ЧИТАЙ КНИГИ: «… ЛИШЕ ТОДІ ТИ ЗМОЖЕШ ПО-СПРАВЖНЬОМУ ДОТОРКНУТИСЯ ДО ЦЬОГО СВІТУ»(ІНСЦЕНІЗАЦІЯ ЗА РОМАНОМРЕЯ БРЕДБЕРІ «451º ЗА ФАРЕНГЕЙТОМ»)

Дійові особи

Іван

Назар

Оленка – учні школи

Олег

Герої роману Рея Бредбері «451º за Фаренгейтом»:

Гай Монтег – пожежник.

Кларіс Маклелен – сімнадцятирічна дівчина.

Гренджер – ватажок мандрівного табору.

Священик

Бітті – брандмейстер.

Перед глядачами зал бібліотеки. У ньому проводиться свято «Книги – діти розуму». Учні читають вислови про книгу.

Назар. Книга – безцінний дар. «Одна мудра книга краща від найбільшого багатства», – говорить перське прислів’я.

Іван. «Дім, в якому немає книг, подібний до тіла, позбутого душі», – вважав давньоримський оратор Цицерон.

Олег. «Дивною і ненатуральною здається людина, яка існує без книги», – писав український Кобзар – Тарас Шевченко.

Олена. В усі часи книгу прославляли, складали оди та співали дифірамби. Туркменський поет Садик написав:

Книга – мій прекрасний квітник, в якому

Розпускаються бутони троянд,

Книга — мій сад, який приносить

Сто тисяч різноманітних плодів.

Книга — моє червневе небо, що посилає перли

З кожної краплини, мов із мушлі.

Копальня моя багата, в якій срібла і

Золота безліч, – книга.

Зривається вихор. У бібліотеці тьмянішає світло. Спалахують червоні вогні, немов заграви.

Оленка. Що сталося? Де бібліотека? Усі книги?

Назар. Скрізь палають пожежі. Здається , що ми у чужому місті.

Олег. Нам треба дізнатися, що з нами сталося. Дивіться – он чоловік. Допоможіть! Викличте пожежників! Там горять будинки, книги!

Чоловік. Тихіше, не кричіть. Я й сам пожежник. Але тепер усе не так. Тепер пожежники не гасять вогонь, навпаки вони спалюють книги.

Оленка. Ви Гай Монтег? Я читала про вас. Що ж, виходить, що ми у майбутньому. Та сила, що знищила бібліотеку та книги, змінила світ.

Назар. Де ми? Що з нами відбувається?

Монтег. Донедавна я й сам не усвідомлював, що відбувається. Кожного дня я йшов на роботу, старанно виконував її. Але одного разу я зустрів дивовижну дівчину – і все змінилося.

По тротуару, осяяному місячним світлом, вітер жене осіннє листя. Дівчина, яка з’явилася, не ступає, а здається, що пливе в повітрі. На її тонкому, матово – білому обличчі застиг вираз лагідної, невситимої цікавості й ледь помітного подиву. Темні очі так пильно вдивлялись у світ, що навряд чи вона пропустила найменший порух. Біла сукня на ній шелестіла.

Монтег. Кларіс?! Я вже думав, що ніколи тебе не побачу, а я так багато маю тобі сказати.

Кларіс. Я немов спала, і раптом якась невідома сила вирвала мене зі сну. І ось я тут.

Оленка. Ми теж тут не з своєї волі. У нашому часі зникли бібліотеки, книги і бачу, що у вас діється подібне. Мабуть, доля звела нас разом.

Кларіс. Мабуть, що так. Я завжди мріяла мати друзів, людей, які б зрозуміли мене, з якими я б могла поговорити.

Олег. Кларіс, у вас немає друзів, однокласників?

Кларіс. Ні, є. Але вони мене не розуміють, вважають дивною, божевільною.

Оленка. Чому?

Кларіс. Бо я люблю блукати у лісі, дивитися на птахів і ловити метеликів; люблю гуляти під дощем.

Оленка. Що ж тут дивного? Я теж люблю гуляти у лісі.

Кларіс. Ні, тепер усі сидять у вітальнях і спілкуються з телевізійними «родичами»,«розмовляють із стінами». А в школі за мною не тужать. Кажуть, нібито я нетовариська. Але всі мої ровесники галасують і танцюють, мов несамовиті, або ж лупцюють одне одного Я боюся своїх однолітків. Вони вбивають одне одного.

Олег. А можна нам подивитись на вашу школу?

Монтегі. Ні, це небезпечно.

Іван. А я думаю, що це можливо. Не знаю ще для чого, але нам дана можливість рухатися у часі, у просторі. Лише за допомогою думки ми можемо переміщуватися. Тільки треба зосередитися…

Перед глядачами школа. У класах лише екрани .

Іван. Підручників немає, вчителів теж. Як ви навчаєтесь?

Кларі. Все продумано так, щоб люди менше спілкувалися. Урок по телебаченню, урок з баскетболу чи з бігу…

Іван. А після школи?

Кларі. Після школи всі такі втомлені, що тільки й залишається – лягати спати чи йти в парки розваг зачіпати перехожих, бити вікна в павільйоні для биття скла чи великою сталевою кулею трощити автомобілі в павільйоні автомобільних аварій.

Монтег. І так усі. Моя дружина увесь день сидить у вітальні і спілкується з «родичами». І навіть якщо до неї приходять подруги, то вони не розмовляють, а витріщаються на стіни. Якось я прочитав їм вірші, то вони злякалися, а моя дружина донесла на мене, і мій будинок спалили. Люди більше не спілкуються, не читають, більше того вони спалюють книги, переслідують тих, хто їх зберігає.

Іван. Як таке могло статися з людьми. Може, це інша планета?

Олена. Ні, не знаю як, але ми опинилися у книзі Рея Бредбері «451º за Фаренгейтом». Бредбері писав: «Люди просять мене передбачити майбутнє, а я хочу лише відвернути його». Ми маємо зрозуміти причину такого життя людей.

Монтег. Вам треба поговорити з брандмейстером Бітті. Я і сам від нього дізнався багато. На жаль, його вже немає…

Іван. «Ніколи не піддавай сумніву дива, коли вони відбуваються», – переконує Бредбері. Треба просто вірити у себе. Бітті…Треба подумати про нього…

З’являється Бітті.

Монтег. Бітті, розкажіть, як люди стали такими, як все починалось.. Розкажіть, як розказали мені .

Бітті. Це дуже просто. Пам’ятаєте, як всі раділи, коли з’явилося кіно, радіо, телебачення: дуже скоро все стало масовим. Треба було, щоб людина завжди перебувала в натовпі, щоб її не покидало відчуття стадності – тоді вона не матиме часу думати, чи не так? Отож почали організовувати, вигадувати нові й нові види спорту. Більше книжок з малюнками. Більше фільмів. А поживи для розуму менше й менше.

Оленка. Мої друзі усі в Інтернеті. Цілісінький день біля комп’ютерів. Усе віртуальне: життя, друзі, кохані.

Іван. Усі захоплюються артистами, спортсменами. На телебаченні постійно шоу, де обіцяють за один день з тебе зробити зірку.

Бітті. Тому з часом школи почали випускати більше бігунів, стрибунів, плавців, механіків, ремісників замість дослідників, критиків, учених і людей мистецтва, слово «інтелектуал», звісно, стало лайкою, і це справедливо. Людині притаманна неприязнь до всього незвичайного. Пригадайте, адже у вашому класі був який – небудь обдарован6ий хлопчина, що краще за інших читав і відповідав, а решта учнів сиділи, мов бовдури, і глибоко ненавиділи його? І хіба не його били й мучили годинами? Авжеж, його. Ми всі повинні бути однакові. Не вільні й різні від народження, як сказано в конституції, а просто однокові. Кожен схожий на кожного, мов дві краплі води, і тоді всі будуть щасливі, бо не буде велетів, перед якими треба схилятися в шанобі, на яких треба рівнятись. Отак! А книжки – це заряджена рушниця в помешканні сусіда. Спалити її! Розрядити рушницю! Зруйнувати людський розум!

Назар . То що все втрачено? Люди вже ніколи не будуть читати книги, гуляти під дощем, ловити метеликів і просто сидіти у садку і розмовляти.

Олег. Ні, не все втрачено. Книги Бредбері нам допоможуть. Ось вона – книга. Розгорнута. Нам треба її прочитати. Можливо, до нас звертається сам автор. «Колись, у данину жив на світі дурний птах на ймення Фенікс. Кожні кілька сотень років спалював себе на вогнищі. Мабуть, той птах був кровним родичем людини. Але, згорівши, він щоразу відроджувався, поставав з попелу. І ми, люди, схожі на цього птаха, але маємо одну перевагу – ми знаємо, яку дурницю робимо. Ми знаємо всі дурниці, які наробили за тисячі років. А що ми це знаємо й завжди можемо озирнутись на них, то можна сподіватися: коли – небудь ми перестанемо розпалювати ці погребальні багаття і стрибати у вогонь. Кожне покоління залишає нам людей, які пам’ятають помилки людства”.

Пожежник. Це не так просто відучити людей думати, читати. Фабер підказав мені, де можна знайти таких людей. І ми їх знайдемо.

Вогнище. Навколо нього сидять люди. Обличчя людей, що сиділи біля вогнища, заросли бородами, але були охайні. Вітаючи гостей, всі підвелися, а потім знову сіли.

Гренджер. Просимо ласкаво, Монтег. Просимо і ваших друзів. Моє прізвище Гренджер. Не дивуйтеся, ми стежили за погонею. Ми все про вас знаємо.

Олег. А де ваші книги? Нам розповіли, що тільки у вас ще можна їх відшукати?

Гренджер. Книги… Ми не можемо їх тримати у себе. Це ризиковано – нас можуть викрити. Тому ми все зберігаємо в голові. Ми всі – уривки і шматки історії. Байрон, Макіавеллі, Христос – усе тут, у наших головах.

Ми передамо книжки з вуст у вуста нашим дітям, а ті, в свою чергу, передадуть їх іншим.

Назар. Ви запам’ятали сотні, тисячі сторінок!?

Гренджер. Так, в головах у нас цілі бібліотеки.

Священик. Ми прагнемо зберегти знання, які нам ще будуть потрібні, зберегти їх повністю. Тепер люди цього не розуміють. Коли вони перестали читати книги, їхні душі стали сліпими до усього прекрасного. Вони стали байдужими, жорстокими егоїстами. Почалася війна, а вони продовжують сидіти у своїх вітальнях… Вже незабаром усе буде знищено.

Гренджер. А коли закінчиться війна, тоді якогось дня якогось року, книжки можна буде написати знову; ми скличемо всіх цих людей, і вони прочитають напам’ять усе, що знають, а ми все надрукуємо на папері. Може, колись знову настане доба пітьми і доведеться все починати спочатку. Але в людини є чудова риса: якщо треба починати все з самого початку, вона не зневірюється і не втрачає мужності, бо знає, що це дуже важливо і варто зусиль.

Діти знову у бібліотеці.

Олег. Оце так подорож! Розкажи, ніхто не повірить.

Назар. Подивіться – книги! Вони є! Скільки їх багато! Їх можна брати, читати. Вільно, не думати, що їх зараз буде знищено.

Оленка. Мої улюблені, дорогі книги. Пам’ятаєтке, як у Бредбері: “…книжки, наче білі голуби».

Іван. Або : «…книжки живі, вони дихають. Вони мають обличчя».

Олег. Друзі, які ми щасливі! А ви знаєте про це? Яке це диво – книга, яке це щастя читати їх, гортати сторінки і відчувати подих книги.

Іван. Назарку, а що у тебе за книга?

Назарій. Рей Бредбері… Завдяки йому я по – новому дивлюся на світ, я замислився над своїм життям, над майбутнім.

Послухайте, як промовляє до нас Бредбері. Усі послухайте! «Людям треба нагадувати, що на землі їм відведено дуже мало місця, що вони живуть серед природи, яка легко може забрати усе, що дала людині; їй не важко здмухнути нас з лиця землі одним подихом чи затопити водами океану – просто так , аби показати людині: вона не така вже могутня, якою себе вважає».

Оленка. Пам’ятаймо про те, що ми – Люди!

Іван. Тепер усе зрозуміло. Ми побували в майбутньому і побачили, яким спустошеним може бути життя без книги. Шануймо Книгу, читаймо Книгу! Вона допоможе нам пізнати себе, зрозуміти своє покликання на Землі, зберегти Землю і найпрекрасніше, що дано людству – Книгу!

завантаження...
WordPress: 22.89MB | MySQL:26 | 0,627sec