Художня культура української діаспори

Тема: Художня культура української діаспори.

Мета : 3 “ясувати особливості художньої культури української

діаспори , ознайомити учнів із творчою діяльністю Василя

Авраменка, Олександра Архипенка….

Розвивати почуття прекрасного , уміння аналізувати твори

живопису , формувати інтерес до культурних надбань людства та

українського мистецтва, виховувати любов до мистецтва,

художньо – естетичний смак , почуття гордості за свою країну .

Обладнання: проектор , слайди

Хід уроку

I Організаційний момент.                                                                     

II  .Актуалізація опорних знань
Бесіда                                                                                         
На попередньому уроці ми розпочали розмову про культуру
козацько -гетьманської доби. Пригадайте хронологічні межі цієї
доби (17 -18м ст.. )

–         Який стиль панував у європейському мистецтві в цей час ? ( бароко)

–         Які риси є характерними для цього стилю ? (динамізм, насичена кольорова гамма, пишність , експресивність .)

–         А яку назву отримав цей стиль в Україні і чому ? (Козацьке бароко).

III. Оголошення теми уроку .

Мотивація навчальної діяльності
Слово вчителя

Отже ми  готові до подальшої роботи .

Тема Сьогоднішнього уроку

«Художня культура української діаспори .»

–   Якого результату очікуєте від сьогоднішнього уроку .
Відповідь дітей

IV. Викладання нового навчального матеріалу_

План

1 .Українська культура у країнах Європи .                      

  1. 2.        Українська культура Американського континенту.
  2. 3.        Австралійського континенту.

(Демонстрація сл.. 1,2)

Слово вчителя .

Історія українського культурного процесу 20 ст. характерна виникненням доволі чисельної еміграції. Ми вже нічого не знаємо про їх досягнення .

Отже , надбання української діаспори

–         це тема, яка є доволі актуальною у сучасності. Українська
культура почала розвиватися у різних країнах Європи,

Американського і Австралійського континентів . Центром української еміграції стали Прага і курортне містечко Подебради .

Еміграційний процес почався відразу ж після занепаду УНР і продовжувався протягом наступних періодів .Щоб задовольнити свої духовні потреби й дати вихід творчим можливостям , українці за кордоном розгорнули бурхливу організаційну та культурно – освітницьку діяльність . Протягом десятиліть у діаспорі нагромаджено значний духовно – культурний потенціал , створено чималі наукові, літературні, художні цінності, там працювали і працюють багато видатних українських науковців , письменників , митців . Українські емігранти змогли зберегти свою національну ідентичність завдяки потужній праці на ниві культури . Представники української інтелігенції будували школи , народні доми , « Просвіти « , читальні, Церкви і церковні громади, засновували часописи , друкували книги .

  1. 1.     Українська культура у країнах Європи .

 Бесіда

Саме за кордоном України була втілена ідея незалежної української освіти та науки , що сприяло вихованню нових українських спеціалістів різних галузей із високим рівнем інтелекту та культури . Першою заснованою у діаспорі вищою школою став Український Вільний університет у Відні. Його фундаментом був Союз українських журналістів і письменників та співзасновником – С.Дністрянський та М. Грушевський .

 

(Демонстрація сл.. 3)

Повідомлення учня

 Український Вільний університет.

Український Вільний Університет відкрито 17 січня 1921 року у Відні, столиці Австрії. Це був перший і протягом тривалого часу єдиний у світі український університет поза межами України.
Ініціаторами створення УВУ виступили провідники політичних партій та організацій, військовики з Армії Української Народної Республіки та Української Галицької армії Західно-Української Народної Республіки, борці за українську самостійність, а також представники української наукової та творчої еліти, які після Першої світової війни та поразки у Визвольних змаганнях опинилася в еміграції. Усі вони були противниками більшовизму в СРСР, який із часом перетворився на тоталітарну систему комуністичної партії та НКВС. Це був сталінський режим, який знищував людей, репресував, відправляв до тюрем і концтаборів.
Вільний Університет як альтернатива тоталітаризму
Український Вільний Університет виник у відповідь на потребу концентрації ліберальних поглядів та формування демократичних принципів на противагу радянському тоталітаризмові. Насправді УВУ мав не одне заснування, а три: у Відні, Празі і Мюнхені. Маємо майже вікову тривалість роботи університету, в якій перетинаються початки всіх трьох періодів: віденського (1921 року), празького (1921–1945 роки) та мюнхенського (1945 і досі). І кожний із них мав спільні ідеї при відмінності думок щодо самого характеру університету, його вимог, умов і традицій. Ці ідеї єднали всіх, і тому в університету були послідовники на усіх нових етапах свого розвитку.
Головна ідея — свобода та незалежність думки. УВУ був одиноким форумом поза Україною, який від самого початку ґрунтувався на повазі до людини, її оригінального погляду та власного судження.
Тут завжди можна було висловити власну думку, вільно проаналізувати складні проблеми України — в політичній, економічній, соціальній, історичній, літературній та інших площинах.
Вільний Університет створив умови для вільного обміну раціональними думками, що сприяло створенню українських студій. І в цьому також простежується спадкоємність усіх трьох періодів УВУ. Вільний університет був завжди вільним у тому розумінні, що там ніколи не було нетолерантности, тож усі режими — східні чи західні — не  мали на УВУ жодного впливу.
Університет взяв собі за провідну ідею служити Україні та українцям і виконує цю роль починаючи з 20 років і донині. УВУ спеціалізувався на проблемах України. І хоч ця тематика й не була популярною тоді на Заході, університет відіграв дуже важливу роль у формуванні наукової школи, яку потім перебрали на себе центри українських студій у Гарварді. І зараз УВУ проводить багатогранну педагогічну, науково-дослідницьку й видавничу діяльність.
За 90 років свого існування УВУ зумів здобути визнання й викликати зацікавленість демократичних держав у так званому «українському питанні».
Імена УВУ
В ювілейний рік Університету є нагальна потреба згадати імена знаних українців, які долучилися до створення й розвитку УВУ. Це такі науковці та політичні діячі, як Михайло Грушевський, Олександр Колесса, Дмитро Чижевський, Дмитро Антонович, Іван Горбачівський, Дмитро Дорошенко, Павло Зайцев, Володимир Кубійович, Іван Мірчук, Григорій Ващенко, Володимир Янев, Ігор Качуровський, Віктор Коптілов. Усі вони зробили неоціненний внесок у скарбницю української та світової культури. Велика робота лежить за плечима двох нині живих ректорів — Леоніда Рудницького і Альберта Кіпи — та багатьох інших.
Університет пишається своїми студентами. Ігор Шевченко розпочинав своє навчання у Празі як студент, а потім уже продовжив справу як професор Гарвардського університету. Багато студентів було вже з незалежної України. Зокрема, студентом був Сергій Квіт, нині президент Києво-Могилянської академії, кілька ректорів українських вишів та завідувачів кафедр. УВУ зараз плідно співпрацює з провідними вищими навчальними закладами країни.
Новітній етап УВУ
Після кризи останніх років УВУ перебуває нині на етапі оновлення — так би мовити, четвертому етапі його існування, який характеризується посиленням дослідницької функції, що з часом може стати важливішою від навчальної. Сьогодні Вільний Університет дуже відрізняється від того, що було ще 10–20 років тому. Хоч як  парадоксально, але зараз УВУ є, можливо, найсильнішим за весь повоєнний період і має професуру, на 98 відсотків випробувану іншими університетами, 5 професорів починають свою кар’єру.

УВУ пишається повною фінансовою незалежністю. Ми маємо нові програми, право промоцій, право магістерських звань, право докторату. Розробляємо програми. Нами опікується Міністерство культури, а не освіти. Отже, ми перебуваємо у вигідній ситуації і маємо більше незалежности, аніж якийсь німецький чи український університет, долучений до Болонського процесу. Наш великий «плюс» і великий козир полягає у тому, що ми вибираємо з Болонського процесу те, що нам імпонує. Наші дипломи визнані усім західним світом.
Привід згадати
Святкові урочистості з нагоди 90 – ліття Українського Вільного Університету розпочнуться у лютому у Відні. Ми покладемо вінок перед меморіальною дошкою у церкві Святої Варвари. Після того урочисто відкриємо пам’ятну дошку на будинку, де 1921 року був заснований університет. Посольство України організує у себе урочистий прийом, а Посол прийматиме нас від імени України.
Далі урочистості продовжаться у Мюнхені. Очікується, що вітальну промову там виголосить ректор Українського католицького університету Борис Ґудзяк. На святкування прибуде ректор Львівського університету Іван Вакарчук. Він увійде до числа почесного докторату УВУ. Святковий концерт відбудеться під керівництвом композитора і професора УВУ, а тепер і декана Львівського університету Олександра Козаренка.

Слово вчителя                                                                        

Давайте спробуємо узагальнити почуте . ( діти узагальнюють почуте)      

У Празі у 1923р. засновано Українське історично – філологічне
товариство . До його складу входили Вчені: Д.Антонович ,
Д.Дорошенко , О.Колесса, В.Щербаківський та інші. Було творцем Українського Академічного Комітету. Видавало «Праці» (5 тт., 1926 — 1944), відбитки праць членів, друкованих деінде, брошури, звіти — разом 67 назв.

Товариство припинило працю з радянською окупацією Праги. По війні коротко відновило діяльність у Мюнхені (голова В. Щербаківський).            

Повідомлення учня                                                             

Українське історико – філологічне товариство

Антонович, Дмитро Володимирович
Народився 2 листопада 1877
Київ Помер 12 жовтня 1945
Прага
Діяльність морський міністр УНР, міністр мистецтва УНР, ректор Українського вільного університету Партія РУП

 

Між Мюнхеном і Москвою

 

По-різному склалася доля викладачів і слухачів празького УВУ. Для тих, хто 1945 року не встиг оминути радянського СМЕРШу, вона закінчилася в радянських катівнях. Частина ж емігрувала до Мюнхена. Там вони продовжили життя, яке свого часу добре передав Дмитро Дорошенко в листі до Марії Грінченко: «Взагалі наша будучність уявляється в дуже непевних і неясних рисах. Ми вже тут засиділись, і нашим господарям вже надокучило. Вони б раді нас здихатись, але як? І куди нас подіти? Додому вертатись? Але, не кажучи за все інше, що там робити? З чого шматок хліба їсти? Де, наприклад, діватися з таким «фахом», як українська історія? Кому вона потрібна? І взагалі, кому потрібні ми, тріски великого зрубаного лісу? Отак як подумаєш, та й прийдеш до висновку, що, очевидно, судилося нам тут і пропадати на чужині, між «ляхи і чехи», як той Святополк Окаянний. Не хотілося би, розуміється, хотілось би ще послужити рідному краєві, є ще й сили деякі, і охота велика, та, видно, таких, як ми, краєві не треба, і місця нам там немає. Значить, поки можна, будемо щось тут і далі робити».

Колесса Олександр Михайлович
Олександр Колесса (стоїть, справа) з Л. Левицьким (зліва) та Ю. Романчуком (сидить) Дата народження: 12 квітня 1867 Місце народження: с. Ходовичі, Львівська область Дата смерті: 23 травня 1945 Місце смерті: м. Прага Національність: українець Мова творів: українська Рід діяльності: громадський діяч, літературознавець, мовознавець

 (Демонстрація сл.. 4,5 ,6)

Слово вчителя

– Який внесок в українську культуру зробило українське історико філологічне товариство

У Парижі створено бібліотеку ім.. Симона Петлюри . З 1952

року українську мову офіційно затверджено для вивчення в

Паризькому Державному університеті східних мов і цивілізацій.

Значним здобутком української діаспори стало відродження –

діяльності Наукового товариства ім. . Тараса Шевченка (НТШ)

як спадкоємця заснованої в 1873 р. у Львові дослідницької

установи тієї самої назви . У 1947 – 1951 рр . президія НТШ

перебувала у Мюнхені , а потім переїхала в Марсель ,де

знаходиться й тепер.

(Демонстрація сл..7 )

Повідомлення учня

Бібліотека ім. Симона Петлюри

Заснована у 1926 році з ініціативи Комітету вшанування пам’яті Симона Петлюри, який передав на її створення перші фонди. Значну підтримку також надали Уряд Української Народної Республіки в екзилі у Польщі та редакція часопису «Тризуб». З 1927 року підготовчу роботу проводила Статутна рада бібліотеки в складі: В. Прокопович (голова), І. Косенко, І. Рудичів, О. Удовиченко, О. Шульгін. Офіційне відкриття відбулося 25 травня 1929 року. Зусиллями української еміграції бібліотека 1940 року зібрала фонди, що нараховували бл. 15 тисяч томів, мала багато комплектів періодичної преси, архівих матеріалів. До її складу входив музей Симона Петлюри, в якому зберігалися його речі та обстановка кімнати, де він проживав у Парижі. Було відкрито філії в чотирьох містах Франції та Люксембурзі. Під час Другої світової війни 20 січня 1941 року фонди бібліотеки конфіскувало гестапо, їх вивезли до Німеччини. 21 січня 1941 року відібрана архівна збірка. 15 лютого 1941 р. приміщення бібліотеки було остаточно ліквідоване. У повоєнні роки розшуки не дали позитивних результатів. Лише 26 квітня 1946 р. бібліотека знову відкрилася, маючи у своєму фонді всього 57 книг. Однак завдяки пожертвам та придбанням фонди швидко поповнювалися, особливо періодикою. Були віднайдені колекція української періодики та частина архівних збірок (архіви періоду визвольних змагань. Української дипломатичної місії на мирній конференції в Парижі 1919 року Української дипломатичної місії в Парижі), збереглася також інвентарна книга бібліотеки на близько 20 тис. томів. Завдяки даруванням та закупці поповнились архівні фонди (наприклад, 664 архівні одиниці, в тому числі 21 лист С. Петлюри, отримано від М. Шуміцького).

За даними сучасних досліджень, значна частина бібліотечних та архівних фондів була вивезена до СРСР і зосереджена в Москві, згодом окремі видання потрапили до бібліотек Києва та Мінська (Білорусь).

Відродження бібліотеки розпочалося 1945 року шляхом нової комплектації фондів. 1968 року дирекція виграла судовий процес проти уряду ФРН і домоглася виплати компенсації за заподіяні в роки війни збитки, що дало змогу придбати нове приміщення та значно поповнити зібрання.

Нині фонди бібліотеки складають бл. 30 тисяч томів, значну цінність

мають відділи періодичної преси та архівних матеріалів. При бібліотеці відновлено Музей Симона Петлюри, з 1990 діє також постійна військово-історична виставка, присвячена добі Української Народної Республіки 1917–20 років. Виходить щорічний бюлетень. Від 1991 року бібліотека має своє представництво в Києві.

(Демонстрація сл.. 8,9)

 

2 . Українська культура Американського континенту     

 

 Слово вчителя

У 1929 р. до США прибув Василь Авраменко , який згодом став засновником

української народної хореографії. Створив понад 50 ансамблів , які діяли по  країні. Він прагнув , щоб з українським мистецтвом познайомилось якомога більше американців . У 1934 році танцювальний ансамбль В . Авраменка

близько 300 осіб) виступив у Метрополітені Опера Гавс у Нью – Йорку , а сам він став засновником школи народних танців у Нью – Йорку та студії звукових фільмів .

 

(Демонстрація сл..10)

 Повідомлення учня

Ім’я Василя Авраменка, його Дар – це один із променів великого Сонця на небесному зводі нашої землі, світла якого до того не відчувала українська хореографія.

Україна, яку в світі називали “Колискою народних мелодій”, “Столицею ліричної пісні”, подарувала нам Василя Авраменка – видатного хореографа світової слави, режисера, актора, етнографа, чудового оратора, великого патріота України.

Його таланту аплодувала Європа, Америка, Канада, Австралія. Через творчий геній світ пізнав українське мистецтво, його історію. Видно, народу написано нашому народові, що кращі її сини змушені були поневірятися, працюючи на чужині, а їхні імена викреслювалися з рідної історії.

Згадаймо О.Архипенка, О.Кошиця, М.Голинського, Башкірцеву, О.Олеся, Я.Барнича. А поряд – славне ім’я В.Авраменка, який для України був “засекречений”. Він – син тих країв, де колись вирувала воля козацька, де витав дух лицарів – славних запорожців. Народився великий балетмейстер на Черкаській землі в м. Стеблів 22.03.1895 року. Закінчив учительські трирічні курси, курси підстаршин. Підчас Першої світової війни в Мінську зустрічається з С.Петлюрою, стає великим пропагандистом української ідеї, виступає перед солдатами як палкий патріот України. Його ораторські здібності зворушують воїнів, збуджують їхні українські серця.

За порадою Петлюри Василь Авраменко поступає в Київську державну школу ім. Лисенка та під керівництвом М.Верховинця вивчає український танець, який здавна хвилював його душу. Після інституту

працює в театрі стадника в Станіславі, згодом в театрі М.Садовського в Кам’янець-Подільську. В театрі від акторів записує стародавні танці. Спостерігаючи народні танці у прекрасному виконанні Садовського, під

впливом лекцій М.Верховинця Авраменко задумує відродити український танець, вивести його на ту височінь, до якої б повернулася його первозданна, кришталево чиста краса та естетичність. Від В.Авраменка починається ренесанс українського хореографічного мистецтва. Він виводить український танець як окремий жанр культури. Він перший, хто задумує по всій Україні створити школу українського народного танцю. Але трагічні дні в Україні не дозволили Авраменку здійснити задумане. Український уряд змушений покинути Україну. Військо української армії, українське стрілецтво було інтерноване поляками в табір для полонених в м. Каліш (Польща) та в м. Юзефів (Чехословаччина). В лютому 1921 року туди ж емігрує і театр Садовського, в якому працював В.Авраменко. Серед полонених в таборі за колючим дротом панувала важка, гнітюча атмосфера

Виступаючи перед концертом зі вступним словом Авраменко говорив: “Український танок не пустощі, він основний вияв нашої культури, це – національна зброя! ” Після Волині знову Львів і організація нових шкіл, а далі – Перемишль, Холм, Підляшшя, Тернопіль, Дрогобич, Станіслав. Після успішних концертів по Західній Україні, на Гуцульщині ходили легенди про “чудо-людину” з Великої України: “колишній офіцер Петлюрівської армії вчить наших галичан козацьких танців і сам вищої кляси танцівник”. На кінець Гуцульщина діждалася довгожданного гостя. В січні 1924 року в Коломиї маестро організовує дві школи: одну – в чоловічій державній гімназії, другу – при жіночій приватній. Паралельно створює курси інструкторів. Директор чоловічої гімназії П.Мостович та жіночої П.Гамчикевич з ентузіазмом допомагають у створенні шкіл. Навчання було платне, тільки діти, чиї батьки боролися за волю України, діти-сироти і бідні від оплати були звільнені. Заняття проходило три рази в тиждень. Сувора була дисципліна. З початку репертуар складався з танців Східної України: “Херсонський козак”, “Запорізький герц”, “Гонта”, “Чумак”, “Плач Ізраїля” .

Перший концерт відбувся 19.07.1924 року в Делятині, де гуцули з захопленням і цікавістю дивилися танці Центральної України. 20 липня Василь Авраменко організовує великий гуцульський фестон у гірському селі Микуличин, на якому виступали разом: учні, гуцульський оркестр та сільські танцюристи. В Микуличині вперше знайомиться з гуцульськими танцями, вивчає обряди, традиції, одяг, музику. Створює нові танці: “Танець Довбуша”, “Аркан”, “Коломийська сіянка”, “Вільний гуцул”, “Коломийська дрібонька”. По всій Івано-Франківщині були створені школи В.Авраменка, про що свідчать відповідні записи в книгах з історії сіл. Після роботи на Гуцульщині він задумує із кращих учнів шкіл Галичини створити ансамбль, з яким хоче вирушити на гастролі в Європу, Америку, щоб знайомити світ з українським мистецтвом.

Однак так не сталось. Переслідуванння польською жандармерією закінчилося трьома арештами В.Авраменка, після чого він змушений таємно переїхати до Чехословаччини в місто Подебради, де зустрівся з давніми друзями театру М.Садовського. У м. Юзефові, в таборі для полонених Галицької армії, він створює українську школу танцю, виступає з концертами. Протягом року концерти Авраменка проходили з великим успіхом. Перед від’їздом у Канаду Авраменко разом із своїми учнями робить прощальний концерт “Вечір українського танцю”, на який з’їхалися українці з усіх українських колоній Чехословаччини. Вечір був хвилюючим і сумним, бо прощалися з великим талантом української культури.

12 грудня 1925 року Авраменко прибуває до Торонто, де з великою завзятістю береться до роботи: виступає з лекціями про Україну, її історію, культуру, закликає до спільної праці для воскресіння української держави, організовує по містах Канади й Америки школи українських танців. Під заголовком “Український балет” в 1936 році дав перший концерт з учнями, який пройшов з нечуваним успіхом. Генрі Бекет, американський журналіст, після концерту писав: “Василь Авраменко, без сумніву, людина виняткової особистості, високих талантів, можливо і геній”. Успіх і слава ансамблю Авраменка прокотилася по всіх містах, де живуть українці. Сотні учнів записуються в його школу.

На запрошення канадського уряду В.Авраменко бере участь у святкуванні 60-річчя злуки всіх провінцій Канади, Дня Вікторії. 25 травня 1931 року – великий виступ українських артистів на сцені “Метрополітен Опера” в Нью-Йорку, в якому українці показали велич і красу творчої душі свого народу. На сцену Авраменко вивів 600 танцюристів, 100 хористів і оркестр. Успіх був вражаючий. Преса не вмовкала від похвал українських концертів. Він здійснив виступи по всій Америці для популяризації української культури, а головне зміг протидіяти процесові асиміляції серед українського населення. В 1932 році відбувся спільний концерт з Олександром Кошицем. У 1935 році виступ у Білому домі Вашингтона. В 1936-37 рр. на власні кошти та пожертвування створює кіностудію, де випускає “Наталку-Полтавку”, “Запорожець за Дунаєм”, “Трагедію Карпатської України”, Забутий рідний край”, Марусю” та ін. Невимовна туга за Україною не покидала Авраменка все його життя. Він мріє про гастролі на Україну. ЯкНевимовна туга за Україною не покидала Авраменка все його життя. Він мріє про гастролі на Україну. Якщо було б можливо, то і залишився б на рідній землі. Але . Не ті були часи.

Помер Василь Авраменко в Ною-Йорку 6 травня 1981 році. В своєму заповіті він просить перевести його прах на Україну в рідний Стеблів, коли Україна стане самостійною державою. Виконуючи волю, прах покійного в 1993 році було перевезено на Батьківщину. В.Авраменко вивів український танець на світову арену. Перший організовував хореографічну школу в Європі, Америці, Канаді, Австралії. Автор книжки “Українські національні танки, музика і стрій”, створив велику кількість хореографічних полотен, тема яких – український народ, його життя і боротьба.

Володіючи великим внутрішнім перевтіленням, пластичністю тіла, мімікою, великою технікою, він створював вражаючі образи “Гонти”, “Чумака”, Уида із “Плач Ізраїля”. В. Авраменко – великий український патріот, який засобами мистецтва боровся за волю України, прославляючи її у своїх танцях.

(Демонстрація сл..11)

 Слово вчителя

З усіх українських митців найбільшої світової слави зажив Олександр Архипенко , який прибув до США ще в 1923 р. Він увійшов в історію мистецтва як один з основоположників культури модернізму .

Олександр Архипенко мав індивідуальні виставки в Німеччині
,Франції, Англії. У Нью-Йорку відкрив власну школу , створив
понад 750 композицій ,серед яких бронзові плити – барельєфи
Б.Хмельницького і М. Грушевського , що експонувались
найбільших музеях світу , постійно виступав з доповідями на
мистецькі теми в американських університетах та мистецьких
товариствах. Митець виготовив скульптури князя Володимира
Великого , Тараса Шевченка та Івана Франка , які були ,
встановлені в Українському культурному парку в Клівленді, а
скульптурна постать Кобзаря прикрасила місто Керхенсон у
штаті Нью ~ Джерсі.

Повідомлення учня

Народився в Києві. Молодший син професора Київського університету Порфирія Антоновича Архипенка і Парасковії Василівни Мохової-Архипенко. Старший брат — Євген Архипенко.

У 1902—1905 роках навчався в Київському художньому училищі, з якого був виключений 1905 за участь у студентських виступах, пов’язаних з початком революції 1905—1907. В 1906 продовжив навчання мистецтву у Станіслава Святославського. В 1906 разом з Олександром Богомазовим організував першу виставку своїх творів у Києві. В цьому ж році переїхав до Москви, де в 1906—08 продовжив освіту в Московському училищі живопису, архітектури і скульптури.

В 1908 — переїхав до Парижа, де продовжив освіту у Паризькій мистецькій школі. У Парижі Архипенко оселився в колонії художників «Вулик» (фр. «La Ruche»), де також жили художники — виходці з України Володимир Баранов-Россіне, Соня Делоне, Натан Альтман. Там познайомився з А. Модільяні, А. Годьє-Бжеско та іншими. Він відкрив в 1910 у Парижі власну школу і, як перший кубічний скульптор, увів у скульптуру нові естетичні елементи — моделювання простору, вглиблені форми і прозорість.[1]

1921 року засновує власну Школу мистецтв у Берліні.

З 1923 р. оселився у США, де відкрив школу пластики (Нью-Йорк, 1924), викладав у Чиказькій школі індустріальних мистецтв та університеті в Канзас-Сіті.

У 1920—1930-х рр. брав участь у художніх виставках в Україні,

працював над пам’ятниками Т. Шевченку, І. Франку, кн. Володимиру Святославичу для парку в Чикаго. За життя Архипенка відбулося 130 його персональних виставок.

Помер і похований у м. Нью-Йорк (США).

Більшості його композицій властива манера кубізму, конструктивізму та абстракціонізму.

Творчість Архипенка мала великий вплив на розвиток модерністського мистецтва, у тому числі архітектури та дизайну в країнах Європи та Америки. Твори Архипенка перевернули світові уявлення початку XX ст. про скульптуру. Саме Архипенко вперше «склав» єдину форму з різних нееквівалентних форм, вводячи у композиції скло, дерево, метал, целлулоїд .

Його твори визначаються динамізмом, лаконічністю композиції й форми; запровадив у скульптуру поліхромію, увігнутість і отвір, як виражальні елементи скульптури, синтетичні об’ємні рухомі конструкції (Медрано); «Танок», «Анжеліка», бюсти Т. Шевченка, І. Франка.Твори Архипенка зберігаються в багатьох музеях світу, а також у Національному художньому музеї України, Національному музеї у Львові. Твори О.Архипенка мають за честь експонувати найпрестижніші музеї та галереї світу: Центр Помпіду в Парижі, музей Modern Art та галерея Соломона, Гугенгайма в Нью-Йорку, музеї Стокгольма, Берліна, Тель-Авіва, Москви…

Ім’я О. Архипенка посідає гідне місце в шерензі Митців ХХ століття: Матісс, Пікассо, Брак, Лєже, Малевич. Його вважали вчителем майстри світової скульптури: Манцу, Джакометті, Мур, Колдер, Кавалерідзе.

В пам’ять про О.Архипенка в Києві встановлено пам’ятний знак у вигляді копії одного з його жіночих образів. Знак знаходиться у відкритому атріумі бізнес-центру «Київ-Донбас» (вул. Пушкінська, 42, біля пл. Л. Толстого)

 (Демонстрація сл.. 12,13)                                                                       

Слово вчителя

Українська спільнота в Австралії займає особливе місце в українській діаспорі. Складаючись лише з якихось 34 тисяч жителів українського походження, вона у другій половині 20 століття добилася настільки значних успіхів у громадському та культурному житті, що їх можна хіба порівняти лише з досягненнями багатомільйонної північноамериканської української діаспори, яка недавно відсвяткувала столітній рубіж на тому континенті

Австралія, як країна імміґрантів, була насамперед такою для мешканців Великобританії та Ірландії — і згодом для колоній і домініонів імперії. З кінця 19 століття зі Західної Європи лише частково й нечисельно прибували німецькі, французькі — пізніше італійські та грецькі — імміґранти, серед яких було чимало євреїв. З українців приїжджали тільки одиниці та про цих перших поселенців або тимчасових відвідувачів є лише скупі відомості. Взагалі трудно встановити етнічність та національність прибульців зі Східної Європи, оскільки українців включали в число російських та польських поселенців і подорожників.У 1820 до Сіднея прибув російський корабель «Открытие»; з цієї експедиції залишився тут хворий матрос Федір Зубенко, уродженець Полтавщини, подальші сліди якого губляться. За деякими даними, українцями були емігранти зі Львова: лікар Джон Луцький (або Лоцький), що прибув до Австралії 1832 р. і займав посаду державного ботаніка; також в Тасманії проживали Казимир Кабат та Володимир Коссак, які працювали згодом у поліції. 1854 осів у Джелонгу, Вікторії, 16-річний юнак із Шотландії, син спольонізованого українця, Юрко Горецький.

У 1850-их рр. до Австралії приїхав український вояк Михайло Гриб з австрійської армії, поселився в Квінсленді і тут доробився до значного майна на фермі; до нього приїхав 1860 р. селянин Яцко Пелєвський, який успадкував майно Гриба. Інший український юнак І. Займак прибув 1869 р. до Брісбену, а потім поселився в Новий Південний Уельс (НПВ), де займався вирощуванням устриць.

Перед Першою світовою війною прибули вже більші групи емігрантів з Російської імперії, які працювали в її далекосхідних регіонах та в Китаї. Серед них були й українці, переважно робітники залізничних та корабельних компаній. Вони поселилися в штаті Квінсленді, зокрема в столиці Брісбені, і працювали в промисловості та сільсько-господарстві. Ці емігранти заснували російські клуби, навіть виходила газета «Австралийское Эхо». Саме в такому спільному культурному клубі у Брісбені на початку 20 ст. виник етнічний конфлікт між українцями і росіянами (російське керівництво клубу відмовилося передплатити українську пресу з Європи й Америки). Тоді створено окрему організацію — Український Робітничий Клуб в Квінсленді. Є відомості, що один з діячів клубу, В. Харченко, організував театр, трупу, яка поставила першу українську виставу в Австралії — «Назар Стодоля». Виглядає, що це було нечисельне земляцьке об’єднання, яке згодом знову влилося в російське культурне, і релігійне життя, бо окремих українських організацій вже не зареєстровано. Більша частина їх швидко асимілювалася. Про цих українців у Квінсленді пише журналіст Григорій Піддубний з Полтавщини: «чи не єдиний інтеліґент серед цих українських емігрантів» в журналі «Західня Україна» (1930). Сам Піддубний перебував в Австралії у 1913-17 рр., потім повернувся в Україну й помер на засланні.

У 1911-17 в Австралії жив російський-український більшовицький революціонер Артем (Федір Сергєєв). Перебуваючи майже сім років в Австралії, де не було жодних революційних потрясінь, він устиг не тільки одружитися з англійською баронесою, а й заснувати Соціалістичну партію Австралії.[2]

1912 до Австралії прибув лікар і журналіст, подорожник і любитель пригод С. Барчинський. Він тричі повертався до Австралії, найдовше жив і працював у Сіднеї і помер у Західній Австралії. Барчинський популяризував відомості про Австралію в галицькій пресі між двома війнами, а по Другій світовій війні був одним з небагатьох, хто ділився досвідом і порадами з новими іммігрантами. Після закінчення подій 1917-20 в Росії до Австралії прибув українець із Сибіру Іван Іванець, який став власником та розбудував велику ферму в околиці м. Дарвін, Північній Територія. Серед міжвоєнних емігрантів був і Є. Антонишин що 1932 приїхав до Сіднея, а згодом поселився в Квінсленді. У 1920-их рр. прибуло ще кілька українців з Далекого Сходу й Китаю; їх значно більше втекло з Китаю перед комуністами у 1940-х роках. Вони були активними в українському культурному і громадському житті (М. Мережаний, Микола Пирогів, Григорій Дончак й інші). Разом з тим, чимало українців, що перебували серед російської білої еміґрації в Китаї і Японії, після Другої світової війни приєдналися до російської церкви й російської національній еміґрації в Австралії.

Видатною постаттю в українсько-австралійських взаєминах залишається Микола Миклуха-Маклай, визначний мандрівник, океанограф та етнолог, що у 1870-х роках досліджував Нову Ґвінею, острови Малайського архіпелагу, перебував у Сіднеї, де одружився з австралійкою, й вніс великий вклад у вивчення тубільних культур та географії Австралії.

Повідомлення учня

Масова еміграція в Австралію розпочалася наприкінці 1940-х років, а найбільшого розмаху набула 1949 року — з Німеччини, з так званих таборів переміщених осіб («Ді-Пі»).

Відразу після прибуття до Австралії, українці згуртувалися, розпочалося громадське і церковне життя. У столицях всіх шести штатів утворилися об’єднання, які називалися українськими громадами Вікторії, Тасманії тощо. Для координації дій і співпраці всі громади об’єдналися в Союз Українських Організацій в Австралії. Окрім того, розпочав діяльність Союз Українок Австралії, молодіжні організації «Пласт» і «СУМ», утворилися спортивні товариства «Копаного м’яча» i «Відбиванки». Ветерани двох світових воєн, колишні вояки УПА також створили свої організації.

Місцями розселення українців є штати Новий Південний Уельс, Вікторія, Південна Австралія. У більшості місцевостей, де існували українські громади, діяли хори та театри, в яких окрім одного-двох професійних акторів, брали участь аматори. Жінки вишивали, різьбили і навчали молодь цим ремеслам. Діяли суботні школи, де діти навчалися українознавчих предметів. Греко-католики, протестанти та православні утворили свої церковні громади. Були побудовані народні доми, часто з приміщеннями для суботніх шкіл. Церкви споруджувалися без допомоги держави на кошти українців. Деякі з тих громад, які будували храми, мали усього близько 200 активних членів. Українці в Австралії організовували концерти, театральні вистави, відзначали історичні дати, проводили літературні вечори, спортивні змагання, дискусії, семінари. Усе це можна назвати святами, які йшли в ногу із приватним життям. Цей період можна назвати «золотим віком української спільноти в Австралії».

1951 року в місті Перт був заснований українськими мігрантами “Футбольний клуб Київ” (Kiev Soccer Club),який згодом іменувався «Інглвуд Київ», «Інглвуд Сокіл», а з 1978 року – «Інглвуд Юнайтед» СК, кольори — жовто-блакитні. За участі української громади 1976 року побудований клубний стадіон.

                                                                                         

(Демонстрація сл.. 14,15,16)

Слово вчителя

Українська культура в діаспорі – це культурне продовження тих

культурних процесів , що розгорнулися в Україні на початку 20

ст, розвиток тих напрямів , що були заборонені

ПІН .Підсумок уроку .

–         Що таке діаспора ?

–         Яких митців української діаспори ви знаєте ?

–         Про які особливості української діаспори ви дізналися на сьогоднішньому уроці. ?

(Демонстрація сл.

Домашнє завдання

Створити альбом Українська діаспора

ЗАВАНТАЖИТИ

Для скачування файлів необхідно або Зареєструватись

15 Художня культура української діаспори (54.5 KiB, Завантажень: 15)

ЗАВАНТАЖИТИ

Для скачування файлів необхідно або Зареєструватись

Художня культура української діаспори (1.0 MiB, Завантажень: 18)

завантаження...
WordPress: 22.91MB | MySQL:26 | 0,343sec