Гуманізм виховання у педагогічній спадщині В.О. Сухомлинського.


Гуманістична система ставить в ”епіцентр виховання” особистість дитини як найвищу цінність життя. У процесі виховання дитина повинна бути ”подібною Сонцю – центру планетарної системи” (Р.Галь).

У нашій країні ідеал гуманістичного виховання блискуче реалізував у 50-60 роках XX століття В.О.Сухомлинський. Уся освітня система керованої ним Павлиської школи була орієнтована на творення щастя кожного вихованця, доброго ставлення до дітей, створення умов для індивідуально-творчого розвитку кожної особистості. ”Виховання полягає в тому, – стверджував він, – щоб уміло, розумно, мудро, тонко, сердечно торкнутися до кожної з тисячі граней, знайти ту, яка, якщо її як перлину шліфувати, засяє неповторним сяйвом людського таланту, а це сяйво принесе людині особисте щастя. Відкрити в кожній людині її, лише її неповторну грань, – у цьому мистецтво виховання”.

Розвиваючи дитячу індивідуальність, В.О.Сухомлинський надавав великого значення людяності. У ”Школі радості” вихованці осягали ази людяності. Вони вчилися бачити горе, сум, печаль, тривогу, відчай, радість людей, які оточують у повсякденному житті, робили благородні вчинки – допомагали цим людям із внутрішніх спонукань, переживаючи при цьому глибоке почуття задоволення. Так дитина вчилася співпереживати, розуміти іншу людину і оцінювати саму себе.

Предметом виховання у школі була людина – дитина, підліток, юнак, духовний світ конкретної дитини, джерела її розумового, морального, емоційного, фізичного, естетичного розвитку. Кожен педагог повинен був глибоко, до тонкощів знати індивідуальність кожного учня, стверджувати гуманне начало у вихованні, що розцінювалося як найважливіша риса педагогічної культури вчителя.

Важливою проблемою у вихованні є, на думку В.О.Сухомлинського, гармонія педагогічних впливів. Складні відносини, які оточують дитину, ніким не усвідомлюються як спеціальний засіб виховання. Але саме вони для дитини є середовищем, яке дає наочні уроки, адже в них вона бачить матеріалізовані погляди старших, їх судження, звички, наміри. Якщо ж інформація, відбита в свідомості й підсвідомості дитини, суперечить іншим засобам впливу на особистість, важко виховати ”голос совісті”. Гармонія першого і другого джерел виховання вимагає, щоб активна діяльність вихованців спрямовувалася на творення обставин, середовища, яке б посилювало дію всіх засобів виховання.

Метою гуманістичного виховання є формування гуманістичного світогляду на основі розвитку етичної культури школярів. Це відповідає базовому розумінню культури особистості як гармонії культури знань, умінь і ставлень. Знання й уміння опосередковують ставлення. Ставлення – це реальний дійсний зв’язок, який встановлює людина з об’єктами оточуючої дійсності в своїй свідомості. Це зв’язок особистісного “Я – Я”, “Я – Ти”, “Я – природа”, “Я – суспільство”. Показниками ставлення особистості є її якості. Якості несуть в собі в прихованому стані значиме для людей – цінність.

Вивчення ними досвіду павлиського педагога показало, що однією з головних умов гуманного управління школою за його системою було наукове дослідження особистості дитини: “Щоб бути гуманним,– потрібно знати душу дитини”. Виходячи із можливості зазначеного, В.О.Сухомлинський та педколектив його школи глибоко вивчали, досліджували природний анатомо-фізіологічний бік психічних явищ, духовний світ дитини, залежність процесів, що в ній відбуваються, від найрізноманітніших факторів навколишнього середовища.

Узагальнюючий аналіз найбільш відомих вітчизняних та зарубіжних педагогічних виховних систем, пріоритетним напрямом діяльності яких є здйснення навчання та виховання на засадах гуманізму дозволяє визначити основні цілі та завдання системи виховного процесу в сучасній школі.

Сутність основних положень цієї системи полягає у наступному:

У центрі навчально-виховного процесу – дитина, яка є не тільки об’єктом, але й суб’єктом виховання. Життєвий досвід дитини – вирішальний фактор формування особистості; дитина сама створює свою особистість, а вся система навчання і виховання повинна допомогти їй виявити у собі і розвинути те, що їй органічно притаманне.

У вихованні:

– орієнтація на духовно збагачену особистість, як альтернатива функціонуючим односторонньо інтелектуалістичним моделям шкіл. Звідси основне завдання педагога – допомогти дитині створити гармонію між тілесно-фізичним та духовним;

– виховання повинно бути вільним. Кожна дитина має пізнати світ і знайти у ньому своє місце, не перестаючи його любити. Школа має забезпечити простір вільним та природнім проявам особистості дитини. Свобода дитини повинна бути обмежена лише інтересами колективу;

– основна увага педагогів повинна надаватись моральному вихованню особистості учня з пріоритетом загально – людських цінностей, де провідна роль належить сім’ї. Недопустиме лише формальне засвоєння моральних правил. Істинно моральній поведінці може навчити лише саме життя, тобто конкретний життєвий досвід дитини.

Завдання сучасної школи у гуманістичному вихованні:

– так побудувати діяльність, щоб сама її організація виховувала дітей у дусі високої моральності;

– забезпечення індивідуального підходу у вихованні, що грунтується на власному виборі дитини, а звідси – побудова виховання на висновках з наукового аналізу результатів спостереження та вивчення дитини.

У змісті, формах та методах навчання:

– збільшення у навчальних планах питомої ваги предметів гуманітарного циклу;

– гуманістична спрямованість змісту навчальних дисциплін;

– образне, художнє викладення матеріалу;

– врахування вікових життєвих ритмів дітей, сензитивних періодів у навчанні;

– диференційований підхід, робота в індивідуальному режимі учнів;

– гуманізація форм контролю знань, оцінювання не тільки результату, але й затрачених зусиль;

– забезпечення почуття успіху у навчанні;

– уникнення транслювання знань у готовому вигляді.

В управлінні школою:

– колегіальність прийняття рішень, систематична робота учительських колегій;

– учнівське самоврядування;

– постійна турбота про здоров’я дітей;

– створення цілісної системи вивчення учнів, проведення тематичних психологічних семінарів та науково-педагогічних рад і консиліумів;

– організація навчання вчителів, підвищення їхньої кваліфікації, ознайомлення з передовим педагогічним досвідом, світовими альтернативними педагогічними системами;

– організація спільної діяльності школи та сім’ї, робота батьківських університетів, теоретичних семінарів;

– організація “життєвого простору” дітей, продумане оточення, яке якомога більше наближається до умов сім’ї.

У характері взаємовідносин всіх учасників педагогічного процесу:

– створення особливої атмосфери взаємодовіри та взаємоповаги;

– використання стилів педагогічного спілкування на основі дружньої прихильності та захоплення спільною творчою діяльністю;

– висока ступінь інтеграції школи та сім’ї;

– формування учнівських класів за моделлю сім’ї – різновікові групи у молодшій школі;

– дотримання і вдосконалення спільно вироблених шкільних традицій, свят, усього, з чого формується “обличчя” школи та її індивідуальність.

Систему В.О. Сухомлинського без перебільшення можна назвати універсальною щодо широти охоплення системотворчих феноменів та глибини й переконливості інтерпретації їх причинно – наслідкових зв’язків.

Незважаючи на багатоаспектність феноменів, що є предметом аналізу, вони підпорядковані найголовнішому – реалізації у вихованні гуманістичної ідеї, яка пронизує всю теорію й практику В. О. Сухомлинського як педагога.

Можливо, саме завдяки цьому будь-який його твір, незважаючи на складність, глибинність порушених у ньому проблем, читається легко, як художньо довершена проза чи навіть поезія.

Звернення до серця і розуму дитини, а не намагання повчати, вказувати їй, розпоряджатися нею, є найкращим психологічно довершеним інструментом, котрий завжди спрацьовує, викликає відгук дитячої душі, бажання стати кращим. Таким чином відбувається не лише вплив учителя на вихованця, а й поєднання їхніх прагнень, зусиль у спільну дію, виникає об’єднуючий мотив, який забезпечує гуманні стосунки вихователя і дитини, їх суб’єкт-суб’єктну педагогічну взаємодію.

Гуманізм педагогічної системи Сухомлинського ґрунтується на положенні про самоцінність людини, її праві на свободу і гідність як неповторної індивідуальності. Він висунув і розвинув концепцію відносної автономії конкретної особи, її права на вибір на основі власної совісті.

Одне з найважливіших і водночас найскладніших завдань вихователя полягає у тому, щоб представити маленьку людину самій собі, допомогти розвиткові у ній внутрішнього бачення (ми б сказали — “себебачення“) і на цій основі сприяти становленню її рефлексивних здатностей.

Визначним чинником, що зумовлює високу педагогічну культуру та ефективність системи Сухомлинського, є те, що він не лише глибоко розумів роль феномена рефлексії, а й мав виняткову здатність до рефлексії у міжлюдських стосунках. Це можна безпомилково відчути, вдумуючись у поради, з якими він неодноразово звертався до педагогів та учнів.

В одному з таких звернень до дітей читаємо: “Умій відчути поряд із собою людину, умій розуміти її душу, бачити в її очах складний духовний світ — радість, горе, біду, нещастя. Думай і відчувай, як твої вчинки можуть відбитися на душевному стані іншої людини.

Ідея служіння людям, турбота про їх благополуччя, щастя, потреба постійно оберігати їх, особливо в годину важких життєвих випробувань — одна з найголовніших у творах Сухомлинського. В умінні “відчувати душу” іншої людини, у здатності розуміти її душевний стан педагог вбачав найціннішу рису моральності дитини. У книзі “Як виховати справжню людину” автор, звертаючись до дітей, писав: “Не завдавай своїми вчинками, своєю поведінкою болю, кривди, турботи, тяжких переживань іншим людям. Умій підтримати, допомогти, підбадьорити людину, в якої горе… Не будь байдужим”.

Одна з найважливіших гуманістичних ідей, що пронизують педагогічну систему Сухомлинського, полягає в запереченні, неприпустимості будь-якого насильства над дитиною, визнанні педагогом права учня бути суб’єктом виховного процесу, рівноправним, хоч і різнозобов’язаним (порівняно з педагогом) учасником, бути суб’єктом власної активності, носієм волі.

В. О. Сухомлинський говорить про психологічні умови розвитку відповідальності. Насамперед ідеться про емоційні переживання. Ласка, радість духовного спілкування з рідними, сердечність, близькість із матір’ю і батьком є джерелом повинності: “Свідомість обов’язку і вихованість дитини виявляються в тому, як вона бере до серця найтонші відтінки почуттів своїх рідних, як вона реагує на їхнє духовне життя”.

Видатний педагог вважав, що найнеобхіднішою умовою виховання дитини є створення умов для її самоствердження, самовираження, самореалізації під час виконання обов’язку.

Найбільш сприятливим віком розвитку відповідальності є підлітковий та юнацький вік, коли підліток і юнак вступають у різноманітні стосунки в сім’ї, групах ровесників та дорослих, у шкільних класах.

Після глибокого вивчення спадщини В.О.Сухомлинського його принцип гуманізму можна уявити як струнку систему. Ця система включає систему блоків, кожен з яких – це вимоги до діяльності вчителя:

1.     Систематичне піклування про всебічний, гармонійний розвиток дитини.

2.     Любов до дітей і кожної окремої дитини.

3.     Повага до дитини, вміння бачити в кожній людині особистість.

4.     Віра в дитину як запорука педагогічного успіху.

5.     Розуміння дитини – педагогічна емпатія.

6.     Бережливе ставлення до духовного світу і природи дитини.

7.     Вміння розвивати у дитини почуття власної гідності.

8.     Вміння включати дитину в коло інтересів, життя і турбот інших людей.

9. Бути другом, мудрим порадником дитини.

     Василь Олександрович Сухомлинський вчив педагогів створювати організовану систему впливів на вихованців, яка сприяє всебічному розвитку дитини, побудована на принципах гуманізму. Він підкреслював, що “педагогічний ефект кожного впливу на особистість залежить від того, наскільки продумані, цілеспрямовані, ефективні інші засоби впливу”.

Методика гуманістичного виховання у Василя Сухомлинського являє собою систему органічно поєднаних різноманітних способів, методів, прийомів впливу на вихованців, що реалізувались засобами майстерного спілкування вчителя з учнями. У Павлиській середній школі, яку ще за життя педагога (1948-1970 рр.) називали школою-лабораторією педагогічної думки і практики виховання, поступово створювалась та відшліфовувалася струнка методика гуманістичного виховання, що містить такі найголовніші методи:

  1. виховання словом: роз’яснення вчителем моральних понять, цінностей, норм, правил гуманної поведінки; етичні бесіди; словесне виявлення довіри і недовіри; навіювання; переконання, роздуми; створення казкових образів гуманної поведінки і взаємовідносин тощо;
  2. виховання прикладом: відношення до людей, навколишнього світу, природи, України, людства;
  3. формування досвіду гуманної поведінки дітей: організація спеціальних педагогічних ситуацій; доручення; спонукання до творчо корисної діяльності; створення ситуації успіху тощо.

  4. стимулювання й оцінювання вчинків, поведінки, діяльності:
    похвала, заохочення, примус, осудження, недовіра, нагляд, заборона, обмеження, моральна підтримка та інші.

  5. самовиховання, саморозвиток учнів як вершина, мета виховання.

      Одну з мудрих педагогічних статей Сухомлинський назвав “Не бійтесь бути ласкавими”. У ній він з болем підкреслював, що дуже часто в сім’ї та школі звучить неласкаве, байдуже, часом – грубе слово, що ранить душу дитини, робить її байдужою до будь-якого прояву людяності. Підвищений тон голосу у спілкуванні з дітьми створює нервову напругу, виснажує нерви. Діти можуть звикнути до цього. Тоді у дитини притупляються почуття, зникає сердечна чутливість, а сам педагог назавжди втрачає ті найважливіші нюанси, тони, півтони емоційної чуттєвості, які саме і роблять людину Людиною.

      В.О.Сухомлинським  було розроблено гуманістичні принципи педагогіки:

1) пізнання багатогранності дитини;

2) віри в її неповторність і талановитість;

3) визнання природного оптимізму дитини;

4) обережного звернення до її душі й розуму;

5) захисту багатства людської природи в дитячій душі;

6) виховання в учнів самоповаги;

7) утвердження краси в природі і в людині.

Для сучасного педагога  мають велику цінність методичні поради великого педагога щодо шляхів виховання гуманістичної культури дітей, підлітків, напрямів практичної естетичної роботи з учнями, формування духовного світу людини.


Ідеалом учителя сучасної школи повинен бути той взірець вихователя, яким був сам В.О. Сухомлинський і якого він бачив у своїх мріях.

Головними рисами такого вихователя – гуманіста є :

1) мудра любов і влада педагога над розумом і душею дитини;

2) багатство думки, висока загальна культура;

3) спільні з дитиною погляди на життя, людину як найвищу цінність;

4) здатність зцілення душевних ран дитини;

5) ніжне, ласкаве ставлення до дитини.

    “Вчительська професія,-писав В.Сухомлинський, – це людинознавство, постійне, те, що ніколи не припиняється, проникнення у складний духовний світ людини. Чудова риса – постійно відкривати в людині нове, дивуватися новому, бачити людину в процесі її становлення – одна з того коріння, яке живить покликання до педагогічної праці”.

завантаження...
WordPress: 22.93MB | MySQL:26 | 0,340sec