БІБЛІОГРАФІЧНИЙ ОГЛЯД. «ВИТЯЗЬ МОЛОДОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ» (До дня народження Василя Симоненка)

 Над Симоненком лебеді летять…

А Вам, Василю, у віках лежать

І слухать крізь барвінок Україну.

Вже мову знаєте ромашок і ожини.

Чи думалось, що схиляться колись

Вони над Вами, а не ви над ними?

Н. Баклай

Василь Симоненко – одне з найбільш значущих, надзвичайно притягальних імен української поезії періоду так званих шістдесятників. Одне з тих імен, що стало синонімом слів Правда, Поет, Патріот. Пристрасно висповідана ним свята синівська любов до матері України, незборимий протестний дух проти тиранії і фальші будь-яких проявів і ступенів піднесли це ім’я і до висот справжньої народної поезії, і до висот непідробної всенародної любові.

Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року в с. Біївцях Лубенського району Полтавської області. Василь Симоненко – з козацького роду. На підтвердження цього наводяться такі дані: Василева прабабуся Варвара Остапенко-Щербань тривалий час зберігала отриману у спадок від свого батька дворянську грамоту, отриману за військові заслуги. Засновником роду вважається прадід В. Симоненка – Панас Щербань. А рідний дід Василя Федір «славився тим, що майстерно вишивав рушники і сорочки, полюбляв читати книги, був прекрасним оповідачем» – ось яке генетичне коріння живило талант визначного поета. Василева мати Ганна Трохимівна змолоду була вродливою, тямовитою, мала чудовий голос, часто виступала на сільській сцені, мріяла стати вчителькою, але в силу життєвих обставин збутися цьому не судилося. Василь виростав напівсиротою при живому батькові. Невдовзі по його народженню батько – Андрій Симоненко – самодіяльний актор, вчитель і художник – зник і провідав сина тільки по закінченні війни. «Кажуть, подався потім у північні краї, і слід його прохолонув» – ділилися земляки знаннями про Симоненків рід. Дитинство Василя припало на роки воєнного лихоліття. У хлопця був шалений потяг до знань, інакше навряд чи б вдалося йому закінчити золотим відмінником школу, навіть три – початкову у рідному селі ще за часів німецької окупації, «прискорене» навчання для «переростків» у школі-семирічці в сусідньому селі Єньківцях та повноцінні три останні класи Тарандинцівської середньої школи, що знаходилася в 9 кілометрах від дому.

У 1952 р. Василь Симоненко з першої спроби вступив на престижний факультет журналістики Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка.

Перші серйозні літературні спроби молодого поета припадають на студентські роки. Переддипломну практику в 1956 р. Симоненко проходив в Черкасах в редакції газети «Черкаська правда», після закінчення навчання поїхав до Черкас на журналістську роботу. Працював у газетах, щодня поринав у вир людського життя , писав казки, статті, фейлетони. Проте основним сенсом його життя була поезія. Його вірші, що з’являлися на шпальтах газет і журналів, свідчили: в українській літературі з’явився самобутній і зрілий Майстер. Перша і єдина прижиттєва збірка поезії «Тиша і грім» (1962) стала яскравим явищем не лише в літературі, а й у суспільному житті України тих часів. Вона прозвучала як грім істинної поезії, засвідчивши, як сказав літературознавець С. Крижанівський, «громадянську мужність, уміння думати і говорити про головне, не обминаючи насущних проблем часу».

 Вдумливий, спостережливий, серйозний Симоненко ставився до своєї журналістської діяльності з особливою відповідальністю, бо розумів, що стоїть біля джерел формування світогляду української молоді, замуленого роками неправди і ошуканства. Часто замислювався над «больовими точками» суспільства, розмірковував, яким чином можна подолати культивовану байдужість у людських серцях. Її – байдужість – Симоненко вважав одним із найважчих гріхів, бо хоча за неї й не судять, вона сама першопричина всіх неподобств і злочинів.

На початку шістдесятих років Василь Симоненко рішуче й захоплено входить у коло київської опозиційної інтелігенції, яке щойно формувалось. Разом з Аллою Горською, Ліною Костенко, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Іваном  Драчем та іншими відвідував відомий Клуб творчої молоді. Але не пасивним слухачем – він сам активно виступав на літературних вечорах, брав участь у дискусіях, виїздив на зустрічі із робітничою і сільською молоддю, мав свідому просвітницьку настанову: розбудити в сучасниках почуття національної гідності, запалити їх прагненням національного відродження.

Однак Василеві цього було замало. Його діяльна натура потребувала конкретних результативних справ. Він з ентузіазмом включився в роботу комісії, метою якої було перевірити чутки про масові розстріли в часи сталінського терору і відшукати місця таємного поховання жертв репресій. Відомо, що саме за участю Симоненка були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на київських кладовищах, в Биківняньському лісі. Ці «речові докази», що послужили незаперечним аргументом геноциду, сколихнули душу поета, спричинили справжній вибух звинувачень тій системі, яка не тільки вбивала в людині людське, а й планомірно винищувала цвіт українського суспільства. Разом з групою молодих українських митців Василь Андрійович написав Меморандум з вимогою оприлюднити місця таємних поховань і перетворити їх у національні Меморіали. Для Василя Симоненка любов до України була не поетичною метафорою, а такою ж були продиктовані його вчинки.

Звичайно ж, таке протиставляння себе системі не могло бути непоміченим. Симоненко опинився під пильним наглядом КДБ, почалися провокації. Влітку 1962 р. його заарештували через Цькування опального поета продовжувалось. 3 вересня 1963 року він написав у щоденнику гіркі рядки: «Друзі мої принишкли, про них не чути й слова… Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. «Літературна Україна» каструє мою статтю. «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться. У квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані у «Жовтні», потім надіслали гарбузи з «Дніпра» і «Вітчизни».

Сторінка: 1 2
завантаження...
WordPress: 22.89MB | MySQL:26 | 0,327sec