Батьківські збори

Мета. Домагатися взаєморозуміння батьків і педагогів у поглядах на кінцеву мету виховного процесу — формування досконалої особистості, яка б виражала суть наших прагнень і максимально відповідала ідеалу сучасного українця.

 

І. Зміст виступу.

Шановні батьки! Тема сьогоднішніх зборів дуже важлива, йдеться-бо про найважливішу мету в житті кожного з нас. Бо скільки б завдань перед нами не стояло, якої б ваги ми їм не надавали, важливішої мети, ніж правильно виховати свою дитину, немає. Адже це означає втілити в життя свою мрію. Тим часом ми щоденно далеко більше уваги приділяємо проблемам господарським, виробничим, економічним, вони настільки поглинають нас, що до дітей іноді й “руки не доходять”. Звичайно, у кращому випадку батьки приділяють дітям максимум уваги, дбаючи, щоб вони були передусім здорові, ситі, вдягнуті, задоволені, але не завжди аналізують наслідки своїх взаємин з дітьми, ще рідше заглядають далі завтрашнього дня: а яка людина виросте з мого сина чи доні? А що треба для того, щоб дитина стала такою, як ми хочемо?

Тож поговоримо сьогодні про те, якими ж ми хочемо їх бачити в майбутньому. Чи однакові у нас з вами плани, ідеали1? А це так важливо: адже виховання дітей — наша спільна справа. Оскільки ми — українці, то наш ідеал досконалої особистості має відповідати виховному ідеалу українців, сформованому на основі народних традицій, християнської моралі і загальнолюдських духовних цінностей.

Український народ має давні традиції сімейного виховання, які сягають у глибину праслов’янського світу. У Київській Русі княжої доби вже існували міцні традиції. Головними вихователями були батько і мати. Вони несли відповідність за трудову підготовку дітей, за їх моральність. Сімейне виховання орієнтувалося на громадську думку (“А що люди скажуть?”). Кожна епоха вносила свої особливості у виховний ідеал. Так у часи національно-визвольних змагань і Запорізької Січі сформувався ідеал козака —- лицаря честі й мужнього захисника Батьківщини. Він був уособленням народного розуміння чоловічої вроди, фізичної вправності, високих моральних якостей: поваги до старших, співчуття до поневолених, почуття справедливості, товариськості, душевної щедрості, тонкого гумору. Цей ідеал надовго став загальнонаціональним, зберігся він і донині. Не було вищої оцінки для юнака ніж “оце козак”. У ХУШ-ХІХ ст. поряд з ідеалом козака постає гайдамака,
Опришок; пов’язані з ватажками визвольних рухів — Устимом Кармелюком і Олексою Довбушем.    

У XX ст. в українській народній педагогіці сформувався ще один ідеал борця за незалежність народу — січовий стрілець з його жертовністю, покладеною на вівтар нашої державності.

Але поряд з цими ідеалами, які витворювались у певні історичні періоди, в нашій національній етнопедагогіці є один сталий ідеал—-господар. Він завжди відображав інтереси всього українського народу. Господар — це порядок і лад у всьому, достаток, плис життя людини, слідування народним традиціям, спостережливість і кмітливість, стабільність і впевненість у завтрашньому дні, забезпечена старість і щаслива доля дітей.

Господиня—це затишок і охайність у хаті і на подвір’ї, де все прибрано і прикрашено, всіх нагодовано і доглянуто; це порада і розрада для всіх домашніх, гостинність і щедрість, а водночас — ощадливість і точний розрахунок. У господині ніщо не пропаде марно, вона вміє з нічого зробити щось, як кажуть у народі.

Господарський син — це біла сорочка, чемність і ввічливість з усіма, повага до старших, до їх звичаїв, готовність захистити меншого; це росяні ранки у полі або на пасовищі, прагнення до знань, розуміння їх потреби в житті.

Господарська дочка — це вишиванки й витинанки, скрині з тканням і шиттям, квітник під вікнами. Господарська.донька не ходить, а “звивається”; у неї в руках усе “так і горить”; вона чемна і привітна, дбає про свою дівочу честь.

Власне основна програма сімейного виховання й полягала в підготовці майбутнього господаря і господині.

Лагідність і ліризм нашого народу зумовили гуманістичний стиль української етнопедагогіки. Дитина—дар Божий, її слід доглядати й оберігати, дбати про її тендітну душу, не допускати наруги над нею. Але народна педагогіка рекомендує лагідні засоби впливу поєднувати з розумною вимогливістю (“Хто дітям потаче, той потім плаче”, “Любияк душу, тряси як грушу”).

Вдумливо вдивляється народ у душу дитини, вивчає її психологію, розмірковує про заохочування чи кару.

Змінюються часи та ідеали. Міняються в дечому, але не в основі. Скажімо, яка із вищеназваних рис ідеального українського господаря застаріла чи не потрібна сучасному та й майбутньому господарю, главі сім’ї, батькові, чим би він не займався поза домом, яку б посаду не займав? Інше питання, що багато наших батьків дуже далекі від того ідеалу, що свідчить, на жаль, про деградацію. А коли подивимось на сучасних молодиків із їх дуже вузьким колом захоплень, відсутністю ідеалів, мавпуванням чужого, вульгарною мовою, неповагою до старших, паразитичним способом життя (матері за кордоном заробляють, а синки по барах пропивають)! Ох, які далекі вони від отого господарського сина! І важко уявити, що вони стануть висококваліфікованими спеціалістами, високоморальними батьками, господарями, людьми, корисними суспільству, які здатні розбудовувати й оборонити свою державу. Але, як кажуть, у сім’ї не без виродка. Так було й колись. Та коли тих “виродків” бачиш так багато, закрадається думка про “виродження”, і тоді дуже сумною бачиться перспектива.

Видатний вітчизняний педагог Григорій Ващенко, аналізуючи причини невдач нашого народу в неодноразових намаганнях мати свою державу, задумується, над психічними особливостями українців.

Справді “мало на землі народів, що мали б таку тяжку долю, як українці. Протягом віків своїми грудьми захищали європейську культуру від навал диких кочівників зі Сходу” — і віками не мали власної держави. “По-лицарськи боролись за волю, — а проте сотні років перебували на становищі колоніального народу… Де причина цих невдач?”—роздумує автор книги “Виховний ідеал”. На думку Ващенка, на колоніальному становищі звичайно перебувають народи, що з певних причин мають нижчий розвиток розумової культури. Але ж про українців цього сказати не можна. Далі автор наводить переконливі приклади, що засвідчують високий інтелект, високу розумову культуру українців. Отже, не в інтелекті треба шукати причин тяжкої долі нашої Батьківщини. Учений-педагог бачить ці причини в тому, “що ми не хотіли або не могли використати для блага Батьківщини своїх багатих природних здібностей, причиною нашої недолі є хиби волі”.

Посилаючись на твори Гоголя, Ващенко називає такі негативні риси української вдачі як апатія, пасивність, інертність, лінькуватість, а також доводить, що ці хиби не природні, а частково набуті внаслідок історичних обставин. Адже минуле свідчить, що наш народ не завжди був позбавлений сили волі, характеру, що йому властивий високий аристократизм духу, проявів якого можна наводити безліч.

Але аристократизм логічно веде до індивідуалізму. Для українця найцінніше — воля, незалежність в житті особистому, родинному, господарському. Для нього власна вбога хата краща за чужий палац. Індивідуалізм не заважає спільній праці. Про це свідчать “толоки” — спільна хліборобська робота, чумацькі валки, кооперативи всіх типів. Але така співпраця мусить бути добровільною.

У несприятливих умовах політичного і суспільного життя, на думку вченого, “індивідуалізм українця перетворюється в егоїзм, що характеризується замиканням у колі вузьких особистих інтересів, нехтуванням інтересами суспільними. Цей егоїзм набуває різних форм, наприклад, ренегатство, кар’єризм, байдужість до всього, що виходить за рамки власних інтересів. Характерною формою українського егоїзму є амбіціонерство. Скільки горезвісних прикладів можна навести, коли заради власних амбіцій нехтувалися інтереси Батьківщини!

Яким же має бути українець з погляду традиційної народної педагогіки та християнської моралі, що стали основою сучасної концепції національного виховання?

Це має бути гармонійна особистість, головною рисою якої є, найперше, — безмежна відданість Богові і Батьківщині. Іншими важливими властивостями є:

  • високий рівень розвитку інтелекту, фахова підготовка;
  • усвідомлення обов’язку служити своєму народу, Батьківщині;
  • любов до народу, засвоєння його культури, традицій, національна гордість;
  • свідомість національної і людської гідності;
  • справедливість;
  • здатність поступитися власними амбіціями, якщо цього вимагають суспільні
    інтереси;
    • гуманність, доброзичливість, чуйність не лише на словах, а й на ділі;
  • моральна чистота, свідомість юнацької і дівочої честі, подружньої вірності,
    батьківської відповідальності, стриманість, підкорення статевих почувань
    принципам моралі;
    • пошана до батьків, до старших;
    • працьовитість, наполегливість у досягненні мети;
    • вміння володіти собою, не піддаватися емоціям і афектам;
    • свідома дисципліна;
    • естетичний смак, охайність у всьому: одежі, житті, роботі;
    • чемність, ввічливість, висока культура спілкування.

    Такий неповний перелік рис, властивих особистості, яку ми прагнемо виховати. Як цього досягти? По-моєму, надзвичайно багато значить авторитет батьків, їхній особистий приклад. Але про це поговоримо на наших наступних тематичних зборах.

    II. Виступи батьків.

завантаження...
WordPress: 22.87MB | MySQL:26 | 0,309sec