Конституція України – гарант незалежності

У сонячних Карпатах на вершині Говерли гордо піднісся монумент на честь нової Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року. Глибоко символічно, що на найвищій географічній точці країни споруджено пам’ятний знак про величне досягнення її народу, нагадування нащадкам про довгий і тернистий шлях української нації до створення власної незалежної демократичної держави.

Термін «конституція» вживали ще в період рабовласництва і феодалізму. У Стародавньому Римі саме так називали постанови імператорів Римської імперії, конституціями називали правові акти, що.приймав польський сейм. Першими конституціями в сучасному розумінні цього слова, прийнятими і введеними в дію, були конституції США (1787), Польщі та Франції (1791). Пізніше з’явилися конституції в інших країнах. Більшість із тих перших конституцій вже не діє. Але є й винятки. Серед найдавніших нині чинних конституцій – конституції США (1787), Норвегії (1814), Люксембурга (1868), Швейцарії (1874).

У сучасному світі конституції є практично в усіх державах, котрі претендують на право називатися демократичними. Виняток становлять абсолютні монархії, наприклад, Саудівська Аравія.

За юридичною формою конституції можуть бути поділені на писані й ненаписані. До писаного виду н&пежить абсолютна більшість конституцій, що діють у світі, в тому числі й Конституція України. Ненаписані конституції складаються з кількох законів, що мають самостійне значення і прийняті в різний час і в різному порядку. Вони в своїй сукупності оголошуються конституцією держави. Прикладом такої конституції є Конституція Великобританії. Вона вбирає ряд законів, перший з яких – «Велика хартія вільностей» – був прийнятий ще в 1215 р., а останній – «Закон про місцеве правління» – в 1985 р.

Український народ має багату історію, пов’язану зі створенням правових основ організації та розвитку різних сторін життя суспільства. Особливість цих процесів полягає в тому, що вони здебільшого відбувалися за відсутності національної державності – адже протягом значного періоду своєї історії Україна була частиною інших, часом двох і більше, держав. Ця обставина робила ще дужчим незгасне прагнення народу України створити свою державу. Й це відобразилося у значній кількості розроблених конституційних проектів, більшість яких, через історичні умови, так і не були реалізовані.

Ще в часи Київської Русі був створений документ, який, за сучасними поняттями, мав конституційну силу. Йдеться про «Руську Правду» – видат ну пам’ятку нашого права, котра, за деякими даними історичної науки, датується У1І-ІХ ст., хоча багато з дослідників пов’язують її появу з іменем київського князя Ярослава Мудрого (перша половина XI ст.). Показово, що вже тоді у назві цього документа відобразилося високе уявлення про право. Адже слово «правда» означало тоді «закон». У «Руській Правді» знаходимо норми, що регламентували зобов’язальне право, закладали основи кримінального й процесуального права. Таким чином, вона охоплювала своїми приписами досить широке коло найрізноманітніших відносин, що мали надзвичайну вагу для тогочасного суспільства.

Безпосереднім початком історії українських конституцій вважають 5 квітня 1710 р., коли в м. Бендерах (теперішня територія республіки Молдова) було затверджено «Правовий уклад та Конституцію відносно прав і вольностей Війська Запорозького» П.Орлика. Конституція Пилипа Орлика, яка хоч і не розглядала Україну як цілком самостійну державу, водночас установлювала низку демократичних для тієї доби державних інститутів. У цьому документі закріплювалося панівне становище православ’я в українській державі, чітко визначалися її кордони, обумовлені Зборівською угодою 1649 р. Закріплюючи принципи функціонування державних органів, Конституція Пилипа Орлика виходила з необхідності поділу влади на законодавчу (Генеральна Рада), виконавчу (гетьман та його уряд) і судову (Генеральний Суд). У Конституції були окремі приписи щодо соціального захисту незаможних (удів, осиротілих дітей тощо). Ця Конституція після свого прийняття діяла декілька років на Правобережній Україні (до 1714 р.).

Справжній конституційний процес в Україні розпочався з поваленням самодержавства та організацією в березні 1917 р. Української Центральної Ради. Віддаючи перевагу мирним засобам розвитку держави, правової системи, Центральна Рада намагалася встановити в Україні справді демократичний устрій. На останньому засіданні Центральної Ради, що відбулося 29 квітня 1918 р., ухвалено «Статут про державний устрій, права і вольності УНР». Він передбачав чітку структуру державних органів: Всенародні Збори, Раду Міністрів, Генеральний Суд. За громадянами визнавалося широке коло прав і свобод, а за національними меншинами – право на автономію. Але цей Основний Закон України не встиг набрати чинності, так як саме в день її прийняття до Києва увійшли німці та почалася доба українського Гетьманату Павла Скоропадського.

Після встановлення радянської влади й аж до розпаду СРСР в Українській РСР діяли чотири конституції, які були прийняті відповідно в 1919, 1929, 1937 та 1978 рр. Усі вони схожі за змістом: у кожній багато положень, що мали не юридичний, а ідеологічний характер. Крім того, дві останні фактично майже дослівно повторювали текст загальносоюзних конституцій і закріплювали особливе, провідне місце в державі й суспільстві Комуніс тичної партії як «провідної і спрямовуючої сили». В Основних Законах 1937 та 1978 рр. було задекларовано низку справді демократичних положень, які стосувалися передусім правового статусу громадян, виборів до вищих і місцевих органів державної влади. Але в повсякденному житті вони не знаходили свого належного втілення.

Після розпаду СРСР і набуття Україною незалежності стала нагальною необхідність розробки та прийняття нової Конституції. Першими актами, що мали конституційне значення, були Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. й Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. Певний час роль конституції фактично відігравав Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України.

Перші п’ять років самостійного розвитку в українській державі діяла Конституція УРСР, прийнята 20 квітня 1978 р. До цієї конституції було внесено сотні доповнень і поправок, дія окремих її розділів була зупинена, з’явилися нові розділи і положення – про Президента, Автономну Республіку Крим, Конституційний Суд тощо. Проте це були тимчасові заходи. На порядку денному стояло прийняття нового Основного Закону України, який відповідав би новому статусові України вже як незалежної та демократичної держави, створював би всі необхідні умови для її розвитку. Нині мало хто стане заперечувати, що чинність після 24 серпня 1991 р. Конституції вже не існуючої УРСР створювала досить незручний для нашого законодавця режим нормотворчої діяльності.

У 1992 році було сформовано перший склад Конституційної комісії, яку очолили тодішній Голова Верховної Ради України І.Плющ і Президент України Л.Кравчук. У розробці проекту Конституції активну участь брали вчені-правознавці, практичні працівники правоохоронних органів, суду, народні депутати. У липні 1992 року проект Конституції було винесено на всенародне обговорення, але подальший процес її прийняття загальмувався внаслідок політичних суперечностей і боротьби за владу. Лише після обрання нової Верховної Ради і Президента України в 1994 році конституційний процес відновився. Конституційну комісію було переформовано, її очолили новообрані керівники держави – Президент Л.Кучма та Голова Верховної Ради України О.Мороз.

11 березня 1996 р. Конституційна комісія схвалила проект Конституції і передала його на розгляд Верховної Ради України. Останню крапку в конституційному процесі було поставлено 28 червня 1996 р. Після дводобової практично безперервної роботи Верховна Рада України прийняла Конституцію України – першу Конституцію незалежної української держави. Цей день тоді ж було проголошено державним святом українського народу. Прийняття Конституції було важливим кроком уперед у забезпеченні прав людини і громадянина в нашій країні, сприяло подальшому підвищенню міжнародного авторитету України на світовій арені.

Для того, щоб усвідомити значення Конституції України як нового етапу розвитку вітчизняної державності й права, треба звернутися насамперед до самого змісту цього документа, до тих принципових новел, які в ньому закріплені.

Конституція України – Основний Закон нашої держави – складається з преамбули і 15 розділів:

Розділ І – Загальні положення.

Розділ II – Права, свободи і обов’язки людини і громадянина.

Розділ НІ – Вибори. Референдум.

Розділ IV – Верховна Рада України.

Розділ V – Президент України.

Розділ VI – Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади.

Розділ VII – Прокуратура.

РозділVIII -Правосуддя.

Розділ IX – Територіальний устрій України.

Розділ X – Автономна Республіка Крим.

Розділ XI – Місцеве самоврядування.

Розділ XII – Конституційний Суд України.

Розділ XIII – Внесення змін в Конституцію України.

Розділ XIV – Прикінцеві положення.

Розділ XV – Перехідні положення.

Преамбула Конституції України – це своєрідний вступ до Основного Закону, вказує на народні витоки Конституції, проголошує мету розвитку та зміцнення демократичної, правової, соціальної держави в Україні, відзначає спадковий зв’язок Конституції з Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. В преамбулі вказується, що Конституцію прийнято Верховною Радою України від імені народу України.

Перше, на що варто звернути увагу, – це загальна спрямованість Конституції. На зміну багаторічному диктату держави, беззастережному пріоритету загальнодержавних інтересів над особистими та іншими проявами тоталітарного державницького мислення прийшло нове бачення, суть якого відбивають положення у Конституції України про те, що найвищою соціальною цінністю є людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека(ст. 3). Звідси випливає і те значення,яке надається питанню про права людини.

Так, у Конституції України 1996 р. проголошені права громадян, які раніше не закріплювалися у нашій конституції: право на недоторканість життя; право на свободу думок і переконань; право на компенсацію матері альної та моральної шкоди; право на одержання і поширення інформації; право на свободу пересування і вибір місця проживання; право залишати країну та повертатися до неї та ряд інших прав.

За Конституцією, Україна визначається суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою, унітарною державою з республіканською формою правління. Конституція закріплює принципи верховенства права в суспільному житті та верховенства самої Конституції в системі нормативно-правових актів. На конституційному рівні було зафіксовано відмову від доктрини гегемонії Верховної Ради і закріплено принцип організації державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, що запобігає узурпації влади і свавіллю одного органу чи окремої особи (ст. 6). Усі гілки влади мають діяти узгоджено, уникати протистояння і боротьби.

Багато нового внесено у конституційні характеристики вищих органів державної влади України. Так, уперше в історії щодо вищого представницького органу України – Верховної Ради України – вжито визначення «парламент», що знаменує остаточне утвердження засад парламентаризму. Показове і визначення «єдиний законодавчий орган», яке чітко фіксує, що жоден інший орган, крім Верховної Ради України, не може приймати закони.

Нова Конституція України визначає Президента України як главу держави, але не наділяє його функціями глави виконавчої влади. З іншого боку, Кабінет Міністрів України визначено як «вищий орган в системі виконавчої влади». Тим самим створюються конституційні передумови для нового розуміння ролі Президента України і Кабінету Міністрів України в нашій державі.

Варто зауважити також, що знов-таки уперше судова влада виділена як самостійна і рівноправна гілка влади на рівні з виконавчою і законодавчою. Виключно важливе місце в системі гарантування конституційного ладу відводиться Конституційному Суду України, створення якого безпосередньо пов’язане з прийняттям нової Конституції України. У перше, в нашій історії запроваджено такі органи, як Рахункова палата, Вища рада юстиції, посаду Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини тощо.

Конституція України юридично закріпила наслідки процесу переосмислення ролі органів місцевого самоврядування. Замість «єдиної системи рад знизу доверху» і здійснення радами водночас функцій органів місцевої державної влади і органів місцевого самоврядування, чітко проводиться лінія на своєрідну «суверенізацію» органів місцевого самоврядування, зокрема відмежування їх від структур місцевої виконавчої влади.

Конституція України закріплює найважливіші принципи суспільного ладу країни: гуманізм, суверенність, демократизм, конституційність, законність, політичний, економічний та ідеологічний плюралізм (багатоманітність), рівність громадян, соціальну спрямованість (функціонування і розвиток суспільства) тощо. Серед цих принципів особлива увага приділяється відносно новому для нашого суспільного ладу поняттю політичного, економічного та ідеологічного плюралізму (багатоманітності).

Політична багатоманітність означає насамперед реальну можливість створення і діяльності різних політичних об’єднань громадян (партій, рухів тощо), головною метою яких є участь у виробленні державної політики, формуванні й функціонуванні органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Економічна багатоманітність означає рівноправність існування різних форм власності й господарювання та однакове ставлення до них з боку держави. Зокрема, державна власність втратила те пріоритетне значення, яке закріплювалося за нею у попередніх радянських конституціях.

Ідеологічна багатоманітність – це реальне право різних суб’єктів (громадян та їх об’єднань) вільно формулювати, досліджувати, пропагувати та втілювати у життя ідеї, теорії, погляди до різних аспектів життя держави, суспільства, цивілізації в цілому, якщо вони не суперечать положенням Конституції і законам України. Жодна ідеологія не може бути визнана державою загальнообов’язковою. Цензура забороняється.

Пройшло дев’ять років від дня прийняття Основного Закону нашої держави. Це не такий уже й великий строк з погляду історії, але є всі підстави проаналізувати процес реалізації конституційних приписів. У громадській думці є чітке усвідомлення того, що потенціал чинної Конституції не спрацьовує в повному обсязі. Звідси виникає питання: чому Конституція України, яка відповідає європейським і світовим зразкам, належним чином не впливає на соціальні процеси? Це питання не тільки суто теоретичне, а й практичне, оскільки йдеться не про звичайний, а Основний Закон, який визначає спрямованість всієї правової системи України.

На реалізацію норм Конституції України негативно впливає такий фактор, як зниження в суспільній думці поваги до держави і права. Важелі державного управління постійно послаблюються, падає виконавча дисципліна, росте корупція, немає суворого контролю за прийнятими рішеннями, посилився відтік найбільш здібних людей із державних органів, руйнується підготовка кадрів. Перестало вважатися якимось надзвичайним явищем невиконання чи порушення посадовими особами Конституції і законів України, указів Президента, інших підзаконних нормативно-правових актів. Далеко не завжди реалізуються рішення Конституційного Суду України. При цьому рідко хто з державних чиновників несе за це відповідальність. Усе це знижує авторитет державної влади і не спонукає до реалізації конституційних норм, законослухняної поведінки громадян, дає підстави для прояву недовіри до державних інституцій.

На реалізацію конституційних норм негативно впливають і деякі соціально-економічні фактори. Право, в тому числі Конституція, не може бути вище економіки, яка насамперед визначає можливості виконання державою своєї соціальної функції, забезпечення соціально-економічних прав громадян. Конституційні приписи, що Україна є соціальною державою (ст. 1 Конституції), при слабкій економіці неможливо реально втілити в життя в повному обсязі. Дисонансом в існуючій ситуації звучить положення ст. 48 Конституції, згідно з якою «кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло». Ситуація, за якої понад 80% населення України знаходиться за межею бідності, не дає для цього підстав.

У зв’язку з економічними труднощами слабко реалізується конституційна норма, відповідно до якої кожен має право на охорону здоров’я і медичну допомогу. В ст. 49 Основного Закону закріплено, що у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно, що існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Реальна практика свідчить про інакше.

Хоча Основний Закон нашої держави за демократизмом і рівнем юридичної техніки відповідає європейським і світовим стандартам, це ще не означає, що його положення адекватно сприймаються всіма прошарками населення. На жаль, значна частина громадян не читала Конституції України, не готова до сприйняття багатьох конституційних положень. Тут є різні причини: інтелектуальні, правові, економічні, психологічні, традиційне ставлення до Конституції як до такого нормативно-правового акта, що не може суттєво впливати на суспільні відносини, на життя конкретної особи. Безумовно, процес реалізації Конституції значною мірою визначається рівнем правової культури громадян. Відповідно, її підвищенню необхідно приділяти значно більше уваги, ніж це має місце на сучасному етапі, в тому числі в аспекті втілення конституційних приписів.

Вже 14 років на політичній мапі світу існує суверенна держава Україна. Проте лише трохи більше половини цього терміну її правова система має змогу формуватися під безпосереднім впливом нормативно-правового акта вищої юридичної сили – Конституції. Однак, вже на порядок денний знову висувається доречність конституційних змін. Тобто, чи викликані поправки Конституції неспроможністю держави просування вперед у виконанні своєї головної функції – поліпшення добробуту українського народу? Адже саме це є кінцевою метою і сенсом проголошення побудови соціальної, правової, демократичної держави й формування відповідного їй громадянського суспільства.

Україна дійсно вистраждала цю Конституцію, яка поклала край тривалому стану конституційної невизначеності й державотворчих пошуків, стала символом досягнення певної стабільності й злагоди у державі та суспільстві. Водночас Основний Закон покликаний з’ясувати найкардинальніші питання: хто ми, якою ми хочемо бачити свою державу, що будуємо і куди йдемо?

 

 

 

 

 


 

завантаження...
WordPress: 22.9MB | MySQL:26 | 0,334sec