Казка: Лихий син

Не дожинай до краю поля твого, і те, що зосталося від жнив твоїх, не підбирай усе… Залиш це бідному та прибульцю.

                                            Левіт №9,10

    Цю місцину обходили стороною всі подорожні. Було щось лиховісне в шамотінні засохлих виноградних лоз, шелесті почорнілої соломи, у дорожніх очницях похиленого будинку. Померли виноградники, висохли пшеничні

лани, спорожнів і наче посивів від павутиння напівзруйнований будинок. Не померла тільки береза. Хтось обрубав їй нижні гілки й зішкріб із коріння землю. Стояла береза довгонога та боса і тріпотіла дрібними листочками, ніби тремтіла від страху та самотності серед цієї безплідної землі.

    Колись це поле належало одному селянинові. Його невеличка родина була дуже працьовитою. У полі й на винограднику працювали всі – дружина селянина, його син і ще один робітник, який жив у них так довго і служив так віддано, що давно став членом сім’ї. За стіл вони сідали разом, а ще знадвору прибігали двоє великих кошлатих собак. Їм теж перепадала дещиця з хазяйського столу.

    Господарство селянина росло й міцніло. Одного року оновлювали старі виноградники й висаджували нові, наступного – вичищали від чагарників поле й висівали пшеницю. Врожай теж збирали заповзятливо.

    А втім господар ніколи не дозволяв збирати весь виноград у виноградниках і всю пшеницю в полі.

    – Кому залишаєш стільки солодких виноградних ягід на землі й у стиглих гронах на лозах? – запитував син.    

    – Бідним і голодним мандрівникам, – відказував батько.

    – Чому залишаєш на полі стільки важкого від зерна колосся?

    – Зерно має давати врожай і на чужому полі, – відповідав батько й радів, коли якийсь подорожній зривав колоски.

    – А якщо птахи та Миші розтягнуть солодкі ягоди й тужаве колосся? – запитував син.    

    – Земля всіх годує, – казав батько.

    Довго та щасливо жила родина селянина. Та якось уранці селянин не зміг підвестися з ліжка. Він покликав сина, дружину й робітника та мовив:

    – Мій земний вік добіг кінця, тож прошу виконати мою останню волю. Живіть із добрим серцем і діліться всім, що самі маєте.

    Відспівали селянина в церкві, відвезли на цвинтар, віддали тіло землі. Та до землі й повернулися. Працювали, як завжди, дружно. А коли настав час збирати врожай, син сказав матері й робітникові:

    Усе колосся до останнього зберіть. Усі виноградні грона складіть у кошики та знесіть у сховище. І не смійте не послухатися мене, бо тепер я хазяїн.

    Мати дуже засмутилась але не стала підбирала опалі ягоди й намагалася сховати в листі стиглі грона. Вона просила робітника залишати на краю поля побільше повних колосків. Коли син помічав хитрощі матері й робітника, то кричав і тупав ногами. А потім і зовсім заборонив сідати разом із ним за стіл. Він давав їм так мало їжі, що стало неможливо підгодовувати залишками собак. І собаки, які так вірно служили господарям, утекли до лісу

    Мати старіла, слабшала, багато плакала й невдовзі померла. Син поховав її неподалік поля, бо йому ніколи було запрягати коней і везти тіло матері на цвинтар, туди, де поховано батька. Її могилою став старий рівчак, за прадавніх часів виритий чи то весняною повіддю, чи то лісовими звірами.

    А робітника син вигнав геть із дому і став повновладним господарем. День і ніч засипав він зерно в засіки, підвішував і розкладав стиглі виноградні грона, заливав вино в бочки. Врожай він збирав до останнього зерна пшениці на ланах, до останньої ягідки у винограднику. Думав син, що став дуже заможним: погреби були повні винограду, засіки ломилися від золотавої пшениці, у бочках не вміщувалося все вино.

    – Як добре я живу! Як багато в мене всього! Побачив би батько – от би зрадів! – бурмотів син, спускаючись узимку до льоху по вино, дістаючи з печі золотавий хліб.

    Так і швендяв він від льоху до печі, від печі до льоху, намагаючись побільше з’їсти хліба й випити вина, І хоча дуже багато з’їдав він і випивав, засіки все одно залишалися повними. Коли ж настала Весна, у засніжені вікна почало частіше зазирати сонце, а з даху дзвінко падати бурульки, син почав готуватися до сівби. А засіки все ще залишалися повними, від зогнилого винограду з полиць потекли рясні струмочки соку. У льоху стояла задуха від смороду кислих ягід та прілого зерна.

    Тоді син вирішив, що треба їсти ще більше. Він з’їдав по двадцять хлібин на день, по кошику винограду й випивав по цебру вина. Але запасів майже не меншало. Тепер у сина вже не було часу топити піч, випікати хліб. Якось він спустився в льох. Там розплодилося стільки мишей, що від їхнього пищання та гризні навіть кіт утік!

    – Отак і мені слід їсти, як їдять миші, – вирішив син і заходився жменями засипати до рота тужаве пшеничне зерно та прокислі виноградні ягоди.

    Він став таким гладким, що вже не міг піднятися східцями. Та й у двері він уже не проліз би!

    Миші перестали його боятися й не кидалися врозтіч, коли він перевертався з боку на бік у лушпинні соняшнику, вогкій пшениці та залишках борошна. Він і сам уже скидався на великого жирного щура з довгими жовтими зубами та обличчям у сірій щетині.

    Син так і не помітив, як промайнула весна, відгриміло грозами літо й настала тиха осінь.

    Але збирати було нічого: виноградні лози, не обрізані навесні й не политі влітку, безсило обчисли, пшеничне поле наїжачилося почорнілою торішньою стернею.

    Скільки зим і весен пронеслося відтоді над занехаяним будинком, усохлим виноградником і випаленими ланами – уже ніхто щ пам’ятає. Подейкують, що й досі тихої безвітряної ночі з нього долинають якісь дивні звуки, схожі на скреготання. Мандрівники не наважуються заходити до мертвого будинку.

    Та й що робити подорожньому на безлюдній, занедбаній дорозі…

завантаження...
WordPress: 22.89MB | MySQL:26 | 0,319sec