ДІТИ ІНДИГО – ДІТИ МАЙБУТНЬОГО?

Ці діти відрізняються від інших лише тим, що їх непросто виховувати й навчати старими класичними методами. Психологи встановлювали таким учням діагноз СДКУ – «синдром дефіциту концентрації уваги» й лікували психотропними препаратами.

Краще, що ми можемо дати нашим дітям, — це навчити їх любити себе.

ЛуїзаХей

Нині дедалі частіше можна почути про дітей Індиго, які своєю поведінкою та психологічними особливостями суперечать усім стереотипам. Цікаво, що до цієї проблеми частіше звертаються не лише спеціалісти — практичні психологи, а й батьки таких дітей, педагоги, вихователі, лікарі.

Хотілося б із власного досвіду (а працюю я вже шість років практичним психологом у середній школі) поділитися з читачами деякими спостереженнями та роздумами на цю тему.

Декому з дітей Індиго пощастило: вони потрапили до небайдужих, неординарних людей. Виявилось головне: неадекватна поведінка зумовлена не хворобою дитини, а хворобливою реакцією на ставлення до неї. Дитячий бунт викликали самі дорослі. Дитина лише боролася за право залишатися собою.

Близько 80 % дітей мають геніальні здібності. Українці — не виняток. Психологи ї та невропатологи визнають, що сучасні гіперчутливі і збудливі діти нерідко дуже обдаровані. Кількість нестандартних, особливих, важких дітей настільки велика, що з’явився окремий термін — «діти Індиго», яким позначають «дітей майбутнього», котрі нібито мають нові незвичні психологічні характеристики й моделі поведінки. Термін виник завдяки спосереженням Ненсі Енн Тепп, котра стверджувала, що нестандартні діти мають особливий колір аури — темно-синій, або індиго.

Моделі поведінки, характерні для дітей Індиго

1. Вони приходять у цей світ із відчуттям своєї переваги (і часто поводяться відповідно).

2. Вони почувають, що «заслужили бути тут», і дивуються, якщо інші не завжди поділяють їхньої думки.

3. Вони не сумніваються у своїй значимості. Нерідко діти самі повідомляють батькам, «хто вони є».

4. У них немає абсолютних авторитетів, вони не вважають за потрібне пояснювати свої вчинки й визнають тільки волю вибору.

5. Вони відмовляються робити деякі речі: наприклад, для них нестерпним є стояння в черзі.

6. Вони розгублюються перед консервативними системами, послідовники яких, замість прояву творчої думки, суворо дотримуються традиції.

7. Вони часто бачать раціональніший спосіб виконання чогось у школі або вдома, однак інші сприймають це як «порушення правил» і їхнє небажання пристосовуватися до наявної системи.

8. Вони здаються некомунікабельними, якщо не перебувають у компанії подібних до себе. Якщо поруч немає когось зі схожим менталітетом, вони часто замикаються в собі, вважаючи, що ніхто в цьому світі їх не розуміє. Тому встановлення соціальних зв’язків у період навчання для них є Доволі складним завданням.

9. Вони ніяк не реагують на звинувачення в порушенні дисципліни (до заяв на зразок «ось прийде тато, дізнається, що ти накоїв, тоді побачиш…» вони залишаються байдужі).

10. Вони не соромляться, даючи вам зрозуміти, у чому відчувають потребу.

Існує чотири типи дітей Індиго, кожен з яких має свою визначену життєву програму.

Гуманісти

Вони служать масам і мають намір працювати з людьми. Це майбутні лікарі, юристи, вчителі, моряки, бізнесмени й політики. Вони гіперактивні, комунікабельні і здатні розмовляти з будь-ким і навіть дуже довго дружнім тоном. У них дуже стійкі переконання. Фізично вони незграбні й оскільки гіперактивні, то іноді можуть «урізатися в стіну», забувши «включити гальма». їм важко зрозуміти, як можна гратися тільки з однією іграшкою. Такі діти витягають із шухляд абсолютно все, що там є, після чого можуть погратися, а можуть взагалі ні до чого не торкнутися. Якщо ви наказуєте такій дитині прибрати в своїй кімнаті, то вам доведеться неодноразово нагадати їй про це, бо вона зазвичай неуважна. Дитина, звісно, почне прибирати, але коли зауважить, приміром, якусь книжку — то сяде її читати, забувши про все на світі.

Концептуалісти

Такий тип Індиго занурений у свій світ більше за представників інших типів. Це майбутні інженери, архітектори, дизайнери, астронавти, пілоти й військові. Вони хочуть керувати, і найчастіше об’єктом їхнього керування стають власні матері, якщо це хлопчики. А якщо дівчатка —т о під їхнім керівництвом зазвичай опиняються тата. Якщо такі діти втрачають батька, це створює величезну проблему в їхньому житті. Такий тип Індиго має схильність до згубних звичок, особливо до наркотиків у підлітковому віці. Батькам слід слідкувати за їхньою поведінкою дуже пильно, і якщо такі діти починають ховати речі або говорити щось на зразок: «Не заходь до моєї кімнати», не завадило б з’ясувати, що вони приховують.

 

Художники

Такі діти чутливіші за представників інших типів Індиго. Переважно вони легкої статури, хоча не завжди. Вони занурені в різні види мистецтва, схильні до творчості — це майбутні вчителі й художники. До якої б сфери людської діяльності вони звернулися, завжди зберігають творчий підхід. Якщо такі діти згодом ідуть у медицину, то з них виходять непогані хірурги або наукові співробітники. Якщо в мистецтво — то стають видатними акторами. У віці 4—10 років вони можуть перепробувати себе в півтора десятках видів творчої діяльності, недовго займаючись однією справою й потім закинувши її. Індиго-художник може працювати одночасно з п’ятьма або шістьма різними інструментами, а досяглій підліткового віку, вибере один із них і стане майстром у своїй галузі. .

Ті, хто живуть у всіх вимірах

Це — четвертий тип дітей Індиго. Коли їм виповнюється рік або два, ви вже не можете їм нічого сказати. Бо відповіддю буде; «Я знаю», «Я можу зробити сам», «Залиш мене». Це ті люди, які несуть у світ нові філософії я нові релігії. Вони можуть бути задаваками я забіяками, бо не вміють пристосовуватися, як інші типи Індиго.

Характеристики, що допоможуть визначити обдарованість дитини

1. Підвищена чутливість.

2. Надмірна енергія.

3. Дитині швидко набридає будь-яка справа — може здатися, що вона може сконцентрувати свою увагу тільки на дуже короткий проміжок часу.

4. Дитина потребує спілкування з емоційно стійкими і спокійними дорослими.

5. Дитина повстає проти авторитетів, якщо вони не орієнтовані на поважне до неї ставлення

6. Дитина воліє сама вибирати спосіб навчання, особливо це стосується читання і математики.

7. Дитина набуває знання емпіричним шляхом, відмовляючись від зазубрювання й пасивного навчання.

8. Дитина не може спокійно сидіти на місці, якщо тільки не захоплена справою, що має для неї особистий інтерес.

9. Дитина доволі жаліслива; має безліч страхів,’ приміром, страх смерті або втрати близької людини.

10. Якщо невдача спіткає дитину в ранньому віці, може покинути навчання, бо в процесі неприйнятного для неї навчання в дитини розвивається постійний опір.

Варто зауважити, що «обдаровані діти» можуть замкнутися, якщо відчують небезпеку або відчуження, і пожертвувати своєю здатністю до творчості задля того, щоб бути «як усі». Багато дітей можуть показати високий рівень ІQ а також те, що їхні творчі здібності «заблоковані».

Таких дітей назвали «дітьми нового тисячоліття» бо ці юні істоти наділені незвичайними психічними можливостями. Про них говорили «діти світу», оскільки світогляд малюка різко відрізняється від нашого. Надовго залишився за ними епітет «Подаровані», адже будь-який тест фіксує рівень розвитку цих незвичайних дітей значно вище за середній рівень (шкільні оцінки тут зовсім ні до чого). У Франції незвичайних дітей прозвали «тефлоновими», оскільки вони «не потрапляють» під загальноприйняті стереотипи поведінки. Але найбільше прижився американський термін «індиго». Індиго — розумний і розвинений, але він не хоче підкорятися звичайним стереотипам дитячої поведінки.

Усім зацікавленим фахівцям: вихователям, педіатрам, вчителям, психологам, психіатрам, лікарям з гігієни дітей та підлітків неладно готуватись не тільки до зустрічі з дітьми нового тисячоліття, а й давати професійно-кваліфіковані рекомендації щодо питань виховання та навчання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПСИХОСОМАТИКА ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІ ЗДІБНОСТІ

Бував, що людина, аби вижити, або «тікає у хворобу» або обирає агресію, самотність, відчуження, замкнутість, грає роль «паяца» або «цапа відбувайла» в групі однолітків.

Хоча є й інші засоби виживання. Це два інтегральні адаптаційно-пристосувальні інструменти психіки: емоції й інтелект.

Афект обмежує безкінечне число ступенів свободи інтелекту, інколи зберігаючи «божевільні ідеї». Інтелект обмежує, а іноді паралізує ступені свободи афекту, зберігаючи «розумні емоції», «пристрасті душ».

В. Зінченко

Дедалі частіше в науці натрапляємо на думку, що від народження людське дитя поводиться як особистість, як суб’єкт, й вибирати, приймати рішення й, таким чином, впливати на всі процеси власної життєдіяльності. Інша річ, на якому рівні все це відбувається і якими ресурсами забезпечується. Але те, що людська істота є особистістю з найранішого періоду свого життя — потрібно визнати й за істину, й за «хороший тон» адекватно-гуманного ставлення до дитини в контексті антропоцентричного підходу до людини. Такий підхід до забезпечення процесу життєдіяльності дитини дозволить краще зрозуміти її вибір: в одному випадку — здоров’я, в іншому — хвороби; або — відкритість, довіра до дорослих або друзів, чи — закритість, відчуженість, агресія й «глухий захист». А, головне, чому вона це робить, чому вона це вибирає? Батьки, вихователі, вчителі, лікарі-педіатри знають, що дитина може «накричати» собі підвищену температуру, що вона може собі «вчинити» понос, блювоту, висип на шкірі, головний біль або коліки, якщо не хоче йти в садок, до школи чи в гості. Деякі діти перед екзаменами можуть собі «влаштувати» кровотечу з носа, змінити кров’яний тиск тощо. А йоги демонструють дивовижні здібності у саморегулюванні й впливі на свій організм. Ми зараз чітко знаємо, що людина здатна впливати на своє фізичне здоров’я, атлетичні й розумові здібності, мотивацію й силу волі. Відомо, що всяка жива істота (зокрема й людина) від початку свого існування має інстинкт виживання. Але насамперед поговоримо про емоції — перший механізм адаптації людини до навколишнього середовища.

ЕМОЦІЇ, ЇХНЯ РОЛЬ ТА ПРИЗНАЧЕННЯ

Для кожної людини емоції — це насолода, радість, сміливість, упевненість, образа, горе, страх. У «Великій радянській енциклопедії» визначено, що емоції — це «переживання людиною ставлення до навколишнього світу й до себе». Використовуючи свої емоції, людина прагне до всього, що дає їй задоволення й радість, і, навпаки, схильна уникати всього, що несе їй шкоду. Людина має потреби: в їжі, воді, температурному комфорті, продовженні роду. За різних умов ці потреби ініціюють різні емоції, які мають виняткову роль у пристосуванні живої істоти до оточення. П. Сімонов пише: «Задоволення потреби досягається засобами дій, фізіологічною основою його є безумовні та умовні рефлекси. Яка ж при цьому роль емоцій? Строго логічний аналіз показує, що емоції… взагалі не потрібні, що кожна мета може бути досягнута без будь-якого «емоційного акомпанементу». Цей парадоксальний, на перший погляд, висновок цілком справедливий. Емоції справді зайві для поміст» Сформоване! система. Якщо жива істота володіє інформацією, необхідною й достатньою для організації дій задля досягнення мети (задоволення потреби), емоції скоріше заважають діяльності, ніж допомагають їй. Гнів не потрібен, коли добре відомі засоби подолання суперника й борець володіє ними. Немає причин для тривоги й страху, коли володієш засобами ефективного захисту. Але справа у тім, що живі істоти не завжди достатньо інформовані. Вони потребують задоволення своїх потреб в умовах хронічного дефіциту інформації і мають діяти із запасом «знань», які мають на даний момент. Ці обставини потребували особливих форм пристосування. Саме емоції детермінують всю життєдіяльність організму, особливо ранні періоди розвитку людини. Емоції існують для оцінки не тільки біологічних й соціальних потреб, але й міри їх задоволення. Таким чином, емоції («абсолютний сигнал» корисності або шкідливості майже кожного впливу, який інтеїрує в одну мить уа функції сіїганізму) набувають статусу досить специфічного механізму адаптації. Причому це спрацьовує найбільш адекватно у випадку з твариною. У зв’язку з тим, що тварина, порівняно з людиною, набагато швидше «дорослішає» й стає самостійною, то емоції для неї стають надійним адаптаційним апаратом, своєрідним лоцманом, який або наближає тварину до чогось корисного, або віддаляє від шкідливого й небезпечного. Що ж до людини, то тут усе дещо інакше. Людська істота від народження потрапляє у світ людей як абсолютно безпорадна й залежна від інших у задоволенні своїх потреб, має набагато довший період дозрівання, становлення. Людське дитя, залежне від іншої людини, яка при всьому своєму бажанні задовольнити потреби малюка, особливо психологічні, не може зробити це на сто відсотків, дуже часто реагує негативно і на іншу людину, і на ситуацію депривації життєво важливих потреб. Крім того, ці негативні емоції, буває, забороняються дорослим, або, що гірше для дитини, караються.

З часом дитина поступово навчається «ховати» свої емоції (особливо негативні), хоча вони регулярно з’являються. Але, не знаходячи адекватного виявлення, «розмішуються в тілі» і, в одному випадку, з апарату адаптації перетворюються на фактор перешкод, а в іншому нагромаджуються в органах і системах організму й стають причиною різних психосоматичних захворювань. Таким чином, у людини з’являється потреба мати інший адаптаційний інструмент, яким повинен стати інтелект у його вищій формі понятійного мислення та мудрості Отже, коротко про психосоматику.

Однією з головних причин психосоматичних розладів є олекситимія або олекситимний розвиток особистості дитини. Поняття «олекситимія» — (з грецької «о»- заперечувальна частка, «lехіs» — мова, слово, «thymos» — настрій, почуття) — це неспроможність до усвідомлення, вираження й опису власного почуття, душевного стану ввів в обіг медичної науки психіатр Сіфнес. Дитина, яка формується в атмосфері «психосоматичної сім’ї», де не приділяється увага диференціації, впинанню й вираженню емоцій та емоційному розвитку загалом, виростає олекситимною особистістю. Психоемоційні проблеми для неї — або не варті уваги, або не розпізнаються, тому що психологічна мова вираження почуттів у таких сім’ях украй збіднена. Часто батьки схильні заперечувати психологічні проблеми, забороняють вираження деяких психологічно зумовлених емоція. Таким чином, «соматична мова» набуває значення символу емоцій. Дитина врешті іфивчаєтьсядотого, що увагу, любов і підтримку батьків можна одержати, лищ« використовуючи «поведінку хворого», тобто дитина змушена «втікати у хворобу», щоб «психологічно вижити». Відтак, «соматична мова» часто використовується не тільки як засіб психологічного захисту, але й може бути засобом комунікації, особливо для інфантильних, незрілих особистостей з невисоким рівнем освіти й інтелекту.

ПСИХОСОМАТИКА Й ПОЗИТИВНА ПСИХОТЕРАПІЯ

У деяких східних країнах лікарю виплачувався гонорар доти, доки його пацієнт залишався здоровим. При цій давньосхідній системі охорони здоров’я лікар був орієнтований перш за все не на лікування хвороби, а на підтримку здоров’я.

Сучасна медицина, яка виникла в результаті розвитку країн Заходу, є медициною захворювань: досліджуються умови розвитку, закономірності, можливості передачі хвороби. Все це часто розглядається абстрактно, тобто без живого зв’язку з недужою людиною.

Західна модель медицини — це пряме продовження й зліпок із західного типу ментальності, яка перебуває під впливом виявленої психоаналізом (який сам в її полоні) танатичної тенденції (прагнення до смерті, до темного, до хвороби). Спрямованість західного лікаря висловив 3. Фройд такими словами: «Тільки-но станеш вивчати хворобливе, зрозумієш, що ж воно таки нормальне». Повний абсурд! Західний лікар намагається у хворобі знайти здоров’я, чого в принципі неможливо досягти. Не може хвороба призвести до здоров’я. Не може смерть породити життя. Життя породжується тільки життям! Здоров’я породжується лише здоров’ям.

Західний підхід до розуміння конфліктів сприяє невпевненості, тривозі й регресії тих, хто очікує від нього допомоги, кому він обіцяє полегшення. Потенційно їх самоспостереження поглинаються конфліктами й конфліктними заняттями. Позитивна психотерапія й сімейна. терапія у психосоматичній медицині ставить усе на свої місця: перевертає західний підхід у медицині догори дригом. Перш ніж будуть терапевтично диференційовані конфліктні розбіжності (наприклад, у сім’ї), варто поставити таю запитання:

1. Що при всіх цих складнощах ще тримає сім’ю разом?

2. Що спільне ще втримує одне біля одного окремих членів сім’ї?

3. Яке зшчення для збереженшй стабілізації психічного стану має симптом?

4. Якими можливостями, стратегіями й стилями в подоланні конфліктів иїристуються члени грудо і сама група?

Усе це означає, що ми не можемо зупинятися на описі патологічних, тобто порушених або хворобливих, станів. Замість психопатології повсякденного життя, про яку писав 3. Фройд, на основі сучасних цінностей і розвитку психотерапії перед нами постає справа створення психотерапії повсякденного життя. При цьому мине можемо обмежуватися формами виявлення несвідомого, але виходимо перш за все з міжособистісних стосунків й притаманних людині здібностей. Такий позитивний й цілісний підхід у психосоматичній медицині виходить з такого запитання: звідки можуть з’явитися ресурси, які допомагають нам боротися з хворобою, жити з нею, розвивати досі невідомі здібності й непізнані можливості?

Найрозповсюдженіші хвороби тепер інші. Раніше це була чума, холера й віспа, сьогодні ними стали серцево-судинній легеневі захворювання, депресії, фобії, почуття тривоги й страху. З точки зору історії медицини це зрозуміло. Після видатних успіхів природничих наук у подоланні інфекційних захворювань у терапії й хірургії було розвинуто приблизно таке уявлення: людина — це машина, яку треба лише відремонтувати, змастити, вилучити зіпсовані деталі й поставити нові. Лікування сфери психічного проводилось тільки при гострій потребі. Однак сьогодні ми вжене можемо оминати той факт, що приблизно 60—80 % всіх захворювань зумовлені психікою або виявляються через неї. Головний біль, шлунково-кишкові розлади, порушення сну, ревматичні хвороби, астма, серцева недостатність, сексуальні порушення, фобії, депресії, нав’язливі стани тощо все частіше розглядаються сьогодні гад кутом зору переживання, переробки переживань психічних й психосоціальних конфліктів. Прагнення до профілактичного, запобіжного понятійного мислення є заслугою не лише медицини й психології, але й тих інститутів, які змушені «усувати» захворювання й їхні наслідки: лікарні, страхові компанії, політичні й релігійні організації.

Все сказане має сенс, коли ми прагнемо бачити в хворих більш ніж просто носіїв симптомів й історій хвороб. Виникає запитання: хто ж хворий й кого потрібно лікувати?

ПОЗИТИВНЕ БАЧЕННЯ ЛЮДИНИ

Як зерно пробиває собі шлях, взаємодіючи з землею, дощами, садівником, так і людина розвиває свої здібності в тісних стосунках з оточенням.

В основі концепції позитивної психотерапії лежить погляд, що кожна людина володіє двома базовими рисами: здатність пізнавати (когнітивність, інтелектуальність) й здатність любити (емоційність).

Здатність пізнавати — це здатність навчатися й навчати.

Кожна людина намагається пізнати внутрішні зв’язки дійсності. Вона запитує, чому яблуко падає на землю, чому росте дерево, чому світить сонце, чому рухається автомобіль, чому існують хвороби й страждання. Вона цікавиться тим, що вона таке є, звідки вона, для чого вона. Особливість людини ставити такі запитання й шукати відповіді на них є проявом когнітивності. У вихованні вона обмежується передачею знань.

За здатності до пізнання розвиваються вторинні риси: пунктуальність, охайність, акуратність, слухняність, ввічливість, чесність, відкритість, вірність, справедливість, працьовитість, ощадливість, обов’язковість, спостережливість і сумлінність.

Здатність любити — здатність любити й бути коханим.

Однаково важливо: здатність активно налагоджувати емоційні стосунки (любити самому) й здатність їх приймати й підтримувати (бути коханим). Здатність до любові не однакова у своїх виявах залежно від того, на кого вона спрямована. Якщо ми щось вивчаємо, отримуємо, створюємо, мета й сенс цієї діяльності залежить від того, для чого й для кого це робиться: для нас самих, для нашого партнера і наших близьких, для наших колег, держави, нації, людства, для ближчого або далекого майбутнього.

Здатність любити реалізується у первинних здатностях: вмінні любити, бути прикладом, мати терпіння, приділяти чомусь час, вмінні налагоджувати контакти, виявляти й приймати ніжність й сексуальність, вмінні довіряти, мати надію, вмінні вірити й вміння ставити під сумнів, набувати впевненість й встановлювати єдність.

 

 

Первинні й вторинні здатності складають здатності актуальні.

Базові здатності функціонально пов’язані: відповідний розвиток однієї з них підтримує й полегшує розвиток іншої. Кожна людина володіє базовими здатностями, які відкривають їй величезні можливості. Залежно від фізичного стану, оточення й часу, в яких живе людина, ці здатності диференціюються й утворюють структуру суттєвих рис (унікальність). Це свідчить про те, що – людина позитивна у своєму єстві. При цьому вид – й оцінка будь-якої з базових здатностей відповідає тому баченню, яке лежить в основі уявлення про людину. І на цьому принципі будується позитивна психотерапія

(Н. Пезешкіан).

ІНТЕЛЕКТ: РЕГУЛЯТОР ТА АДАПТОР

Інтелектуально пристосуватися до реальної дійсності — це сконструювати цю реальність, причому сконструювати у термінах певної стійкої конструкції суб’єкта.

Дж. Флейвел

Дивно, але людина боїться бути розумною. У народі існує забобон, що дуже розумна, обдарована дитина — це недобре і що дуже розумні довго не живуть. М. Холодна у своїй праці «Психологія інтелекту» пише: «Бо вже й зараз очевидно, що виграють і будуть вигравати в економічному й культурному змаганні ті країни, що зможуть створити найбільш досконалу систему освіти, яка гарантує екстенсивний й інтенсивний розвиток інтелектуальних здібностей підростаючого покоління… Головне при цьому — позбавитись страху перед здатністю людини бути розумною: з боку держави, яка повинна усвідомити, що розумні громадяни є гарантом її існування; з боку кожної людини, якій потрібно зрозуміти, що бути розумною корисно». Бути розумним, з розвиненими інтелектуальними здібностями, особливо в їхній вищій формі понятійного мислення й мудрості, — це не просто слідувати за модою. Це найсуттєвіша потреба сучасної людини: бути адекватно вписаною в контекст суспільства, у якому вона живе, бо зростання інтелектуальних можливостей пов’язане у людини з- розвитком здатності до виявлення суб’єхтивно-об’єктивних характеристик дійсності й себе. Розвинутий інтелект потрібен людині: по-перше, щоб подолати неймовірно потужний потне інформації; по-друге, щоб успішно керувати й регулювати дедалі насиченішим емоційним фоном; по-третє, щоб краще пізнати й розуміти себе й іншу людину; по-четверте, щоб вийти на рівень саморозвитку, самоосвіти, самостійності й незалежності, творчості й само творчості. Поза функціонуванням інтелекту неможливе існування суб’єкта як індивідуальності, адже саме інтелект забезпечує необхідний ступінь автономії: незалежність від актуальної ситуації, влаоюгоафекіивногостану, соціальних стереотипів, нормативного знання тощо. А.Терстоун у своїй роботі розглядав інтелект як здатність пригнічувати (гальмувати) актуальний мотив й будувати за рахунок цього інші (зокрема альтернативні) засоби сприйняття й інтерпретації ситуації і підкреслював, що подібне «відстрочене» пристосування пов’язане з роботою понятійного мислення.

В авторській школі розвитку інтелектуальних здібностей В. Арістова (Київ), створеній при Інституті обдарованої дитини АПН України, психосоматичним розладам немає місця. Там діти разом з її керівником віджимаються від підлоги по 100 разів, пишуть вірші, блискавично лічать подумки (перемножують двозначні числа на двозначні), читають зі швидкістю більш ніж 3500 слів на хвилину, грають в інтелектуальні ігри, можуть з одного разу запам’ятати (й надовго) 100 слів, 100-значне число, або 100 дрібниць, відрізняють музику Вівальді від Баха, Гріта від Дебюссі, Шопена від Моцарта. Опановуючи комп’ютерні технології, діти навчаються швидко друку всліпу. Вони володіють віртуальними еталонами вимірювання, винахідницькою творчістю, вміють підсмажити картоплю з яєчнею, замірити тиск на руці, й багато чого іншого. Дванадцятирічні викладачі викладають самостійно теоретичний курс розвитку інтелектуальних здібностей і проводять практичні заняття для старшокласників й студентів. Коли в шкільних конкурсах беруть участь тата й мами, бабусі й дідусі, дядьки й тітки, то створюється хороше середовище для розвитку дітей. А коли цікаво й дитина має нагоду себе виразити, то хвороби обходять таку дитину.

Таким чином, маємо пряму вказівку до того, як бути більше адаптованими до навколишнього середовища, здоровими, успішними й щасливими у житті — розвивати інтелектуальні здібності дітей і дорослих.

завантаження...
WordPress: 22.95MB | MySQL:26 | 0,330sec