Казки про природу

Казка «Петрикова таємниця»

Уже другий тиждень я хворію, сидячи біля вікна з компресом на шиї. Спостерігаю за вулицею. Мої друзі бавляться на снігу, катають­ся на санчатах, ковзанах. Я з су­мом дивлюся на них через вікно. Незчувся, як і заснув. Та дрімав я недовго, бо якісь дивні тоненькі голоси розбудили мене.

—  Він гарний та добрий хлоп­чик, запросімо його до нас у гос­ті, — говорила маленька дівчинка з прозорими ніжно-фіолетовими крильцями.

—  Так, сестричко, добрий! А хто тільки що квіточку зірвав? Хатку нашу трусив, що ми ледь не випали з будиночка? — запитував маленький хлопчик, який мав теж тендітні маленькі крильця.

—  Він робив це, бо нічого не знав про нас, — сперечалася дівчинка.

Я розкрив очі. Маленькі чоло­вічки замовкли, перелякано див­лячись на мене.

Першою оговта­лася дівчинка.

—  Петрику, ми давно вже за тобою спостерігаємо і хочемо до­помогти тобі одужати. Ми запро­шуємо тебе до нас у гості.

Я здивовано дивився на них, не міг і слова вимовити.

—  Ти не дивуйся. Ми — ель­фи. Мене звати Сенні, а це мій братик Рой. Ми живемо в квітках сенполії, яку посадила твоя мама. Ми їй дуже вдячні за це. Заходь до нас у гості.

—  Але ваша хатинка така ма­ленька. Як я в ній поміщуся?

— Ти не думай про це і все буде гаразд.

Я зробив крок і о, диво! Став такий маленький і уже стою на пелюстці квітки. Дівчинка взяла мене за руку, відхилила пелюстку і ми опини­лись у маленькій ошатній кімнатці.

—  Це наш будинок, — сказала Сенні. — Ми тут живемо в теплі й достатку. Ось поглянь, посере­дині кімнати, у центрі квітки, — висока колона з розширенням внизу і зверху. Це — квіткова ма­точка. Вона слугує нам за стіл. Нижня розширена частина називається зав ‘язь, середня — стовп­чик, а верхня — приймочка. Ніжно-фіолетові пелюстки квітки слугу­ють нам стінами, вони називають­ся віночком. Віночок буває вільнопелюстковим або зрозлопелюстковим. Яскраво забарвлені пелюст­ки приваблюють комах-запилювачів. Особливо ми полюбляємо будиночки, коли квітка ще не роз­цвіла, а зовнішні зелені листочки чашечки — чашолистки міцно ут­римують пелюстки в бутоні. Ча­шолистки разом з пелюстками надійно захищають внутрішні час­тини квітки. І навіть коли буває сильний вітер, ельфи з таких бу­диночків не випадають. Якщо ча­шолистки відокремлені один від одного, чашечку називають роздільнолистою, якщо вони зрослі — зрослолистою.

Чашечка і віночок разом утво­рюють покрив квітки — оцвітину. У деяких рослин оцвітина скла­дається з однакових за формою та забарвленням пелюсток. Таку оцвітину називають простою. Як ось, наприклад, у тюльпана. У де­яких рослин листки простої оцві­тини забарвлені в зелений колір. Це чашечкоподібна оцвітина, на­приклад, у кропиви. Усі частини квітки: маточка, тичинки, віночок, чашолистки надійно кріпляться на верхній розширеній частині квітко­ніжки — квітколожі. За формою квітколоже може бути плоским, опуклим, видовженим, увігнутим.

—   Вибачте, — перебив я дівчинку. — Це дуже цікаво, але в мене є до вас запитання.

— Будь ласка, — сказала Селлі.

— Чим же ви харчуєтесь?

—  Із цим у нас проблем немає.  Ось бачиш тоненькі ниточки, що оточують маточку? На верхівці кож­ної красується «горщик» з їжею — пилковими зернами, «горщик» на­зивається пиляк, а все разом, тобто ниточка і пиляк — тичинка. Пилок дуже смачний, скуштуй, будь ласка!

Я глибоко вдихнув повітря, пилок попав мені в ніс, я закаш­лявся, аж просльозився. Немов маленький срібний дзвіночок, про­лунав сміх. То сміявся Рой. Сенні суворо подивилася на братика.

—  Сенні, — ображено сказав хлопчик, — але ж він такий ку­медний.

— А ще — продовжувала Сен­ні — в багатьох комахозапильних квітах можна знайти нектар — цукристу смачну рідину. Літом ми залюбки ласуємо нектаром. Зима для нас — тяжка пора року. Бага­то ельфів зимує в оранжереях бо­танічних садів, у квітках, які рос­туть у квартирах квітникарів.

—  Чи не сумно вам цілу зиму сидіти у квіточці?

—  Так, — сказала маленька Сенні. — Але мине зима і ми за­лишимо вашу привітну квартиру, полинемо в ліси, поля, де цвіте багато квітів. Там у нас будуть друзі-ельфи. Тихими літніми ве­чорами під музику цвіркунів ми влаштовуємо бали-маскаради.

З широко відкритими очима я слухав Сенні.

—  Петрику, приходь до нас влітку на луг. Ми запрошуємо тебе на бал-маскарад.

—  Петрику, Петрику. Та про­кинься ж. Час пити ліки, — мама торкнулася моєї голови.

— У тебе вже немає температу­ри. От і слава Богу. Ліки допомогли.

У мене засвербіло у носі, я чхнув — жовтенький пилок роз­летівся навкруги.

—  Невже це мені не наснило­ся? — подумав я. — Так ось які ліки мені допомогли.

Мамі я нічого не розповів. Нехай це залишається моєю таєм­ницею. Наступного дня я вже пішов до школи. За шкільними турботами забув про ельфів, та коли в лузі чи лісі я чую сріблясті переливи дзвоників, то знаю — це сміються ельфи.

 

 

 

ЯК ДІЗНАЮТЬСЯ МУРАШКИ, ЩО БУДЕ ДОЩ

 У лісі мурашник. Навколо нього кипить життя. Мурашки все кудись біжать, звідкись по­вертаються.

Та ось мурашки занепокоїлися. Зачиняють  дверцята маленькими грудочками землі й лис точками.

— Мурашки, що сталося? — питає Метелик Чого ви дверцята зачиняєте?

— Наближається негода, от ми й готуємося Зачиняємо дверцята, щоб не залило водою наших кімнаток.

— А звідки ви знаєте, що негода насуваєть­ся? — цікавиться Метелик.

— Далеко-далеко пливе по небу чорна хмара.  Від неї повіває студеним вітром. От ми й чу­ємо той холодний дух.

 

Не рубайте сосни і ялинки — їх оберігають привиди!

Якось зібралися всі родичі у нашого улюбленого дядька Мики­ти. Він був справжнім казкарем і вигадником, і я б ніколи не пові­рила йому, коли він розповідав про пригоду, що трапилась, якби не було мене з ним поряд. Ось і ви послухайте, що сталося.

Йшли ми якось із дядьком Ми­китою лісом і чуємо — хтось плаче.

—  Пішли, — каже дядько, — подивимося, хто плаче.

— Ходім, — відповідаю.

Йдемо на голос і раптом бачи­мо маленького біленького зайчи­ка. А це було під Новий рік. Дя­дько Микита питає в нього:

— Чого ти, маленький бідола­хо, плачеш?

—  А як же мені не плакати, коли ці кляті браконьєри мою ялиночку, мій дім зрізали, — ска­зав це і ще гірше захлипав. — Жаль стало зайчика, ми взяли його з собою.

—  Пішли, Надійко, — каже дядько, — до лісника, подивимо­ся, що він нам скаже.

Ідемо далі, чуємо — ще хтось плаче. Знову пішли на голос, коли бачимо: стоїть похилена сосна та й плаче. Я і питаю в неї:

— Сосно, зелена красуне, чого ти засмучена?

А вона мені у відповідь:

— Як же мені не плакати, коли ці браконьєри хочуть мою мале­ньку донечку ввечері зрізати! І на продаж понести!

—  Треба діяти, — захвилюва­лися ми.

Раптом дядько Микита хитро усміхнувся і сказав:

—  Ходімо до лісника, по до­розі я тобі все розкажу.

Прийшли до лісника та й роз­повіли все йому.

—  От, кляті волоцюги, скіль­ки я їх не ловив, що я їм тільки не говорив, як не вмовляв, все одно у ліс ідуть, рубають ялинки.

— Нічого, не турбуйтеся, біль­ше вони не будуть робити вам шкоди, — відповідає дядько Ми­кита. — Нам треба тільки два гар­бузи, ножик, два простирадла, ломаки, дві свічки.

— Згода. Я вам дам все, але що ви будете з цим робити, ніяк не зрозумію?

Ми взялися до роботи. При­ходимо до сосни та й питаємо:

—  Чи не приходили ті брако­ньєри?

—  Ні, — чуємо у відповідь, — не було.

— От і добре, — посміхнулась я. Але раптом прибігає захеканий

зайчик та повідомляє, що йдуть браконьєри. Ми пішли по своїх місцях, як і домовлялися.

—  Все готово, Надійко? — за­питує дядько Микита.

—  Так! Починаймо!

Підходять браконьєри до моло­дої сосонки, а тут — я, у простирад­лі, в одній руці — гарбуз, а в іншій — палиця. Та як дам одному по спині! А він заверещав і навтьоки. Другий за ним, та й собі кричати:

—  Привид, привид, рятуйся, хто може!

А тут дядько Микита за ним. Бідолаха так втікав, що шапку і валянки загубив.

Ось як ми провчили браконьє­рів. Так вони і зараз кажуть усім:

— Не рубайте сосни і ялинки — їх привиди охороняють!

 

Русалчині туфельки

Колись давно в підводному царстві жила маленька русалонь­ка. Вона любила гуляти морськи­ми садами.

Одного разу, плаваючи далеко від свого кришталевого будинку, побачила затонулий корабель.

Запливши в руїни, русалка все роздивлялася і раптом помітила невелику кімнату принцеси. У ній були різноманітні розкішні сукні, прикраси, діадеми і маленькі кришталеві туфельки. Дівча нічого не взяло, крім цих черевичків.

Попливла русалка до чарівни­ці і питає:

—  Що це таке?

А чарівниця й каже:

—  На землі є люди, вони но­сять взуття, у ньому танцюють, хо­дять, бігають.

Русалочці дуже сподобалася ця розповідь, вона відразу захотіла мати такі ніжки, щоб носити че­ревички.

— Добре, я тобі дам такі ніжки, але ти більше не будеш русалкою і вічно носитимеш ці туфлі, — від­повіла чарівниця.

— Зроби, зроби, — благала ру­салка.

Чарівниця виконала прохання і вона побігла розважатися, тан­цювати.

Але всі русалки сміялися. І до того їй так набридло ходити в туф­лях, що вона побігла до чарівниці за допомогою:

—  Перетвори мене знову в ру­салку, мені набридли ці черевики.

— Ні, я тебе попереджала, що ти ніколи не станеш русалкою і завжди будеш їх носити.

— Зроби мене будь-ким, аби я позбулася цих туфель, — благала русалонька.

—  Добре. Ти станеш однією з найменших одноклітинних орга­нізмів, але завжди будеш у своїх туфельках.

Так і зараз русалонька носить ці туфлі, і називають її інфузорія-туфелька.

завантаження...
WordPress: 22.9MB | MySQL:26 | 0,352sec