Казкотерапія: СЬОМА ДОНЬКА

Було у матері сім дочок. Ось поїхала одного разу мати в гості до сина, а син жив далеко-далеко. Повернулася додому аж через місяць.

Коли мати ввійшла до хати, дочки одна за одною почали говорити, як вони скучали за матір’ю.

— Я скучала за тобою, немов маківка за сонячним променем, — сказала перша дочка.

— Я чекала тебе, як суха земля чекає краплину води, — промовила друга дочка.

— Я плакала за тобою, як маленьке пташеня за пташкою, — сказала третя.

— Мені тяжко було без тебе, як бджолі без квітки, — щебетала четверта.

— Ти снилася мені, як троянді сниться краплина роси, — промовила п’ята.

— Я виглядала тебе, як вишневий садок виглядає соловейка, — сказала шоста.

А сьома дочка нічого не сказала. Вона зняла з ніг матусі взуття й принесла їй води в мисці, помити ноги.

В.Сухомлинський

ВЕЛИКА РАДІСТЬ

В одному місті жила родина: тато, мама й двоє дітей — Олексій і Аня. Діти любили, коли батьки їм щось купували й дуже цьому тішилися. Батьки намагалися потішити дітей і часто купували їм солодощі й іграшки: ляльку Барбі, будиночок для Барбі — Ані; набір шерифа, машинки, денді для Олексія.

І ось наступив день, коли дитяча кімната заповнилася іграшками настільки, що в ній стало важко пересуватися. «Ось вам останні іграшки, — сказав тато, вручаючи їм автомобіль для Барбі й конструктор Олексію. — Тепер у вас є все, грайтеся й тіштеся».

Але коли діти роздивилися нові іграшки, їм стало нуднувато. «З ким би погратися», — подумали вони й побігли на вулицю. Аня перша знайшла біля гірки групу дівчаток. «Пішли до мене, — покликала вона, — у мене є будинок для Барбі зі світлом». «Вибач, нам ніколи, — відгукнулися дівчатка, —у сусідньому підвалі цуценята, ми йдемо їх годувати.» Олексій підійшов до хлопчаків: «Пішли до мене, у мене…»«Потім, потім! — крикнули вони. — Ми зараз зміїв запускати будемо, тільки що зробили».

Аня з Олексієм пройшлися по всьому дворі. Але хтось грався у схованки, хтось у футбол, хтось вигулював собаку, а хтось тихенько виводив пальцем на брудному крилі автомашини візерунки. Гратися з дітьми ніхто не захотів. Ніхто не прийшов до них і наступного дня й через день. Діти засумували так, що мама стурбувалася й повела їх до лікаря. «Здорові»,— втішив маму лікар.

Невідомо, чим би закінчилася наша розповідь, якби раптом не приїхала бабуся Даша. «У село, негайно в село», — вигукнула бабуся, побачивши сумні очі онуків.

Іграшки в село баба Даша взяти не дозволила, але й без них там було ой як весело. Аня найбільше любила поливати город, тому що можна було лити воду не тільки на огірки, але й на ноги, на землю, робити в землі «грязьку» і тупотіти по ній босими ногами. Олексій щоразу радісно зривався з місця, почувши квоктання курки. «Знесла»,

— кричав він, тримаючи в руках ще тепле яйце. І обом подобалося ловити в ставку пуголовків, засовувати їх у пляшку, а потім виливати їх із пляшки назад у ставок. А ввечері вони завжди дивилися на зірки.

Через місяць відвідати дітей приїхали тато й мама. «Ой, які ви в нас веселі сталі,

— зачудувалися вони, — спасибі, бабусю, що ти з ними зробила». «Це я дякувати повинна, — відповіла бабуся, — такі діти чудові й з городом допомагали, і з курми, і з козою. Я б сама не впоралася». «Що ти, бабусю, — не погодилася Аня, — за що тобі нам дякувати?» А Олексій додав: «Коли ти можеш робити щось своїми руками, це для тебе найбільша радість».

О.Хухлаєва

ЄНОТ ТЬОМА

В одному лісі, на краю великої галявини, у глибокій і темній норі жив-був єнот Тьома. У цій норі він народився, у ній він і жив. Коли інші тваринки стрибали й гралися, гріючись у ласкавих променях весняного сонця, Тьома сидів у своїй норі, закопавшись у торішнє листя й думав. Думав Тьома про сонце, про зелену траву, про легкий вітер. Думав про те, що всі граються разом, а він тут один сидить у темряві… І ставало Єнотові сумно й дуже шкода себе, бідного й самотнього. Знову закопувався він у листя й закривав очі. Краще вже сидіти тут, ніж вилазити назовні: мало що там може трапитися. Та й звик наш Єнот до темряви. Страшно вилізти, страшно!

Але якось уранці Тьома прокинувся й почув голосне щебетання птахів, ласкавий шелест листя. В нору заглянуло тонке золотаве проміннячко сонця й погладило темну шерсть Єнота. Тьома понюхав повітря. З галявини доносилися запахи квітів і трав. І тут Тьома наважився й обережно висунув ніс із нори. В очі йому вдарило яскраве світло. А звикнувши до нього, Тьома побачив, що на галявині йде гра: Зайченя, Лисеня й Вовченя кидали один одному великий різнокольоровий м’яч. Ой, як хотілося Тьомі приєднатися до них! Як схотілося торкнутися до цього прекрасного м’яча, а може, навіть погратися з ним! Ось зараз Лисеня кине його Зайчаті, а Зайчик… Зайчик помітить Тьому, який тихенько визирає з нори, й кине йому м’яча!

— Ну ж, Зайченя, кидай мені! — крикнуло Вовченя.

Зайченя розмахнулося й… І раптом великий м’яч із розмаху вдарив Тьому по носі! Тьома полохливо відвернувся й заліз якнайглибше. З темного кутка він дивився, як Зайченя підходить до його нори, підбирає м’яча і… йде до своїх друзів. Сльози потекли по щоках Єнота. Як боляче йому було, як образливо!

«А я ще хотів з ними погратися! Ось вони які — мене навіть не помітили. Та ще й м’ячем ударили! Напевно, вони не хочуть мене бачити. І правильно, я їм не потрібний. Такий полохливий, незграбний…». Витер Тьома сльози й вирішив ніколи більше не вилазити з нори.

Так минуло літо, потім осінь, зима. А Єнот усе сидів у своїй норі. Тільки пізно вночі вилазив він, щоб поповнити свої запаси їжі. А потім швидше біг у нору — ховатися від свого страху.

Але ось пригріло сонце. Став танути сніг. Прийшла весна. Тепер із галявини часто долунав дзенькіт струмочка, поки ще тихий і невпевнений. І вирішив Тьома влаштувати прибирання — викинути старе листя з нори. А мимо пролітала Сорока. Бачить — біля старої берези листя саме по собі ворушиться. Підлетіла вона ближче й побачила Тьому.

— Здрастуй, Єноте. Давно я тебе не бачила. Пішли до струмка. Там кораблики пускають.

— Правда?! — зрадів Тьома, але згадав минуле літо й насупився.

— Ні, не піду. Там мене всякий скривдити може. Мені й так добре.

— І зовсім не добре тобі так! — не вгамовувалася Сорока. —

Пішли, інакше ти просидиш у своїй норі всю весну!

— Так я можу й все життя в ній просидіти! — злякався Єнот і вирішив вилізти, а там будь, що буде.

І от іде Тьома, озираючись, до струмка. А там Лисеня, Вовченя й Зайченя сидять, кораблики з кори роблять в струмок пускають. Злякалася Тьома, позадкував. А Лисеня його помітило і вигукнуло:

— Агов, дивіться, це ж справжній Єнот! А чому ми тебе раніше не бачили?

Розповів їм Єнот свою сумну історію. Здивувалися звірята, а Зайчик сказав:

— Так це ти живеш біля старої берези? А я думав, що наш м’яч об грудку спіткнувся! Ти ж вибач мені, Тьомо, за те, що я тебе по носі вдарив.

— Це ви мене вибачте, — сказав Тьома, — я думав, ви із мною гратися не хочете.

— Це ми не хочемо?! — вигукнуло Вовченя. — Та нам саме ще один помічник потрібний! Дивися, скільки ми ще можемо корабликів зробити! За роботу!

Так у Тьоми й з’явилися вірні друзі. І звірята були раді новому товаришеві. А темна нора дарма чекала Єнота цілими днями: Тьома приходив сюди тільки ввечері, поправляв свою м’яку подушечку із золотого сіна й думав: «Який же я молодець, що вийшов тоді з нори».

О.Хухлаєва

РІЧКОВІ КАМІНЧИКИ

Валя хворіла вже третій тиждень. Важко хворіла. Вона майже не вставала з постелі, їй важко було їсти, говорити. Цілими днями Валя лежала в ліжку нерухлива, бліда й сумна.

Лікар приходив майже щодня. Він уважно оглядав дівчинку; прописував їй все нові й нові ліки. Але Валі краще не ставало.

Мама втратила спокій. Вона місця собі не знаходила, дивлячись на дочку. їй боляче було дивитися у Валині погаслі очі. Що тільки не перепробувала мама, щоб розвеселити дівчинку. Нічого не допомагало.

Одного разу мама побачила на вікні кольорові камінчики.

— Хто їх поклав сюди? — здивувалася мама.

— Це, напевно, діти залишили, — ледь проговорила Валя. — Дай їх мені, мамо…

Дівчинка довго розглядала камінчики, перекладала їх, знову уважно вивчала.

Наступного дня мама побачила на вікні нові камінчики. Валя присіла на постелі й почала уважно перебирати річкові камінчики.

Коли мама повернулася з магазину, то побачила, що Валя розмовляє з кожним камінчиком: «Ось цей, блакитненький, Костя знайшов на березі. Як він хвалився ним. Не пошкодував, мені віддав… А цей, рожевий, Ніна надіслала; найулюбленіший свій камінчик. Ой, а цей. Який смішний, жовто-червоний, Вова знайшов.

точно, він тільки такі шукає… Спасибі, друзі, за камінчики…»

Валя так захоплено гралася, що навіть не помітила, як мама ввійшла.

Щоранку Валя з нетерпінням чекала, які камінчики цього разу надішлють їй діти.

І щоранку мама знаходила на вікні все нові й нові річкові камінчики.

Через кілька днів прийшов лікар. Він був приємно вражений виглядом Валі. Дівчинка сиділа на ліжку, оточена різнобарвними блискучими камінчиками, й привітно посміхалася лікареві.

— Звідки така краса, дитинко? — запитав лікар.

У Валі заблищали очі, рум’янець заграв на щічках. Дівчинка охоче й жваво почала розповідати лікареві, звідки і як з’явилися в неї ці камінчики.

Потім лікар оглянув Валю й звернувся домами:

— Вітаю вас, Наталю Володимирівно, вашій дочці більше не потрібні ні лікар, ні ліки.

— Спасибі вам, лікарю! — із вдячністю сказала мама.

— Спасибі скажіть тим дітям, які всі ці дні думали й хвилювалися про Валю й щодня надсилали їй річкові камінчики. Це вони вилікували вашу дочку! — відповів лікар.

А.Кузнєцов

ГАРНЕ

Прокинувся Юрчик уранці. Подивився у вікно. Сонце світить. День гарний.

І схотілося хлопчикові самому щось гарне зробити.

Ось сидить він і думає: «Що, якби моя сестричка тонула, а я б її врятував!»

А сестричка тут як тут:

— Погуляй зі мною, Юро!

— Йди, не заважай думати! Образилася сестричка, відійшла.

А Юра думає: «Ось якщо б на няньку вовки напали, а я б їх постріляв!» А нянька тут як тут:

— Забери посуд, Юрчику.

— Забери сама, — мені ніколи! Похитала головою нянька. А Юра знову думає: «Ось якщо б Трезор у криницю впав, а я б його витягся!»

А Трезор тут як тут. Хвостом махає: «Дай мені попити, Юро!»

— Пішов геть! Не заважай думати! Поліз Трезор у кущі. А Юра до мами

пішов:

— Що б мені таке гарне зробити? Погладила мама Юру по голові:

— Погуляй із сестричкою, допоможи няньці посуд забрати, дай водички Трезору

В.Осєєва

СЛЬОЗИ ВЕРБИ

Верба плакала. Прозорі сльози її капали у воду, і гладкою поверхнею озера розходилися тендітні кола. Верба плакала через свою гірку долю. «Чому я завжди одна, а гілки мої завжди опущені. Чому я тужу цілими днями?» — запитувала вона себе. Але відповіді не було; в озеро капали сльози, й Вербі ставало ще сумніше. «Інші дерева хороводи водять, гілки в них до сонця тягнуться, небу радіють, а я все вниз дивлюся…», — скаржилася й плакала Верба.

Вода в озері від її сліз піднялася й затопила береги. «От і озеро до сонця потягнулося, а я все нижче й нижче хилюся», — говорила Верба, бачачи як піднімається в озері вода. Верба продовжувала плакати, а вода все прибувала. И ось уже сама вона у воді виявилася. Не розуміла Верба, що це її сльози озеро в море перетворюють.

Коли верхівка Верби зникла під водою, і її не стало видно, Озеро промовило: «Ти завжди була незадоволена своєю долею, й не бачила як сонце світило на тебе, небо кликало, а земля годувала. Ти сама втопила себе в моїх водах. Сама…». Озеру було не по собі. Воно щиро жаліло Вербу. Але що ж робити? Воно заспокоювало себе думкою, що Верба не вмерла а стала прекрасним підводним деревом… Може тепер, опам’ятавшись від свого довгого земного сну, вона розповідає морським мешканцям про нескінченну красу землі…

М. Скребцова

КВІТКА НЕЗАБУДКА

Недалеко від великого міста був ліс. У лісі була галявина. На ній росли різні квіти. Коли була гарна погода, на галявину прилітали метелики, у траві заводили свої дзвінкі пісні коники. Легкий вітерець, пролітаючи над лісом, розгойдував траву й дерева, приносячи з собою приємну прохолоду.

Квіти вміли розмовляти. Кожна з них розповідала іншій лісові новини. Іноді квіти гралися одна з однією в м’ячик із крапельками роси. Весело їм було жити на галявині!

Один раз вранці на галявині з’явилася нова квітка. У неї була тонка стеблинка з маленькими листочками й малесенькими зеленими пуп’янками.

— Ти схожа на звичайну траву, — сказав великий червоний Мак, — ти вся зелена.

— Ні, — відповіла новенька, — я — квітка. Мене звати Незабудка.

— То яка ж ти квітка, якщо твої пуп’янки не розкриваються! — сказали Ромашки, погойдуючи голівками на тонких ніжках. — Ось ми. Ромашки, на цій галявині вже давно, але квітів, яких би називали Незабудка не знаємо.

— Таких квітів немає! — задзвенів Дзвіночок. — Нас тут багато, але ніхто не знає квітів Незабудок.

І всі квіти на галявині сказали:

— Немає такої квітки! Ти не наша! Ми не будемо дружити з тобою!

Маленька тоненька Незабудка оглянула себе: «Так… Я й справді вся зелена, й пуп’янки мої не розкриті… Звичайно, ніхто й говорити зі мною не хоче, а дружити — тим більше». Від цієї думки вона відчула себе самотньо. їй стало так сумно, що вона стала в’янути: стеблинка стала ще тонша, листочки опустилися, а пуп’янки схилилися до землі… Незабудка вже майже зав’янула, як раптом пішов дощ. Він напоїв Незабудку рятівною вологою, вона ожила й знову почула гордий голос Ромашки:

— Подивіться, яка в мене велика квітка з жовтою серединкою й з білими пелюстками. Я схожа на сонце!

— А ми, — задзвеніли Дзвіночки, — ми найдзвінкіші на всій галявині. Знаємо багато пісень і лісових історій.

Маленькій Незабудці знову не було чого сказати. Так її, втім, ніхто б і не слухав, адже вона була зовсім не схожа на квітку.

«Треба, щоб мої пуп’янки розпустилися, і всі тоді побачать, що я теж квітка», — думала Незабудка.

…Уранці з її пуп’янків з’явилися квіточки — дуже гарні, блакитні з білим полиском.

Прилетіли птахи й защебетали:

— Ми літали по всьому лісі, але ніде не

зустрічали такої прекрасної й незвичайної

квітки!

Квіти влаштували бал на честь Блакитної Незабудки. Вона танцювали й співала найкраще. її вибрали королевою балу, і на її віночку заблищала корона. Незабудка була щаслива й горда: адже вона зуміла не впасти у відчай і розцвіла. Тепер усі побачили, що вона й справді Незабудка — прекрасна квітка. Настільки прекрасна, що кожний, хто хоч раз побачить її, яка скромно росте на краю галявини, біля струмка, той ніколи не забуде небесної блакиті її пелюстків. Тому її так і назвали — незабудка!

О.Гавриченко


 

завантаження...
WordPress: 22.89MB | MySQL:26 | 0,333sec