Казка: ХРАМ НА ПАГОРБІ

    Ця історія така стара, що пригадують її лише зовсім старенькі дідусі та бабусі. А ще – занедбаний, напівзруйнований замок, оточений глибоким ровом.

    Подейкують, що колись давно рів був заповнений водою, а через нього до брами замку спускали підвісний міст. А тепер рів заріс кропивою, кущами дикої малини, а подекуди його заполонили зогнилі стовбури дерев. Поночі ті стовбури огортаються блакитнуватим світлом, а в повітрі ширяє безліч світлячків, схожих на крихітні вогники.

    А ось від міста і храму на пагорбі не залишилося й сліду! Хіба що високий кам’яний мур, поруйнований у багатьох місцях, у розколинах якого знайшли притулок полохливі зелені ящірки та цікаві піщані гекони. У верхній частині муру в пробоїнах звили гнізда банькаті сови, що тривожили нічну тишу сумним пугиканням.

    Але ж було тут колись невелике гарне місто з різнобарвними радісними будинками: білими, блакитними, з червоними й зеленими дахами. Довкола кожної оселі духмяніли квітники й сади. Посеред міста на пагорбі стояв храм, відчинений завжди і для всіх.

    Мешканці міста вирощували льон, фрукти й овочі, розводили овець. З винограду робили вино, влаштовували веселі свята врожаю. Чоловіки й жінки вбирались у яскравий одяг з овечої вовни й кольорового полотна, яке теж ткали самі. Надлишки овочів і фруктів возили продавати на базар.

    На свята веселі дзвони скликали всіх до храму. То були працьовиті люди, і жили вони весело й вільно.

    Та раптом усе змінилося. Одного ранку молодий пастух, який прокидався раніше від усіх, щоб звуками ріжка збирати на пасовище отару овець і кіз, почув чудернацькі звуки та кінський тупіт. Потім із лісу вихопилася кавалькада вершників.

    Вони сурмили в роги й щось кричали. З’ясувалося, що син короля, полюючи в лісі оленя, випадково вибрав не ту стежину.

    Коли вершники спішилися, їх оточили жителі міста» висловлюючи притаманні їм гостинність і привітність. Яким же був їхній подив, коли серед єгерів, псарів і придворних вони побачили сина самого короля! Юний принц виявився потворним – горбатим, з довгими, як у павука, руками й ногами, майже зовсім лисий, з млосним поглядом безбарвних очей та повільними рухами; він радше скидався на зморену бабусю, ніж на принца.

    Мешканці міста вперше влаштували бенкет не з нагоди завершення робіт у полі чи на винограднику, а на честь однісінької людини – королівського сина, А чи заслуговував він ушанування, про це вони й не думали. Вочевидь, їх просто заворожило те чарівне слово – принц!

    Принцові та його почту сподобалися гостинні городяни, вино, що лилося рікою і смажене на рожні м’ясо. Та особливо припали до душі вродливі стрункі дівчата, які танцювали свої найкращі танці та співали веселих і журливих пісень.
    Свято тривало до ранкової зорі. І тільки коли пролунав ріжок пастуха, який скликав отару на пасовище, усі збагнули, що вже благословилося на світ.

    Утомлені городяни почали розходитися по домівках. Вони були дуже вдоволені тим, що так радо й весело зустріли принца.

– Просимо приїжджати до нас частіше, – казали одні.

– Так радісно було побачити вас, ясновельможний принце, – говорили інші.

– Зичимо довгих років царювання вашому батечкові, – додавала решта.

    Зачувши останні слова, принц чомусь спохмурнів. Чи то порошинка в око потрапила…

    Принц круто розвернув коня, уперіщив його нагаєм і поскакав до лісу.

    А за ним, сурмлячи в роги, понеслися його супутники.

    Минуло кілька днів, а в мешканців міста тільки й мови було, що про принца. І що більше вони обговорювали цю подію, то менше їхні розмови скидалися на правду.

– Ох, який принц добрий!

– Ох; який він веселий!

– Ох, який він розумний!    

– Ох, який він вродливий!

    Ну, це вже, як кажуть, передали куті меду! Як можна було поцінувати розум принца, якщо він, спорожнивши з десяток карафок чудового вина, не вимовив жодного слова? І як можна пізнати людину, яка мовчить як риба?

    Та й про доброту принца не слід було так багато говорити. Що можна дізнатися про доброту і щедрість, коли дають тобі, а ти не даєш нічого?

    Минуло ще кілька днів. У храмі відслужили відправу за здоров’я та добробут королівського сина. І відтоді тільки й мови було про те, як до них завітав принц. Городяни так багато патякали, засиджуючись допізна, що зранку їх уже не міг розбудити вівчарський ріжок. І отара що не день, то меншала, оскільки вівці залишалися в кошарах голодними.

    У вільні дні городяни вже не їздили на базар продавати виноград, вино, овочі та фрукти.

– Ми чекаємо нашого принца!

– Треба чимало вина й винограду, щоб привітати нашого принца!

– А до того ж, ми можемо проґавити зустріч із принцом!

– Наш принц засмутиться, якщо ми не влаштуємо йому ще пишнішу учту!

    Чоловіки покинули працювати і лише гострили ножі, щоб різати овець для бенкету. Жінки полишили прядиво і вже не пекли хліба. Вони з ранку до вечора чепурилися та бігали на пагорб, виглядаючи» коли ж то з’явиться принц, а з ним – його блискуча кавалькада із сурмами й гуками.

    Але принц не з’являвся. Він послав свого гінця, який повідомив, що принцу дуже сподобалися місто й високий пагорб, на якому стоїть храм. Принц вирішив побудувати тут замок і оселитися.

    Жителі міста дуже зраділи і влаштували бенкет для гінця.

– О, як ми чудово заживемо з прекрасним принцом! – кричали одні.

– Ой, та ми ж бачитимемо прекрасного принца щодня! – раділи інші.

– Ой-ой, яке ж то веселе життя буде в нас із прекрасним принцом!

    Мешканці міста вже не пам’ятали, хто першим назвав потворного принца «прекрасним». Але тепер усі казали тільки так – «прекрасний принц».

    У місті почалися будівельні роботи. Передусім зруйнували храм на пагорбі, а натомість заходилися будувати величезний замок. Жителі міста спершу засмутилися – адже вони любили свій храм, який з давніх-давен приймав їхніх дідів і пращурів по народженні та відпускав їхні душі в потойбічний світ по смерті.

– То не біда, принц спорудить замок, а в замку неодмінно буде каплиця!

– І ми всі ходитимемо до неї, як ходили до нашого храму.

    Принц справді побудував величезний, височенний замок. І в замку він спорудив каплицю, і повісив дзвін, і прикрасив стіни й баню. Але він також наказав викопати навколо замку глибокий рів і наповнити його водою. Тож тепер до замку можна було потрапити лише мостом, який спускали до брами замку, коли принц приймав гостей або з кавалькадою придворних виїжджав на полювання.

    А коли замок і рів було споруджено, принц наказав огородити все місто високим кам’яним муром.

    І знову жителі міста невимовно зраділи:    

– Ми тепер почуватимемося в цілковитій безпеці! – вигукували одні.

– Як же наш прекрасний принц піклується про нас! – раділи інші.

– Відтепер ми заживемо з нашим прекрасним принцом однією сім’єю, -підтакувала решта.

– Щойно принц добудує мур для захисту від ворогів, він одчинить для нас і замкову браму.

    Усі мешканці міста пишалися тим, що їхні оселі відтепер захищатиме кам’яний мур.

    І тільки вівчар не схотів, щоб його оселя опинилася за муром.

    Він розібрав свій маленький будиночок і побудував його ззовні.

– Навіщо ти це робиш? – питали городяни.

– Бо кам’яний мур має бути в людини за спиною, а не перед очима.

– Ти не боїшся ворогів?

– Вороги залишилися всередині.

– Ти часом не осліпнув, пастуше? За муром – ми!

– Ви й стали самі собі ворогами. Ви занедбали свої лани й виноградники, перерізали своїх овець, які вас годували й одягали. Ви зруйнували

свій храм!

    Вівчареві подобалася його робота – пасти череду і грати на ріжку. А нині від отари майже нічого не залишилося. Городяни так пишалися своїм принцем, що кожної днини різали на його честь баранів, пили вино та співали хвалебних пісень під стінами замку.

    А принца вони більше не бачили. І що менше в них залишалося надії уздріти принца, то більше хвалебних пісень про нього вони складали.

    Місто геть зубожіло. На свята вже не виспівували дзвони. Виноградники здичавіли, і робити вино стало ні з чого. Овець і кіз перерізали для бенкетів і пишних учт. На базар нічого не вивозили, бо не залишилося в городян ані овочів, ані фруктів, ані м’яса для продажу.

    Щоранку городяни, як і вперше, чули спів вівчарського ріжка. Вівчар виганяв на пасовище п’ятірко своїх овець і трійко кіз.

    Аж тут із королівства прискакав гонець від короля. Король закликав принца оборонити королівство від ворогів. Але гонець у королівство не повернувся. Він долучився до гулянок принца, які тривали з раннього ранку до пізньої ночі. Ані принц, ані його придворні вже нікого не могли оборонити – вони постійно пиячили та об’їдалися, ніжачись на ліжках, вкритих чудовими ковдрами.

    Якось удосвіта за муром пролунали тривожні звуки вівчарського ріжка.

    Вівчар, побачивши, як із лісу виїхала юрма вершників у шоломах і латах, щосили дмухав у свій ріжок, але його ніхто не почув.

    Удосвіта і в замку принца, і в оселях городян усі міцно спали; допивши залишки вина.

    Вершники проскакали повз маленький будиночок вівчаря й посунули до замку. Їх було так багато, що вони легко подолали глибокий рів і кам’яний мур.

    …Одні казали, що принц і його найближчі придворні втекли таємним ходом; інші — що їх навіки завалило в підвалинах зруйнованої каплиці.

А про городян історія не зберегла жодної згадки. Адже вони просто годували й напували королівського сина. Через це й зубожіли. І що про них може оповісти історія? Будинки їх, певне, згоріли. Красунь-дочок захопили переможці.

    ..А вівчар, як і перше, жив у своєму будинку. Його родина побільшала. І отара теж.

    Подейкують, що вівчар, а може, правнуки його, збираються побудувати храм на пагорбі…


 

завантаження...
WordPress: 22.95MB | MySQL:26 | 0,321sec