«Діти вулиці» – розплата за байдужість

 

Їх дім – це вулиці нашого міста. Їх їжа – кусень чорного хліба. Їх життя – це «запах» клею «Момент». Хто вони? На більшості з них наліплено ярлик «Діти вулиці».

Вже нікого не дивує поява на вулиці маленьких брудних бродяг. Вони по одному блукають лабіринтами вулиць, намагаючись якось заробити собі на життя, і майже нічим не привертають уваги перехожих. Вони живуть у своєму світі, світі кольорових барв галюцинацій. Це вони сьогодні проходять жорстоку школу життя в такому специфічному «навчальному закладі» як Вулиця. За часів затяжної економічної кризи та моральної апатії суспільства вони страждають найбільше. їхні нинішні поневіряння, їхній біль – то неоплатний рахунок дорослим, наша відкрита невигойна рана, наш сором і ганьба.

Йдеться про надто тривожне явище. Ось лише кілька цифр невеселої статистики: торік із 11,5 мільйонів неповнолітніх громадян держави 1 мільйон 225 тисяч перебувало на спеціальному обліку як діти соціально незахищених родин, сироти, умовно засуджені, чи знаходяться в колоніях, а також наркомани, токсикомани та ін. Це все ж десять відсотків дітей, які живуть у надто складних соціальних умовах.

Біда не лише в загрозі подальшої криміналізації суспільства – у цьому відношенні наші «успіхи», на жаль, незаперечні. Впродовж найближчих десяти-п’ятнадцяти років третього тисячоліття держава ризикує втратити рештки своїх нечисленних продуктивних сил, кількість яких тане на очах у зв’язку з катастрофічним погіршенням демографічної ситуації. Простіше кажучи, можемо не долічитися мільйона з добрим гаком кадрів масових професій – металургів і гірників, будівельників і водіїв, продавщиць і медсестер. Може й тих, хто за сприятливих обставин становитиме національну еліту. Тих, хто забезпечить нинішнім сорокалітнім нормальну старість, хто підніме Україну на належне їй місце серед високорозвинутих держав.

Суспільна криза останніх років не могла не позначитися на житті та побуті його наймолодших громадян. Хто сьогодні тікає на вулицю, хто ночує на залізничних вокзалах, теплотрасах чи будь-яких місцях мегаполісів, де можна сховатися від холоду та пронизливого дощу, хто жебракує в метрополітенах та речових ринках? Вдумайтесь у цифру. У цьому списку лише три відсотки становлять діти-сироти. Решта – при живих та здорових татах і мамах. В основному – це хлопчики та дівчатка віком від 12 до 15 років, кожна третя дитина – від 7 до 11 років. Збільшується кількість дітей із сільської місцевості, дітей дошкільного віку. Є ще одна категорія утікачів -вихованці інтернатів. Вони становлять 15-20 відсотків.

Багато хто з безпритульників, живучи ще вдома, вже велику частину часу проводили на вулиці, в підвалах і переходах. Більшість із них – це діти алкоголіків, наркоманів, просто зневірених від бідності та безробіття людей. Були і такі, яких романтика вуличного життя вирвала з нормальних сімей. Опинившись на вулиці, дитина змушена роздобути собі харчі. Хтось краде, хтось випрошує жалісливих перехожих, а хтось пробує дрібними послугами заробити у дорослих дядь та тьоть якусь копійчину.

За свідченням соціальних психологів, перший крок на вулицю починається з прогуляного уроку, дрібної сварки з батьками, зав’язуючись у надто тугий вузол, котрий ні розв’язати, ні розрубати. Діти мандрують туди, де і народ багатший, і люду більше – дивись, сотий чи тисячний перехожий розщедриться. Та вже і є за день на хліб, солодощі та ще й на ігрові автомати. На такі гроші на периферії не розжитися. Тож і втікають діти з неблаго-получних чи малозабезпечених сімей до ілюзорного свободою та достатком світу, до великих міст, зокрема столиці.

Місцями нічліжок дітей є теплотраси, підвали та горища житлових будинків, покинуті будинки, підсобні приміщення ринків, вокзали, залізничні вагони. А також винаймають квартири, де можна переночувати. Кожна дитина знає декілька адрес таких квартир. Двокімнатна квартира з обдертими стінами, без меблів, із забрудненою кухнею. За одну ніч у такій квартирі хазяйці віддається якась певна частина заробітку. В одній кімнаті може ночувати до ЗО дітей.

Є ще вибір – підвали; там ти вже можеш бути собі господарем. Збирається маленька групка дітей, вибирають собі старшого, називають його татом. У такий же спосіб вибирається і мати. Батьківський вік може складати 9-10 років. Головне, щоби батьки були активними і знали, де можна знайти щось поїсти. В обов’язки «матері» входить любов до своєї групи, своїх дітей, прибирання «квартири», вкладання діточок у «ліжечко». «Батько» шукає, де можна заробити грошей і чим нагодувати своїх дітей. От і доводиться найобділенішим і найнезахищенішим самим шукати порятунку в цьому жорстокому світі.

Коли саме дітям час бігти до школи, та натомість вони залюбки й іноді з артистичним талантом вимолюють у перехожих копійчину, аби насолодитись заморськими жуйками або, в гіршому випадку, купити клей, щоб побачити принаймні у токсичному мареві щасливе дитинство. Окрім фізичних вад, таке життя призводить до ще страшнішої проблеми. Тепер уже, навіть якщо їм надати всі гарантії щасливої долі поза обраним способом життя, багато хто з юних «старців» не схоче займатися, як колись казали, суспільно-корисною працею. Отримуючи хай дрібнички, але нічого не роблячи, куди приємніше.

Заробіток «середнього жебрака» іноді становить до двохсот гривень на день, тобто шість тисяч на місяць. Однак при цьому вони не шикують. Причина досить банальна, і про неї добре відомо правоохоронцям. Адже і метро, і переходи – то «чиясь територія», і за неї слід сплачувати «податок». Йдеться про той важковстановлений кримінал, котрий, ніде не засвідчуючись, активно використовує сіромах задля власного збагачення. Звичайно, певний відсоток від зборів жебраки залишають собі (при цьому, з фінансової точки зору, він становить суму, навіть вищу, ніж у середньостатистич-ного службовця), та навіть накопичивши таким чином певну грошову величину, не припиняють свій промисел: жебрацтво перетворюється на фах. Розігруються вистави в метро, і часом настільки професійно, що до вартості жетона за проїзд варто було б додати ще пару копійчин. Цікаві прем’єри, нові акторські відкриття. Якщо бути уважним, то помітиш, що часом одна й та сама дівчина то просить милостиню на лікування чоловіка-інваліда, то наступного дня веде за собою «голодних діточок», яких, наче тимчасові декорації, «колеги по професії» взяли напрокат у малозабезпечених сусідів або на платформах вокзалів, де ховаються неповнолітні, що залишили рідні домівки, тікаючи від п’яних чи у пошуках романтики. А потім їх викидають як мотлох або ж повертають туди, де взяли.

Напросивши в щиросердних громадян якихось копійок, дитина не в змозі розпорядитися ними раціонально. Нерідко, крім їжі, купують цигарки, горілку, а то й клей та наркотики. І тут уже відстань до злочину зменшується прямо пропорційно кількості вжитого «дурману». Ось один такий випадок. Добряче випивши, два молодики вирушили на пошуки пригод. Точніше, грошей для дозвілля. Забрели хлопці на подвір’я 75-річної вдови. Літня жінка такому візиту явно була не рада, тож і поквиталася за свою «непривітність». Від удару цеглиною по голові старенька впала замертво. Та хлопців це не налякало, навпаки – почали нишпорити по оселі, шукаючи поживи. Але що може бути у господі літньої жінки, яка живе на мізерну пенсію? Хлопці, однак, не розгубилися: здобиччю став старенький телевізор та 6 гривень. Моралізувати, якими ж стануть ці неповнолітні юнаки з Макіївки, що на Донеччині, в майбутньому, певно зайве…

Міліціонери проводять цільові рейди в метро і на ринках, патрулюють І вулицями і всіх маленьких бродяжок і жебраків відправляють до притулку та приймальника-розподільника для неповнолітніх. На обліку служб у справах неповнолітніх перебувають понад 129 тис. дітей, які бродяжать і жебракують, скоюють правопорушення, вживають наркотичні речовини й алкогольні напої. У 2003 р. за різні порушення в міліцію було доставлено 69 тис. неповнолітніх.

Безпритульникам взагалі не подобається жити в притулках і дитячих установах, хоча там, на думку дорослих, цілком нормальні умови: триразове харчування, чистий одяг, своє ліжко з тумбочкою. Притулок для них – все одно що в’язниця, настільки малолітні бродяги розбещені свободою, наркотиками, розгнузданим підвальним сексом, жебрацьким заробітком. Тому вони утримуються там недовго: підхарчуються, іноді одягнуться, медсестра замаже нариви та садна, і через декілька днів багато хто з них тікає.

На превеликий жаль, ці заклади не можуть сьогодні прийняти усіх «дітей вулиці» через хронічну нестачу місць. Отож, правоохоронці після кожного такого рейду ламають собі голову: куди їх прилаштувати. Адже навіть «сімейних» дітей батьки не хочуть забирати додому. І випадки такі непоодинокі. Ось приклад, коли працівники Харківського приймальника-розподільника надіслали телеграму до сусіднього Бєлгорода батькові хлопчика з проханням приїхати і забрати сина. На що отримали відповідь: «Сина залиште собі».

Однак приїзд до родичів далеко не завжди означає повернення до нормального життя. Для усунення проблеми зусиль лише працівників міліції замало. Необхідне вирішення перш за все соціальних питань, аби сім’ї з дітьми мали необхідний мінімум для життя. Тож залишення дітьми таких родин дуже вже і не дивує. Щоденно 3-4 дитини залишає свої домівки. Минулого року в розшук було заявлено 1150 дітей. На жаль, семеро з них знайдено мертвими з ознаками насильницької смерті. На сьогодні не розшуканими залишаються 175 неповнолітніх.

Департаментом зв’язків з громадськістю запроваджено в програмі «Резонанс» постійну рубрику «Увага, розшук», аналогічна діє і на офіційному веб-сайті МВС. Спільно з АТЗТ «Магнолія-ТВ» щоденно на телеекрани виходить передача «Служба розшуку дітей», такі ж рубрики діють у деяких періодичних виданнях, що допомагає в розшуку зниклих дітей. Наводить на гіркі роздуми оприлюднений правоохоронцями факт: із десяти затриманих дітей лише одного хтось розшукує. Решти ж – неначе не існує в природі.

Сьогодні потребує серйозних удосконалень вітчизняна нормативно-правова база, яка має регулювати стосунки між державою та людиною, позбавленою засобів для існування і нормальних умов для життя. Бо український безпритульний належить тільки самому собі. Як правило, він втратив стосунки з сім’єю, не має нормального житла, можливості отримувати освіту, медичну допомогу. Більше того, з глибини революційних і повоєнних років у дитячу лексику повертається слово «голод».

Сьогодення породило ще один тип бездоглядних дітей: діти, чиї батьки виїхали на заробітки за кордон. У західних регіонах нашої держави це -масове явище. Практично в усіх районах Закарпатської області є населені пункти, де більша частина населення подалася на заробітки. Діти полишені на старше покоління, яке через стан здоров’я, зайнятість у хатньому господарстві, на полі не в змозі приділяти належну увагу онукам. Унаслідок чого дітлахи недоглянуті, недолюблені, часто над ними навіть не встановлено опіку чи піклування. Втрачається зв’язок між дітьми та батьками, рідними людьми. Чи потрібні дітям оті батьківські заробітки, які спричинили від-стороненість батьків і дітей?

Це за радянських часів у батьків, які перетинали кордон, цікавилися, на кого вони залишають своїх дітей, чи буде за ними належний догляд. Нині це питання під час виїзду на заробітки за кордон не постає. А даремно, бо є випадки, коли діти потрапляють до людей байдужих, жорстоких.

Ніхто інший, окрім міліції, по суті, не займається безпритульними жебраками, малолітніми правопорушниками, незважаючи на декларовану причетність до цієї роботи інших відомств. Просто вся система роботи з такою вразливою категорією громадян потребує, мабуть, іншого підходу. Можна, звичайно, час від часу проводити якісь рейди, направляти дітей у прийма-льники-розлодільники, інфекційні відділення лікарень, притулки, школи-інтернати, які вже зараз переповнені, і що потребує збирання безліч матеріалів (а це нелегко з огляду на те, що «неблагополучні батьки» часто-густо невідомо де прописані, де насправді мешкають), існує й ще багато юридичних заковик. Тому слід по-новому вирішувати питання захисту прав неповнолітніх, які опинилися в скрутному становищі. Вони залякані, зацьковані, позбавлені надії комусь поскаржитися і отримати надійний захист.

Всі ми добре розуміємо, що вирішення питань бездоглядності та безпритульності серед неповнолітніх є першочерговим завданням. Система роботи держави та місцевих органів виконавчої влади щодо запобігання дитячій бездоглядності та безпритульності розпочалася з прийняттям у 1995 році Закону України «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх». Було створено систему органів виконавчої влади, які опікуються цими дітьми та їх захистом. За цей період відпрацьовано методики вилучення дітей з негативного середовища та надання їм первинної соціальної реабілітаційної допомоги, створено мережу спеціальних закладів.

На виконання цього закону створено спочатку міністерство, а потім Державний комітет у справах сім’ї та молоді. Саме на нього та на його підрозділи на місцях покладені контроль за дотримання законодавства про неповнолітніх, здійснення їх соціального захисту, організація роботи з профілактики безпритульності та правопорушень. На сьогодні в підпорядкуванні Державного комітету діють 94 притулки для неповнолітніх, які протягом п’яти років надали допомогу понад 150 тис. дітей, 18 центрів соціально-психологічної реабілітації, де відбувається більш глибока реабілітація дітей протягом певного періоду. Міністерство охорони здоров’я має чотири медико-соціальних центри, де надається допомога дітям, схильним до наркоманії, алкоголізму та токсикоманії.

Згідно з Волгоградською угодою міністрів внутрішніх справ країн СНД 1993 р., в Україні визначено два транзитних приймальники-розподільники для неповнолітніх – київський і харківський, через які неповнолітні громадяни країн СНД, що бродяжили, повертаються до місця постійного проживання. Проте їх можливостей не вистачає, тому МВС прийнято рішення про створення транзитного приймальника в Одесі.

Зараз перед нами стоять більш глибокі завдання щодо викорінення причин, які породжують бездоглядність та безпритульність. Враховуючи важливість проблеми, на початку 2003 року указом Президента затверджено Державну програму запобігання дитячій бездоглядності на 2003-2005 роки, мета якої – підвищення ефективності дій державних і недержавних структур щодо запобігання бездоглядності та безпритульності. Вирішення цих проблем передбачено і в Програмі діяльності Кабінету Міністрів.

Зусилля Держкомітету у справах сім’ї та молоді, Міністерства освіти і науки, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства охорони здоров’я, інших зацікавлених центральних органів виконавчої влади та їх структурних підрозділів на місцях спрямовані передусім на роботу з сім’ями, на підвищення відповідальності батьків за виховання власних дітей і на допомогу в розвитку дітей у неблагополучних сім’ях. Доречно, аби держава посилила профілактичну роботу серед незахищених категорій. Саме соціальні ініціативи та великий досвід громадських організацій мають бути використані для зменшення масштабів бездомності та безпритульності. Не має стояти осторонь і великий бізнес, у цивілізованих країнах він є провідним фінансовим натхненником соціальних проектів та їх рушійною силою.

Для ліквідації бездоглядності та безпритульності серед дітей впроваджуються нові форми виховання молодого покоління, розвивається мережа дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей. Наразі працює 129 дитячих будинків сімейного типу, в яких за період їх функціонування знайшли родинне тепло і затишок понад 2,3 тис. дітей та 70 прийомних сімей (близько 170 дітей). Так, завдяки коштам Представництва благодійної організації «Надія і житло для дітей» торік в Україні збудовано та об-лаштовано 10 дитячих будинків сімейного типу.

Програмою діяльності Кабінету Міністрів України передбачено збільшення на третину кількості оздоровлених дітей шляхом розвитку мережі дитячих оздоровчих закладів. Значна увага приділяється дітям соціально незахищених категорій, у т.ч. оздоровлено 100 відсотків дітей шкільного віку, які виховуються в дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім’ях.

Проблема нещасного дитинства в Україні вже набрала такої гостроти, що на неї почала звертати увагу європейська спільнота. За її підтримки, зокрема, реалізується міжнародний проект «Надання допомоги «дітям вулиці» та соціально незахищеним категоріям дітей і підлітків», участь в якому беруть Інтернаціональний Союз з Німеччини та Ліга соціальних працівників України. А міжнародна організація «СОС – Кіндердорф» в м. Бро-вари Київської області планує будівництво дитячого селища для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки та піклування.

У нашій країні не повинно бути нічийних дітей – це наші з вами діти, це діти України. І малолітні жебраки на вокзалах, і неповнолітні токсикомани в під’їздах так чи інакше – це наше майбутнє. І те, яким воно буде, залежить сьогодні від наших рішень.

 

 

 

завантаження...
WordPress: 22.97MB | MySQL:26 | 0,695sec