежності результату кидання монети у від номера випробування n – як на рис. 1.2.

    Рис. 1.1. Графік залежності швидкості

    автомобіля від часу

    Рис. 1.2. Графік залежності результату

    кидання монети від номера випробування

    Функції, графіки яких зображено на рис. 1.1 і 1.2, істотно відрізняються за характером зміни значень аргументу і функції.

    Значення аргументу і функції у випадку руху автомобіля мають натуральні значення і змінюються неперервно. Такі змінні називають неперервними, чи аналоговими даними. У природі і техніці багато даних змінюються неперервно (наприклад, зміна освітленості протягом дня, звукові коливання, зміна електричної напруги залежно від сили струму й ін.).

    У випадку кидання монети аргументи і функції набувають тільки фіксованих значень. Такі змінні називають дискретними. Дискретними є, зокрема, усі числові дані.

    Відповідно до характеру зміни даних усі пристрої оброблення і передавання даних (комп’ютери теж) поділяють на два класи: безупинної дії – аналогові і дискретної дії –цифрові.

    В аналогових обчислювальних машинах (АОМ) оброблювана інформація подається відповідними значеннями аналогових величин: струму, напруги, кута повороту якого-небудь механізму і т. ін. Аналогові обчислювальні машини з’явилися навіть раніше, ніж комп’ютери. Так, механічний обчислювальний пристрій – «диференціальний аналізатор», здатний розв’язувати складні диференціальні рівняння, був створений в США ще в 1930 р. Недолік АОМ – невисока точність обчислень, тому натепер сфера їх застосування дуже обмежена (здебільшого у складі різних моделювальних пристроїв для розроблення складних зразків техніки).

    Тепер під словом «комп’ютер» зазвичай розуміють пристрій, у якому дані подаються й оброблюються в дискретній (числовій) формі.

    Хоча комп’ютер не може обробляти безпосередньо аналогові дані, але їх можна вводити в комп’ютер після перетворення у дискретну форму. Цю операцію виконують спеціальні пристрої уведення – аналого-цифрові перетворювачі (АЦП). Щоб перетворити неперервний аналоговий сигнал у числову форму, АЦП через задані проміжки (кванти) часу вимірює величину аналогового сигналу і вводить її в комп’ютер для наступного оброблення. Так, для неперервної функції (див. рис. 1.1) значення швидкості, зведені в таблицю залежності v від t (див. табл. 1.1), – це дискретні подання цієї функції з інтервалом (кроком) квантування 0,01 год (36 с). Аналогічно аналоговий сигнал (рис. 1.3) перетворюється в цифровий. При цьому для величини сигналу Кобрано діапазон значень 0…9, і на інтервалі зміни сигналу зроблено 10 вимірів із кроком квантування одна секунда. У результаті сигнал виражається десятьма числами: 5, 7, 8, 8, 5, 4, 2, 1, 6, 5.


    Рис. 1.3. Перетворення аналогового сигналу в дискретний в діапазоні значень 0…9 із кроком квантування 1 с: – вихідний аналоговий сигнал

    Точність подання звукового сигналу (рис. 1.3) як за часом, так і за значенням явно недостатня. Якщо збільшити діапазон значень сигналу в 5 разів (від 0 до 45) і зменшити крок квантування в 4 рази (0,25 с), то результат буде таким, як показано на рис. 1.4. У цьому разі буде отримано вже 37 значень дискретної величини.

    Отже, чим більший діапазон значень і чим менший крок квантування, тим точнішою буде аналогова змінна, але тим більшими будуть і обсяг отриманих дискретних даних, і час їх оброблення.

    Рис. 1.4. Перетворення аналогового сигналу в дискретний в діапазоні значень 0…45

    із кроком квантування 0,25 с: _— – вихідний аналоговий сигнал

    Сучасні комп’ютери дозволяють перетворювати дискретний сигнал в аналоговий. Пристрій, що виконує цю операцію, називають цифро-аналоговим, перетворювачем (ЦАП). Спочатку перетворювач ставить у відповідність кожному дискретному числу відповідний рівень аналогової величини (наприклад, для електричних сигналів значення напруги чи струму). Одержувана пилкоподібна крива пропускається через спеціальний електронний фільтр, що згладжує її, перетворюючи в неперервний сигнал, який потім можна подати на вхід аналогового пристрою (наприклад, гучномовця комп’ютера).

    Отже, щодо можливості подання будь-якої інформації в числовій формі комп’ютери – це найбільш універсальні пристрої оброблення даних для розв’язання багатьох задач у різних галузях науки, техніки, бізнесу й управління.

    2. Системи числення

    Під системою числення розуміють спосіб подання будь-якого числа за допомогою деякого алфавіту символів, названих цифрами.

    Систему числення називають позиційною, якщо та сама цифра має різне значення, обумовлене позицією цифри в послідовності цифр, що зображує число (прикладом непозиційної системи є римська система числення).

    Кількість різних цифр в алфавіті позиційної системи називають основою S цієї системи. Система числення, що використовується в повсякденному житті, має десять різних цифр (0, 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9) і тому її називають десятковою системою числення.

    Будь-яке число N у позиційній системі числення можна виразити сумою добутків цілих однозначних коефіцієнтів а., узятих з алфавіту системи, на послідовні цілі степені основи S:

    NS=amSm+am-1Sm-1+…a1S1+a0S0+a-1S-1+a-2S-2+…    (2.1)

    Скорочений запис числа N має вигляд:

    NS = amam-1…а1а0, а-1а-2

    У цій послідовності кома відокремлює цілу частину числа від дробової частини. Кома опускається, якщо немає від’ємних степенів. Позиції цифр а., відокремлені від коми, називаються розрядами. У позиційній системі числення значення кожного розряду більше від значення сусіднього праворуч розряду в S раз.

    У комп’ютерах застосовуються такі позиційні системи числення: десяткова, двійкова, вісімкова і шістнадцяткова.

    Алфавіт десяткової системи числення складається з десяти різних цифр: 0,1, 2………9. У цій системі «вага» кожного розряду в 10 разів більша від «ваги» попереднього. Наприклад, у записі 1987 цифра 1 означає кількість тисяч, цифра 9 – кількість сотень, цифра 8 – кількість десятків і цифра 7 – кількість одиниць.

    Будь-яке число в десятковій системі числення можна виразити відповідно до формули (2.1) сумою різних цілих степенів десяти (S = 10) з відповідними коефіцієнтами а. (0,1,2, …9):

    ,

    де а0, a1 ,…, am
    – кількість одиниць, десятків, сотень і т. д.; a-1, а-2,… – кількість десятих, сотих, тисячних і т. д. часток одиниці.

    Ірраціональні числа, наприклад число , а також деякий дріб, наприклад 1/3, не можна точно виразити за допомогою кінцевої послідовності цифр. У цьому разі беруть їх наближення із заданою точністю.

    Вибір тієї чи тієї системи числення для подання чисел довільний. Так, вибір десяткової системи пояснюється тим, що людина має на руках 10 пальців. Однак різні народи в різні періоди часу користувалися й іншими системами числення. Так, у стародавньому Вавилоні поряд з десятковою системою числення широко використовували і шістдесяткову систему числення. Сліди шістдесяткових дробів зберігаються й донині в діленні кола на 360°, години на 60 хв і хвилини на 60 с.

    Зрозуміло, що не існує максимальної основи системи числення, тобто основа системи числення може бути як завгодно велика. Водночас існує мінімальна основа системи числення, що дорівнює 2. Цю систему числення називають двійковою системою числення, у якій тільки дві цифри: 0 і l.

    Будь-яке дійсне число в двійковій системі числення можна виразити у вигляді суми цілих степенів основи S = 2, помножених на відповідні коефіцієнти (0 чи 1). Наприклад, двійкове число 11011,012 можна подати так:

    11011,012., = 1 24 + 1 23 + 0 22 + 1 2і + 1 2° + 0 2і + 1 22 =

    = 16 + 8 + 2+1+ 0,25 = 27,2510.

    Для фізичного зображення чисел потрібні елементи, здатні знаходитися в одному з декількох стійких станів. Кількість цих станів мають дорівнювати основі прийнятої системи числення. Тоді кожний стан буде мати відповідну цифру з алфавіту цієї системи числення. Найпростіші з погляду технічної реалізації двопозиційні елементи здатні знаходитися в одному з двох стійких станів. Прикладами таких двопозиційних елементів можуть бути:

  • електромагнітне реле (стан: замкнуте чи розімкнуте);
  • феромагнітна поверхня (стан: намагнічена чи розмагнічена);
  • магнітний сердечник (стан: намагнічений в одному напрямі чи в іншому);
  • транзистор (стан: проводить струм чи не проводить струму).

    Один із цих стійких станів може зіставити цифру 0, а другий – цифру 1.

    Саме простота і забезпечила найбільше поширення в комп’ютерах двійкової системи числення.

    Двійкове подання числа порівняно з десятковим потребує більшої кількості розрядів (для багаторозрядного числа приблизно в 3,3 рази). Завдяки простоті, швидкодії і дешевизні технічної реалізації двопозиційних елементів двійкова система числення натепер є основною системою, застосовуваною в комп’ютерах для подання інформації та виконання арифметичних і логічних операцій.

    За допомогою відповідних програм десяткові числа з уведенням у комп’ютер перетворюються в двійкові числа, а в разі виведення виконується обернене перетворення.

    У процесі програмування і налагодження програм часто доводиться використовувати двійкові коди команд програми, адрес і даних. Двійкові числа довгі і, крім того, важкі для сприйняття. Тому для скороченого і зручного записування двійкових чисел часто використовують вісімкову і шістнадцяткову системи числення.

    У вісімковій системі числення використовують вісім цифр – від 0 до 7, а будь-яке число подають сумою цілих степенів основи S=8, помножених на відповідні коефіцієнти аi
    (0, 1, …, 7). Наприклад, число 21510 записується у вісімковій системі числення в такий спосіб:

    21510 = 382 + 281+ 780 = 3278.

    У шістнадцятковій системі числення алфавіт цифрових знаків складається із 16 символів, причому як перші десять символів використовують арабські цифри від 0 до 9, а додатково до них – буквені символи: 10- А(а), 11 – В(b), 12 – С(с), 13 – D(d) 14-E(e),15-F(f).

    Число 21510 у шістнадцятковій системі числення записують так:

    21510=D161 + 7160=D716.

    Існують різні способи переведення чисел з однієї системи числення в іншу. Розглянемо загальні правила переведення чисел з однієї позиційної системи числення в іншу.

    Переведення цілого числа з десяткової системи числення в систему з основою S здійснюється послідовним діленням його на основу S нової системи числення доти, доки частка буде меншою від S. Число в новій системі запишеться у вигляді остачі ділення, починаючи з останнього.

    Переведення правильного дробу (меншого за 1) з десяткової системи числення в систему з основою S здійснюється послідовним множенням її на основу S, при цьому перемножуються тільки дробові частини. Дріб у новій системі числення записують у вигляді цілих частин отриманих добутків, починаючи з першого.

    Для переведення неправильного дробу (більшого за 1) потрібно виконати окремо переведення цілої і дробової частин.

    Операції ділення і множення виконуються в десятковій системі числення.

    Для переведення чисел із системи числення S у десяткову систему числення зручніше скористатися формулою (2.1). Оскільки основи вісімкової і шістнадцяткової систем числення відповідають цілим степеням числа 2 (8 = 23; 16 = 24), для них застосовують прості правила переведення в двійкову систему числення і навпаки. Кожні три цифри двійкового числа перетворяться в одну цифру вісімкового числа (якщо довжина двійкового числа не кратна трьом, спочатку додається відповідна кількість нулів). У разі оберненого перетворення кожна цифра вісімкового числа перетвориться в три двійкові цифри.

    Аналогічно виконуються взаємні перетворення шістнадцяткових і двійкових чисел, за винятком того, що число двійкових цифр дорівнює чотирьом.

    Приклад 2.1.

    1.    Переведення числа 37710 у шістнадцяткову систему числення:

    377 : 16 = 23 (остача 9); 23 : 16 = 1 (остача 7); 1 : 16 = 0 (остача 1).

    Результат: 17916.

    2.    Переведення дробу 0,687510 у вісімкову систему числення:

    0,6875 8 = 5,5000 (5); 0,5000 8 = 4,0000 (4).

    Результат: 0,548.

    3.    Переведення числа FCA116 у десяткову систему числення:

    FCA116 = 15 163 + 12 162 + 10 161 +1 • 160 = 61440 + 3072 + 160 + 1 = 6467310.

    4.    Переведення числа 11111112у шістнадцяткову систему числення:

    11111112, ==7F16.

    5.    Переведення числа 9С816 у двійкову систему числення:

    6С818 = =110110010002.

    Арифметичні операції в системі числення S виконуються так само, як і в десятковій системі, але треба враховувати, що у разі додавання і множення одиниця переводиться в старший розряд, коли сума чи добуток чисел більші від основи S. У разі віднімання в старшому розряді позичається кількість одиниць, що також дорівнює основі S.

    Приклад 2.2.

    1.    Додавання шістнадцяткових чисел:

    12A16 + C4816=D7216;

    А16 + 816 = 1216 (перенесення одиниці у старший розряд);

    216 + 416 + 1 (з молодшого розряду) = 716;

    116
    + C16=D16.

    2.    Віднімання шістнадцяткових чисел:

    14216-3816 = 7А16;

    216 + 1016 (зі старшого розряду) – 816 = А16;

    416 – 116 (розряд) + 1016 (зі старшого розряду) – 316 = 716.

     

    3. Формати подання даних

    Будь-яка інформація (числа, команди, алфавітно-цифрові записи і т. ін.) подається в комп’ютері у вигляді двійкових кодів. Окремі елементи двійкового коду, що набувають значення 0 чи 1, називають розрядами чи бітами.

    У старих комп’ютерах, призначених для обчислювальних задач, мінімальною одиницею інформації, доступною для оброблення, була комірка. Кількість розрядів у комірці орієнтовано на подання чисел і вона різна у різних комп’ютерах (24 біт, 48 біт іт. д.). Однак такий великий розмір комірки був незручний для подання символів, оскільки для подання символьної інформації достатньо 5…8 біт. Це дає можливість подати від 32 до 256 символів. Мінімальною одиницею інформації, оброблюваною в сучасному комп’ютері, є байт, що складається з восьми двійкових розрядів (бітів). Кожен байт, розміщений у пам’яті комп’ютера, має свою адресу, що визначає його місцезнаходження і задається відповідним кодом. Адреси пам’яті починаються з нуля для першого байта і послідовно збільшуються на одиницю для кожного наступного біта.

    Похідні одиниці від байта – кілобайт (210 байт) – кбайт; мегабайт (220 байт) – Мбайт; гігабайт (230 байт) – Гбайт; терабайт (240 байт) – Тбайт і петабайт (250 байт) – Пбайт.

    Для подання чисел використовують один чи декілька послідовно розміщених байтів. Групи байтів утворюють двійкові слова, що, у свою чергу, можуть бути як фіксованої, так і змінної довжини.

    Формати даних фіксованої довжини (півслово, слово і подвійне слово) складаються відповідно з одного, двох і чотирьох послідовно розміщених байтів. Звернення до цих даних виконується за адресою крайнього лівого байта числа, що для слова має бути кратним числу 2, а для подвійного слова – числу 4.

    Формат даних змінної довжини складається з групи послідовно розміщених байтів від 1 до 256. Адресація таких даних виконується, як і у форматах фіксованої довжини, за адресою найлівішого байта.

    Залежно від характеру інформації використовують формати подання даних як фіксованої, так і змінної довжини. Так, у форматах даних фіксованої довжини зазвичай подаються двійкові числа, команди і деякі логічні дані, а у форматах даних змінної довжини – десяткові числа, алфавітно-цифрова і деяка логічна інформація.

    У сучасних комп’ютерах застосовують дві форми подання чисел: з фіксованою точкою (комою) і з плаваючою точкою (комою). Ці форми, крім того, називають відповідно природною і напівлогарифмічною.

    У разі подання чисел з фіксованою точкою (в першій формі) положення точки фіксується у визначеному місці відносно розрядів числа. У перших комп’ютерах точка фіксувалася перед старшим розрядом числа, тому подані числа за абсолютною величиною були менші від одиниці. У сучасних комп’ютерах точка фіксується праворуч від наймолодшого розряду і тому можуть подаватися тільки цілі числа. При цьому використовують два варіанти подання цілих чисел: зі знаком і без знака.

    Для числа зі знаком крайній розряд ліворуч потрапляє під знак числа. У цьому розряді записується нуль для додатних чисел і одиниця – для від’ємних. Числа без знака займають усі розряди числа, тобто числа можуть бути тільки додатними. Нумерація розрядів числа зазвичай ведеться справа наліво.

    У комп’ютерах числа з фіксованою точкою мають три основні формати – один байт (півслово), 16-розрядне слово (короткий формат) і 32-розрядне подвійне слово (довгий формат).

    На рис. 3.1 показано формати подання чисел з фіксованою точкою зі знаком (3.1, а) і без знака (3.1, б) довжиною в півслово (числа в короткому і довгому форматах мають аналогічні подання).

    Рис. 3.1. Подання числа з фіксованою точкою довжиною в півслово:

    а – зі знаком; б – без знака

    Слід зазначити, що інтерпретацію числа з фіксованою точкою як числа зі знаком чи без знака має виконувати програма оброблення цих чисел. Так, число 011100112 = 7316 буде мати десяткове значення 115І0 і як число зі знаком, і як число без знака. Однак число 111011012 = ED16 буде мати десяткове значення мінус 10910 як число зі знаком і мінус 23710 – як число без знака.

    Діапазон зміни чисел з фіксованою точкою зі знаком X встановить

    -2n-1 X 2n-1 – 1,

    а чисел без знака:

    0 X 2n – 1,

    де n – розрядність числа. Так, для n = 8 діапазон зміни чисел зі знаком – від мінус 12810 до + 12710, а чисел без знака – від 010 до 25510.

    Для подання чисел, що не вкладаються в діапазон подвійного слова, у сучасних комп’ютерах можна використовувати два варіанти:

  1. уведення й оброблення чисел довільної довжини (наприклад, 8 чи 10 байт);
  2. використання масштабних коефіцієнтів. За обома варіантами час виконання операцій над числами істотно збільшується (за першим варіантом через велику довжину числа, за другим – через потребу вручну відслідковувати положення десяткової точки в числі).

    Для подання чисел з фіксованою точкою відносна точність виконуваних розрахунків залежить від величини чисел і є максимальною у разі виконання операцій з максимально можливими числами. Тому поряд з поданням чисел з фіксованою точкою у сучасних комп’ютерах використовують також другу форму – подання чисел з плаваючою точкою.

    Будь-яке число N, подане як число з плаваючою точкою, є добутком двох співмножників:

    N=mSP,

    де т – мантиса числа N (
    < 1); S – основа системи числення; p – цілочисловий порядок. Зі зміною порядку в той чи той бік точка нібито «плаває» у зображенні числа.

    Прикладом записування десяткового числа як числа з плаваючою точкою є експонентна форма запису, наприклад, 0,35 1012 чи -0,1563 10-12.

    Отже, для подання чисел із плаваючою точкою потрібно записати в комп’ютер зі своїми знаками мантису т і порядок p. І мантиса, і порядок записуються в двійковому вигляді, тобто зі значенням S = 2. Знак числа при цьому збігається зі знаком мантиси.

    Щоб спростити операції з порядками, їх зводять до дій над цілими додатними числами використанням зміщеного порядку, що завжди додатний. Зміщений порядок р утвориться додатком до порядку р числа 2n+1 (де n – кількість бітів, що відводиться для значення порядку числа). Наприклад, для n = =7 рЗМ
    = p + 64 порядок набуватиме значення від 0 (якщо p = – 64) до 127 (якщо p= = 63). У цьому разі, якщо p = – 15, зміщений порядок рЗМ = – 15 + 64 = 49.

    Кількість розрядів, виділених для зображення порядків, визначає діапазон чисел із плаваючою точкою у комп’ютері. Крім того, велике значення має точність подання чисел, що підвищується зі збільшенням кількості розрядів мантиси.

    Тому з урахуванням різних вимог, пропонованих до точності розв’язання задач, у комп’ютерах зазвичай використовують кілька форматів. У комп’ютерах для подання значень із плаваючою точкою використовується формат IEEE (Institute of Electrical and Electronics Engineers – Інститут інженерів з електротехніки й електроніки), що визначає три формати задання чисел: звичайний, подвійної точності і довгий.

    Звичайний формат займає подвійне слово (32 біт), що складається: з біта знака, 7-бітового двійкового порядку і 24-бітової мантиси, що подає число в діапазоні 1,0 … 2,0 (рис. 3.2). Оскільки старший біт мантиси завжди дорівнює одиниці, він не зберігається в пам’яті. Це подання дає сім значущих цифр і діапазон значень приблизно 3,4 10-38… 3,4 10+38.

    Рис. 3.2. Подання числа з плаваючою точкою звичайного формату

    Формат подвійної точності займає подвійне слово (64 біт). Цей формат аналогічний короткому формату, за винятком того, що порядок займає 11 біт, а мантиса – 52 біт (плюс неявний старший одиничний біт). Це подання містить 15 значущих цифр і діапазон значень чисел – близько 1,7-10-308 … 1,7-10+308.

    Довгий формат займає 10 байт (80 біт). Його подання аналогічне поданню чисел з подвійною точністю, за винятком того, що мантиса займає 68 біт. Кількість значущих цифр для цього формату – 19, а діапазон значень – близько 3,4 10-4932… 1,1 10+4932.

    Третя форма подання чисел у комп’ютерах – це двійково-десяткова форма. У цій формі кожна цифра десяткового числа зберігається в чотирьох бітах, тобто дві цифри на один байт. Цифри від 0 до 9 виражені двійковими кодами від 0000 до 1001. Двійкові значення 1100 і 1101 використовують відповідно для знаків «+» і «-». Положення десяткової точки в цьому випадку фіксується і відслідковується програмними засобами. Наприклад:

    -14210 = 1101 0001 0100 0010.

    Для цієї форми подання чисел, так само, як і для чисел з фіксованою і плаваючою точками, визначено арифметичні операції. Однак таку форму подання чисел тепер використовують украй рідко, здебільшого для оброблення великих масивів десяткових чисел.

    Для спрощення арифметичних операцій числа в комп’ютері подаються спеціальними кодами – прямим, оберненим і додатковим.

    Прямий код двійкового числа містить цифрові розряди, ліворуч від яких записується знаковий розряд. Додавання в прямому коді чисел, що мають однакові знаки, виконується досить просто. Цифрові розряди чисел складаються за правилами арифметики, і сумі привласнюється код знака доданків. Значно складніше реалізується в прямому коді операція алгебричного додавання, тобто додавання чисел, що мають різні знаки. У цьому разі доводиться визначати більше за модулем число, вираховувати числа і привласнювати різниці знак більшого за модулем числа.

    За допомогою оберненого і додаткового кодів операція віднімання (чи алгебричного додавання) зводиться до арифметичного додавання, спрощується визначення знака результату операції, а також полегшується вироблення ознак переповнення результату (коли в результаті арифметичних операцій число стає більшим від максимально допустимого для цієї форми значення). Обернений код від’ємного числа одержується за таким правилом: у знаковий розряд числа записується одиниця, у цифрових розрядах нулі замінюються одиницями, а одиниці – нулями.

    Додатковий код від’ємного числа отримують з оберненого коду додаванням одиниці до молодшого розряду.

    Подання від’ємного числа -10910 у прямому коді та його перетворення в обернений і додатковий коди показано на рис. 3.3.

    Під час виконання операції алгебричного додавання з використанням оберненого чи додаткового коду додатні числа подаються прямим кодом, а від’ємні – оберненим або додатковим кодом. Потім виконується арифметичне підсумовування цих кодів, включаючи знакові розряди, що при цьому розглядаються як старші. У разі використання оберненого коду виникла одиниця перенесення зі знакового розряду циклічно додається до молодшого розряду суми кодів, а у разі використання додаткового коду ця одиниця вилучається.

    Як відомо, комп’ютери можуть обробляти тільки ін. формацію, подану в числовій формі. Під час зчитування документів, текстів програм та інших матеріалів увідні букви кодуються відповідними числами, а у разі виведення їх для читання людиною (на монітор, принтер і т. ін.) за кожним числом (кодом символа) будується зображення символа. Відповідність між набором символів і їх кодів називають кодуванням символів.

    Рис. 3.3. Подання від’ємного числа в прямому, оберненому і додатковому кодах.

    Зазвичай код символа зберігається в одному байті. Код символа розглядається як число без знака і, отже, може набувати значень від 0 до 255. Такі кодування називають однобайтовими; вони дозволяють використовувати до 256 різних символів. Тепер дедалі більшого поширення набуло двобайтове кодування Unicode, за якого коди символів можуть набувати значень від 1 до 65535. У цьому кодуванні є номери для майже всіх застосовуваних символів (букв та ієрогліфів різних мов, математичних, декоративних символів і т. ін.).

    Кодування символів зазвичай визначається використовуваною операційною системою чи програмною оболонкою.

    Загалом наявність у сучасних комп’ютерах різних форм і форматів подання чисел дозволяє вибирати ті з них, що найбільшою мірою відповідають вимогам розв’язуваних задач.

     

    4. Типові вузли комп’ютера

    Основні типові вузли комп’ютера такі:

  • регістри;
  • лічильники;
  • дешифратори;
  • суматори.

    Функціональний вузол комп’ютера, призначений для запам’ятовування багато-розрядних кодів і виконання над ними деяких логічних перетворень, називається регістром. Він містить окремі тригери, кількість яких відповідає числу розрядів двійкового коду, а також допоміжні схеми, що забезпечують:

  • установлення регістра в нульовий стан;
  • приймання коду з іншого пристрою (регістра, суматора і т. ін.);
  • передавання коду в інший регістр;
  • зсув коду вправо чи вліво на потрібну кількість розрядів;
  • перетворення рівнобіжного коду в послідовний і навпаки;
  • порозрядні логічні операції.

    Регістри використовують здебільшого у складі процесора й інших пристроїв для зберігання системної інформації, а також як швидкісну пам’ять під час оброблення даних.

    Функціональний вузол, призначений для підрахунку кількості вхідних сигналів і запам’ятовування коду цього числа відповідними тригерами, називають лічильником. Кількість розрядів лічильника визначає кількість його різних стійких станів, що називається коефіцієнтом перерахування. Залежно від значення коефіцієнта перерахування лічильники бувають двійкові і з довільним коефіцієнтом перерахування.

    У n – розрядному двійковому лічильнику коефіцієнт перерахування дорівнює 2n, а в лічильниках з довільним коефіцієнтом перерахування його значення може бути будь-яким цілим числом, що не дорівнює 2n.

    За призначенням лічильники поділяють на підсумовувальні, віднімальні та реверсивні.

    Підсумовувальний лічильник працює за принципом підсумовування сигналів, що надходять на його вхід. У лічильнику використовують здебільшого двотактні Т-тригери. У початковий момент часу значення всіх розрядів лічильника дорівнюють 0. З надходженням першого сигналу тригер молодшого розряду встановлюється в одиницю. Після надходження наступного сигналу тригер знову встановлюється в нуль, а тригер наступного розряду в одиницю. Під час заповнення всіх розрядів з надходженням наступного сигналу лічильник установиться у вихідний нульовий стан.

    У віднімальному лічильнику перенесення від розряду до розряду береться не з одиничних, а з нульових виходів тригерів. Можна переконатися в тому, що за такої комутації перенесення відбудеться у разі переходу відповідного тригера в стан «1», а не «0», як це було в підсумовувальному лічильнику, тому у віднімальному лічильнику кожний сигнал, що надходить на вхід, не збільшує, а зменшує вміст лічильника на одиницю.

    Реверсивний лічильник містить додаткові логічні схеми, що керують його перемиканням або на додавання, або на віднімання.

    Комбінаційну логічну схему, яка перетворює код, що надходить на входи, у сигнал тільки на одному з її виходів, називають дешифратором. Якщо кількість двійкових розрядів коду, що дешифрується, позначити через п, то кількість виходів дешифратора має бути 2n.

    У комп’ютері за допомогою дешифраторів виконується вибірка потрібних комірок запам’ятовувальних пристроїв, розшифрування кодів операцій з видачею відповідних керувальних сигналів і т. ін.

    За принципом дії дешифратори бувають одноступінчастими (однокаскадними) і багатоступінчастими (багатокаскадними).

    Однокаскадні дешифратори прості у виконанні, мають досить високу швидкодію, однак за великої кількості входів стають неекономними з погляду апаратурних витрат.

    Для оброблення багаторозрядних кодів зазвичай використовують багатокаскадні дешифратори. Економність багатокаскадних дешифраторів істотно зростає порівняно з одноступінчастими схемами зі збільшенням кількості входів.

    Вузол комп’ютера, що виконує арифметичне підсумовування кодів чисел, називають суматором. Операція підсумовування в суматорах здійснюється порозрядно з використанням однорозрядних підсумовувальних схем. При цьому в кожному розряді потрібно виконати додавання трьох двійкових цифр:

    • цифри цього розряду першого доданка;
    • цифри цього самого розряду другого доданка;
    • цифри перенесення із сусіднього молодшого розряду.

    Іноді таке підсумовування поділяють на дві аналогічні операції: підсумовування двох цифр доданків і підсумовування отриманого результату з перенесенням із сусіднього молодшого розряду. Кожна з цих операцій виконується схемою, названою пів-суматором.

    Суматори на три входи виконують підсумовування одного розряду (із запам’ятовуванням значення біта перенесення), тому такі суматори називають однорозрядними.

    Підсумовування багаторозрядних кодів здійснюється за допомогою однорозрядних суматорів. При цьому залежно від характеру введення-виведення кодів і організації перенесень багаторозрядні суматори бувають послідовного і рівнобіжного принципів дії.

    У послідовному суматорі додавання кодів починається послідовно з молодшого розряду за допомогою одного однорозрядного суматора. Перенесення, що утворюється в цьому розряді, затримується на якийсь час і надходить на вхід суматора в момент надходження наступного розряду доданків. Перевагою послідовного суматора є простота апаратурної реалізації, а недоліком – досить великий час підсумовування.

    У рівнобіжному суматорі досягається більш висока швидкодія. Коди, що підсумовуються, надходять на входи суматора одночасно за всіма розрядами. У кожному розряді використовується однорозрядний суматор, на виходах якого утворюються значення суми цього розряду та значення перенесення у старший розряд. У процесі поширення сигналу перенесення встановлюється остаточне значення суми в кожному розряді. Очевидно, що протягом цього часу на входах суматора є сигнали, що відповідають кодам, які підсумовуються. Максимальний час підсумовування виходить у тому разі, коли перенесення, що виникло у першому розряді, поширюється на всі розряди (наприклад, у разі додавання кодів 1111 і 0001). У рівнобіжних суматорах застосовують різні способи прискорення перенесення (рівнобіжне, групове і т. ін.).

     

    5. Розвиток елементної бази комп’ютерів

    Як зазначалося, у найперших комп’ютерах, зокрема в Марк-1, як елементи використовувалися електромеханічні перемикачі (реле), що широко впроваджували тоді в техніку телефонного зв’язку. Коли перемикач відкритий (рис. 5.1, а), струму в ланцюзі немає. Але якщо на обмотку залізного осердя (рис. 5.1, б) подається струм низької напруги, то в осерді створюється магнітне поле, що притягує один кінець обертового на шарнірі важільця; інший кінець його в цей момент стискає контакти: коло замикається і по ньому починає проходити електричний струм.

    Незабаром реле були витіснені електронними вакуумними лампами, що працювали значно швидше.

    У комп’ютерах на електронних вакуумних лампах (згодом їх назвали комп’ютерами першого покоління) використовувалася головним чином електронна лампа – тріод. Вона складається з трьох основних елементів (рис. 5.2):

    • катода, що випускає електрони під час нагрівання від зовнішнього джерела живлення;
    • анода, на якому, пройшовши через безповітряний простір, збираються електрони;
    • розміщеної між анодом і катодом сітки, що керує потоком електронів.


    Рис. 5.1. Електромеханічний перемикач:

    а – струму в ланцюзі немає; б – струм у ланцюзі є

    Рис. 5.2. Електронна

    лампа – тріод (1906 p.)

    За наявності позитивного заряду на сітці електрони спрямовуються через вакуум від катода на анод, замикаючи ланцюг, по якому проходить струм. Негативно заряджена сітка відштовхує електрони, і ланцюг розмикається.

    Незважаючи на високу швидкодію і відсутність механічних частин, вакуумні лампи мають суттєві недоліки: вони займають багато місця, споживають величезну кількість електроенергії, виділяють багато тепла і швидко вигоряють. Тому з кінця 40-х років, коли почали функціонувати перші великі електронні комп’ютери, фахівці з техніки зв’язку стали шукати заміну громіздкій і тендітній електронній лампі. У центрі уваги виявилися кристалічні мінерали – напівпровідники.

    Більшість металів – добрі провідники, оскільки мають величезну кількість слабко зв’язаних з атомним ядром електронів, що легко притягуються позитивними зарядами і відштовхуються негативними. Рухомі електрони є носіями електричного струму. Проте ізолятори (наприклад, гума) не проводять струм, оскільки в них електрони міцно зв’язані з атомами і не реагують на вплив зовнішнього електричного поля.

    Напівпровідники поводяться інакше. Атоми в кристалах напівпровідників утворюють ґрати, а їх зовнішні електрони зв’язані силами хімічної природи. У чистому вигляді напівпровідники діють швидше подібно до ізоляторів: або дуже погано проводять струм, або не проводять його взагалі. Але варто додати в кристалічні ґрати невелику кількість атомів деяких елементів, як їх поводження докорінно змінюється. У деяких випадках атоми домішки зв’язуються з атомами напівпровідника так, що утворюють зайві електрони; надлишок вільних електронів додає напівпровідникові негативний заряд. В інших випадках атоми домішки створюють так звані «дірки», що здатні «поглинати» електрони. Тоді виникає недостача електронів, і напівпровідник стає позитивно зарядженим.

    На відміну від металів напівпровідники проводять струм двояким чином. Негативно заряджений напівпровідник прагне позбутися зайвих електронів: це провідність п-типу (від negative – негативний). Носіями заряду в напівпровідниках такого типу є електрони. Але позитивно заряджені напівпровідники притягують електрони, заповнюючи дірки. Тоді створюється потік позитивного заряду, спрямований у бік, протилежний рухові електронів. Це провідність р-типу (від positive – позитивний).

    Хоча напівпровідникові прилади ще до Другої світової війни використовували як випрямлячі в аматорських радіоприймачах, створення в 1951 р. надійного транзистора – аналога електронної лампи – на основі напівпровідників потребувало майже трирічних зусиль і значних фінансових витрат.

    Перший транзистор являв собою тришаровий «сандвіч» з германію завтовшки близько 1 см, поміщений у металевий корпус (рис. 5.3). У цій моделі транзистора, названій площинним транзистором, тонкий шар напівпровідника n-типу затиснуто між двома шарами напівпровідника p-типу. Один із шарів p-типу служив емітером (аналог катода), другий – колектором (аналог анода); середній шар n-типу являв собою базу (аналог сітки керування).

    В емітері та колекторі створюється надлишок електронів, а в базі – надлишок «дірок». Позитивний заряд на базі викликає рух електронів та дірок і замикає ланцюг, негативний заряд – його розмикає.

    Виконуючи такі самі функції, що й електронна лампа, транзистор був значно

    менших розмірів і позбавлений недоліків, властивих лампам: не було крихкою скляного корпусу і тонкої нитки розжарювання, не перегрівався, споживав набагато менше електроенергії.

    Хоча спочатку транзистор був дорожчим від електронної лампи, однак заміна дорогого германію дешевим силіцієм (кремнієм) – основним компонентом звичайного піску – й удосконалення технології виробництва різко знизили його вартість.

    Зниження вартості транзистора сприяло заміні електронних ламп транзисторами (комп’ютери на транзисторах одержали назву комп’ютерів другого покоління) і прискоренню процесу мініатюризації в електроніці.

    Однак, як і електронні лампи, транзистори, виготовлені за методами, що тоді існували, доводилося під час складання схем вручну з’єднувати і припаювати. Такі схеми займали значно більше місця, ніж того бажали прихильники мініатюризації. Тому (у 1952 р.) виникла ідея про розміщення компонентів (схем транзисторів, резисторів, конденсаторів й інших компонентів) у суцільному блоці напівпровідникового матеріалу.

    Основана на цій ідеї перша інтегральна схема (ІС) з’явилася в 1958 р. Основними елементами цих схем стали планарні транзистори, довжина яких не перевищувала сотої частки сантиметра (рис. 5.4).

    Інтегральні схеми значно скоротили габарити виробів, усунули трудомісткість процесу пайки з’єднань між компонентами, а зменшення кількості з’єднань сприяло підвищенню надійності приладів. Не менш істотно і те, що вони стали працювати швидше. Електричним імпульсам, що поширюються від одного елемента до іншого, тепер доводиться долати відстані лище в соті частки сантиметра. Тому нові ІС сприяли розробленню менш громіздких, більш швидкодіючих і потужних комп’ютерів для вирішення адміністративно-управлінських і наукових прикладних задач. Ці комп’ютери на ІС були названі комп’ютерами третього покоління.

    Рис. 5.4. Пленарний транзистор

    З розвитком технології ІС створювалися дедалі складніші ІС і наприкінці 1970 р. фірма Intel випустила процесор (названий мікропроцесором) Intel-4004, що складався з 2250 транзисторів, розміщених на кристалі розміром не більшим за «головку» цвяха.

    Процес мініатюризації електронних компонентів надвисокого ступеня інтеграції продовжується й дотепер. Надвеликі ІС (НВІС) називають також чипами (від chip – тріска). На думку фахівців, перш ніж будуть вичерпані всі можливості нинішньої революції в мікроелектроніці, щільність інтеграції компонентів досягне порядку 10 млн на кристалі розміром з ніготь.

    Іноді комп’ютери, основані на НВІС, називають комп’ютерами четвертого покоління.

    Технологічний принцип розроблення і виробництва ІС полягає в пошаровому виготовленні частин електронних схем за циклом «програма – рисунок – схема». За програмою на напилений фоторезисторний шар наноситься рисунок майбутнього шару мікросхеми. Потім рисунок протравлюється, фіксується, закріплюється й ізолюється від нових шарів. На основі цього створюється просторова структура. Наприклад, НВІС типу Pentium включає близько трьох з половиною мільйонів транзисторів, розміщених у п’ятишаровій структурі.

    Ступінь мікромініатюризації, розмір кристала ІС, продуктивність і вартість технології визначаються безпосередньо типом літографії. Дотепер домінуючою залишалася оптична літографія, тобто пошарові рисунки на фоторезисторі мікросхем наносилися світловим променем. Тепер провідні компанії, що виготовляють мікросхеми, реалізують кристали розмірами 400…600 мм2 для процесорів (наприклад, Pentium) і 200…400 мм2 для схем пам’яті. Мінімальний топологічний розмір (товщина ліній) при цьому становить 0,25…0,135 мк (10-6 м).

    Успішний розвиток мікроелектроніки зумовлено електронною (лазерною), іонною і рентгенівською літографією. Це дозволяє зменшити топологічні розміри до 0,13; 0,10 і навіть 0,08 мк. Замість раніше використовуваних алюмінієвих провідників у мікросхемах повсюдно починають застосовувати мідні з’єднання, що дозволяє підвищити швидкість оброблення даних.

    Такі високі технології зумовлюють чимало проблем. Мікроскопічна товщина ліній, порівнянна з діаметром молекул, потребує високої чистоти використовуваних матеріалів і матеріалів, що напилюються, застосування вакуумних установок і зниження робочих температур. Тому нові заводи з виробництва мікросхем мають унікальне устаткування, розміщене в «чистих приміщеннях»; мікросхеми транспортуються від устаткування до устаткування в замкнутих надчистих мініатмосферах, заповнених надчистим азотом чи іншим інертним газом.

    Сучасна інтегральна технологія дозволяє формувати на одному кристалі різні типи напівпровідникової схемотехніки. Найбільше поширення одержали ІС, виконані на основі транзисторно-транзисторної логіки (ТТЛ), емітерно-зв’язаної логіки (ЕЗЛ), а також за технологією КМОН (CMOS – Complementary Metal Oxide Semiconductor – комплементарна схема «метал-оксид-напівпровідник»).

    Елементи, основані на використанні ЕЗЛ-, ТТЛ- чи КМОН-транзисторів, розрізняються технічними характеристиками, за якими визначаються галузі їх доцільного застосування. Найбільш швидкодіючі – елементи, виконані на базі ЕЗЛ, для яких час затримки не перевищує 1…5 нс, причому для деяких елементів досягнута затримка становить десяті частки наносекунди. Транзисторно-транзисторну логіку використовують здебільшого в елементах середньої швидкодії, час затримки сигналу для яких – 10…30 нс. Менш швидкодіючі – елементи, виконані на МОН-транзисторах, для яких час затримки досягає 50…100 нс і більше. Однак ці елементи відрізняються меншою споживаною потужністю, великою навантажувальною здатністю і завадостійкістю; крім того, вони більш технологічні й дешеві.

    За наведеними схемами реалізуються різні за швидкодією логічні елементи і тригери, а також деякі вузли комп’ютера (регістри, лічильники й ін.), причому їх конструктивно-технологічною базою є здебільшого мікросхеми малого і середнього ступенів інтеграції. Надвисокі інтегральні схеми застосовують для побудови процесорів і запам’ятовувальних пристроїв.

    Проходження струму по мікроскопічних провідниках супроводжується виділенням великої кількості тепла. Тому, створюючи НВІС, проектувальники змушені знижувати тактову частоту роботи мікросхем. Максимальна частота fmax, що становить близько 1011…1012 Гц, доступна далеко не всім матеріалам: кремнію (Si), арсеніду галію (GaAs) і деяким іншим. Тому їх найчастіше використовують як підкладки в мікросхемах.

    Незважаючи на збільшення ступеня мініатюризації вже в 80-ті роки минулого століття вчені зіткнулися з проблемами, які засвідчили, що мініатюризація не безмежна, оскільки дедалі більше ускладнюються проектування і реалізація мікросхеми, а в міру зменшення її розмірів транзистори споживають так мало енергії, що стають уразливими для випадкових мікроскопічних впливів (наприклад, космічних променів чи мікроскопічних руйнувань матеріалу, зумовлених коливанням температури).

    Дослідники сподіваються обійти ці труднощі, створивши зовсім нові типи елементів. Основні напрями досліджень – використання ефекту надпровідності і створення на базі нових керамічних матеріалів оптичних комп’ютерів, у яких замість електронів будуть «працювати» фотони (частинки світла).

     

    Використана література

  1. Информатика. Базовый курс /Симонович С.В. и др. — СПб., Питер, 1999. — 640 с.
  2. Информатика: Учеб. Пособие для студентов пед. вузов /А.В.Могилёв, Н.И.Пак, Е.К.Хеннер. Под ред. Е.К.Хеннера. — М., 1999. — 816 с.
  3. Колесниченко О.В., Шишигин И.В. Аппаратные средства PC. — 4-е изд., перераб. и доп. — СПб.: БХВ-Петербург, 2003. — 1024 с.
  4. Локазюк В.М. Мікропроцесори та мікроЕОМ у виробничих системах. — К.: ВЦ «Академія», 2002. — 304 с.
  5. Мураховский В.И. Устройство компьютера. — М.: ACT-ПРЕСС КНИГА, 2003. — 640 с.
  6. Основи комп’ютерної техніки: Компоненти, системи, мережі: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. зал. / С.О. Кравчук, В.О. Шонін. — К.: ІВЦ “Видавництво «Політехніка»”: Видавництво «Каравела», 2005. — 344 с.: іл. — Бібліогр.: с. 340.
  7. Пятибратов А.П., Гудыно Л.П., Кириченко А.А. Вычислительные системы, сети и телекомуникации: Учебник. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Финансы и статистика, 2001. — 512 с.
  8. Рикалюк Р.Є., Злобін Г.Г. Архітектура та апаратне забезпечення ПЕОМ. — К.: Каравела, 2005. — 280 с.
ЗАВАНТАЖИТИ

Для скачування файлів необхідно або Зареєструватись

Подання даних і елементарна база компютера (171.0 KiB, Завантажень: 6)

завантаження...
WordPress: 23.1MB | MySQL:26 | 0,380sec