ХАРАКТЕРНІ РИСИ УКРАЇНСЬКОГО ЖИВОПИСУ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТ.

Мета: навчити учнів визначати характерні риси українського живопису ІІ половини ХІХ ст..; характеризувати стилі та жанри творів образотворчого мистецтва цього періоду; описувати та порівнювати живописні полотна різних стилів, називати їх авторів.

Обладнання: додаткова література, ілюстрації.

Тип уроку: засвоєння нових знань

Хід уроку.

І.Організаційний момент.

ІІ.Мотивація навчальної діяльності учнів.

Сьогодні на уроці ми поговоримо про живопис в Україні в другій половині ХІХ століття.

Але урок наш незвичайний – ми вирушаємо у віртуальну екскурсію, щоб ознайомитися з українськими митцями, творчість яких припала на другу половину ХІХ століття. А проведуть екскурсію наші мистецтвознавці, історики та екскурсоводи.

Історик.

Друга половина XIX — початок XX ст. — один з яскравих періодів розвитку образотворчого мистецтва України, адже саме в ці роки відбулося становлення критичного реалізму та зародження найновіших мистецьких течій. Побутовий жанр, що посідав в ієрархії класицизму досить скромне місце, поступово висувається на перший план, значно розширюючи коло сюжетів і свої можливості. Художники прагнули осягнути людину незалежно від соціального становища, але в усій її психологічній глибині та неповторній індивідуальності. У середині 50-х років, після розгрому Кирило-Мефодієвського товариства розвиток живопису в Україні на деякий час завмирає, а образотворче мистецтво обмежується виконанням офіційних замовлень і портретів. У ці роки все, що заслуговує на увагу, було створено не у великих культурних центрах, а в степах Казахстану, де у важких умовах заслання намагався працювати, незважаючи на заборону, Т. Шевченко, а також в українських селах, де збирали матеріал для своїх творів вірні послідовники Кобзаря — Л. Жемчужников, І. Соколов, К. Трутовський.

Останні роки життя Т. Шевченка — великого поета та художника були заповнені працею. Він жив у приміщенні Петербурзької академії мистецтв, у майстерні, на другому поверсі, що збереглася до нашого часу. Написав низку портретів — М. Щепкіна, М. Лазаревського, Ф. Толстого, П. Клодта, досяг в них-досконалості, хоч ніколи не вважав себе портретистом. Та найбільше внутрішня експресія втілена Шевченком в останньому живописному «Автопортреті» (1860—1861), створеному під впливом могутнього пензля Рембранта.

У творчості Шевченка вражає широта його мистецьких зацікавлень. Пройшовши складний шлях подолання брюлловської школи і романтичних тенденцій у поступі до реалізму, він не відмовляється цілком від плідних традицій минулого і не обмежується тяжінням до якогось одного напряму чи жанру. Він став провідним майстром гравюри, за що близькі друзі називали його «російським Рембрантом». Однак для вільного й повного вираження своїх ідей Шевченкові було відпущено мало часу. Офіційне визнання прийшло до нього надто пізно. Лише за кілька місяців до смерті, наприкінці 1860 р., за майстерність і знання у гравірувальному мистецтві Т. Шевченка було обрано академіком Санкт-Петербурзької імператорської академії мистецтв. Запізнілий диплом на це звання для вручення спадкоємцям одержав друг покійного — М. Лазаревський.

Мистецтвознавець

З середини XIX ст. в Україні поступово формуються центри розвитку живопису — Київ, Харків, Одеса. В них зосереджуються виставочна діяльність, формуються місцеві художні кадри, створюються вогнища мистецької освіти. Активізація художнього життя безпосередньо пов’язана з діяльністю Товариства пересувних виставок (1870). Ряди передвижників постійно поповнювалися українськими майстрами живопису, графіки, скульптури. Серед них — М. Кузнецов, І. Похитонов, К. Костанді, О. Мурашко та ін. Українська тема не тільки знайшла відображення у творчості багатьох передвижників, а й сприяла посиленню романтичних тенденцій у деяких картинах І. Крамського, І. Рєпіна, пейзажних творах А. Куїнджі. Вже в 1872 р. була перша виставка цього товариства у Києві та Харкові. Наступного року до маршруту було включено Одесу, Полтаву, Катеринослав, Миколаїв та інші міста.

Український живопис цієї доби представлений різними жанрами. Пореформена демократизація суспільства сприяла активному розвитку побутового жанру, представниками якого були Л. Жемчужніков, І. Соколов, К. Трутовський, М. Кузнецов, К. Костанді та ін. Вони не тільки збагатили цей жанр новою тематикою та сюжетами, а, передаючи глибину наростаючих соціальних контрастів, надали йому більшого соціального звучання.

Екскурсовод.

Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко. Більшість його робіт, написаних на теми селянського життя, відрізняються щедрістю, емоційністю, високою живописною майстерністю: «Святочні ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати», «Жнива», «По воду», «Ярмарок», інші. Пимоненко — автор близько 715 картин і малюнків. Він один з перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж. Однак стосунки Пимоненка з українською національною інтелігенцією складалися непросто. Йому ставили за провину відсутність чіткої національної програми, іноді дуже грубо критикували майстра, який заснував у Києві художню школу.




Мистецтвознавець.

Менш поширеним був портретний живопис, хоча в цьому жанрі працювали відомі майстри М. Пимоненко, К. Костанді, Є. Буковецький, С. Васильківський. У західноукраїнських землях у побутовому жанрі творили Є. Максимович, Е. Бучевський, у пейзажному — Т. Романчук, А. Монастирський, А. Кохановська, жанром портрету оволодівали К. Устиянович, Т. Копистецький, Ю. Пигуляк, у історичному жанрі вагомим був творчий доробок М. Івасюка.

Екскурсовод.

Киріа́к Костянти́нович Костанді́ (1852 – 1921) — український маляр грецького походження. Академік Петербурзької академії мистецтв (1907). Навчався 1870—1874 в Одеській рисувальній школі. Закінчив 1882 Петербурзьку академію мистецтв (був учнем Михайла Клодта). Член товариства передвижників від 1897. Член-засновник Товариства південноросійських художників, 1902—1921 — його голова. Після його смерті деякий час (1922—1929) це було товариства імені Костанді. Був одним із засновників Одеського музею мистецтв (1898—1899) та його директором від 1917. З 1885 р. — викладач Одеського художнього училища. Серед учнів Ісак Бродський, Митрофан Греков, Олексій Шовкуненко.

Костанді створив картини побутового жанру, зображував побутові мотиви на пейзажному тлі, здебільшого Одеси та її околиць, малював пейзажі, писав також портрети.

«У хворого товариша» (1884), «В люди» (1885), «Гуси» (1888), «Старенькі» (1891), «Рання весна» (1892), «Сутінки» (1897), «На терасі» (1899), «Світла хмаринка» (1906), «З пташиного польоту» (1907), «Синя хмаринка» (1908), «Галки» (1915), «Портрет М. Князєвої» (1898).





Екскурсовод

Мико́ла Олекса́ндрович Яроше́нко (1846 — 1898) — український маляр-жанрист, за званням військовий генерал-майор. Мистецьку освіту здобув вільним слухачем у Петербурзькій Академії Мистецтв (1867 — 74) і під час студійних подорожей до мист. центрів Західної Європи (1880 — 95), Палестини, Єгипту тощо; з 1874 часто бував на Кавказі. Ярошенко — активний член і один з визначніших представників товариства «Передвижників», постійний учасник (з 1878) його пересувних виставок.

Як портретист Ярошенко створив цілу ґалерію портретів визначних людей культури, в тому числі М. Ґе, В. Короленка, В. Соловйова. Визначніші твори Ярошенка: «Кочегар», «В’язень», «Студент», «Курсистка», «Старе й молоде», «Причини невідомі». Твори на укр. теми: «Жид і українець», «Каліки під Києвом», «Жебраки з Києво-Печерської Лаври», «На колисці», «Всюди життя» та ін. Ярошенко часто перебував в Україні, зокрема в останні роки життя — на Полтавщині й Чернігівщині. Лікувався на Кавказі й помер у Кисловодську. 1962 р. там створено музей його імени. Свою мистецьку спадщину Ярошенка передав Українському мистецькому музеєві у Полтаві, але його твори зберігаються також у різних музеях колишнього СРСР.

Сторінка: 1 2
завантаження...
WordPress: 22.93MB | MySQL:26 | 0,362sec